– Зачомукати мене захотіла? Тут тобі не місце між небом і землею чи печера, що висить посеред всесвіту. Існує – слово не для цього об’єму. О. Отак, щоб зрозуміліше тобі було.
– Покажи, як правильно запитувати? Наступного разу не буду прискіпливою.
Витримавши коротку паузу Бабуня проголосила:
– Завжди, запитуй отак: «ПАЧАМАЧА Є!» – помпезно вигукнула Бабуня.
– Але ж це неправильно. Ти промовила ствердно, без запитальної інтонації. Навіщо мені кожного разу ставити тобі одне й те саме питання?
– Так треба. Крапка…
Я урочисто виголосила:
– Бабуня, а ПАЧАМАЧА Є!
– Правильно! Оце так запитала! Розумнице моя! Відповідь я тобі не обіцяла.
– Добре… Мені починає подобатися це безглуздя. Казна що і головне так серйозно, мов насправді.
– Ти новонавернена. Тепер маєш помолитися разом зі мною, – раптом наказала моя вибаглива співрозмовниця. – Молись, Її. Чула чи ні? Бий поклони! Я тобі діло кажу.
– Не вмію. Та й зайве це для мене, – невпевнено відповіла я Бабуні.
– Роби, як я!
– Та ну його, – навмисне нейтрально відповіла я.
– Веди себе відповідно. Розмовляєш так, ніби ти вже бабуся. Ставай на колінця і молись. Як не станеш, то покладу тобі до кишені чарівну монетку і забудеш для чого ти тут. Залишишся тут назавжди і так далі…
– По перше, ви спочатку створіть хоч якісь умови для цього. Де молитися. Немає ні верху, ні низу. Взагалі нічого немає. Зробіть хоч щось більш-менш зрозуміле.
Бабуня на мить затихла. Вона стояла нерухомо. Несподівано її силует став чітким. Почали з’являтися ознаки реального світу! Я відчула землю під ногами. Подув вітерець здіймаючи куряву. Ого! З’явилося світло. Мені здалося, що я прокинулася і стою посеред безкрайого степу…
Тепер я почула трішки інший голос. Слова цієї Бабуні вже звучали більш приємніше, але не без ноток вихвалянь:
– Просила – маєш! Але тепер і надалі…
– І так далі? А далі – це ж все по колу? – перебила я Бабуню.
– А я тобі за що? Ото ж. Краще молитися. Молись!
– Виросту, нагрішу, тоді й молитимусь сама без примусу.
– Виростеш. А поки ростеш, молись завчасно. Трохи більше галасу не завадить. Занадто тихо навколо. Хоча тут нема атмосфери. Нема чистого, нагрітого повітря для дихання таким, як ти. Нема навіть вакууму. Нічого немає. Немає немає.
– Не заплутуй мене своїми лякачками. Боюся й без них. Я чую слова сказані тобою. А я знаю, що звук зміна тиску повітря, – я навмисне вирішила змінити тему.
– Слова утворилися у тебе в голові мимо твоєї волі. А вже потім діяли, як звукові хвилі на твої вуха. Ти ж середовище яке-не-яке – субстанція… посередник між мною і тобою.
– Якісь нісенітниці божевільного невігласа. Я сюди не приходила сама. Але піти звідси можу коли сама захочу. Мені поки що цікаво. Тому я вислуховую тебе. Ну добре… Ось дивися! Молюсь… І що це міняє? Я ж не вірю у те, що роблю. Не щиро молюсь.
Мені самій закортіло спробувати помолитися. Я ще ніколи цього не робила. Я стала на коліна і почала робити так, як показувала Бабуня. Повторила всі її рухи. Нічого особливого… Я не знала, що я роблю, тому мені кортіло добитися від цієї істоти смислу цього дійства.
– Хибні думки – твоя слабкість. Не лізь даремно на рожен і не вдавай буцімто сама собі даєш раду. Тобі ще потрібен поводир. Дуреписько мале… Я супроводжую «сліпих», таких, як ти і знаю хто чого вартий.
Я стояла у пилюці. Себе я не бачила. Може й на краще. Але відбитки своїх ніг я чітко вирізнила. Їх тільки два. Слід двох маленьких ніжок. Ліва й права. Бабусиних слідів не було…
Під впливом цієї реальності я насмілилася суперечити вимогам про моління:
– Що міняє? Для мене – нічого. Хто ти така насправді? Жереб кину. Давай свою монетку. Якщо твоя візьме верх – помолюсь насправді аби відчепилася від мене. А в тім, молишся ти сама собі! Дай мені краще снігу і цукру. Тільки справжнього – солодкого, теплого. А то підсунеш, як минулого разу холодне порожнє місце.
– Може морозива? – улесливо запропонувала Бабуня, на деякий час забувши за моління.
Навколо мене почали з’являтися сліди від ніг бабуні! В такт словам, вони один за одним утворювали коло…
– Морозива? А звідки ти знаєш про морозиво? А куди поділася коза? Коза має віддати своє молоко аби утворилося морозиво. Без кози ніяк.
Звідки я знала про козу? Оце так так, здивувувала саму себе!
– Не треба ніяких жеребів. Мене не обдуриш. Молитимешся, як миленька. Ти ж помітила, що я розмовляю з тобою, як з дорослою, стиглою людиною. Навіть наслідила навколо тебе, щоб ти не сумнівалася в моєму існуванні.
– Дякую вам з це. Давайте краще за козу… – продовжила я.
– Коза? Відпочиває. Я її вклала спати. У неї зараз аморальна травма. Закопала он там за небокраєм… Нехай поспить. Потім спробую знову здоїти молока трішки для морозива. А щоб не відкопав ніхто, купу бажань твоїх не здійснених поверх поклала. Хочеш, піди забери їх. Мені менше роботи. Морозиво швидше приготую.
Виявляється Бабуня під час розмови зі мною, не припиняла молитися і бити поклони. Я на коротку мить побачила її яскраве зображення. Ніяка вона не потвора. Нічого бридкого в ній нема. Звичайна мара.
В кінці кінців жага спокутувати щось взяла верх. Розрада довгоочікувана не могла втішити її своєю появою. Бабуня не розчаровувала себе тимчасовими постулатиками. Стисло чесно шанувала недовіру до себе – молилася.
– Молись вже по справжньому, грішниця. Кидайся додолу ницьма і молись. Буде тобі обіцяне морозиво!
– Я ще думаю…
– А тобі не соромно було тобі кататися на моїй козі з тим ненормальним Костиком? Неначе з глузду з’їхали… Вас двох навіть нічне жахіття не заспокоювало. Титруй свої думки. Моя кізка перестала давати молоко. Нема з чого робити цукор для морозива. Хочеш їж сніг. Він холодний. Від нього ангіна, а від ангіни може бути летаргія, – Бабуня навмисне зробила наголос на слові ангіна.
– Не хочеш пригощати морозивом? Так і скажи…
Простір наповнився новими образами. Стало цікавіше. Щось відбувається! Коза все одно не залишила мене без подарунка. Може тому, що я хотіла поцупити зелену лопатку для відкопування кози. Лопатка в свою чергу переховувала себе встромившись з під землі в повітря. За цей час навіть проросла білими гілками крізь грунт аж до невідворотності знищення. Коза подарувала мені свій оркестр. Це був барабанчик-набатник зі шкіри козиної і три палички схожі на барабанні: Перша, Друга, Третя. Третя – запасна (скоріше всього на випадок перелому однієї з двох, тих, якими я буду вистукувати ритми набату. А якщо зламаються дві відразу? Про це забула запитати. Своєї шкіри козі не шкода. На ній було аж сім шкур. Більше того знята відразу відновлювалася. Незважаючи на те, що вона спала-відпочивала, все ж приділила мені увагу цим подарунком. Не могла залишити мене без чогось непотрібного, як мені завжди здається. А все через молоко…
Цю майже ідилію знову порушив голос Бабуні:
– А Ктататик, до речі… Втік він звідси. Боягуз.
– Він не боягуз.
– Байдуже… Залишив тобі тільки кермо. Ось, тримай і «кермуй» свою ситуацію. Сів на мого пухнастого кактуса і здимів. А він же скоро повинен зацвісти. Тільки смуга лягла. Нема їй більше, що робити, як кожного разу лягати коли хтось зникає звідси. Треба залишити її в спокої. Досить з неї.
– Не треба керма. Мені вже не цікаво, – я показала, що мені набридли ці теревені, тупнувши ніжкою у свій слід, здійнявши хмарку пилу.
– Заспокойся… Я кажу тільки правду. Ктататик на прощання, сказав, що назавжди тікає. Наказав тобі шукати його в чорній ямі. А де вона, та яма, я не відаю. Може та, що у Дідка на голові.
– Тільки й чуєш одне й те ж саме: «Шукай. Молись…»
– Набридло, то залишайся тут сама чи у компанії своїх друзів-іграшок. Вони чекають на тебе. Поглянь. Ось качка з головою гадюки, гадюка з головою качки, собачка з головою котика і котик з головою собачки.
– Нема у мене таких друзів. Навіть вигаданих. Я не знайома з ними. Забери їх звідси. І пацюк цей якийсь дурний. Спить і все. Я хочу гратися справжніми іграшками. Я боюся ще більше.
– Справжніх іграшок не існує. Гратися штучними опудальцями – єдина розвага для малечі, бо ніхто не хоче бути живою іграшкою в чиїхось руках. Всім аби гратися кимсь.
– Це ти так жартуєш? Бо у мене й так все кепсько. Ще й ти…
– Добре, не хвилюйся. Вони не твої друзі. Жаль, вам не можна зустрічатися. Ви ніколи не зустрінетеся віч-на-віч. Хоча… Є один варіант. Зустріч відбудеться. Тільки от яка і як? Не скажу. Не сумуй. А знаєш що? Візьми мої очі і подивись, хоч хвильку, на нього справжнього. А я твої поки потримаю у своїх долонях. Не зволікай. Віддай свої очі. Ось тобі мої. Будеш бачити набагато більше, ніж тобі треба тепер і знатимеш хто він насправді… Ну то як?
– Нічого я тобі не дам. Твої мені ні до чого. Ти все одно мене обдуриш.
Бабуня замовкла і перестала молитися. Вона застигла в одній позі, притуливши вухо до піску. Це тривало недовго, але я встигла трішки відпочити. Раптом вона почала дуже інтенсивно молитися і вигукнула:
– Зараз побачиш Дідка з дірою на голові! Він – противага хаосу і порядку. Що правда ти не встигатимеш за ним. Тобто ніколи не побачиш його справжньої маківки. Бо він високий до неможливості. Ха-ха-ха!
– А може він просто-на-просто звичайнісінький чарівник чи й того… чаклун? Тільки даремно час витрачатиму на ці витребеньки.
– Чарівник? У тебе, що в голові геть порожньо, як у деяких твоїх, так би мовити, друзів? Привітай його – падай ницьма і не підіймайся. Дідок!!!
З’явився Дідок. Він чомусь був схожим на пересувний гігантський постамент у капелюсі, який надавав йому солідного вигляду. Я ледь почула його шепіт: «Ень. Не – Інь. Не – Ян». Опісля цих слів у нього відразу зад став передом, а перед задом. В свою чергу перед став задом, а зад передом.
Перший його крок у напрямку Бабуні був тяжким, аж бризки полетіли від води якої тут ніколи не було. У слід за першим кроком відразу другий, ніби помста першому. Мабуть послідовність була притаманна йому. Після першого кроку неодмінно робив другий. Обов’язково не третій і не четвертий, і не якийсь інший. За рідким виключенням – коли у нього запліталися ноги і не було на що ступати чи просто був поганий настрій.
Змінився неоковирно у себе на очах. В захваті від промовленого і скоєного собою аж підстрибнув разом з усіма своїми причандалами. Хоча не високо. Всього-на-всього на три з декількома половинами найменші вимірні одиниці. Потім додав: «Далебі не там і не тут. Наука – це нонсенс концентрований невіглаством. Центрифуга! Котамак! Колайдер! Реактор! Трактор!» Ці слова, з його вуст, були схожими на лайку. Тільки от на чию адресу…
Справжнісінький дід Дідок. Коли він тут з’являвся у нього відразу зникала адаптація на тепло температурне, на тепло душевне і на тепло світла. Будь яке вище нуля неприпустимим для нього ставало (у Бабуні все навпаки – алергія на холод. Все нижче нуля унеможливлювало її нормо-звичайне співіснування з самою собою. Статутне співіснування. Тому вони періодично перебували в цьому місці абсолютного нуля. Почували себе доволі комфортно. Тим більше… антиподи сконцентровані в адаптованому для їх перебування місці. Поруч – не неподалік, могли бути деякий час для справ і спілкування. Та ще для тактильно-дифузного контакту комфортабельного і вимушеного все одно. Отака майже пікантна подробиця декларативна). Вже без бороди і не так гучно, як минулого разу. Волосся сивого також вже не було ніде на ньому. В тому числі і на голові. Лисочолим був тепер. А ще тягнув за собою торбу прив’язану до лівої ноги вище коліна товстим канатом. На торбі був напис: «Торба з дустом». Вона була йому конче необхідною і потрібною. Він звитяжно труїв дустом шкідників, які в даному випадку тільки сприяли розквітанню Льоні (таке ім’я він дав рослинці).
Справа в тому, що у нього на правому плечі був прикріплений вазончик з рослинкою. Тепер на правому, бо ліве тепер зайняте жвавим пористим дятлом з одним єдиним червивим оком. В оці жив справжній черв’як. Він поволі робив з ока дятла жеод-пустку. Окрім цього, дзьобатий ловив повсякчас витрішки (не періодично, як годиться), бо був хрящомозким мікроцефалом. Дефект мозку тільки сприяв призначенню його – знаходитись на плечі у когось. Хоча це не завадило йому мимоволі виконувати дуже важливе завдання Дідка. Доводив свою потрібність завзято.
Дятел своїм зігнутим і загнутим догори дзьобом, підіймаючи і закидаючи голову назад, хвацько влучав прямісінько в яму чорного кольору. Її навіть можна було вважати кратером, бо туди періодично потрапляла гора з чорного льоду. Вона знаходилася над головою Дідка і час від часу опускалася прямісінько на одне й теж місце. По такій собі прямолінійній орбіті. Таким чином не давав звужуватися зовнішньому отвору. Яма не міліла і не втрачала первинну форму. Довбав вдало. Присутність його здавалася теж вимушеною. Не для краси чи незграбного натхнення розмір підтримував. Для закономірності снування свого утримувача.
Дятла звали Камбул. Один раз на сто вимірних проміжків, середнього розміру, він промовляв голосом зрозумілим для інших: «Птахи не літають, вони теж плазують, опираючись на атмосферні гази».
Він не страждав від голоду. Відколи Дідок посадив його до себе на плече. Йому вистачало того періодичного занурювання дзьобу в чорне, що ямою виглядало зовні. Енергія чорна невичерпна додавала сил. Він лишень підтримував вхід до неї одного стандартного розміру.
В уяві Дідка вже існувала клітка для сухого пористого дятла. Нова і модифікована зі спеціальним ортопедичним відділом адаптованим для специфічного дзьобу майбутнього мешканця. Корекція дзьоба необхідна, бо відпаде невдовзі потреба відновлювати зовнішній отвір ями-кратера. Дідок сам перетвориться на чорне тільки і буде тоді вже ховатися у свій матеріальний і означений формою організм. Отака колізія. Дверцята клітки обов’язково відкриті навстіж. Не злегенька прочинені для вентиляції. Замок навісний ржавий з ключем золотого кольору і обов’язково переламаним навпіл.
Так от, Льоня… Поверх рослинки він поставив справжню запліснявілу клітку, а щоб вона добре трималася місця закріпив дротом дріт, що позичив у павука, який жив у нього в бороді і секретував павутину залізну залізними залозами. А на разі відсипався у нього під пахвою. Дідок плів з цього секрету ловчі сітки для часу незнайомим нащадкам своїм. До речі, клітка для рослинки, сплетена також з залізної павутини. Абсолютно екологічно безпечної.
Виявляється, опісля появи квітки, яка відразу стає плодом, рослинка перетворюється на ракетку на одному коліщатці. В наслідок чого може завиграшки стартувати і зникнути в невідомому напрямку. А ця подія не входила в плани Дідка. Пам’ятав попередника полоненої рослинки. Він перешкоджав цьому і проводив запобіжні заходи. Грунт у вазончику замінив на холодець. Завдячуючи цій заміні і став називав рослинку – Льонька-холодець. Добрива і меліорація одночасно. Та ще й сприяє невдалому старту.
Та ще тепер рослинка не зможе так, як треба відштовхнутися і злетіти. Корінців у неї не було зовсім. Такий сорт – безкореневий гібрид рослинно-ракетний. Не передбачено селекціонером. За його задумом рослинка не тільки поверхонь триматися зобов’язана. Могла за певних умов і будь коли в певний період розвитку чинити з собою на свій розсуд. Зникати кудись аби не бути тільки чиєюсь. Сама собою мала змогу розпорядитись…
Одягнений у свій білий мішок з домотканої мішковини непромокальної і згоріти не мала властивості. Передбачені отвори для голови, рук, ніг, крилець за спиною і вазона з рослинкою, накритого кліткою. На мішку виднівся чіткий напис, білими літерами: «Вінвонавоно».