– Нехай утікає. Мавпа – вона і є мавпа.
Так, перекидаючись жартами, спускалися ми вниз.
Мова йшла про мавпу, яку під час навколосвітнього плавання дістав в Австралії від когось у подарунок наш комендор. За два дні перед заходом до Вільгельмсгафена вона витягла у капітана годинник і кудись пропала, і на кораблі піднявся переполох. Пояснювався він почасти й тим, що під час тривалого плавання всі знемагали від нудьги. Не кажучи вже про комендора, якого це стосувалось особисто, усі ми, як були в робочому одязі, кинулись обшукувати корабель – знизу, від самої кочегарки, догори, до артилерійських башт, словом, зчинилася метушня неймовірна. До того ж на кораблі було чимало інших тварин і птахів, у кого – отриманих у подарунок, у кого – куплених, так що, поки ми бігали по кораблю, собаки хапали нас за ноги, пелікани кричали, папуги в клітках, підвішених на канатах, лопотіли крилами, як ошалілі, – загалом, усе було як під час пожежі в цирку. В цей час бісова мавпа раптом вискочила звідкілясь на верхню палубу і з годинником у лапі хотіла забратися на щоглу. Та біля щогли якраз працювали кілька матросів, і вони, звісно, її не проґавили. Один з них схопив її за шию, і мавпу легко скрутили. Годинник, якщо не брати до уваги розбитого скла, залишився майже неушкодженим. На пропозицію комендора на мавпу наклали кару – дводенне позбавлення їжі. Але смішно, що сам же комендор не витримав і ще до закінчення терміну дав мавпі моркви й картоплі. «Як побачив її таку сумну – хоч мавпа, а все-таки жаль стало», – говорив він. Це, щоправда, безпосередньо до справи не має відношення, але, беручись шукати Нарасіму, ми і дійсно відчували приблизно те ж саме, що й тоді в погоні за мавпою.
Я першим дістався палуби. А на нижній палубі, як ви знаєте, завжди неприємна темрява. Тільки тьмяно поблискують поліровані металеві частини й пофарбовані залізні листи. Здається, буцім задихаєшся, просто сили немає. У цій темряві я зробив кілька кроків до вугільного трюму і ледве не скрикнув од несподіванки: біля входу до трюму стирчала верхня половина тулуба. Мабуть, чоловік щойно мав намір через вузький люк проникнути до трюму і вже спустив ноги. З мого місця я не міг розібрати, хто це, бо голова його була опущена і я бачив тільки плечі в синій матроській блузі та кашкет. До того ж у пітьмі вимальовувався лише його силует. Однак я інстинктивно здогадався, що це Нарасіма. Значить, він хоче зійти в трюм, аби заподіяти собі смерть.
Мене охопило надзвичайне збудження, невимовно приємне збудження, коли кров закипає в усьому тілі. Воно – як би це сказати? – було точнісінько таким, як у мисливця, коли він із рушницею в руках підстерігає дичину. В нестямі я підскочив до Нарасіми й швидше, ніж кидається на здобич мисливський собака, обома руками міцно вчепився йому в плечі.
– Нарасімо!
Я вигукнув це ім’я без усякого картання, без лайки, і голос мій якось дивно дрижав. Нема чого й казати, що це дійсно був винуватий – Нарасіма.
Нарасіма, навіть не намагаючись вивільнитись із моїх рук, усе так само видимий із люка по пояс, тихо підвів голову й подивився на мене. Сказати «тихо» – цього мало. Це було таке «тихо», коли всі сили, які були, вичерпались – і не бути тихим уже неможливо. В цьому «тихо» таїлася неминучість, коли нічого більше не лишається, коли тікати нікуди, це «тихо» було як напівзірвана рея, що, коли шквал пронесеться, з останніх сил прагне повернутися в попереднє положення. Несвідомо розчарований тим, що очікуваного опору не було, і ще більш цим роздратований, я дивився на це «тихо» зведене лице.
Такого лиця я більше жодного разу не бачив. Диявол, глянувши на нього, заплакав би – ось яке це було лице! І навіть після моїх слів ви, які не бачили цього лиця, не в змозі собі його уявити. Мабуть, я зумію описати вам ці повні сліз очі. Можливо, зможете ви вгадати, як конвульсивно сіпалися мускули рота, що зразу перестали слухатися його волі. Й само це спітніле, землисто-сіре лице – його я легко зумію зобразити. Але вираз, який складався з усього цього разом, – цей страшний вираз – його ніякий письменник не опише. Для вас, для письменника, я спокійно завершую на цьому свій опис. Я відчув, що цей вираз, як блискавка, випалив щось у мене в душі – так сильно вразило мене лице матроса.
– Негіднику! Чого тобі тут треба? – сказав я.
І раптом слова мої прозвучали так, ніби «негідник» – я сам. Що міг би я відповісти на запитання: «Негіднику, чого тобі тут треба?» Хто міг би спокійно сказати: «Я хочу зробити з цієї людини злочинця?» Хто міг би сказати, дивлячись на таке лице? Так, як я зараз вам розповідаю, здається, що це тривало довго, та насправді всі ці самозвинувачення промайнули в мене в душі за одну секунду. Й ось у цю саму мить ледве чутно, але чітко донеслися до мого слуху слова: «Мені соромно».
Висловлюючись образно, я міг би сказати, що ці слова мені прошепотіло моє власне серце. Вони обізвалися в моїх нервах, мов укол голки. Мені також стало «соромно», як і Нарасімі, й захотілося схилити голову перед чимось, що стоїть вище нас. Розтиснувши пальці, що вчепилися в плечі Нарасіми, я, як пійманий мною злочинець, із відсутнім поглядом завмер над люком до трюму.
Решту ви можете собі уявити й без моєї розповіді. Нарасіму відразу ж посадили до карцеру, а наступного дня відправили до військової тюрми в Ураґа. Не хочеться про це говорити, але ув’язнених там часто примушують «тягати ядра». Це значить, що цілими днями вони мусять переносити з місця на місце на відстань кількох метрів чавунні кулі вагою дев’ятнадцять кілограмів. Так от, якщо говорити про страждання, то нестерпнішим за це для ув’язнених немає нічого. Пам’ятаю, у Достоєвського в «Мертвому домі», який ви мені колись давали прочитати, говориться, що коли примусити арештанта багато разів переливати воду із цебра в цебер, то від цієї марної роботи той неодмінно заподіє собі смерть. А позаяк арештанти там дійсно зайняті такою роботою, то лишається тільки дивуватися, що серед них не буває самогубців. Туди-то й потрапив цей сигнальник, якого я спіймав, – веснянкуватий, боязкий, тихий чоловічок…
Увечері, коли я з приятелями-кадетами стояв біля борту і дивився на порт, який танув у сутінках, до мене підійшов Макіта й жартівливо сказав:
– Твоя заслуга, що взяли мавпу живою.
Мабуть, він думав, що в душі я цим пишаюся.
– Нарасіма – людина. Він не мавпа, – відповів я різко й відійшов од борту.
Решта, звичайно, здивувалися: ми з Макітою ще в кадетському корпусі були друзями й жодного разу не сварились.
Крокуючи палубою від корми до носа, я з теплим почуттям згадав, яким розгубленим був помічник командира, що турбувався про Нарасіму. Ми ставилися до сигнальника, як до мавпи, а він йому по-людськи співчував. І ми, бовдури, ще зневажали його – невимовна дурість! У мене зробилося кепсько на душі, я похнюпив голову. І знову закрокував уже темною палубою від носа до корми, стараючись ступати якомога тихше. А то, здавалося мені, Нарасіма, почувши в карцері мої бадьорі кроки, образиться.
З’ясувалося, що Нарасіма вчиняв крадіжки через жінок. На який строк його засудили, я не знаю. Принаймні, декілька місяців він просидів за ґратами: тому що мавпі можна вибачити і звільнити її від покарання, людині ж вибачити не можна.
Вересень 1916 р.
Носова хусточка
Професор юридичного факультету Токійського імператорського університету Хасеґава Кіндзо сидів на веранді в плетеному кріслі й читав «Нотатки про драматургію» Стріндберґа.[51]
Фахом професора було вивчення колоніальної політики. Тому та обставина, що професор читав «Нотатки про драматургію», може видатися читачу дещо несподіваною. Одначе професор, відомий не лише як учений, але й як педагог, неодмінно, наскільки дозволяв йому час, переглядав книги, не потрібні йому за фахом, але якоюсь мірою близькі думкам і почуттям сучасного студентства. Дійсно, тільки з цієї причини він нещодавно взяв на себе клопіт прочитати «De profundis»[52] Оскара Вайлда – книгу, якою зачитувалися студенти одного інституту, де професор за сумісництвом обіймав пост директора. А позаяк у професора була така звичка, не доводиться дивуватися, що в цю хвилину він читав книгу про сучасну європейську драму та європейських акторів. Річ у тім, що у професора були студенти, які писали критичні статті про Ібсена, Стріндберґа або Метерлінка, і навіть ентузіасти, готові за прикладом цих драматургів зробити написання драм справою всього свого життя.
Закінчивши читати особливо цікавий розділ, професор щоразу клав книгу в полотняній обкладинці на коліна і спрямовував байдужливий погляд на ліхтар-ґіфу, що звисав зі стелі. Дивно, варто було професору відкласти книгу, як думка його покидала Стріндберґа. Замість Стріндберґа йому западала на думку дружина, з якою вони купували цей ліхтар. Професор одружився в Америці, під час наукового відрядження, і дружиною його, природно, була американка. Однак у своїй любові до Японії і японців вона нітрохи не поступалася професору. Зокрема, тонкі вироби японської художньої промисловості їй дуже подобались. Тому ліхтар-ґіфу, який висів на веранді, свідчив не стільки про смаки професора, скільки про пристрасть його дружини до всього японського.
Щоразу, опускаючи книгу на коліна, професор думав про дружину, про ліхтар-ґіфу,[53] а також про репрезентовану цим ліхтарем японську культуру. Професор був переконаний, що за останні п’ятнадцять років японська культура в галузі матеріальній виявила помітний прогрес. А от у галузі духовній не можна було знайти нічого, гідного цього слова. Більш того, в певному відношенні спостерігався скоріше занепад. Що ж робити, аби знайти, як велить обов’язок сучасного мислителя, шляхи порятунку від цього занепаду? Професор прийшов до висновку, що, крім бусидо – цього специфічного надбання Японії, іншого шляху немає. Бусидо ні в якому разі не можна розглядати як вузьку мораль острівного народу. Навпаки, у цьому вченні є навіть риси, які зближують його з християнським духом країн Америки та Європи. Якби вдалося зробити так, щоб духовні течії сучасної Японії базувалися на бусидо, це стало б внеском у духовну культуру не тільки Японії. Це полегшило б взаєморозуміння між народами Європи та Америки і японським народом, що є вельми цінним. І, можливо, сприяло б справі міжнародного миру. Професору вже давно хотілося взяти на себе, так би мовити, роль моста між Сходом і Заходом. Тому той факт, що дружина, ліхтар-ґіфу та репрезентована цим ліхтарем японська культура гармонійно поєднувалися в нього у свідомості, аж ніяк не був йому неприємний.
Цього відчуття вдоволення професор зазнавав уже не вперше, коли раптом помітив, що, хоча він продовжував читати, думки його полинули далеко від Стріндберґа. Він скрушно похитав головою і знову з усією ретельністю втупився в рядки дрібного друку. В абзаці, за який він щойно взявся, було написано таке:
«…Коли актор знаходить вдалий засіб для вираження звичайнісінького почуття й таким чином досягає успіху, він потім уже, доречно це чи недоречно, раз у раз вдається до цього засобу як тому, що він зручний, так і тому, що він приносить йому успіх. Це і є сценічний прийом…»
Професор завжди ставився до мистецтва, зокрема до сценічного, з цілковитою байдужістю. Навіть у японському театрі він до цього року майже не бував. Якось раз в оповіданні, написаному одним студентом, йому зустрілось ім’я Байко. Це ім’я йому, професору, що пишався своєю ерудицією, нічого не говорило. При нагоді він покликав цього студента і запитав:
– Послухайте, хто такий цей Байко?
– Байко? Байко – актор театру Тейкоку[54] в Маруноуті. Тепер він грає роль Місто в десятому акті п’єси «Тайкокі», – чемно відповів студент у дешевеньких хакама.
Тому і про різноманітні манери гри, які Стріндберґ критикував своїм простим і сильним стилем, у професора власної думки зовсім не було. Це могло цікавити його лише остільки, оскільки асоціювалося з тим, що він бачив у театрі на Заході під час свого закордонного відрядження. Власне кажучи, він читав Стріндберґа майже так само, як читає п’єси Бернарда Шоу вчитель англійської мови в середній школі, вишукуючи англійські ідіоми. Одначе, так чи інакше, інтерес є інтерес.
Зі стелі веранди звисає ще не запалений ліхтар-ґіфу. А в плетеному кріслі професор Хасеґава Кіндзо читає «Нотатки про драматургію» Стріндберґа. Гадаю, судячи з цих двох обставин, читач легко уявить собі, що дія відбувається після обіду довгого літнього дня. Та це зовсім не означає, що професор страждав од нудьги. Зробити з моїх слів такий висновок – значить навмисне старатися витлумачити почуття, з яким я пишу… Але тут професору довелося перервати читання Стріндберґа на півслові – чистій насолоді професора завадила покоївка, що доповіла раптом про прихід відвідувачів. Хоч який довгий день, люди, видно, тоді заспокояться, коли стомлять професора справами…
Відклавши книгу, професор глянув на візитну картку, подану покоївкою. На картоні кольору слонової кістки було дрібно написано: «Нісіяма Токуко». Далебі, він начебто раніше з цією жінкою не зустрічався. У професора було широке коло знайомств, і, підводячись із крісла, він про всяк випадок перебрав подумки всі імена, що згадались. Одначе жодне підходяще не спало йому на думку. Тоді професор засунув візитну картку в книгу замість закладки, поклав книгу на крісло і, занепокоєно обсмикуючи на собі легке кімоно з шовкового полотна, знову побіжно глянув на ліхтар-ґіфу, що висів просто перед ним. Мабуть, усякому траплялося бувати в такій ситуації, і в таких випадках очікування є більш неприємним для господаря, що змушує чекати, ніж для гостя, що його змушують чекати. А втім, позаяк ідеться про професора, який дуже дбав про збереження власної гідності, не треба особливо робити застереження, що так було завжди, навіть якщо справа стосувалась і не такої незнайомої гості.
Виждавши належний час, професор відчинив двері до приймальні. Ввійшовши, він випустив дверну ручку, і майже тієї миті жінка років сорока підвелася зі стільця йому назустріч. Гостя була одягнена в легке кімоно лілувато-сталевого кольору, настільки вишукане, що професор навіть не міг його оцінити; і там, де хаорі з чорного шовкового газу, що злегка прикривало груди, розходилося, виднілася нефритова застібка на поясі у формі водяного горіха. Що волосся в гості укладене в зачіску марумаґе[55] – це навіть професор, який зазвичай не звертав уваги на такі дрібниці, відразу помітив. Жінка була кругловида, з характерною для японців бурштиновою шкірою, як видно – інтелігентна дама, мати сімейства. На перший погляд професору здалося, що її лице він уже десь бачив.
– Хасеґава, – люб’язно вклонився професор, він подумав: якщо вони з гостею вже зустрічалися, то у відповідь на його слова вона про це скаже.
– Я мати Нісіями Кон’ітіро, – ясним голосом відрекомендувалася дама й чемно відповіла на поклон.
Нісіяму Кон’ітіро професор пам’ятав. Це був один зі студентів, які писали статті про Ібсена та Стріндберґа. Він, здається, вивчав німецьке право, та з часу вступу до університету зайнявся питаннями ідеології й почав бувати у професора. Навесні він захворів на запалення очеревини й ліг до університетської лікарні; професор двічі провідував його. І не випадково професорові здалося, що обличчя цієї дами він десь бачив. Життєрадісний юнак із густими бровами і ця дама були дивовижно схожі одне на одного, наче дві дині.
– А, Нісіяма-кун… он як! – Кивнувши, професор вказав на стілець за маленьким столиком: – Прошу.
Попросивши вибачення за несподіваний візит і чемно подякувавши, дама сіла на вказаний їй стілець. При цьому вона вийняла з рукава щось біле, видно, носову хусточку. Професор зараз же запропонував їй корейське віяло, що лежало на столі, та сів навпроти.
– У вас чудова квартира.
Дама з перебільшеною увагою обвела поглядом кімнату.
– О ні, хіба що простора.
Професор, звиклий до таких похвал, підсунув гості холодний чай, щойно принесений покоївкою, і зараз же перевів розмову на сина гості.