Зацікавивши свого учня, кобзар для початку дав почитати Михайлові історичну повість А. Кащенка «У запалі боротьби», яка захопила його.
Почалося навчання гри на бандурі, читання українських книжок, бесіди з учителем, який, за словами Михайла, гуртував біля себе молодь, зворушував своїм словом любов до рідної мови, історії та взагалі до всього, що тільки могло спричинитися до національного виховання. «Отже, – як написав у кінці своєї оповіді Михайло Теліга, – все почалося з бандури: чари її мене не поминули… – вхопили мене і повели тією стежкою, на кінці якої я бачу щастя свого народу».
Весь вільний час Михайло тепер віддавав грі на бандурі та читанню українських книжок, на придбання яких витрачав усі свої гроші. «Я став цілком свідомим українцем, – пише він. – Одначе власна моя свідомість мене не задовольняла. Мені хотілось, щоби і мої товариші також знали, хто вони. Мені було дуже боляче, що ми, козаки, нащадки запорожців, не пішли шляхом наших дідів – лицарів, а обернулись у якусь купу сміття, стали сліпою та ще й ганебною зброєю в руках московських посіпак».
І він збирав навколо себе товаришів, давав їм читати українські книжки, як умів, викликав любов до рідної мови та звичаїв. «Ми вже всі уміли добре розмовляти українською літературною мовою і скрізь нею демонстрували», – писав він.
Коли вибухнула революція, Михайло жив мрією про Велику і Соборну Україну. Він пильно стежив за подіями, які відбувалися в Україні, передплачував газету «Нова Рада» та катеринославські «Просвітянські вісті». Коли в Катеринодарі відбувалася революційна маніфестація, Михайло з товаришами вирішили продемонструвати свою національну свідомість. Вони замовили великого жовто-блакитного прапора, який ніс Михайло. На здивовані запитання з юрби, що то за прапор, «ми, – пише він, – з гордістю відповідали, що це наш національний – український прапор».
Описує Михайло й діяльність Кубанської національної ради, заходи, які вживалися для українізації школи, видання української літератури, поширення універсалів Центральної Ради. «Дуже пишно почала цвісти Кубанщина, – пише М. Теліга. – Та недовго. Лютий московський хижак обступив Кубанщину з усіх боків і почав затискати, що мав сили. Ворог почав правити перемогу».
Багато було винищено на Кубані українських інтелігентів. Михайло задумав перебратися в Україну. Він писав: «Мені тоді було неповних 18 років, одначе час був такий, що я мусів бути десь у війську. Отже, я тоді й рішив: як маю десь і за щось, може, покласти своє життя, так подамся я туди, де буде за що умерти, тобто на Україну, в українське військо».
У серпні 1918 року Михайло вирушив з дому і подався туди, де, вважав він, «кувалася Велика Українська Державність…» В Україні він знайшов те, що шукав, знайшов справжню кузню. «Огненна була кузня!..» – засвідчив він. В українському війську М. Теліга був увесь час «аж до інтернування».
На весілля Олени і Михайла, як і водиться при такій урочистій події, гості отримали таке запрошення:
«Юлія Степанівна та Іван Опанасович Шовгеніви, сповіщаючи про шлюб своєї доньки Олени з Михайлом Телігою, просять Вас вшанувати своєю присутністю вінчання в євангельській церкві 1 серпня о 7 вечора та весільний чай, що має бути того ж дня після вінчання в готелі „Централь“.
У Книзі реєстрації шлюбів православної єпархії у Празі при храмі Святого Миколая зберігся запис, що весілля відбулося 1 серпня 1926 року в Подебрадах. Обряд шлюбу, як пише Надія Миронець, проводив православний священик отець Євген Погорецький. Про наречених у документі зафіксовані такі дані. Наречений – Теліга Михайло, студент Української господарської академії в Подебрадах, син Якова Филимоновича Теліги, фельдшера станиці Ахтирської, та Єфросинії, народженої Побаженської, православний, народився 21 листопада 1900 р., неодружений. Цікаво, що місце народження Михайла було записане так: „Ст. Ахтирська, область Кубанська, Україна, Росія“. Наречена – Шовгенова Олена, дочка Івана Шовгеніва, інженера в Подебрадах; та Юлії Качковської, мешкає в Подебрадах в готелі „Централь“, народилася в Іллінському, Московської губ. в Росії 8 (21) липня 1906 р., православна, незаміжня». Мабуть, через те, що наречений і наречена народилися в Росії, обоє були записані як російські емігранти. Свідками при реєстрації шлюбу були Андрій Шовгенів та Петро Петренко, студент у Подебрадах.
Це були дані офіційного документа. А тепер знову надамо слово молодшій дружці – свідкові події. Вона розповідала: «Вінчання було ввечорі в євангелійській церкві. Людей поприходило багато, повна церква. Були там не лише українці, але й чехи. Прийшли подивитись з цікавости на православне вінчання. Бадьоро і радісно співав хор. Молодих обвели тричі навколо аналоя. Священик каже їм урочисті і гарні слова, повні глибокого змісту. При світлі свічок і лямп виринає схвильоване і радісне обличчя молодої. Забулась – про що ми умовлялись напередодні – подивитись, хто стане перший на килимчик, Олена чи Михайло. Бо за давнім звичаєм, той, хто стане перший, буде головою в домі.»
З церкви молоді поїхали додому, де їх зустріли батьки Олени зі святим образом. Пані Шовгеніва була в білій сукні. Обличчя її було втомлене і виглядало старшим її віку. Зате професор Шовгенів мав вигляд дуже свіжий і молодий. Сьогодні виходила заміж найулюбленіша з його трьох дітей, його Леночка. В родині так і рахувалось: Леночка – «татова дочка».
Запам’яталося присутнім на весіллі, як після традиційного застілля повиносили столи, звільнили залу, і молода з молодим танцювали козачка. «Олена Теліга виявила свій хист до танцю, – писала Галина Лащенко. – Її танець, особливо її козачок, це не було лише добре технічне виконання певних фігур і па. Вона вся, кожним фібром своєї істоти, віддавалась ритму танцю. Її танець – це було Саме життя, сама радість, самий сміх! Чи ж не мусить бути якраз таким наш козачок?!»
Михайло Теліга не був би й бандуристом (а ним він був від Бога!), якби не ходив разом із своєю бандурою. Куди б не йшов, розповідали знайомі, а бандура вірна у нього за плечем. І на своє весілля він теж з бандурою прийшов. Весільчани просили молодого потішити їх грою та співом, молодий тішив, і тоді здавалось, що не тільки Михайло співає, а й сама бандура граючи, теж співає:
І тієї ж миті злетів над весіллям голос молодої – альт її чарівний:
Весілля гуляло і співало, співало й гуляло. І ще довго над притихлими в надвечір’я Подебрадами лунало завзято, як весільчани розходилися з весілля:
І чи не до ранку в Подебрадах – такого там раніше ще не було, – лунало:
І так воно й має у світі бути, щоби двоє любилися в один лад. На тім і людство у світі білому тримається і буде триматися, бо як же інакше.
Сучасники певні:
«Якби Михайло Теліга не зустрівся з Оленою, він, напевно, прожив би своє життя тихо і непомітно. Життя це поруч з такою жінкою, як Олена, поставило Михайла Телігу у виїмкове становище і примусило виявити такі риси характеру, які при інших обставинах залишились би скритими: витримку, такт, терпеливість, вірність. І через вірність до кінця – мученицька смерть.
– Олена Теліга загинула за Україну, її чоловік загинув за неї, – сказала мені багато років пізніше дружина Олега Кандиби-Ольжича. – Але Михайло знав, за яку ідею гинула його дружина, духом був близький до цієї ідеї».
Найняту маленьку квартирку – чи багато двом закоханим потрібно місця на планеті Земля? – на п’ятому поверсі дещо занедбаного будинку вони називали своїми пенатами. І вона їм справді здавалася незвичайною. А що якісь там побутові незручності… Дарма, жити можна. Сьогодні так, завтра буде краще. Неодмінно буде краще, для цього вони й прийшли у цей світ.
І Олена захоплено повторювала поетичні рядки загубленого енкавеесівцями поета з України Івана Крушельницького:
Се так, головне у житті, це справа, якій служиш.
Додому поверталась завжди збуджена, в емоційному піднесенні, що ніколи її не залишало, поверталась ще не охололою від праці, якій вся віддавалася. Як на одному подихові, наче на крилах злітала на п’ятий поверх до своїх крихітних пенат, де Михайло, вже відчуваючи той її лет, зарані відчиняв двері і чекав її на порозі з усмішкою і простягненими для обіймів руками.
– Ой, Михайлику, скільки ми сьогодні зробили! Побільше б такої роботи! Тоді й жити цікавіше, бо без любої праці для загального добра, для України, дні такі одноманітні й пусті. Як не наповниш їх енергією своєї душі й горінь – тяжко тоді жити.
У ті дні захоплено писала про їхнє життя:
На п’ятім поверсі
Тоді ж Олена – але вже з прізвищем Теліга – почала друкуватися. У 1922 році у Львові почав виходити «Літературно-науковий вісник», що його редагував Дмитро Донцов, відомий політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Один з керівників Української хліборобсько-демократичної партії. За своє українофільство якось був схоплений польською владою і запроторений до концтабору. Автор багатьох праць на теми українського відродження, серед яких – «Модерне москвофільство», «Історія розвитку української державної ідеї», що була настільною книгою Олени Шовгенівої, а потім – Теліги, як і «Націоналізм», як і праця «Де шукати наших традицій», «Московська отрута», «Росія чи Європа», «Клич доби», у яких виклав доктринні засади українського націоналізму.
Як політика й публіциста, незламного борця за волю своєї країни, Олена обожнювала його. Він був для неї такою величиною – «позахмарною» – додавала, що вона ніколи б не зважилася послати йому свої вірші. Але хтось із її друзів попросив у неї кілька її поезій «на пам’ять». Олена дала, нічого не підозрюючи, а друг, не спитавши в неї дозволу, навіть не поставивши її до відома, надіслав поезії Донцову. Самому Донцову. І яким же був подив Олени та її радість, коли – це було року 1928-го, – в «Літературно-науковому віснику» раптом з’явилися друком три її поезії. Ще й лист прилетів від Донцова, який похвалив молоду авторку, запрошував до співробітництва… Олена спершу неймовірно подивувалася, а тоді неймовірно зраділа. Ті поезії і, зокрема, вірш «Радість», що відкривав добірку, були написані Оленою ще в 17-літньому віці і вона сумнівалася: давати їх у пресу чи ні. А може, то всього лише проба пера початківця?
Та «Радість» і справді принесла Олені неймовірну радість. Як згадуватимуть її друзі, Олена випромінювала оптимізм і вся світилася тихим сяйвом і вперше раділа життю, повіривши у власні літературні спроби.
Чоловік її любив фотографувати…
До речі, про фотоапарат. Жили молоді в Подебрадах бідно, ледве-ледве стягуючи кінці з кінцями, від багато чого мусили відмовлятися. Але ж, попри все, треба було пристойно одягатися, а Михайло вже обносився. Олена десь позичила гроші, дала їх чоловікові, аби він купив собі новий костюм.
Михайло подався купувати собі костюм, а купив… фотоапарат. І звідтоді часто фотографував Олену – на знімках вона виходила з такою звабливою жіночністю і кокетлива. І це в ній поєднувалося з твердістю характеру, вона була максималісткою, слова у неї ніколи не розходилися з ділом. Бо вважала: письменник не може в творчості проповідувати одне, а в житті вчиняти по-іншому, як то часто й траплялося в богемному середовищі. На той час Олену Телігу знали не лише як талановиту поетесу, але і як діячку культурної референції Організації українських націоналістів – вона була дієвою членкинею ОУН. І звідтоді націоналізм став її ідеологією і самим смислом життя…
Жив та був собі у Східній Пруссії (помер у Веймарі в 1803 році) Гердер Йоганн Готфрід – німецький філософ, письменник, просвітитель. Один із засновників філософії історії. Один із натхненників і теоретиків літературного руху «Буря й натиск». Прагнув розкрити зв’язок між мистецтвом і життям, відстоював німецьку НАЦІОНАЛЬНУ (виділення моє. – В. Ч.) культуру, народність і реалізм у мистецтві.
Широковідомий нині термін «націоналізм», що викликає стільки емоцій, був проголошений саме Йоганном Готфрідом Гердером наприкінці 1770-х років.
Отож націоналізм – ідеологія і напрям політики, базовим принципом якої є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі. Як політичний рух націоналізм прагне відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою. У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об’єднання національної самосвідомості для практичного захисту умов життя нації на території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке споріднене патріотизму. Ця ідеологія прагне до об’єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки. Націоналізм – світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 року націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.
Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава – не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, – це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу.
Націоналізм – якщо сказати одним рядком, це любов до всього людства, виражена в конкретних справах на благо своєї нації.
Окремі прояви національних почуттів і національних рухів зустрічаються у стародавні, античні та середні віки (почуття відмінності стародавніх євреїв від невірних, античних греків від варварів, французько-англійський конфлікт під час Столітньої війни 1337–1453 років і т. д. Але як масове й загальнопоширене явище націоналізм характерний в основному для новітніх часів. Більшість політичних і культурних явищ раніше цього часу мали універсальний, а не національний характер: найпоширенішою формою державних утворень були імперії, а не національні держави; релігії мали світовий характер і т. д. Як правило, більшість населення не була свідома своєї національної відокремленості. Націю як політичне (але не етнічне) утворення уособлював т. зв. репрезентативний клас (дворянство у Росії та Франції, шляхта у Польщі чи козацтво в Україні). Нерідко верхівка цього класу за своєю етнічною приналежністю відрізнялась від основної маси населення (як династії норманів у середньовічній Англії та династія Рюриковичів у Київській Русі). В Європі до розвитку націоналізму люди, як правило, були лояльними до міста або конкретного лідера, а не до своєї нації. Британська енциклопедія визначає початок націоналістичного руху з кінця XVIII століття – Американської і Французької революцій. Інші історики вказують спеціально на ультранаціоналістичні партії у Франції під час Французької революції.