– І скільки було жертв?
– Поліція нарахувала двадцять штири, але я признався лише до двадцяти трьох.
– То ніби вам на тому ся розходило? – спитав Кулюс. – На одну більше чи менше, не грає ролі.
– Перепрошую, – твердо промовив душій, – я чужі жертви на себе не хочу брати. На тім світі, коли вони всі мене обступлять, я не хочу чути від них жодних претензій, жи з’явилася поміж ними ше якась фіпця, якої не торкалися мої чутливі музикальні руки. – Він випростав свої довгі пальці й поворушив ними так, ніби перебирав клавіші. – Найбільше я любив фільми про гангстерів, але мусив ходити на мелодрами, бо кобіти фільми про гангстерів не дуже шанували.
– У нас гангстери неможливі, – сказав Кулюс, – бо ми п’ємо пиво. А треба було пити віскі.
– Я пив. Ніц особливого, – сказав душій. – Самограй. – Потім зиркнув у вікно: – Приїхали.
Чути було, як скреготнула брама.
– Ну, виповзайте! – гукнув капрал, відчинивши двері.
– Я перша, – сказала Курчалаба і, підійшовши до краю авта, простягнула поліцаєві руку: – Прошу дамі подати руку.
– Ще чого! Злізай!
– Е ні! Інакше не злізу! Що то у вас за виховання! Ким була ваша мама? Продавала фйолки на Сиктуській? Та певно! Де би вона могла синочка навчити, як поводитися з дамами!
Капрал втрачав терпець:
– Попхайте її там, бо вже мене колотит від неї.
– Е-е, як можна! – сказав поважно Кулюс. – То ж таки дама.
Врешті поліцай таки подав їй руку, і вона з великим фуком зійшла східцями на землю, а ми за нею. Курчалабу повели до жіночого відділу, і вона гукнула нам на прощання:
– Хвіст догори!
– Ви її знаєте? – запитав я в одновухого. – Чому її прозвали Курчалабою?
– А ви не бачили її рук? Худі, з довгими пазурями – чисто курячі лаби. Такі ручки проникали в будь-яку кишеню і в будь-яку торбинку. Майстриня!
Нас повели через безлюдне подвір’я до приміщення тюрми, але спочатку завели до канцелярії і наказали викласти речі, аби їх дбайливо переписати. Я виклав кавалок гребінця, одну шнурівку, складаного ножика і два золотих. Душій витрусив з кишень лише тютюн. Кулюс виклав на стіл жменю пражених соняхів, зіжмакану хустинку до носа, пуделко з-під сірників і годинник-цибульку, стрілки на якому надійно завмерли.
– Нащо вам то? – спитав капрал, пробуючи накрутити дзиґарок. – Він зіпсований.
– То пам’ятка мого засраного дитинства, – сказав цілком поважно Кулюс. – Я його позичив у свого татуська, коли він попав під трамвай.
– А-а, – хитнув головою капрал і сховав усі наші речі по конвертах, лише соняхи й тютюн змів до сміттярки.
– Прошу пана, – звернувся до нього Кулюс, – чи не будете такі ласкаві повернути мені пуделочко.
– Пізніше тобі все повернуть.
– Але ж він до того часу здохне.
– Хто?
– Хрущ.
– Який в сраці хрущ? Що ти мені голову морочиш? Забув де знаходишся?
– Бо там, прошу я вас ґречно, є хрущ, і він здохне з голоду.
Капрал поліз у конверт, витяг пуделочко, там і справді сидів хрущ і рухав вусиками достоту, як і пан капрал.
– Коли мені сумно, – пояснив Кулюс, – я прикладаю пуделочко до вуха і наслухаю, що мені хрущик хоче повідомити. То така забава ще з дитинства, бо тоді приходять до мене в спомини золоті дні, оповиті медовим сяйвом сонця.
– Тьху, – сказав капрал. – Забирай свого хруща.
Кулюс чемно подякував. Канцеляристи, що сиділи за бюрками, не зводили з нас очей, і капрал, аби задовольнити їхню цікавість, мрукнув:
– О, маєте! Червоний душій.
Всі одразу пожвавилися. Пані в окулярах промовила:
– Навіть пристойно виглядає.
– Тим і брав, – сказав капрал таким тоном, ніби він усе вже знав про душія.
– Нарешті я зможу вбрати свого червоного капелюшка, – сказала пані.
– А нині ви його при собі не маєте? – запитав невинним голосом душій.
– Ні! – скрикнула пані істерично. – Не маю!
– Шкода, – зітхнув душій.
– У нього на совісті двадцять чотири жертви, – сказав капрал. – То вам не помпка від ровера.
– Перепрошую, двадцять три, – поправив душій. – І я не якась там помпка, а цілий ровер.
– Ну, нічо, нічо, – хитнув головою капрал, – тобі не довго вже лишилося. А це, – показав на мене, – особливий фрукт. Розвалив череп чоловікові своєї коханки. Тесаком до м’яса. Попав рівно посередині, осюди-во, – і він показав на своєму лобі, куди попав тесак.
– Нє, – похитала головою жінка. – Такого я ще не чула. Аби чоловік забив коханця – таке буває і не раз. Але щоб навпаки?
– Ну! – пожвавився капрал. – Та ж бачите, до чого то йде? Весь світ стає дибки. Мало того, що помпував його жінку, то ще й уколошкав чоловіка, як якогось бузівка.
– І я вам скажу, – промовив пан з папіроскою, – що то не так просто. Колись мені довелося кабанчика бити, то я сокирою не попав у центр чола, а він, бач, тесаком! Майстер! Різником працював, що?
– Де там. Пердолений фордансер, – скривився капрал. – А той, – тут він нарешті звернув увагу на Кулюса, – закатрупив пана Мрожка.
– Не хотячи, – поправив Кулюс з ввічливою усмішкою.
– Пана Мрожка! – промовив задумливо старший пан з папіроскою за вухом. – Того, що сидів у нас за багатоженність?
– Ая, того самого. Так що, коли подумати, фацет навіть добру справу зробив би. Бо нема чого такому пройдисвітові кубітам життя псувати. Але дубель-пусто: пан Мрожко нинька ожив після тижневого омертвіння, а наш Кулюс, замість піти за кілька днів до Пана Бога, буде ту цілих три роки байдики бив.
– Що ви кажете! – здивувався старший пан. – Ожив! Яка шкода.
– О, – втрутився Кулюс, – то була така скотиняка, що якби ще десять разів ожив, я б його десять разів добивав. Можна сказати, я хотів зробити послугу для світу.
– Цить, – гримнув капрал. – А пан Мрожко, між іншим, хлоп з головою, університет закінчив.
– Е, тоті університети до добра не доведуть, – сказав старший пан.
– І я так кажу, – погодився капрал. – Воно, бачте, хоч люди й кебетні, але непевні. Доки злочинець на волі, панікують, що його ще не впіймали, а коли він тутечки – здіймають крик, що над ним знущаються. А насправді вся їхня наука гівна варта. Справжня наука починається в нас. Бо хто всі революції робить? – тут його очі на мент зблиснули нервовим вогнем і погасли, а я подумав, що цей блиск у його очах не віщує для мене нічого доброго, бо це не людина, а уламок муру без жодної щілинки, з якої могла б пробитися трава. – Вчені! Не далі, як учора, ми їх розганяли.
– То там, на Мощеній?
– Ая. За якусь сик… сик…
– Сиксуальну революцію, – підказав Кулюс.
– О, і ти там був? – суворо глипнув капрал.
– Тіко як спостерігач.
– Сиксуальну! Треба ж! – хитав головою старший пан. – У мене онучка – ще йно тіко підросло, а вже за хлопцями заглядає.
– Еге, як той казав, ні цицьки, ні пицьки, а дупою круте.
Старший пан ображено зиркнув на капрала і нахилився над паперами.
– Ну, гаразд, – сказав капрал, – нам пора. За мною.
Далі ми зійшли вниз і опинилися в приймальні, яка нагадувала лікарняну, бо там була вага, зростомір і ванна за перегородкою. За столом сидів тюремник і щось писав у великій книзі.
– Зміряй і зваж, – сказав капрал.
Кулюс важив 110 кіля, а душій 65.
– Такий хробак, а задушив двадцять чотири кобіти! – дивувався тюремник.
– Перепрошую, але іно двадцять три.
Капрал розсміявся:
– Для шибениці то не має жодного значення. Тепер ти, – кивнув мені.
– Вага вісімдесят два, – сказав тюремник. – Зріст метр вісімдесят п’ять.
– Добра тичка гівно мішати! – засміявся капрал. – А тепер ходімо за мною.
Ми рушили довгим коридором, кроки відлунювали і зникали у відгалуженнях. Біля камери з металевими дверима капрал зупинився.
– То для страченців, – пояснив Кулюс.
– Мовчати! – гаркнув капрал і крутнув ключем у замку.
В камері сидів огрядний парубійко.
– Здоров був, Лабасю! – привітався капрал.
– Дай Боже й вам, пане капрал, – відповів той, радісно усміхаючись.
– Як ся маєш?
– Дякую, добре. Якщо ви маєте на увазі мій стан нервовий, я в цілковитому порядку.
– Ти причастився?
– Ні, пане капрале.
– Чому? Хіба ти забув, що за чотири дні підеш туди? – і він вказав на зелені двері в кінці коридору.
– Е-е, ні. Через три дні, пане капрале, ви помилились.
– Невже таки через три?
– Авжеж. Бо через чотири дні туди піде Мальвіна. Я добре пам’ятаю.
– Гм… І справді. Я й забув про Мальвіну. То вона переживе тебе на цілий день? Ха-ха-ха!
– Ха-ха-ха! – підхопив Лабась.
– І тобі не страшно? Підеш сам? Не доведеться тебе волочити через увесь коридор?
– А таки сам. Коли мені ноги будуть підгинатися, знайте, що це не мене пойняв страх. Чуєте? Не мене. А моє жалюгідне тіло! Так, це моє тіло підводить, і воно навіть зараз починає тремтіти при одній лише згадці про зашморг. Ха-ха-ха!
Тепер він сміявся сам, капрал, насупивши брови, покусував нервово губи, йому, видно, перестав подобатися цей сміх. Я зиркнув на душія, він стояв блідий, його довгі пальці тремтіли.
– Я привів тобі напарника, – нарешті видушив сухо капрал. – Піде туди після Мальвіни. – Він підштовхнув душія до камери, той, повільно переступаючи, увійшов і завмер біля стіни. – А коли захочеш, я організую вам з Мальвіною посиденьки чи то пак полеженьки. Дайся чути. А в той найважливіший у твоєму житті день, звісно після того дня, коли ти прийшов на світ, я можу навіть тобі прислати чарку коньяку.
– Перепрошую, пане капрале, але лікарі мені суворо заборонили вживати алкоголь. Можуть бути непередбачені наслідки, а ви потім будете відповідати.
Капрал затрясся від сміху і, підморгуючи нам, хихотів:
– Ото ску… ску… скурвий син, нє?
Помітивши, що капрал зібрався зачиняти камеру, Лабась запитав:
– Маю тільки одне питання… Е-е, як би то сказати… чи то буде боліти? Бо, знаєте, я до болю ставлюся з острахом. Одного разу мене вкусила оса, і я дістав шок, з якого мене ледве отямили. Розумієте, про що мені йдеться? Дуже не хочеться зіпсувати вам вашу відповідальну роботу.
Капрал наморщив чоло, похитав головою і відповів:
– Лабасю, ти й не підозрюєш, як нам тут усім буде тебе бракувати. Ми ж уже, можна сказати, зріднилися. Навіть не уявляю собі, як, прокинувшись одного ранку, не почую твого бадьорого співу. Тому для тебе зробимо все в найкращих наших традиціях. Процедура буде зведена буквально до кількох секунд. Раз-два – і ти вже тріпочеш крильцями в дорозі до неба.
– Це добре. Дуже добре, пане капрал. Просив би-м тільки про одну послугу. Чи не можна мені, наприклад, завтра організувати генеральну репетицію. Ну… примірятися… прилаштуватися… розумієте, що я маю на увазі? Бо ану ж у відповідальний день мотузка виявиться закоротка або задовга, її будуть підтягувати, або навпаки опускати, а я буду стояти й чекати. І тоді жодним чином не вкладетеся у ті кілька секунд. А я б щиро бажав, аби сталося саме так, як ви ото розповіли: раз-два і фю-урр!
– Гм, цілком слушне прохання. Дійсно, так часами буває, що шнурок не допасований через те, що перед тим вішали якогось курдупля або навпаки – цимбала. Охоче прислухаюся до твого прохання і обговорю його з паном директором. Всього найкращого.
Після цього він зачинив камеру. А тоді, звертаючись до нас, промовив:
– Мальвіна! Краля з вищого світу. Пінка-сметанка, хе-хе! А теж туди – отруїла свого чоловіка, бо хотів з нею розлучитися. Людська скнарість веде до загибелі. Ходімо далі. – Дорогою продовжив: – Але гарна бестія! Шкода таку красу вішати. Як лише уявлю собі це пречудовне тіло на мотузці… як воно теліпається, смикається… Хочете, покажу?
Капрал підморгнув нам і рвучко звернув убік, ми проминули ще один довгий коридор і зупинилися перед металевими дверима, на яких була табличка з написом «Мальвіна Ходинецька». Капрал відчинив двері. З кутка в куток ходила вродлива довгонога білявка років тридцяти.
– А-а, пане капрал! – усміхнулася вона. – Кого це ти мені привів? Хочеш аж двох мені підселити?
– Нє, просто хотів, аби вони подивилися на тебе. Краса потребує уваги. Хочу, аби вони запам’ятали тебе і носили у своїй пам’яті, знаючи відтепер, що навіть такий втілений янгол може перетворитися на бестію.
– Ой, не треба мені тут папільотки на голові крутити[27]. Ви знали мого чоловіка? Ото була бестія! Мав купу коханок, а я то все мусила терпіти.
– То чому була така дурна та й не найняла когось, аби дав йому по голові, а сама взялася труїти? Уявляєте, – звернувся до нас, – ще й сама пішла до аптеки й купила трутку. То ж треба розум мати!
– Ну, так… – погодилася білявка. – Другий раз я б так не попалася.
– Другого разу не буде… Там у мене є один молодик, який за три дні обідати буде на небесах. Він не проти зустрітися з тобою тет-а-тет. Таку маленьку послугу я можу зробити для вас. Просто хотілося б, аби таке перфектне тіло ще отримало свою порцію втіхи. Га? Що скажеш?
– Ах, як ви смакуєте подібні слова! З вас вийшов би добрий кухар, а вийшов…
– А вийшов?..
– А вийшов лантух гівна!
– Ну, курва!
Капрал роздратовано затраснув двері, підборіддя його тряслося. Він скомандував іти поперед нього, ми пройшли ще зо сто метрів і опинилися біля дверей нашої камери. Скреготнув ключ.
– Ну, будьте, як вдома, – кпив собі капрал. – Скоро обід.
Віконце з ґратами високо вгорі демонструвало нам клаптик неба. Стіни були розписані розмаїтою базґраниною, траплялися віршики і малюнки. По обидва боки камери тяглися дерев’яні причі, на яких лежали сінники, застелені коцами. За хвилю нам принесли простирадла з сірого грубого полотна та подушки, напхані соломою. До стін кріпилися полички з мисками, ложками та особистими речами. Під вікном стояв невеликий стіл. Причі й стіл примоцовані були залізними штабами до підлоги. Камера була розрахована на чотирьох. Двоє інших в’язнів дивилися на нас з нижніх прич вивчаючими поглядами. Один з них був доволі грубим і присадкуватим з великим картопляним носом, він забурчав:
– Шо, знову «долиняри» чи «павуки»? – натякаючи на «долинярів», що крадуть з кишень, і «павуків», що крадуть «павутину» – випрану білизну з горищ.
Другий, старший хлоп, скидався на сухотника, аж закашлявся так сміявся. Кулюс окинув оком причі й промовив:
– Я Кулюс. Запам’ятали? Ну, то йо. Мені закатрупити, як два пальці обслинити. І таких гівнюків, які регочуть без причини, я з особливим задоволенням чикрижу майхером[28]. А це мій кумпель Стефко, – він зробив паузу, мовби спостерігаючи, який ефект викличе моє ім’я, і повторив: – Стефко. А тепер язда[29] нагору, бо наші причі внизу.
Грубий повагався лише мить, врешті встав і переставив свого сінника нагору, а з верхніх зняв і дбайливо розстелив унизу. Те саме зробив сухотний.
Двері відчинилися і нам принесли обід: кожному по дві бляшані миски. В одній була зупа, а в другій картопля розбовтана з водою і доправлена борошном. Дісталося нам і по дві скибки чорного хліба. За столиком було місця тільки для двох. Кулюс кивнув мені, і ми з ним сіли їсти, ті двоє їли на своїх причах і сопіли незадоволено. Кулюс їв з апетитом і аж прицьмакував. Я не відчував голоду і бульбу віддав Кулюсу.
Так почалося моє життя за ґратами. Тричі за день до камери заходив в’язничний сторож, роздаючи снідання, обід, вечерю. Годували нас переважно пенцаком[30], а тижні ми рахували від бульби до бульби, бо її давали по п’ятницях. О шостій вечора була перевірка: обстукували ґрати, оглядали камеру, борони Боже мати олівця або ножа. Раз на тиждень можна було дістати польську книжку, але що мої сусіди книжок не читали, я замовляв собі ніби й для них і поринав у фантазійні світи, далекі від того, який мене оточував. Згодом ми з тими двома здружилися. Кулюс поцікавився у сухотника, за що його посадили. Він замріяно поглянув на стелю, вкриту темно-сивим шміром[31], і промовив:
– Можливо, я зарізав кого-небудь.
– Як? Ти не пам’ятаєш, чи зарізав когось?
– Нє, не пам’ятаю. Прокидаюся зранку, а біля мене труп.
– Жіночий?
– Та я що – збоченець, курва? Ясно, жіночий. Я би з чоловічим трупом у ліжко не ліг нізащо.
– Чекай-чекай, виходить, ти ліг у ліжко таки з трупом, а не з живою жінкою?
– Можливо.
– Що значить можливо? Ти й цього не пам’ятаєш?
– Нічого не пам’ятаю. Прокидаюся – труп. Придивляюся – люксова дама! Баєчне волосся, а перса! Перса, як дині! А живіт… живіт, як галявина… а може, як полонина… тут тобі плай… там тобі гай…
– Ага, з тобою зрозуміло, – задоволено похитав головою Кулюс. – Убив. А ти за що? – до грубаса.