– Та я й не бажаю знати нічого такого! Забирайтеся звідси геть з усіма вашими есесівськими секретами. Мене не обдурити: ви нещадні карателі, у всіх у вас руки по лікоть в народній крові. Це ви тільки прикидаєтеся добрими й лагідними… Відійдіть, гер капітан. Нам немає про що говорити.
– Дуже цікаво ви міркуєте, фройляйн!
– Невже?
– Скажіть, якщо ми й направду криваві м’ясники, якими змальовує нас більшовицька пропаганда, навіщо тоді німецькі солдати підібрали вас на полі бою? Навіщо німецькі лікарі лікують вас, чому витрачають на червону балерину дорогоцінні ліки, які могли б піти на зцілення доблесних німецьких вояків? Знов-таки, помістили вас в окрему палату… Навіщо все це?
– А це робиться тому, що ви розраховуєте мене на свій бік перетягнути – отак! Думаєте, я не розумію? Тільки Радянську Батьківщину я не зраджуватиму й на вашу нікчемну фашистську Німеччину не шпигуватиму. Можете не розраховувати.
– На жаль, фройляйн безумовно багато чого не розуміє! – Від надлишку емоцій гауптштурмфюрер навіть руками сплеснув.
– Повторюю, я навіть розуміти не бажаю. Забирайтеся геть…
Відвідувач витримав паузу, напружено розмірковуючи над чимось, і нарешті мовив з найрішучішим виглядом:
– Гаразд, хай буде так: назву вам номер моєї дивізії, хоча це і не заведено робити навіть під загрозою смерті.
– А навіщо мені знати цей номер?
– А для того, що це багато чого пояснює. Отже, я маю честь служити в Чотирнадцятій гренадерській дивізії ваффен-СС «Галичина». Вона ж – Перша галицька. Отже, дуже сподіваюся, що дізнавшись таке, фройляйн…
– Що-о-о?! То ти, виходить, один з вилупків-українців, які зрадили свій власний народ і продалися біснуватому фюреру?!
Дівчину аж пересмикнуло від огиди.
– Е-е-е, фройляйн, легше! Вибирайте слова… Та й загалом…
І тут сталося щось неймовірне – гауптштурмфюрер абсолютно несподівано перейшов з німецької на найчистішу українську мову, що була дуже добре знайома пораненій:
– І взагалі, Олександро, ти навіть не уявляєш, до чого близькі ми насправді. Адже я ніхто інший, як твій рідний дядько!
– Що-о-о?!
– Оте саме. Звуть мене Порфирієм Силенком. Сподіваюся, ти бодай щось чула про мене від батьків, коли жила в Харкові?
На деякий час в лікарняній палаті встановилася дзвінка від напруги тиша. Гауптштурмфюрер радісно, відкрито й навіть ніжно посміхався дівчині, вона ж розглядала настільки дивного відвідувача з бридливою цікавістю, немовби мерзенну гадюку або ж слимака. Нарешті з тремтінням в голосі промовила:
– Подумати тільки, мій рідний дядько виявився фашистським карателем свого власного народу!.. Яка ганьба, просто неймовірне жахіття…
– То згадували про мене твої батьки чи ні?
– Мама… Так, вона пару разів говорила, що у мене є дядько Порфирій.
– Ага, от бачиш!.. Але ж ти, ясна річ, не запитувала маму, хто я і що зі мною сталося понад двадцять років тому?
– Ні, не запитувала.
– А чому?
– Та так, не знаю… Звикла. Ми всі давно вже навчилися не ставити зайвих запитань. Є людина – ото й добре! А зникла людина – отже, так і треба. І нема чого цікавитися, куди вона зникла, чи надовго й навіщо. Це може бути небезпечно для тебе самого.
– Отож, залякали вас більшовицькі комісари! – кивнув гауптштурмфюрер. – Всі ви там виструнчені ходите, як я подивлюся… Ну нічого, нічого, племіннице моя дорогесенька. Потрапивши в нашу дивізію, ти швидко зміниш свої погляди. Станеш тією, якій тобі й належить бути – справжньою волелюбною патріоткою-українкою.
– Та що ти верзеш таке, дядечку?! – За прискореним, з легким присвистом диханням і за пітницею, що виступила на лобі, було зрозуміло, що поранена входить в стан небезпечного збудження, про який попереджав головлікар. – Ні в яку вашу мерзенну каральну есесівську дивізію я вступати не збираюся…
– А куди тобі подітися, дорога моя племіннице?! Сама лише поміркуй гарненько: відмовишся співпрацювати з німецькою владою – тебе в якийсь тутешній концтабір запроторять, там і загинеш. Але навіть якщо якимсь дивом ваші червоні солдати увійдуть до Кракова, тебе це не врятує: СМЕРШ відправить тебе до сибірського концтабору, ото й уся різниця! В Сибіру до того ж клімат значно гірший, ніж тут, в центрі Європи.
– При чому тут СМЕРШ?! Я ж не винна, що потрапила в полон. Я була важко поранена, знепритомніла…
– А хто тобі повірить, дівчинко? Комісари з НКВС?!
– Мені повірять! До того ж, є кому підтвердити мої слова: я ж не сама була, там ціла агітбригада їздила.
– Сашунько, дуже тебе прошу: розплющ очі якнайширше і не будь наївною дурепкою! Твої колеги-артисти з агітбригади першими скажуть, що ти навмисно до німців подалася, маючи такого дядечка, як-от я.
– Ні!!!
– Так, племінничко, так! Адже твоїм колегам власна шкура дорожча від твоєї, тож на тебе вони наговорять що завгодно, лише б себе вигородити.
– Але ж я чиста перед моєю Радянською Батьківщиною…
Втім, ніякої впевненості в голосі дівчини не відчувалося. Цим і скористався гауптштурмфюрер, аби довершити справу:
– Сибір переповнений схожими на тебе дурниками, які сліпо повірили червоним комісарам і жорстоко поплатилися за довірливість. Тому, потрапивши до німців навіть проти волі, нічого іншого тобі не лишається, окрім як вступити до лав «Галичини». Ну, сама поміркуй: мені ж просто пощастило зовсім випадково дізнатися, що така собі балерина Олександра Тимченко потрапила до німецького тилового шпиталю з численними пораненнями. Звісно, я одразу ж зрозумів, що йдеться про мою любу племінницю з Харкова! Поза сумнівом, це знак долі. Ти одужаєш, станеш у нас санітаркою, почнеш інших поранених від смерті рятувати – як-от тебе врятували… Це ж так шляхетно – людей з того світу повертати!..
Однак дівчина вже не слухала відвідувача. Вирячившись у простір перед собою незрячими від жаху очима, вона вся трусилася від нервового напруження, а по щоках двома блискучими струмочками котилися сльози. Гауптштурмфюрер зрозумів, що на сьогодні спілкування з племінницею краще завершити, тому сказав:
– Ну, нічого, Сашунько, нічого страшного. І нема чого плакати, коли все складається настільки чудово! Я подбаю про те, щоб тебе як слід підлікували. Але вже не тут, а десь в Австрії, наприклад. А ти поки що подумай над моїми словами. Подумай добряче, гаразд?…
І вийшов в коридор, де на нього чекав головний лікар шпиталю.
Глава 2
Подвійний агент
Лікарня Святого Михаїла,
Торонто, 14 липня 1977 року
– А?! Де це я?…
Старий спробував підвестися, як раптом маленька і при цьому несподівано дужа жіноча ручка з легкістю втримала його за плече, а знайомий лагідний голос промовив:
– Лежіть, дядечку, благаю! Для вас такі спроби є шкідливими…
– Сашунько, це ти?
– Я, дядечку. Авжеж, я.
Порфирій Андрійович повернув голову на звук, придивився уважно до розпливчастого силуету… але все ж таки не впізнав жінку, яка говорила:
– Сашунько, це справді ти?
– Хіба ви не бачите, дядечку?!
– Уяви собі, не бачу.
Старий навпомацки зловив праву руку племінниці, обережно доторкнувся до неї та мовив жалісливо:
– Так-так, Сашунько, долоню твою впізнаю. Але ж я нічого не бачу… Що це таке зі мною? Перед очима немовби марево якесь.
– Ах, так! Лікар попереджав, що у вас можуть бути тимчасові відхилення, пов’язані із зором. Це наслідок ліків, що їх вам вкололи…
– Лікар… Який лікар – Фредеріксен, чи що?
– Ні, дядечку, інший лікар. Той, який з лікарні.
– То я, виходить…
– Ви, дядечку, в найкращому шпиталі Торонто – в лікарні Святого Михаїла. В окремій палаті. Все влаштовано найкращим чином.
– Так, зрозуміло… – старий зітхнув і негайно запитав заклопотаним тоном: – А день сьогодні який?
– Чотирнадцяте липня, четвер.
– Так… Отже, я не їв від учора?
– На жаль, саме так. Тим паче, вчора ми так і не пообідали разом.
– Отож бо я відчуваю, що зголоднів…
– Ох, дядечку, я ж запрошувала! Ви ж самі відмовилися.
– Отож і вчинив нерозумно, що відмовився. Треба було тебе послухатися, – Порфирій Андрійович слабко посміхнувся.
– Нічого, дядечку, ми це зараз виправимо.
Олександра піднялася зі стільця, приставленого впритул до ліжка, але була зупинена жестом старечої руки і переляканим запитанням:
– Ти куди?!
– Не бійтеся, дорогий дядечку, я не йду! Я тільки попрошу, щоб вам принесли поїсти. Вам сили потрібні, щоб одужувати. Багато сил…
– Не залишай мене, Сашунько! Я ж майже нічого не бачу.
– Кажу ж, не хвилюйтеся! І щодо їжі не переймайтеся: я годуватиму вас.
Олександра нарешті вивільнила свою праву долоню із старечих пальців і пішла до дверей в коридор. А Порфирій Андрійович сказав їй услід:
– Та не переймаюся я за їжу, ні! Ми з тобою, Сашунько, до такого народу належимо, який себе завжди нагодує. Завжди і скрізь. Навіть в таборі. От як зараз пам’ятаю, було це в Італії…
Табір інтернованих вояків 1-ї Української дивізії УНА,
Італія, кінець вересня 1945 року
На раптову появу на порозі їхнього барака американського сержанта ніхто не звернув особливої уваги. З’явився здоровань – ну то й що?! Союзники без особливого поспіху, методично працювали… ні, краще сказати: вояка за вояком просіювали всю українську дивізію. Допитували одного за одним, одного за одним. З раннього ранку до пізнього вечора. Всіх і кожного.
Себто не те щоб допитували… Швидше, розмовляли, причому доволі доброзичливо. Якщо через таку бесіду інтернований спізнювався на сніданок, на обід або на вечерю – негайно компенсували це невеличким сухим пайком. Палити під час бесід можна було скільки душа забажає. А якщо слідчий з боку союзників був в особливо доброму гуморі, то міг навіть налити підслідному з похідної фляжки один-два невеличкі келишки віскі! Про те, що поряд із загальним розслабленням, віскі допомагає розв’язатися затиснутому за зубами язику, думав далеко не кожен.
Але головне – ніякого мордобою, ніякого рукоприкладства взагалі!
Отже, з огляду на те, що якихось чотири або п’ять місяців тому союзники і Перша Українська дивізія УНА (колишня Чотирнадцята гренадерська дивізія ваффен-СС «Галичина») перебували по різні сторони лінії фронту, і крові з обох боків було пролито більш ніж достатньо, умови утримання інтернованих в таборі можна було з повним правом назвати курортними. А все завдяки тому, що жахи Другої світової війни скінчилися кілька тижнів тому – другого вересня. Якби не ця обставина, навряд чи союзники панькалися би з інтернованими українцями. Все могло скластися зовсім, зовсім по-іншому…
Але добре, що сталося саме те, що сталося! І тепер єдиний (та й то надзвичайно слабкий) інтерес до чергової появи на порозі барака чергового сержанта зводився виключно до одного: в яку уніформу він одягнений – у американську чи в англійську? Від цього залежало, куди саме викличуть на допит чергового інтернованого вояка – до «янкі» або ж до «томмі».[10]
– Пор-рфі-рі-і Сіл-льєн-нко! – намагаючись не перекрутити чужорідне ім’я з не менш чужорідним прізвищем, мало не по складах старанно вимовив здоровань-американець.
– Я!
Він неквапливо підвівся з ліжка і вийшов на середину барака. Американський сержант мовчки мотнув головою, запрошуючи йти за ним. Дочекавшись, доки Силенко наблизиться до дверей, відійшов трохи вбік і пропустив інтернованого поперед себе. Після чого обидва попрямували до адміністративної будівлі, яку бійці дивізії в розмовах між собою охрестили «штабним будиночком».
Порфирій Андрійович сьогодні перебував у ліричному настрої, тому по дорозі в адміністрацію, променисто посміхаючись, продовжував розмірковувати над тим, як все ж таки їм поталанило: здатися союзникам, а не радянцям! Подумати страшно, що сталося би з ними, якби вони потрапили в лапи червоних комісарів… То було би пекло – бо, як мінімум, половину їхньої дивізії розстріляли би без суду і слідства! Розстріляли би просто так, для залякування. Решту би піддали жорстокій фільтрації в катівнях НКВС. Із неодмінними жахливими тортурами, які далеко не кожен здатен витерпіти з гідністю і самовладанням… Тому безкраї сніги далекого Сибіру з усіма тамтешніми «принадами» і виснажливою каторжною роботою здавалися б тим, хто залишився в живих, справжнім раєм.
Зате тут, у союзницькому таборі для інтернованих, все доволі культурно і пристойно. Клімат в цій частині Італії вищий від усіляких похвал. Можна сказати – європейський курорт. Умови утримання такі, що дай Боже здоров’я і благополуччя союзникам: сухі й чисті бараки, пральня, лазня. Харчування вельми пристойне, хоча лише дворазове: це вже Силенко міг оцінити з професійної точки зору – як дивізійний інтендант.
Більш того, адміністрація табору йшла назустріч деяким господарським ініціативам інтернованих вояків. До ініціатив цих, до речі, Силенко мав безпосередній стосунок. А почалося все з квіткових клумбочок під вікнами…
* * *
Голодні та втомлені, вони тільки-но прибули в цей табір. Сталося це навесні, небо було безхмарним, сонечко ще не припікало, але вже таки пригрівало. Якось вранці вони вийшли з бараку і побачили…
– Маки!.. Дивіться, дивіться, які маки!.. Немовби у нас вдома!..
Всі завмерли й дивилися на чудові червоні квіточки, як заворожені. Й тільки тоді кожен з вояків відчув, наскільки скучив за землею: адже переважна більшість інтернованих до війни жили або в селах, або на хуторах, або ж в невеличких містечках…
Не дивно, що весь день кожен згадував рідну домівку й неодмінно додавав при цьому щось на кшталт:
– А у нас мальви цвітуть. Які ж гарні мальви – ні в кого таких нема!
– Мальви пізніше розквітнуть, – заперечували йому авторитетно.
– Сам знаю, що пізніше! Але ж розквітнуть обов’язково…
– Спочатку посадити треба було, щоб розквітли, – втручався в розмову ще хтось. – А як не посадиш, то й розцвітуть у тебе будяки, о!..
– А у нас в містечку скрізь були клумби, а квітів на них стільки…
– І скільки ж?
– Та хоч греблю гати!!!
– Квітами – і раптом греблю?! Ото насмішив…
– А я більше чорнобривці полюбляю.
– А я барвіночок…
Звісно, квіти на території табору росли – ті ж таки маки… Щоправда, більшість із них разом з іншою рослинністю (особливо з деревами, що значно погіршували огляд території) нещадно винищували. Проте місцями квіти все ж таки встигали розростися.
І одного разу хтось із інтернованих бійців викопав та дбайливо попересаджував ці непоказні рослини на рукотворні клумбочки попід самісінькими вікнами бараків. Коли ці клумбочки побачило табірне начальство, стався великий скандал. Насамкінець так звані клумби було наказано прибрати, а землю біля бараків розрівняти, щоб навіть спомину ніякого про різнобарвну красу не лишилося!
Споглядаючи голу чорну землю замість ошатних клумбочок, люди зажурилися й занудьгували. Коли терпець у Порфирія Андрійовича нарешті урвався, він відправився до табірної адміністрації. Його вислухали, але заборону все одно не скасували.
Між тим настав травень, тоді почалися перебої з постачанням продовольства. Та й раціон спочатку погіршився, а потім більшу частину продуктів стали видавати мізерним сухим пайком. І знову Силенко відвідав табірну адміністрацію, але вже з іншою пропозицією: а чом би не розбити на території табору грядки з городиною?! І чом би представникам командування союзників не допомогти інтернованим українцям в такій, здавалось би, простенькій справі?!
– Для цього потрібні лише насіння або розсада і бажання людей. Ми прагнемо жити нормально – отже, бажання у нас є. Не вистачає насіння або розсади. Тому ми і просимо допомогти дістати все це. Зате вигода очевидна – насамперед, для союзного командування. Адже городи серйозно допоможуть вам забезпечувати інтернованих якісними продуктами харчування. Ви навіть зможете заощадити на цій статті витрат.