– Як Нісіяма-кун? Особливих змін у його стані немає?
– Н-нема…
Скромно склавши руки на колінах, дама змовкла на хвилину, а потім тихо промовила – промовила все тим же спокійним, рівним тоном:
– Та я, власне, і прийшла через сина, з ним трапилося нещастя. Він був дуже вам вдячний.
Професор, вважаючи, що гостя не п’є чай через сором’язливість, вирішив, що ліпше самому подати приклад, ніж настирливо, нудно пригощати, і вже збирався піднести до рота чашку чорного чаю.[56] Та не встигла чашка торкнутися м’яких вусів, як слова дами вразили професора. Випити чай чи не випити?… Ця думка на мить занепокоїла його зовсім незалежно від думки про смерть юнака. Та не тримати ж чашку біля рота до безкінечності! Зважившись, професор залпом відпив півчашки, злегка нахмурився і здавленим голосом промовив:
– О, он воно що!..
– …і коли він лежав у лікарні, то часто говорив про вас. Тому, хоча я знаю, що ви дуже зайняті, я все-таки взяла на себе сміливість повідомити вам про смерть сина й разом з тим висловити свою вдячність…
– Ні, що ви…
Професор поставив чашку, взяв синє вощене віяло і з жалем промовив:
– Он воно що! Яке нещастя! І саме в тому віці, коли все попереду… А я, не отримуючи з лікарні вістей, гадав, що йому ліпше… Коли ж він помер?
– Учора був якраз сьомий день.
– У лікарні?
– Так.
– Воістину несподівано!
– У всякому разі, все було зроблено, все можливе, значить – залишається тільки примиритися з долею. І все-таки я, коли це сталося, бувало, що й ремствувала. Негарно.
Під час розмови професор раптом звернув увагу на дивну обставину: ні на зовнішності, ні на поведінці цієї дами ніяк не відбилася смерть рідного сина. В очах у неї не було сліз. І голос звучав буденно. Мало того, у кутках губів навіть бриніла усмішка. Тому, якщо залишити осторонь те, про що вона говорила, й тільки дивитися на неї, можна було подумати, що йдеться про повсякденні дрібниці. Професору це видалося дивним.
…Дуже давно, коли професор навчався в Берліні, помер батько нинішнього кайзера, Вільгельм І. Професор почув про це у своєму улюбленому кафе, і, ясна річ, звістка не справила на нього особливо сильного враження. Зі звичайним своїм енергійним виглядом, із тростинкою під пахвою, він повертався до себе в пансіонат, і тут, ледве тільки відчинилися двері, як двоє дітей господині кинулися до нього на шию й голосно розплакались. Це були дівчинка років дванадцяти в коричневій кофточці й дев’ятирічний хлопчик у коротких синіх штанцях. Не розуміючи, в чому річ, професор, який палко любив дітей, почав гладити світловолосі голівки й лагідно втішати їх, примовляючи: «Ну в чому справа, що сталось?» Але діти не втихомирювалися. Нарешті, схлипуючи, вони проговорили: «Дідусь-імператор помер!»
Професор здивувався тому, що смерть глави держави оплакують навіть діти. Але це змусило його замислитись не тільки над відносинами між монаршим домом і народом. На Заході його, японця, прихильника бусидо, постійно вражала незвична для його сприйняття імпульсивність європейців у вираженні почуттів. Змішане почуття недовіри й симпатії, яке він у таких випадках переживав, він досі не міг забути, навіть якби хотів. А тепер професор сам дивувався тому, що дама не плаче.
Одначе за першим відкриттям негайно прийшло друге.
Це сталося, коли від спогадів про померлого юнака вони перейшли до дрібниць повсякденного життя і знову повернулися до спогадів про нього. Вийшло так, що паперове віяло, вислизнувши з рук професора, впало на паркетну підлогу. Розмова не була настільки напруженою, щоб її не можна було на хвилину перервати. Тому професор нахилився за віялом. Воно лежало під столиком, якраз біля схованих у туфлі білих табі гості.
Цієї секунди професор випадково глянув на коліна дами. На колінах лежали її руки, що тримали носову хусточку. Ясна річ, само по собі це ще не було відкриттям. Але тут професор помітив, що руки в дами дуже тремтять. Він помітив, що гостя, мабуть, силкуючись стримати хвилювання, обома руками з усієї сили жмакає хусточку, так що вона ледве не рветься. І зрештою, він помітив, що в тонких пальцях вишиті кінці зібганої хусточки злегка дрижать, мовби від подуву вітерцю. Дама лицем усміхалася, насправді ж усім єством своїм ридала.
Коли професор підняв віяло, на обличчі його був новий вираз: надзвичайно складний, якоюсь мірою театрально перебільшений вираз, який складався з почуття шанобливого зніяковіння через те, що він побачив щось, чого йому бачити не годилось, і якогось вдоволення, яке випливало з усвідомлення цього почуття.
– Навіть я, не маючи дітей, добре розумію, як вам важко, – сказав професор тихим, зворушливим голосом, дещо напружено закинув голову, буцім він дивився на щось засліплююче.
– Дякую вам. Але тепер, хай там як, це непоправно.
Дама злегка схилила голову. Ясне лице було, як і раніше, осяяне спокійною посмішкою.
* * *
Минуло дві години. Професор прийняв ванну, повечеряв, потім попоїв вишень і знову зручно всівся в плетене крісло на веранді.
В літні сутінки довго ще тримається слабке світло, і на просторій веранді з розкритими навстіж скляними дверима все ніяк не темніло. Професор давно вже сидів у присмерку, поклавши ногу на ногу і прихилившись головою до спинки крісла, і байдужливо дивився на красиві китиці ліхтаря-ґіфу. Книга Стріндберґа знову була в нього в руках, але, здається, він не прочитав жодної сторінки. Цілком природно. Думки професора все ще були сповнені героїчної поведінки пані Нісіями Токуко.
За вечерею професор докладно розповів про все дружині. Він похвалив поведінку гості, назвавши її, цю поведінку, бусидо японських жінок. Вислухавши цю історію, дружина, що любила Японію та японців, не могла не поставитися до розповіді чоловіка зі співчуттям. Професор був задоволений тим, що знайшов у дружині захоплену слухачку. Тепер у свідомості професора на певному етичному тлі вимальовувалися вже три уявлення – дружина, дама-гостя й ліхтар-ґіфу.
Професор довго перебував у такій щасливій замисленості. Але раптом йому згадалося, що його просили надіслати статтю для одного журналу. В цьому журналі під рубрикою «Листи сучасному юнацтву» публікувалися погляди різних авторитетів на питання моралі. Використати сьогоднішній випадок і зараз же викласти й послати свої враження?… Думаючи так, професор почухав голову.
У руці, що нею професор почухав голову, була книга. Згадавши про книгу, він розкрив її на недочитаній сторінці, яку було закладено візитною карткою. Саме цієї миті ввійшла покоївка й засвітила над його головою ліхтар-ґіфу, так що навіть дрібний друк можна було читати без утруднення. Професор байдужливо, власне, не збираючись читати, опустив погляд на сторінку. Стріндберґ писав:
«У пору моєї молодості багато говорили про носову хусточку пані Хейберґ,[57] здається, парижанки. Це був прийом подвійної гри, який полягав у тому, що, посміхаючись обличчям, руками вона рвала хусточку…»
Професор опустив книгу на коліна. Він залишив її розкритою, і на сторінці все ще лежала картка Нісіями Токуко. Та думки професора були зайняті вже не цією дамою. І не дружиною, і не японською культурою. А чимось іще незрозумілим, що загрожувало зруйнувати безтурботну гармонію його світу. Сценічний прийом, побіжно висміяний Стріндберґом, і питання повсякденної моралі, звісно, речі різні. Одначе в натяку, прихованому в прочитаній фразі, було щось таке, що розладнувало м’якосердя розніженого ванною професора. Бусидо і цей прийом…
Професор незадоволено похитав головою і почав знову дивитися вгору, на яскраве світло розмальованого осінніми травами ліхтаря-ґіфу.
Жовтень 1916 р.
Mensura zoili[58]
Я сиджу за столом посеред пароплавного салону навпроти якогось дивного чоловіка.
Зачекайте! Я говорю – пароплавний салон, але я в цьому не впевнений. Хоча море за вікном і вся обстановка викликають такий здогад, але я припускаю, що, можливо, це і звичайна кімната. Ні, все-таки це пароплавний салон! Інакше так би не хитало. Я не Кіносіта Мокутаро[59] і не можу визначити з точністю до сантиметра висоту хитавиці, але хитавиця, в усякому разі, є. Якщо вам здається, що я брешу, погляньте, як за вікном то підіймається, то опускається лінія горизонту. Небо похмуре, і по морю широко розлита зелена каламуть, але та лінія, де каламуть моря зливається з сірими хмарами, хиткою хордою перерізує круг ілюмінатора. А ті істоти одного кольору з небом, що плавно пролітають серед каламуті, – це, напевно, чайки.
Та повертаюся до дивного чоловіка навпроти мене. Зсунувши на ніс сильні окуляри для короткозорих, він зі знудженим виглядом утупився в газету. У нього густа борода, квадратне підборіддя, і я, здається, десь бачив його, але ніяк не можу згадати, де саме. З того, що він мав довге, кудлате волосся, можна було б припустити, що він – письменник або художник. Одначе з цим припущенням не в’яжеться його коричневий піджак.
Деякий час я крадькома поглядав на цього чоловіка й маленькими ковтками пив із чарки європейську горілку. Мені було нудно, заговорити з ним хотілося страшенно, але через його вкрай нелюб’язний вигляд я все не наважувався.
Раптом пан з квадратним підборіддям простягнув ноги й мовив, буцім угамовуючи позіхи:
– Нудно! – Потім, кинувши на мене погляд із-під окулярів, він знову взявся за газету. Цієї хвилини я був майже впевнений, що десь із ним зустрічався.
У салоні, крім нас двох, нікого не було.
Трохи згодом цей дивний чоловік знову промовив:
– Ох, нудно! – Цього разу він кинув газету на стіл і почав байдужливо дивитись, як я п’ю горілку. Тоді я сказав:
– Може, вип’єте чарочку?
– Дякую… – Не відповідаючи ні «так», ані «ні», він злегка вклонився. – Ну й нудьга! Поки доїдеш, просто помреш.
Я погодився з ним.
– Поки ми ступимо на землю Зоїлії, мине більше тижня. Мені пароплав обрид до відрази.
– Як? Зоїлії?
– Авжеж, Республіки Зоїлії.
– Хіба є така країна – Зоїлія?
– Признаюся – здивований! Ви не знаєте Зоїлії? Не очікував. Не знаю, куди ви зібралися їхати, але тільки цей пароплав заходить до гавані Зоїлії за звичним, старим маршрутом.
Я знітився. Власне, я не знав навіть, навіщо я на цьому пароплаві. А вже «Зоїлія» – такої назви я ніколи раніше не чув.
– Он як?…
– Та звичайно! Зоїлія – спрадавна знаменита країна. Як ви знаєте, Гомера обкладав одчайдушною лайкою один учений саме з цієї країни. Досі в столиці Зоїлії стоїть чудова меморіальна дошка на його честь.
Я вражений був ерудицією, якої ніяк не очікував, судячи з його вигляду.
– Значить, це дуже давня держава?
– Авжеж, дуже давня! Якщо вірити міфам, у цій країні спершу жили самі жаби, але Афіна Паллада перетворила їх на людей. Тому дехто стверджує, що голоси жителів Зоїлії схожі на жаб’яче квакання. А втім, це не зовсім достовірно. Здається, в літописах найбільш рання згадка про Зоїлію пов’язана з героєм, який заперечував Гомера.
– Значить, тепер це доволі культурна країна?
– Певна річ. Приміром, університет у столиці Зоїлії, де зібрано весь цвіт учених, не поступається кращим університетам світу. Дійсно, така штука, як вимірювач цінності, нещодавно винайдений тамтешніми професорами, вважається новітнім чудом світу. А втім, я це говорю зі слів «Вісника Зоїлії».
– Що це таке – «вимірювач цінності»?
– Буквально: апарат для вимірювання цінності. Щоправда, він, здається, застосовується головним чином для вимірювання цінності романів або картин.
– Якої цінності?
– Головним чином – художньої. Щоправда, він може вимірювати й інші цінності. В Зоїлії, на честь знаменитого предка, апарат назвали mensura Zoili.
– Ви його бачили?
– Ні. Тільки на ілюстрації у «Віснику Зоїлії»… За зовнішнім виглядом він не відрізняється від звичайних медичних терезів. На платформу, куди зазвичай стає людина, кладуть книги або полотна. Рами та палітурки трохи заважають вимірюванням, але потім на них роблять поправку, так що все гаразд.
– Зручна річ!
– Дуже зручна. Так би мовити, знаряддя культури! – Чоловік з квадратним підборіддям вийняв із кишені цигарку й засунув її до рота. – Відтоді як винайшли цю штуку, всім цим письменникам і художникам, які, торгуючи собачим м’ясом, видають його за баранину, всім їм – гаплик. Адже розмір цінності наочно позначається цифрами. Вельми розумно вчинив народ Зоїлії, негайно встановивши цей апарат на митницях.
– Це чому ж?
– Тому що всі рукописи та картини, які ввозять із-за кордону, перевіряються на цьому апараті, й речі, позбавлені цінності, ввозити не дозволяють. Кажуть, нещодавно в один і той же час перевіряли речі, привезені з Японії, Англії, Австрії, Франції, Росії, Італії, Іспанії, Америки, Швеції, Норвегії та інших країн, і, по правді сказати, результат для японських речей, здається, вийшов поганенький. Адже ж на наш небезсторонній погляд, у Японії є письменники й художники буцімто пристойні…
Під час цієї розмови двері відчинились і до салону ввійшов негр-бой із пачкою газет під пахвою. Це був проворний хлопчина в легкому темно-синьому костюмі. Бой мовчки поклав газети на стіл і зник за дверима.
Струсивши попіл із сигари, чоловік з квадратним підборіддям розгорнув газету. Це був так званий «Вісник Зоїлії», поцяткований рядками дивних клиноподібних знаків. Я знову здивувався ерудиції цього чоловіка, що читав такий дивний шрифт.
– Як і раніше, тільки й пишуть про mensura Zoili, – cказав він, пробігаючи очима газету, – а, опубліковано цінність оповідань, які вийшли в Японії за минулий місяць! І навіть додано звіти інженерів-вимірювачів.
– Прізвище Куме[60] зустрічається? – запитав я, стурбований за товариша.
– Куме? Мабуть, оповідання «Срібна монета»? Є.
– Ну і як? Яка його цінність?
– Нікуди не годиться! По-перше, імпульсом до його написання стало відкриття, що людське життя є безглуздим. А крім того, всю річ знецінює такий собі менторський тон всевідаючого знавця.
Мені стало неприємно.
– Вибачте, вельми співчуваю, – чоловік з квадратним підборіддям насмішкувато посміхнувся, – але вашу «Люльку» теж згадано.
– Що ж пишуть?
– Майже те ж саме. Що в ній немає нічого, крім загальників.
– Гм!..
– Іще ось що: «Цей молодий письменник занадто плідний…»
– Ой-ой!
Я відчув себе більш ніж неприємно, мабуть, навіть безглуздо.
– Та не тільки ви – будь-якому письменнику чи художнику, якщо він потрапить на вимірювач, доведеться сутужно: ніякі обдурювання тут не діють. Хоч скільки б він сам свій твір вихваляв, вимірювач відзначає дійсну цінність, і все йде прахом. Звісно, дружні похвали приятелів також не можуть змінити покази лічильника. Що ж, доведеться вам засісти за роботу й почати писати речі, що являють справжню цінність.
– Але яким же чином встановлюють, що оцінки вимірювача правильні?
– Для цього досить покласти на терези який-небудь шедевр. Покладуть «Життя» Мопассана – стрілка зразу ж показує найвищу цінність.
– І тільки?
– І тільки.
Я замовк: мені здалося, що в мого співбесідника голова не особливо пристосована до теоретичного мислення. Але в мене виникло нове запитання.
– Значить, речі, створені художниками Зоїлії, також перевіряють на вимірювачі?
– Це заборонено законом Зоїлії.
– Чому?
– Довелося заборонити, тому що народ Зоїлії на це не погоджується: Зоїлія спрадавна – республіка. «Vox populi – vox dei»[61] – цього у них дотримуються буквально. – Чоловік з квадратним підборіддям якось дивно посміхнувся. – Носяться чутки, що, коли їхні твори потрапили на вимірювач, стрілка показувала мінімальну цінність. Оскільки так, вони опинилися перед дилемою: або заперечувати правильність вимірювача, або заперечувати цінність своїх творів, а ні те, ні інше їм не світило. Та це лише чутки.