Насправді ж Силенко дбав ще і про моральний стан своїх товаришів. Робити інтернованим було абсолютно нічого, а як відомо, нероби морально деградують. Рано чи пізно – проте неминуче… От нехай і працюють на городах! Цим можна займатися щодня, тоді бодай якийсь сенс з’явиться в нудному табірному житті українських вояків…
Американці з англійцями, які й без того перебували в легкому ступорі від квіткових клумбочок під вікнами бараків, були відверто здивовані новим проханням енергійного українця. Спочатку намагалися заперечити: мовляв, залучення інтернованих бійців до підневільної рабської праці є протизаконним з точки зору міжнародного права. Силенко енергійно (і навіть дещо гарячкувато) заперечував: що ж це за рабська підневільна праця, коли люди самі хочуть на городах поратися?! Вони ж готові голіруч землю рити!..
Доки Порфирій Андрійович намагався переконати адміністрацію, бійці дивізії завзято й самовіддано наводили в бараках таку красу, немовби це був їхній рідний дім, а не тимчасовий притулок в чужій країні. Якби їм вдалося дістати фарбу – не виключено, що від непоказних бараків взагалі неможливо було б відірвати очей! Але навіть залишившись у нефарбованому стані, бараки засяяли, як на картинках з глянсових журналів. Дізнавшись про таке, табірне начальство взяло два дні на роздуми. А коли цей термін сплив, адміністрація раптом погодилася на пропозиції Силенка.
Отже, тепер прекрасні свіжі овочі з табірних городів потрапляли просто на стіл не тільки інтернованим бійцям, але також адміністрації. З економічної точки зору затія себе виправдала повністю. Отже, Порфирій Андрійович збирався поставити питання щодо розширення підсобного господарства: наприклад, власний пташник їм би аж ніяк не завадив… Ясна річ, не птахоферма, ні! Але бодай невеличкий курничок цілком можна було завести.
* * *
Власне кажучи, ще одна причина сьогоднішнього спокійного, ба навіть ліричного настрою Силенка лежала на поверхні: в «штабний будиночок» його могли викликати зовсім не на допит, а на співбесіду щодо подальшого розширення підсобного господарства. Навіщо ж переживати заздалегідь?! Все буде добре, просто чудово. Головне, що їхня дивізія здалася союзникам, а не більшовицькій орді. Якби не настільки вдала обставина – ох, і скуштували б вони горя… А тепер все буде гаразд. Має бути гаразд! Чогось особливо жахливого статися вже не може. Шкода тільки, що його син Микола не дожив до сьогодні. Втім, як і багато-багато інших славетних хлопців, справжніх українських патріотів… О-о-ох!..
– No, come here, please![11]
Силенко обернувся до сержанта-конвоїра, який з ввічливою посмішкою вказував зовсім на інші двері «штабного будиночка». Якби Порфирія Андрійовича викликали до табірної адміністрації з приводу організації курника, американець повів би його в господарську частину, але тепер… Отже, викликають його все ж таки на допит. Ну що ж, хай так! Все одно це повинно було статися рано чи пізно.
Отже, станеться сьогодні. Гаразд.
Вони пройшли в не надто довгий коридор і за знаком конвоїра зупинилися біля третіх дверей, в які сержант негайно постукав. З кімнати долинув гучний різкий окрик, двері відчинилися. Конвоїр мотнув головою, немов баский кінь, і різко мовив:
– Go![12]
Силенко подумав, що при першій-ліпшій нагоді треба буде впритул зайнятися вивченням англійської мови. Поки що без перекладача він розумів сенс найпростіших фраз, до того ж супроводжуваних однозначними жестами – «туди не можна», «йди сюди», «стоп!» та інших подібних. Натомість провести перемовини з табірним начальством щодо городів без допомоги перекладача не вдавалося жодним чином! Отже, сьогодні знов відбудеться бесіда через перекладача… Але одна річ – табірні городи чи невеличкий курничок, і зовсім інша – його особистий допит як інтернованого вояка. Тут справа значно серйозніша – вирішуватиметься його доля… А хто ж зможе поручитися, наскільки точно будуть перекладені його відповіді?
Втім, все ще залишалась надія, що допити інтернованих доручили американцям, які володіють бодай німецькою мовою. З такими можна було б спілкуватися безпосередньо.
– Кароші ден, містер Сільєнко. Ідті сюди, садітися тут.
Кімната була обставлена лише найнеобхіднішими меблями. Насамперед в очі кидався величезний письмовий стіл, що стояв просто біля великого незаштореного вікна, звідки линули потоки денного сонячного світла. З одного боку столу спиною до вікна сиділи троє людей. До Силенка звертався той з них, який розташувався по центру, судячи з усього – найголовніший:
– Я можу говорить німецькі мало, та наш справа ошьєн сірйозні. Ошьєн! Того я говорить англійські. Та мньє будєть помагать…
Промовець ввічливо кивнув тому, хто сидів від нього праворуч. Цей чоловік підтвердив чистісінькою українською мовою:
– Абсолютно вірно, містере Силенко. Сьогодні я перекладатиму запитання майора і ваші відповіді на них. Ви не перший, кого викликали сюди на бесіду, тому поспішаю заспокоїти вас, як і решту ваших співвітчизників: точність перекладу в обидва боки я гарантую. До того ж, всі наші слова ретельно протоколюються. Як і решту документів, протокол найзручніше вести англійською. Тому я все перекладатиму дослівно, прошу не перейматися.
Тепер начальник кивнув ліворуч. Третій чоловік, досі нерухомий, негайно заметушився, заправив папір в друкарську машинку, що стояла перед ним, і знову завмер, немовби бігун, який приготувався до старту.
– Take a seat![13] – не дуже люб’язно пробурмотів начальник, і перекладач поспішив пояснити:
– Майор вже запрошував вас присісти, але ви чомусь і досі стоїте. Короткою наша бесіда не буде, тому сідайте, містере Силенко.
– Перепрошую, мене засліпило сонце, тому я не побачив, куди тут можна сідати.
За кілька хвилин перебування у кімнаті очі трохи звикли до яскравого світла, що било з вікна. Отже, тепер Силенко розгледів вже не тільки стілець для викликаних на допит, але також жовту майорську «квітку» на погонах американця, який сидів по центру, і жовтий лейтенантський прямокутник на погонах перекладача.[14]
– The sun is shining brightly now, so he did not notice the chair,[15] – старанно пояснив перекладач майорові. Той похмуро кивнув, декілька разів кахикнув і почав монотонним голосом задавати стандартні запитання, присутні в будь-якій анкеті: прізвище?… ім’я?… друге ім’я?… рік народження?… країна народження?… населений пункт, в якому народився?… І все таке інше в тому ж дусі. Жваво цвіркотала друкарська машинка сержанта.
Здавалося, якщо допит піде в тому ж дусі, ніяких підстав для побоювання і справді немає. Однак Силенко розумів, що розслаблятися не варто. А раптом американський майор навмисно присипляє його пильність?!
– З якою метою ви вступили до лав такої злочинної організації, як-от СС?
Ага, ось і він – той самий підступ!!!
– Прошу перекласти вашому начальнику наступне: я очікував, що американці, які пишаються побудованою в їхній країні демократією, не ризикнуть виходити за правове поле. Тому мене, перш за все, дивує, чому пан майор називає СС злочинною організацією, якщо питання про її характер поки що не піднімалося союзним командуванням перед жодною судовою інстанцією? Для початку влаштуйте і проведіть по всім правилам суд – там і там, в законному порядку має бути вирішено, яка організація є злочинною, а яка не є. Тільки так і не інакше!
Перекладач зробив крихітну паузу, немовби обмірковуючи зауваження допитуваного, потім затараторив щось англійською, стримано жестикулюючи. Машкара похмурої байдужості поступово сповзала з обличчя майора, тоді він заговорив роздратовано, а молодший лейтенант переклав:
– По-перше, немає підстав сумніватися, що такий суд відбудеться найближчим часом.[16] По-друге, також не підлягає сумніву, що суд безумовно визнає СС злочинною організацією. По-третє, запитання тут ставимо ми, натомість ваш обов’язок, капітане, на них відповідати. Тому будьте вже так ласкаві – не викручуйтесь, а просто і чесно скажіть: чи перебувала ваша дивізія в лавах військ СС?
Відзначивши про себе, що перекладач принаймні цього разу утримався від того, щоб назвати СС «злочинною», Силенко пояснив, кивнувши при цьому сержантові, який старанно клацав на друкарській машинці:
– Попрошу зазначити в протоколі сьогоднішнього допиту, що я вступив не в абстрактні СС, які ще в недалекому минулому були своєрідною «армією» НСДАП. Ні, я вступив до лав конкретної дивізії ваффен-СС «Галичина», яка згодом трансформувалася в Першу Українську дивізію УНА. В жоден інший підрозділ ваффен-СС, а тим паче СС я би вступати не став. Отже, я обирав конкретний бойовий підрозділ ваффен-СС, що має для мене суттєве, ба навіть вирішальне значення.
– Гаразд. А в чому, власне, полягали ваші службові обов’язки? – запитав перекладач незворушно.
– Ну, як би це простіше сказати… Людей годувати і вдягати.
– Вибачте, як ви сказали?…
– Подбати, щоб вояки дивізії були завжди ситі й добре вдягнені, – Силенко посміхнувся. – Хоч в СС, хоч у ваффен-СС, хоч будь-де, але люди мусять харчуватися. Отож я і зайнявся постачанням нашої дивізії продовольством, взуттям, одягом і всім, що зазвичай необхідно людині.
– Well,[17] – мовив англієць, після чого простягнув руку до портсигара, що лежав перед ним, видобув звідти сигарету, трохи покрутив її перед очима, недбало сунув в куточок рота і поліз в кишеню френча.
«А мені ж сигаретку не запропонував! Хоча міг би… Принаймні саме такі речі про цих американців і розповідали», – з гіркотою подумав Силенко і одразу ж почав гадати, що означає подібна поведінка майора.
– О’кей, містер Силенко! Майор готовий допустити, що до лав СС ви вступили тільки для того, щоб годувати людей – хоча при цьому мали б розуміти, в чому полягає різниця між постачанням поліцейського підрозділу, який здійснює каральні експедиції проти мирного населення, і постачанням продуктів… скажімо… загону бойскаутів.
– Перепрошую, містер лейтенант… е-е-е… не знаю, як вас звати…
Порфирій Андрійович запитально дивився на перекладача, який спокійно мовив:
– Називайте мене просто лейтенантом, без містера.
– Отже, лейтенанте, перепрошую, проте жодними каральними акціями проти беззбройного мирного населення ні я, ані моя гренадерська дивізія «Галичина» ніколи не займалися. Якщо ви і ваш майор, а також союзне командування разом з вами не в курсі, то змушений пояснити: наша дивізія – це справжнісінький армійський підрозділ, що брав участь в найрізноманітніших, проте суто бойових операціях. Почати хоч би з бою під Бродами минулого літа: наші вояки протистояли бійцям Першого Українського фронту більшовиків, які прагнули підпорядкувати Польщу впливу Рад. Ми боролися проти більшовиків! Проти тих, хто намагався поневолити мій народ. Треба також підкреслити, що наша дивізія понесла в тому бою просто колосальні втрати, тому згодом була відправлена на переформування… – вкрай емоційно відповів Порфирій Андрійович.
– So you fought against communism?[18] – повільно запитав майор, не виймаючи сигарети з рота. Перекладач поспішив розтлумачити:
– Отже, містере Силенко, ви стверджуєте, що вашим основним мотивом вступу в війська СС була боротьба проти комунізму?
– Не тільки моя особисто, але так само і всіх моїх товаришів по службі, – уточнив Порфирій Андрійович. – Так, ми не хотіли, щоб в Польщі взяли гору тамтешні комуністи з Армією Людовою, що абсолютно підкоряється їхній волі… Хоча в підсумку все ж таки перемогли саме комуністи.
– But in Yugoslavia?…[19] – з флегматичним виглядом запитав майор. Силенко зрозумів його і без перекладача, тому поспішив пояснити:
– В Югославії наша дивізія також боролася з так званими комуністичними партизанами маршала Тіто. До речі, як вам оця дивина: партизан очолює маршал! Та що ж це таке?! Де, в якій країні, в яку епоху відбувалося щось подібне?! І що ж то за партизани такі, якщо їх веде в бій маршал?… Поясніть мені, будь ласка…
– Well, – майор флегматично зітхнув, пихнув сизим сигаретним димком і щось не дуже виразно забурмотів.
– Містере Силенко, майор змушений нагадати вам, що у нас тут допит. Запитуємо ми, а відповідаєте ви. Будь ласка, по можливості дотримуйтеся цього порядку, а також стримуйте себе і не переривайте, будь ласка, нас. Прошу, не утруднюйте ведення протоколу!..
– Я спробую, – пообіцяв інтернований.
– Well. But in Slovakia?…[20]
Порфирій Андрійович спробував відповісти на нове запитання якомога тихіше і стриманіше, хоча обраний американцями стиль допиту вже відверто дратував його.
– Минулої осені в Словаччині ми захищали місцеве – словацьке населення від жорстокого червоного терору комуністичних партизанів, як і в січні цього року в Югославії.
– Себто, на вашу думку виходить, що джерелом терору були словацькі та югославські партизани-комуністи, а ніяк не ваша дивізія ваффен-СС? – поспішив уточнити перекладач.
– Зрозуміло.
– But in Austria?…[21]
– В Австрії ми вели бої в районі Гляйхенберзького замку, це також бойові дії, а ніякі не каральні. Справжня війна, одне слово.
– Well, – майор енергійно вдавив недопалок в попільницю і знов заговорив довго та невиразно.
– За участь у згаданих боях в Австрії декілька ваших товаришів по службі були нагороджені німецькими Залізними хрестами першого класу. Водночас ви, містере Силенко, маєте цілих два Залізні хрести…
– Вибачте, лейтенанте, змушений знов перервати вас, хоча це і не дуже чемно. Просто не хочеться, аби в протокол мого допиту вкралася мимовільна помилка… Адже я нагороджений всього лише одним Залізним хрестом, та й то другого класу. Інша ж нагорода, вручена мені свого часу – це Хрест Військових заслуг. Причому підкреслюю: також другого класу.
– А за які такі військові заслуги дивізійний інтендант отримав подібну нагороду?
– За героїчне і, що найголовніше – безперебійне постачання наших бійців усім необхідним. У важких фронтових умовах.
– Невже і таке буває?
– І навіть таке буває, лейтенанте. Перекладіть це майору, прошу.
На деякий час в кімнаті запанувала мовчанка. Навіть друкарська машинка перестала скрекотати, а сержант, який вів протокол, знов завмер у вичікувальній позі.
«Невже все скінчилося? Або майор навмисно затягує паузу перед черговим каверзним запитанням, – подумав Силенко. – Ах, до чого ж добре було б, якби допит і справді закінчився на цьому!..»
Але…
Тільки-но полегшення почало зміцнюватись, як майор вибухнув неймовірно довгою промовою, яку виголосив у явно неприязному тоні. Лейтенант уважно вислухав його, потім заходився перекладати:
– Містере Силенко, достатньо ймовірно, що не тільки ваші товариші, які вже побували у нас на допиті, але й ви самі вважаєте нас, представників союзного командування, закінченими дурниками. Будь ласка, не намагайтеся перебивати, але вислухайте нас уважно.
Так, ми розуміємо, що війна – це війна. Хтось нападає, хтось захищається. Ваші товариші по службі – українці, між іншим, зі зброєю в руках воювали на боці німецьких нацистів проти українських комуністів. Всі ваші свідчення на нинішньому допиті зводяться до того, що, борючись із комунізмом у лавах військ СС, ваша дивізія «Галичина» не брала участі в жодній каральній акції проти мирного населення. А два бойових Залізних хрести ви отримали, очевидно, знову ж таки за героїчне вирощування капусти, редису й огірків у фронтових умовах. Будь ласка, не вважайте нас настільки наївними, щоб повірити в подібну нісенітницю!