– Я філософ. Але моя філософія страшніша за будь-яке вбивство. Кожен, хто ознайомиться з моєю філософією, стане не просто вбивцею, а серійним убивцею.
– О, цімес! Давно мріяв стати серійним, – затер руки Кулюс. – А то якось у мене не вийшло. Після першого загребли.
– Бо вбивство – це теж мистецтво, і його треба робити чистими руками. Мусит бути спеціяльна підготовка.
– А-а, то ти працював саме над нею?
– Власне. Правда, запровадити в життя не встиг. Але не пробуйте мене на цю тему розбалакати. Доки мої філософські роздуми не оформляться в завершену працю, ніхто не почує від мене нічого конкретного.
З нашого вікна, коли стати на ослін, видно було камеру ч. 21 на першому поверсі лівого крила в’язниці. Не раз, коли вартового на коридорі не було, я заглядав до вікна, щоб побачити, хто там сидить, але не бачив нікого. Та не минуло й місяця, як нас із Кулюсом перевели саме до тієї камери, яка була набагато більшою, і жило там двадцять два в’язні, переважно молодики, яких звинуватили в належності до ОУН. Частина з них були неповнолітніми. Був також один комуніст Йосип Шварц[32], якого затримали з летючками. Також було два кримінальники: сільський коваль, що забив на п’яну голову іншого пияка, а другий – звичайний злодій, який відразу заявив, що є старостою келії і з «клявісом»[33] буде говорити лише він. А ми, «цувакси»[34], маємо в усьому його слухати.
Кулюс його ввічливо вислухав, взяв за груди і промовив тихо, але виразно:
– Я є Кулюс. Запам’ятав? Я староста. А то, – вказав на нього, – мій заступник. І запам’ятай: я б’ю іно раз. Але на амінь.
Більше ми з ним проблем не мали. А загалом Шварц був цінним кадром, бо передплачував кілька львівських газет, а ми мали змогу їх читати. Попри комуністичні переконання і єднання усіх пролетарів, він залишався патріотом свого народу і болісно переживав, довідуючись, як у Речі Посполитій щороку наростає антисемітизм.
Оунівці спочатку зиркали на нас вовком, але скоро розвідали, що ми свої. Вони були дуже добре зорганізовані й всі вільні години займалися тим, що вивчали історію, літературу та вправлялися в мовах, хто які знав. А що я читав товсті романи, то потім прохали мене переповідати зміст. При тім, що хатранки[35] відбувалися часто, тим хлопцям дивним чином вдавалося отримувати й передавати далі різні українські книжки, які вони читали упівголоса, та ще й дописувати до в’язничної газети, яка теж мандрувала з келії до келії. Такі порядки були й в інших камерах, де оунівці складали більшість, а де їх було мало, доводилося проблему вирішувати на в’язничному подвір’ї, беручи в облогу старосту такої неприхильної до українців камери. Часом доходило до бійок, бо «кіндери»[36] намагалися усіх собі підкорити. Бійки починалися тільки вечорами, коли камери замикали на ніч, тоді бійки перетворювалися на справжні баталії, в повітря злітали полиці й рури з ліжок. На ту пору, коли я потрапив до Бригідок, націоналісти отримали перемогу на всіх в’язничних фронтах, і панувало перемир’я, але в нашій келії на стелі ще виднілися засохлі бризки крові.
Шварц поводився тихо, лише інколи намагався встрявати, якщо мова заходила про сталінські репресії чи Голодомор, але його хутко зацитькували. У річниці вбивств Петлюри й Коновальця по всіх Бригідках оголошувано бойкот комуністів. У інших камерах їх було чимало, а ми мали лише одного маленького куцого Шварца. Але як бойкот, то бойкот, і ми повідомляли йому, щоб того дня не смів до нас озиватися взагалі. Шварц дотримувався обіцянки, а як чогось потребував, обмежувався мигами. Зрештою, ми не мали до нього жодних упереджень, якось він нам признався, що дописував до українських комуністичних видань під псевдо Йосип Чорненький.
Час волікся поволі, але тільки доти, доки я в тому в’язничному часі перебував, а коли він скінчився, залишився позаду разом з тюремним смородом, то ті три роки скидалися на доволі короткий термін через те, що сірість днів і ночей була завше та сама, і дуже рідко щось із того сувою можна було виокремити.
V. Андреас
1
Як я жив до другої війни, ліпше не розповідати, це було безконечне намагання впорядкувати своє життя, я хапався за все одразу, але зарібки мені йшли тяжко. Все, що могла мені запропонувати мама, – бути трагачем[37], однак то було не для мене, що таке трагач, я вже знав, бо кілька днів відгарував на базарі, ні рук, ні ніг потім не чуєш, а все, що заробив, пішло за вітром у шинку. Я шукав чогось легшого, не завжди вдало, мама намагалася мене напоумити, але я її не слухав, не раз і в цюпі доводилося побувати, бо в пошуках вигідної праці потрапляв у погану компанію. У мене було чимало знайомих серед злодіїв, в основному долинярів, які товклися по базарах, сам я тим ґешефтом не бавився, лише не раз попивав собі з ними в кнайпі. Але як на початку тридцятих вдарила криза, їхні зарібки сильно впали, і вони вирішили зоставити в спокої покупців, а взятися натомість за продавців. Так ото вони обклали податками всі ятки й за невиплату мстили – били власника, трощили ятку або не пускали до неї покупців. На такі акції вони й мене залучили. Кожен новий перекупник мусив заплатити «вписове», інакше на базар не пускали. Але після того, як нас усіх скрутила поліція, і я відсидів два місяці, то порвав з ними.
Попри всі ті негаразди були в мене й світлі дні, коли я міг займатися своєю улюбленою справою – поповнювати колекцію ґудзиків. Доводилося для цього вдаватися до різних способів, але тут мета виправдовувала засоби на всі сто відсотків. Довідавшись, що 11 березня 1933 року до Львова прибуде фундатор футуризму й особистий приятель Муссоліні Філіппо Томмазо Марінетті, я загорівся будь-що-будь потрапити на зустрічі з ним. Газета писала, що ввечері того дня поет має оглянути виставу за своєю п’єсою «Полонені» в Оперному. Я помчав до театру і купив найдешевший квиток, який був, а наступного дня з хвилюванням сидів на гальорці й чекав Марінетті. Коли він з’явився у своєму чорному фракові, публіка привітала його стоячи. Я ледве досидів першу дію, і ще вона не закінчилася, а я вже мчав до буфету, цілком слушно розраховуючи на те, що поет мусить чогось напитися. І так сталося: він прийшов до буфету у супроводі цілої армії прихильників і писак, вони так біля нього юрмилися, що поет навіть не міг наблизитися до прилавка, аби замовити собі щось. Врешті гукнув через голови, і йому передали келих шампана, він попивав, а довкола нього вирували неабиякі пристрасті, жінки тицяли листівки для автографів, журналісти розмахували записниками, а незабаром у невеликому приміщенні забракло повітря, стало жарко, Марінетті час від часу витирав піт з чола, врешті не витримав і скинув свого фрака. Хтось послужливо підхопив його і повісив на вішак, а я тільки й чекав тієї миті, аби підкрастися і в тому шумовинні тихенько втяти ґудзичка з його фрака. Після того я так само тихенько й зник. Наступного дня газети писали, що інсценізація авторові сподобалася навіть більше, ніж римська, особливо він хвалив світляні ефекти. А після вистави відбувся бенкет на честь гостя в «Жоржі». Про запропалий ґудзичок не було ані слова. Шкода.
А після вистави відбувся бенкет на честь гостя в «Жоржі»
Друга поважна справа, якою я перейнявся зі щирим серцем, – перемитництво[38]. Я зібрав невеличку ґранду, і ми час від часу перетинали совєтський кордон. Туди несли різні вживані манелі – одяг, взуття, а назад – лантухи з соняшниковим насінням. Те насіння ми потім з успіхом продавали, а вбрання нам діставалося майже задарма, бо ми його брали в покійників, тобто не в самих покійників, а в їхніх родичів. Мали ми стійку на Личакові й пильнували, коли ховають якогось пристойного хлопа чи порядну кобіту. Я в таких випадках приєднувався до жалобної процесії та заводив розмову з ким-небудь, переважно з молодими кобітами, я хвалив небіжчика, казав про нього теплі зворушливі слова, вдаючи давнього знайомого, але, мовляв, давно ми не бачилися, а тепер мені так його бракуватиме. При цьому я довідувався чогось більшого про нього, а коли відбувалося прощання, я вихоплювався наперед і промовляв так, що нарід починав сьорбати носами, хлипати й завивати. Промова в мене завше була одна й та сама, я знав її напам’ять і міг залежно від обставин і від реакції слухачів то піднімати голос, то опускати, а як деколи помічав замало емоцій, то сам починав ридати. Після таких промов мені дякували, обнімали, а потім тягнули на поминки. Найбільше мені подобалося смалити халяви до молодих удовичок. Я їх ніколи не залишав напризволяще, після похорону вів попід руку і знову молов приємні для їхніх вушок слова, змальовуючи їхнє майбутнє сумирне життя, в якому навіть після втрати чоловіка знайдеться місце і для щастя. За столом я теж сумлінно дбав про вдовичку, майже нічого не їв, щоб не відволікатися, а в самому кінці, як прощалися, з почуттям досконало виконаної гри, отримував запрошення на візит. Не скажу, що завжди, але в переважній більшості удовички згодом віддячували мені не тільки лахами свого чоловіка, але й усім решта, й готові були хоч зараз іти під вінець, але я стримував їх тим, що про це подумають люди, а коли вже людська думка переставала бути актуальною, зникав.
Часом траплялися непередбачені пригоди. Якось на похороні після того, як я виголосив свою коронну промову і довів людей до сліз, раптом упізнав Гелю, одну зі своїх жертв, вона виявилася подругою Зосі, свіжої удовички, і не встиг я підбити клинці до тієї, як Геля вхопила мене за руку і просичала у вухо все, що про мене думає. «І ти це кажеш після того всього, що між нами було? – запитав я тремтячим від хвилювання голосом. – Невже нам було з тобою так зле?». – «Але ж ти пропав, гульвісо, пропав і не давав про себе чути». У голосі її вчувалося, що вона готова все мені вибачити, то я її, як умів, заспокоїв, аби не влаштувала скандалу. А все ж таки без скандалу не обійшлося. Зося жила з дітьми й нянькою і привести мене додому не могла, тоді врешті я вмовив її піти до готелю «Краківський», де в мене був знайомий адміністратор. Та тільки ми зачинилися в номері, і я почав стягувати з неї всі її гесики[39], як за дверима пролунали голосні крики. То Геля сперечалася з адміністратором, він наполягав, що в номері нікого нема, а вона кричала, що бачила, як я завів сюди даму. Зося кинулася вдягатися, а при цьому ридала і бідкалася, що так підвела свою найкращу подругу. Геля тим часом гаратала в двері руками й ногами. Я чув, як з сусідніх номерів повиходили люди, і у коридорі там уже панував гармидер і сміх. Нічого робити, я перекрутив ключа в дверях, різко відчинив, і Геля, не втримавши рівноваги, впала на паркет, а я, увібравши голову в плечі, хутенько вислизнув на коридор і помчав геть. Наступного дня Геля підстерегла мене на Кракідалах[40], де я забирав гроші за продані лахи, і дала по писку. У неї самої був синець під оком і розбита губа. Зося, видно, взяла верх. Я поцілував Гелю в щічку, повів до готелю та зробив усе, аби потішити її вражене самолюбство.
Врешті я вмовив її піти до готелю «Краківський», де в мене був знайомий адміністратор
Діло поволі пішло так вдатно, що мама перестала ґдирати й змирилася, бачачи, що я якісь зарібки до хати приношу. Одне слово, перебивався я з табаки на тютюн, аж поки не втелющився в таку історію, що загримів до буцегарні надовго.
Сталося це так. Разом з моїм кумплем Левком поцупили ми течку в одного фацета. Ми тоді добряче хильнули в кнайпі «Під Цапком» на Казимирівський, а той бамбула теж собі дав за крават і сидів з посоловілими очима. Левко й каже, смикнімо йому течку, мо’, в ній шось путнє є. Тоді я пішов до того гостя ніби прикурити, а Левко потягнув течку, а відтак ми дали драла. Того вечора я подався ночувати до Левка. В течці ми знайшли іно трохи золотих, посвідчення на ім’я Януша Томашевіча, радника, ну і повно магістратських паперів. Я так собі їх проглянув і бачу, що то папери неабиякі, бо там були навіть військові плани й карта з позначеними таємними схронами зброї на випадок війни. Ого, думаю, нам велика риба попалася! А шо там, шо там, питає, Левко. Та таке, кажу, різна магістратська писанина. Шось важливе? Нє. А вночі, як Левко заснув, я тоту карту з позначками вийняв і запхав за образ у куті. Левко жив сам, все в нього було в порохах, і той образ був запорошений, виглядало на те, що не скоро туди хтось полізе. Але наступного дня вже «Nowy Wiek» дає оголошення: хто, мовляв, знайде таку і таку течку, дістане нагороду. Підемо разом, каже Левко. Якого дідька, кажу я. Ану ж то пастка, чого нам двом світитися, мені одному буде легше відбрехатися, аніж двом. А то знаєш, як буває, – розведуть по різних кімнатах і почнуть допитувати і, якщо покази не збіжаться, наші писки будуть прані.
Примітки
1
Хома Осип (1917–1958) – один із найкращих боксерів довоєнної Європи, член ОУН, доброволець дивізії «Галичина», брав участь у битві під Бродами, воював в УПА під псевдом «Боксер». Восени 1947 р. із рейдовою повстанською групою перейшов у американську зону окупації Німеччини. У 1951 р. з родиною переїхав до США. Помер у шпиталі, не перенісши операції.
2
Двірець – вокзал.
3
Трикутник смерті – трагічна ситуація на фронті в 1919 році, коли армія УНР опинилася в оточенні більшовиків, білогвардійців та поляків. Тоді від тифу померло 25 тисяч вояків.
4
Шляфрок – халат.
5
Коляція – вечеря.
6
Ґредель Річард, барон (1890–1964) – власник маєтності й палацу в Сколе.
7
Ґредель, Валерія, баронесса – до 1944 року жила в Сколе, померла 1971 року у Відні
8
Аґрафка – шпилька.
9
Пан Едзьо – те саме, що кльозет.
10
Газардист – азартний гравець.
11
Газард – азарт.
12
Фордансер, дансер – фаховий танцівник, найнятий ресторацією для заохочення публіки.
13
Карнет – маленька картонна папочка, в яку вкладали рахунки в ресторанах.
14
Емерит – пенсіонер.
15
Мельоник – капелюх з вузькими крисами, який був модний за Австрії.
16
Райдувати – їздити.
17
Адресар – адресова книжка.
18
Пів чорної – маленька порція кави.
19
Анцуґ – костюм.
20
Цюпа – в’язниця.
21
Меценат – адвокат.
22
Крават – краватка.
23
Аршеник – арсен, миш’як.
24
Ґранда – компанія.
25
Мундуровий – той, хто носить мундир: залізничник, пожежник, поліцай і т. д.
26
Корсо – місце, де любили прогулюватися львів’яни, те саме, що «стометрівка», тепер проспект Шевченка.
27
Папільотки на голові крутити – у значенні «морочити голову». Папільотки – бігуді.
28
Майхер – ніж.
29
Язда – геть.
30
Пенцак – перловка.
31
Шмір – мастило.
32
Шварц Йосип – член КПЗУ, український письменник, публікував прозу в галицькій пресі під псевдонімом Йосип Чорненький, виїхав до СССР і був репресований, по війні виїхав до США та опублікував спогади.
33
Клявіс – ключник.
34
Цувакс – новак.
35
Хатранка – обшук.
36
Кіндер – блатняк.
37
Трагач – вантажник.
38
Перемитництво – контрабанда.
39
Гесики – різні дрібні речі.
40
Кракідали – місцина за Оперним театром.