– Пачамача… Я так назвала мою зірку. Я сама вигадала їй ім’я. А ще так скрипить коліщатко на моєму, колись триколісному, велосипедику. Тепер він ракетка на одному коліщатку. Я на ній сюди прилетіла. А ще була у мене лялька Шуша з пакетів і горіхового листя. Може ви Шуша?
– Ні, Пачамача. Я твоя зірка. А ти Іра.
– Зірка? Своє ім’я я пам’ятаю. Її або Іра. Мабуть так, але мала б бути Ірою-Іридою. Нудне й довге ім’я. Щоб і мамі й тату догодити. А ти часом не Cмерть?
– Добре. Слухай. Тут, а взагалі і там… немає ніякого розподілу на смерть та життя. Я контролюю те, що ви всі називаєте цими словами.
– Хто ж ти насправді?
– Я дно і вершина об’єднані в одне єдине. Одним словом. Я – Пачамача. Повторюю…
– Ви доволі часто вживаєте оце слово «повторювати». Мабуть воно до вподоби… Таємниці. Де я і з ким розмовляю? Виявляється замість сказати все відразу треба трішки познущатися.
– Тут можна навіть брехати, – раптом заявила Пачамача, – Це не вважатиметься злочином. Тобі просто-на-простовсе ніхто не повірить. Ха-ха. Тут все твоє і про тебе. Чи може сама собі збрешеш?. Ха-ха. Можеш сміятися над моїми жартами. Тут все й так дадуть і навіть більше, ніж тобі треба.
– Зрозуміла, – навіщось ствердно відповіла Пачамачі. – Я й не думала брехати, бо поки що не відрізняю ваших жартів від ваших не жартів.
– Її, ситуація така собі, не аби яка. Справа в тому, що ти живеш кожне своє життя не так, – дуже серйозним тоном заявила Пачамача.
– Тепер взагалі нічого не розумію, хоча згодна. Погоджусь аби ви мали спокій. Про що взагалі йдеться? Перед вами маленька дівчинка, – я говорила, але вже з великим сумнівом. – Мені треба до школи. – З кожним словом я відчувала, що починаю озвучувати не властиві мені думки, якісь дійсно аж занадто передчасно дорослі.
– Ти не маленька. Тут нема маленьких чи великих. Цілковита людська рівність. Не перебивай, не опирайся та пливи собі цією рікою. За одне єдине своє життя тут і там ти проживеш скільки життів, скільки сама побажаєш. Яким чином? Скажу.
– Хто зможе витримати почуте? Мій орган, в якому народжуються думки, відмовляється розуміти і скоро перетвориться на твердий горіх. Здаюся. Згодна. Краще вже хай щось відбувається.
Пачамача спокійно продовжила:
– Вже відбувається. Слухай далі мою казку. Для тебе є вхід і вихід… Третього варіанту не існує, якщо ти вже ввійшла кудись. Хоча, можна лишитися назавжди. Але визначитися з вибром рано чи пізно доведеться. – Чомусь аж занадто сумно резюмула Пачамача.
Я вдала ніби пристала на її поради:
– Хто б сумнівався. Просто, як є і нема. А про назавжди… Якось тупо. Можу типу треба, але страшно чи якась інша причина.
– Забудь. Краще збреши щось. Хоча – ні. На ось. Ознайомся з манускриптиком, – аж занадто зверхньо кинула Пачамача.
– Манускриптик? Де він?
– Ти й досі думаєш словами. Не намагайся запам’ятати буквально новий рецепт свого мозку. Рідкий агрегатний стан свідомості! Все тече. Все змінюється.
– Почуття гумору – це норма. Тим більш, що сміх покращує циркуляцію крові. Тим самим подовжує життя, – я спробувала трішки зняти серйозність з обличчя Пачамачі.
– Нарешті ти збрехала. Розумнице ти моя. Достойно. Почуття? Теж невдовзі маєш забути. І гумору, і інші. Але якщо ти без них зовсім не зможеш, то будь ласка. Згодом сама все зрозумієш. Зоставиш тільки зовнішні прояви. Симуляція в разі необхідності. Підкресли для себе щойно сказане.
Я вже не звертала уваги на копітке марнослів’я Пачамачі. Плила за течією і це мені почало подобатись. Слова перетворилися на чарівну мелодію.
– Забудь тих, хто повторював тобі повсякчас: «Божественна еманація». Виживає не найсильніший. Залишається переможець. Слабкий він чи сильний не матиме сенсу. Зміг збрехати й обдурити собі на користь – маєш сенс. Криптографія для безумства розуму. Видряпай лише одне слово на своїй свідомості – Я. Вклонись собі і досить.
– Щось… не те. Хоча заперечити не можу. Все вірно. Але брехати кепська права. Равно чи пізно вилізе з одного місця.
Раптом я помітила білу хмарку, яка почала розпадатися на дрібні часточки, схожі на літери. Ті, в свою чергу струнко шикувалися у стрічки. За мить переді мною з’явилася кольорова книжечка без картинок, але з назвою на кожній сторінці: «Закон одинадцяти дев’яток».
– Пачамачо, а тебе часом не цікавить чи вмію я читати? – я сама схаменулася від цієї думки.
– А чи вмієш ти читати, шановна Її? – посміхаючись, промовила Пачамача.
Я відразу відповіла:
– Вмію, але тільки по складах.
– Є нагода навчитися пристойно читати. Заодно освоїш хімію, математику, біологію і ще багацько яких дисциплін. Якщо все буде добре, то в школі буде легше й швидше… Будеш ковтати знання, мов смачні цукерки і живити мозок аби бути не така, як усі.
Книга сама себе почала повільно гортати, пропонуючи мені свій вміст: «Конструктор тіла. Практичний курс невідворотних помилок. Варіант розвитку від паразитарної ембріональної форми до невизначеної форми. Здатність до розмноження ще не ознака вищої форми. Доведи анатомо-фізіологічні константи до ідеалу. Є певні вимоги. Одна з них – площа поверхні твого тіла повинна дорівнювати площі твоїх ста долонь. Одна долоня – 1 % від загальної площі тіла. Сім фрагментів: голова – 9 %, кінцівка верхня (2) – 9 %+9 %, кінцівка нижня (2) – 9 %+9 %+9 %+9 %, тулуб – 9 %+9 %+9 %+9 %, промежина – 1 %. Кожен фрагмент дорівнює певній кількості зон. Кожна зона – дев’ять площ однієї долоні. Крім однієї – дванадцятої. Її площа – одна долоня – 1 %. Це – промежина. Ще одне… Площа твого тіла приблизно = 16000см2.
Стислий перелік основних складових людини: голова – 1 шт.; рука – 2шт.; нога – 2шт.; тулуб – 1шт».
Дивний текст… Уже прочитане розпадалося на слова, які повільно падали навколо мене, перетворюючись на своє значення. Відкарбувавшись у моїй свідомості слова безслідно зникали. Це дивовижне дійство тривало невідомо скільки часу. Мені здалося, що минула чи не ціла вічність.
Дочитавшись, книга закрилась і зникла.
Я під враженням прочитаного, вибухнула безглуздими запитаннями. Хоча мене не цікавили відповіді. Вразив не сам принцип, а невідворотна необхідність самій виконати всі ці настанови:
– Ти насміхаєшся? Що це за набір детальок? Голова, рука, нога?
– Заспокойся. Така груба градація матеріалу має свої принади і навіть таємниці. Це ж просто глина. Так зрозуміліше?
– Глина?
– Для необізнаних – так. Аби вони відразу зрозуміли і не бідкалися. Всі тонкощі з’ясуєш поступово під час процесу. Не матимеш це за таємницю чи за недоступність вищого розуму… Всі регуляторні механізми біо-конструкцій керованих свідомим автоматизмом підвладні одному закону. Побожне життя юродивого… Життя починається з першим поштовхом серця.
– Добре коли ти поряд. Тіло, тіло… А, як же інтелект і, в кінці кінців, душа?
– Буде тіло, буде й душа! Інакше, все втрачає смисл. Затям собі!
– А що далі, опісля тіла?
– Про це згодом…
– Ми з тобою теревенимо про якісь дурниці. Тільки час гаємо. Її відчуває прохолоду і хоче спати, – я вирішила трішки відпочити від нудних, надокучливих слів цієї, обліпленої горіховим листям жінки.
– Теревені, кажеш? Прохолода? Спати? Мене не обведеш навколо пальця. Так має бути! Я не ловлю час годинниками. Тут зовсім інша щільність. У твоєму світі вже минув рік, відколи ти тут казкуєш…
Вибір. Слухай
– Де у рибки вушка?
У мене не було вибору. Я тільки й могла, що невтомно іневимовно протестувати. Перебіг подій мав дуже невизначений статус. Мені доводилося безперервно вислуховувати безкінечні теревені. Майже нічого не відбувалося… Знову й знову я мала виконувати чиюсь волю.
Єдине, що мене надихало на хоч якусь надію, це – обіцянки про моє повернення додому. Я мала все приймати на віру.
Голос, цієї обліпленої горіховим листям жінки, був для мене єдиною ознакою мого порятунку:
– Так-от… Ти хотіла знати якими будуть казки майбутнього.
– Не те, щоб аж занадто, але цікаво.
– Вважай, що ти сама на разі у такій казці. Дослухайся, дивись, будь нею сама… Невдовзі побачиш, як виглядає звук мого і твого голосу. Коли набридне скажеш мені. Житимеш в ній рівно стільки, скільки зможеш витримати. А ця казка продовжиться і опісля твоєї летаргії… якщо все буде добре.
– А чому я маю тобі вірити?
– У тебе немає вибору. Спробуй сама відповісти на своє ж питання.
– Я мабуть…
Пачамача перебила мене. Мабуть не даремно, бо відповіла на мої питання, які я їй не встигла озвучити:
– Буде в тебе дитинство. Не бійся. Витримаєш цю частину казки – вважай себе народженою вдруге. Заспокойся… Кажеш тобі стало холодно? Ось, тримай мішечок. В ньому зелені рукавички. Схожі на справжні руки. Заспокойся, вони іграшкові, але живі. Не буди їх поки що. Просто одягни. Зараз тобі буде зле. Вони зігріють тебе. Ними ти потім маєш доторкнутися до Пачамачі. Тоді вона стане тобою, а ти нею…
Вона вручила мені прозорий целофановий пакет. В ньому дійсно знаходилися рукавички дуже схожі на справжні зелені руки!
– Чекай. А ти ж і є – Вона!
– Не перебивай. Вона, я… Я – це ти, а ти – це я. Ха-ха… Треба ж тобі побачити приблизний варіант своєї досконалості. А ти як думала отримати можливість існувати поза часом і простором? Слухай уважніше. Я – це ти, а ти – це я і навпаки. Тому я можу відразу, всупереч закону, створити рівну собі, а ти ні, бо ти ще не я. Ха-ха…
– Мені холодно! Не знаю, як це, але відчуваю нестерпний біль. Він стискає мене. Я скоро зникну.
Мені стало зле. Я втрачала зв’язок навіть з цим примарним світом. Відбувалося щось неймовірне. Я почала зменшуватися і зникати…
– Одягай швидше рукавички. Не зволікай!
Я дослухалася поради. Подіяло! Мені відразу полегшало. Приємне тепло повернуло мене в знайомий стан.
– Заспокойся, ти тепер в надійних руках. Скоро розтанеш, якщо будеш слухняною. Розгадаєш головоломку. Доторкнешся до Пачамачі і вважай, що впіймала зелену мишу-горішок. Будь здорова. Два виходи перед тобою. Хочеш, спочатку додому – у дитинство, а вже потім у невідомість.
– Хочу додому… А де твоя головоломка?
– Вона вже розпочалася, щойно ти мене зустріла. Головоломка – це і є твоя казка майбутнього. Проста-простісінька. Вона є і її немає одночасно. Поки ти холодна, маєш знайти все зайве для себе. Уважно дослухай її, бо тобі доведеться в ній жити і опісля летаргії. Якщо все буде добре… Чи це вже говорила. А втім зайвий раз не зашкодить.
Дідок. Бабуня
«Душа прагне зла або ж добра. Тілам аби лиш сите літо».
Головоломка чи казка, чи незрозуміло що зовсім не мала продовження. Тільки якийсь аж занадто безглуздий початок…
Пачамача на деякий час зникла. Тепер чула тільки її слова. Вірніше не чула, а бачила їх у вигляді яскравих зображень.
Переді мною виник геогліф Дідка – гігантський багатовимірний лабіринт з барвистою назвою посередині «Дідок», що нагадував обриси людини. Там все нудне і цікаве одночасно. Щоб розгадати його я маю пройти весь ритуал. Почала ходити навколо аж поки ноги не втомилися. Відпочила трішки і знову… Так три рази поспіль. Мабуть заблудилася!
Щойно я це усвідомила, як казка знову перетворилася на суміш справжнього голосу Пачамачі і яскравих картинок:
«Набридне – йди геть у невідомість. Тільки невеличка проблемка виникне… Продовжуватимеш опісля знову з того місця де починала. Отака дрібничка. Все з самісінького початку. Йди слідом за Дідком, але ні в якому разі не попереду нього. Попереду – ні в якому разі. Тоді зіткнення з ним невідворотне.
Він розкидає пригоршнями морок де має пройти. А там де пройшов кидає дещицю світла варту пригоршні мороку. Дідок, насправді – це володар ідеалу Людини. Не раджу недооцінювати його. Він не якийсь там пустопорожній істукан для поклоніння.
Те місце потребує особливого уваги. Пуп геогліфа – Контрольна відмітка часу. Навколо нього зайвого вистачає. Її охороняє Бабуня.
Шлях виявиться заглибоким для тебе. Його слід – прірва без ознак меж. Не бійся і зроби перший крок через край. Або бійся… Як захочеш, але зроби перший крок. Глибина зустріне тебе привітно. Дістанешся свого дна неушкодженою.
Тільки-но відчуєш під ногами опору, знову станеш собою. Все стане на свої місця, заздалегідь визначені головоломкою. Ось тому йди там, де щойно пройшов Дідок. Рухайся в такт своїм потребам і бажанням. А згодом станеться те, заради чого все і відбувається…
Хоча, як би ти потім не йшла все одно будеш позаду, а тобі здаватиметься – ніби вже попереду. Це – ілюзія твоєї бездоганності. Закономірна властивість твого розуміння. Здобудеш особливий хист. Особливо не захоплюйся. Він не зійде з шляху, а ти можеш потрапити ненароком на хибну стежку. Блукатимеш манівцями. Потрапиш у безвихідь і знову проживеш життя невігласа.
Головоломка існуватиме завжди. Кожного разу розгадка для тебе буде іншою. Ще дрібничка. Ніколи не закривай очі. Завжди тримай їх відкритими. Закриєш – втратиш можливість розрізняти кольори. Зважся на це без прелюдій. Не занедбуй себе даремно».
– Чому ти мене повчаєш? Навіть у моїй власній казці… Прелюдій…
– Не повчаю, а доводжу до твого відома варіанти. Думаєш, якщо в тебе в руках зелені руки, то ти вже не аби хто?
– Я й не хизуюся. Мені вже краще. Тримаю їх аби не згубити. Звідки я знаю чи можна тобі довіряти. Я навіть дорікнути тобі не зможу. Тільки вірити і край…
– Ото ж бо й воно! Приймай одностайне рішення з собою. Іншої дороги, для тебе нема. Я тебе дурити не збираюсь. Забагато честі для тебе. Яка мені користь від цього. Один клопіт.
– Просто вірити тобі… Яке безглуздя.
– Вір мені. Бо більше нікому… Ледь не забула. Мені наказано передати подаруночок для тебе.
– Знову подаруночок?
– Дідок піклується про тебе… тримай.
– Що це? Воно не живе та ще й не пухнасте…
– Облиш. У нього просто-на-просто відсутній мовний репертуар. Познайомся, це – твій новий мовчазний друг для твоїх мандрів – порожнє місце або пацюк Зомботько. Він одночасно друг бобра-охоронця спиляної яблуні. З бобром ти згодом познайомишся. Зомботько живий і неживий одночасно. Коли неживий – порожнє місце. Вважай, що він спить. Не будеш витрачати час на догляд за ним і годування. Для того, щоб він ожив злегенька потряси його за лапку. Потім удай дзвіночок і скажи: «Дзінь-дзілінь». Тобі ж не звикати гратися неживими іграшками? Штучні опудальця з токсичних матеріалів…
– А якщо я відмовлюсь від… подарунка, – я спробувала зауважити самовпевненій Бабуні.
– Відмовляєшся… Тобі ж гірше. Досить про пусте. Бери мовчки. Можливо він тобі взагалі не знадобиться. Пора.
– Зачекай. Я не зрозуміла… Що мені робити? Куди далі? – Чого це я так розгубилася?
Ця Пачамача таки вміє пудрити свідомість. Куди? Туди, куди я насправді збиралася – у невідомість. Чи спочатку додому?
Раптом все здригнулося і зникло разом з Пачамачею. Я незчулася, як вже поряд зі мною була якась Бабуня. Звідки я знала її ім’я і звідки вона тут взялася? Я заспокоїла себе. Скоріше за все я таки почала рухатися лабіринтом. А про цю примару мені товкмачила Пачамача. Бабуня – це ж пуп…
Бабуня, наслідуючи Пачамачу, спокійно продовжила:
– Бабуня я. Без сумніву… Тут всім прибульцям раніше робили розтин свідомості, муміфікували і спроваджували на достигання. Слабенькі і нікчемні були. А ти ще й досі тримаєшся. Гаразд, будеш тимчасово, моєю донько-онучкою.
Я вдала ніби не помітила підміну. Хоча добряче злякалася, бо ця особа мала не досить привабливий вигляд. Я споглядала на неї, мов крізь пелену туману.
– Хай так. Ба, а Пачамача існує? – зненацька вирішила приголомшити цю мару.
– Не коректне запитання. Будеш надалі чемною, отримаєш хула-хуп – орбіту комети Щастя. Буде вічно кружляти навколо тебе аж поки не залоскоче аби тобі щастя досхочу. Ха-ха…
– Не треба мені твого щастя. Чому не коректне запитання?