– Що треба робити? – очі Порфирія Андрійовича заблищали. – Я готовий на все, тільки б Сашунька залишилася живою і здоровою! Сина я вже втратив, то нехай хоч би вона…
Раптом Порфирію Андрійовичу дещо спало на думку, й він мовив:
– Одружіться з нею, лейтенанте! Ви ж обидва є українцями… Моя Сашунька стане громадянкою Сполучених Штатів. Вона молода, красива і не зрадлива… Та ще й до того ж балерина – людина мистецтва!..
Лейтенант променисто посміхнувся і швидко переклав слова Силенка майорові. Той хитнув головою, мугикнув і зробив знак сержанту, щоб останні фрази до протоколу допиту не заносили. Потім щось тихо сказав лейтенантові. Той хитро примружився і звернувся до інтернованого:
– А ви винахідливі, містере Силенко! Одружуватися з вашою племінницею я не стану, але гадаю, що дівчина ще знайде своє щастя. Якщо ви, звісно, погодитеся співпрацювати з нами…
Порфирій Андрійович мовчки кивнув. В кімнаті повисла напружена тиша, потім майор із задоволеним виглядом пробурмотів:
– Wery well! He has matured.[25]
Тоді перекладач знову звернувся до інтернованого:
– Містере Силенко, я пояснив майорові ваші наміри. Обговоривши ситуацію, ми вирішили піти вам назустріч і спробувати допомогти. Щоправда, з одним застереженням: ви щойно зізналися, як обдурювали і керівництво СС, і польську розвідку. До певної міри це можна вибачити – адже в обох випадках ви діяли заради блага свого народу. Ми цінуємо ваш патріотизм, містере Силенко. Але якщо ви так само надумаєте зрадити інтереси Сполучених Штатів, тоді ми будемо змушені виконати свою погрозу. Ви й оком моргнути не встигнете, як разом із племінницею опинитеся в руках заклятих ворогів – червоних комісарів. Зрозуміло?
– Цілком зрозуміло. Але…
– Які ще можуть бути «але», містере Силенко?
– Але маю одну умову.
– Містере Силенко, невже ви серйозно хочете виставляти якісь умови?!
– І тим не менше, – не здавався Порфирій Андрійович, – обіцяйте мені, будь ласка, що не станете змушувати мене працювати проти інтересів України. Краще вже припинити все відразу й назавжди!
– О-о-о, містере Силенко, за це можете не хвилюватися! Я ж сказав, що ми цілком розуміємо і цінуємо ваш патріотизм, тому ні в якому разі не станемо змушувати вас працювати проти інтересів України. Навпаки розраховуємо, що ви не відмовитеся від подальшої діяльності, спрямованої на повалення комуністичного режиму в Україні.
Порфирій Андрійович трохи подумав і підтвердив:
– Від такого, звісно, не відмовлюся.
Лейтенант обернувся до решти американців і заторохкотів щось англійською. Майор вислухав підлеглого з байдужим виглядом, проте потім розправив плечі й доволі-таки енергійно вигукнув:
– Yes of course![26]
– Майор дав слово офіцера, що в тому разі, якщо ви самовіддано служитимете нам, то з вами нічого поганого не станеться, як і з вашою племінницею, – підтвердив перекладач.
– Чи можу я нарешті дізнатися, в чому полягає моє завдання? Хоч би в загальних рисах…
– Just a moment please! Одну хвилинку, будь ласка…
На цей раз американці радилися недовго, перш ніж лейтенант пояснив:
– Нам відомо, що наші союзники-англійці теж мають якісь види саме на вас, містере Силенко. Отож ми хочемо, по-перше, щоб ви погодилися виконати будь-яке їхнє завдання… Чуєте, пане Силенко? Будь-яке! По-друге, ви в усіх подробицях розповісте нам про покладену на вас місію. А по-третє, станете регулярно інформувати нас про хід її здійснення. Ну що, сподіваємося, це не суперечить вашим проукраїнським переконанням?
– Іншими словами, ви пропонуєте мені шпигувати за англійцями на вашу користь, я вірно зрозумів?
– Можна сказати і так.
– Що ж, це не суперечить моїм переконанням.
– Отже, домовились?
– Стривайте-но… А раптом англійці запропонують мені місію, спрямовану на шкоду справі дебільшовизації моєї рідної країни?!
– О-о-о, ні-ні, оце вже точно неможливо! Вони не самогубці, щоб рятувати комуністичну країну собі ж на шкоду, – перекладач навіть руками замахав від обурення, потім щось сказав англійською майорові. Той лише мугикнув із саркастичним виглядом, а лейтенант додав:
– Такий поворот справи виключений, можете не хвилюватися. Англійці зацікавлені в декомунізації України не менше, ніж ми з вами. Окрім того, кожен їхній крок контролюватимемо ми за вашою ж допомогою, містере Силенко. Тому питаю повторно: чи можна вважати, що ми домовилися?
– Так, звісно, ми домовилися.
* * *
Англійці викликали Порфирія Силенка на допит вранці в понеділок, 1 жовтня 1945 року. На відміну від американських колег, вони діяли набагато більш прямолінійно… навіть можна сказати – грубо. Просто без жодних передмов запропонували інтернованому офіцеру Першої Української дивізії УНА відправитися до Лондона, де нині проживає Данило Скоропадський – син українського гетьмана у вигнанні Павла Скоропадського.
За наявною інформацією, гетьман загинув у Німеччині місяців п’ять тому – приблизно в квітні. Тепер саме Данило Скоропадський є єдиним претендентом на успадкування батькового титулу. Є у нього старший брат, але той страждає на епілепсію. Водночас сестри у справі наслідування гетьманського титулу до уваги загалом не беруться…
Тому англійці й запропонували Порфирію Силенку влитися до лав Союзу українців Британії, після чого максимально зблизитися з майбутнім українським гетьманом. А якщо випаде така можливість – бажано увійти в його ближнє, найбільш довірче коло спілкування. А там… а там буде видно!
Якщо ж інтернований офіцер української дивізії надумає відмовитися від їхньої пропозиції – одразу ж пригрозили, що його разом із племінницею видадуть СМЕРШу на поталу. А в Росії перед такими людьми, як вони, відкриваються тільки два шляхи: або померти швидко, отримавши кулю в потилицю, або повільно в слідчій камері від ран чи на Соловках, в Казахстані, в Сибіру, на свинцевих чи уранових рудниках чи в інших подібних місцях.
Втім, Силенко й не думав відмовлятися, оскільки вже морально підготувався до подібної загрози. Виконуючи дану американцям обіцянку, Порфирій Андрійович нібито знехотя, нібито під натиском непереборних обставин, проте все ж таки погодився виконати всі вимоги англійців.
Глава 3
Підірване життя
Лікарня Святого Михаїла,
Торонто, 14 липня 1977 року
– Дядечку!
– Так-так, Сашунько?…
– Дядечку, ви пам’ятаєте нашу першу зустріч?
Порфирій Андрійович із зусиллям повернув голову й перевів погляд на племінницю, яка відсіла подалі від його ліжка на час, коли медсестра поставила хворому крапельницю. Цікаво, з якого це дива Сашунька згадала те, що сталося понад три десятиліття тому…
– Ти маєш на увазі військовий шпиталь в Кракові?
– Авжеж.
– Звісно, пам’ятаю. А що?
– Я ніколи не запитувала вас про це, хоч іноді дуже хотілося…
– Про що саме?
– Ви говорили тоді, що коли я не погоджуся співпрацювати з німецькою владою, то мене неодмінно запроторять до якогось німецького концтабору на території Польщі, де я й загину.
«Ах, он воно що!» – здогадався Силенко. А вголос мовив:
– Так, я це справді говорив. А що?
– Хоч це давно вже втратило будь-яку важливість, але все ж нарешті хотілось би дізнатися, чи це правда?
Порфирій Андрійович слабко посміхнувся. Адже навіть зараз, перебуваючи зовсім не в кращому стані, він все-таки примудрився вірно прорахувати хід думок племінниці. А тому його відповідь прозвучала не просто весело, а майже запально:
– Вибач, Сашунько, звісно ж, я дещо перебільшував, і все сталося б не зовсім так, як я казав тоді. Ти вже тоді була непоганою балериною, а до людей мистецтва німці завжди ставилися з певним пієтетом, навіть коли йшлося про слов’ян. Тому для початку тебе б добре полікували, а потім, найшвидше, помістили б у якусь надійну з ідеологічної точки зору сім’ю в якості піднаглядної переселенки. І лише в самому крайньому разі викинули б на вулицю, а там вже заробляй, чим хочеш – хоч в ресторані танцями публіку розважай, хоч в кав’ярні посуд мий, це все на твій розсуд. Концтабір же тобі світив лише в одному випадку: якби ти почала в той чи інший спосіб шкодити Третьому рейху. От тоді би з тобою не церемонилися.
– Але я ж не збиралася робити нічого протизаконного, аби…
– Я це одразу ж зрозумів, а тому вирішив трохи налякати тебе.
– Навіщо?…
– Мені чомусь здалося, що ти б не пішла нікуди працювати. А неробство при німцях саме й означало концтабір. Тому я й поквапився налякати тебе німецьким концтабором. Між іншим, ти не дуже-то й опиралася…
Силенко посміхнувся, перш ніж додати:
– Але зізнайся чесно, Сашунько, невже ти хоч раз хоч на мить пошкодувала про цей мій обман?
Вона зітхнула з видимим полегшенням, а потім мовила:
– Зрозуміло, що не шкодувала і не пошкодую ніколи. Адже завдяки вашій брехні моє життя склалося саме так, а не інакше! Якби я повернулася до Радянського Союзу, мною б і справді зайнявся СМЕРШ, внаслідок чого я би в кращому разі опинилася десь в Сибіру. Я це зрозуміла ще тоді, в краківському шпиталі. Тому й не опиралася.
– Так, я мав рацію, – луною відгукнувся Порфирій Андрійович.
– А крім того, саме завдяки вам, дядечку, я познайомилася з людиною, разом з якою пізнала те найвище земне щастя, яке тільки й може пізнати жінка, – в свою чергу посміхнулася Олександра. – До речі, як і мене саму, життя кидало мого коханого чоловіка по всяких різних країнах. Причому подорожувати він почав у набагато більш юному віці, ніж я…
Резиденція гетьмана Павла Скоропадського,
Київ, Українська держава, 31 липня 1918 року
– І все ж я не второпав, чому сьогодні не можна поїхати в оперу?!
– Та зрозумійте ж, паничу…
– Не заговорюй мені зуби, Терентію! Адже закласти коляску і з’їздити в оперу – що може бути простішим від цього?! А якщо навіть не на нашій колясці їхати, то візників у місті повнісінько. Зупини будь-якого – він тебе і відвезе! Що, хіба ні?
– Але!..
– Та й навіщо візника ловити?! До опери ж просто рукою подати: з одного пагорба спустився, на інший піднявся – і ось він, театр! А ти кажеш, що не можна… Чому?!
– Бо всі вистави по всьому Києву скасовані. Я ж вам пояснюю: жалобу в усьому місті оголошено, тому й не можна опери та інші спектаклі грати.
– Ніде в усьому Києві?!
– Ніде.
– Тоді поїдемо на оперну виставу в інше місто.
– Та що ви таке кажете, паничу?! Що це ви таке вигадуєте повсякчасно?!
– Ну, а якщо не в іншому місті, тоді тут – отак!
– Повторюю вкотре: це неможливо, жалоба по всьому місту оголошена.
– Невже навіть «Енеїду» не можна?!
– Так, і «Енеїду» також.
– Дурниці!!! Не може такого бути!!!
– Та як же не може, коли…
– Що тут відбувається?
Почувши суворе запитання, Данило і старезний челядник одночасно обернулися до дверей. А туди вже входила Олександра Петрівна власною персоною.
– Матусю!
З Данилового обличчя враз зник розсерджений вираз, негайно змінившись повним самовідданим обожнюванням. Втім, як іще підліток міг ставитися до цієї й досі стрункої (попри шосту вагітність) красуні, незмінно вдягненої у щось вершково-біле, жовтаве або кремово-рожеве, якщо мати і справді уявлялася йому справжнім янголом у плоті?…
– І все-таки я хотіла б дізнатися, з якої причини ви тут репетуєте, – незважаючи на синівський захват, спричинений її появою, Олександра Петрівна розмовляла доволі суворим тоном. – Ваші дикі крики чутні в усьому палаці.[27] Ви ж заважаєте батькові працювати, він зараз зайнятий надзвичайно важливими і серйозними справами. Що за огидна безвідповідальність?! Отже, я чекаю пояснень хоча б від одного з вас. Данило?… Терентію?… Хто перший пояснить мені, що тут у вас відбувається?
Правду кажучи, вважати цю жінку янголом могли хіба що її власні чемні діточки й закоханий чоловік. Насправді ж характер у Олександри Петрівни був доволі складним – і це ще м’яко сказано! За вдачею амбітна, надзвичайно сувора і вольова, вона незмінно домагалася поставленої мети. Інша річ, що дружина гетьмана вміло маскувала свої справжні наміри і прагнення. Більш того, в разі потреби вона вміло маніпулювала людьми, вміла формулювати свої накази настільки м’яко та обтічно, що ніхто й нізащо в житті не назвав би їх наказами… Тому виконувалися всі її повеління усіма із задоволенням і беззаперечно.
Однак зараз всі церемонії були відкинуті. Справді, для чого вдавати з себе ніжне янголятко, якщо обставини склалися просто надзвичайні?! Коли містом бігають терористи і жбурляють на всі боки свої жахливі бомби – тут не до жартів!.. Тому середній син і старезний слуга були закликані до відповіді з усією можливою суворістю.
Першим відгукнувся Терентій:
– Панич зібрався хай би що в оперу з’їздити, а я всіляко намагався відмовити його від цієї негідної затії… Оце і все, пані.
– В оперу?! В яку ще оперу?…
Тут вже гетьманич не витерпів і гарячкувато вигукнув:
– Абсолютно вірно, матусенько, я хочу послухати «Енеїду»! В той час, як Терентій…
– Даниле! По-перше, будь ласкавий розмовляти бодай на півтону тихіше, – суворо обірвала його мати. – Врешті-решт, ти не агітатор на мітингу і не торгівка на базарі, щоб рвати горлянку.
– Вибачте, матінко, – мовив підліток сумирно, при цьому мимоволі переступаючи з ноги на ногу.
– Отак вже значно краще. По-друге, ти повівся абсолютно неналежним чином, коли втрутився в розмову старших.
– Але ж Терентій всього лише челядник…
– Абсолютно вірно, мій дорогенький. Тільки от я не твоя челядниця, хіба ж не так?
– Звісно ж, матусенько… – Данило опустив очі додолу.
– Отож бо, – вона помовчала трохи, потім озирнула підлітка критичним поглядом і, мабуть, задовольнившись його присоромленим виглядом, заговорила набагато м’якіше: – Ну гаразд, якщо вже ти втрутився в розмову старших, то тепер настала твоя черга пояснювати, що тут між вами сталося.
– Та Терентій, власне, вже про все розповів. Все вірно. Я дуже хотів послухати сьогодні ввечері «Енеїду», а він мені тут доводить, що по всьому Києву оголошено жалобу, тому всі вистави по всьому місту скасовані. І всі оперні вистави в тому числі.
– І що ж?…
– А я йому не вірю.
– Чому, дозволь дізнатися?
– Тому, що не може такого бути – от чому!
– Як, себто, не може бути?! Поясни, будь люб’язний.
– Ну, як, себто… Та отак! – Підліток знизав плечима. – «Енеїду» ж Котляревський написав.
– Ну то й що з того?
– А те, що це не просто переспів Вергілія. Насправді ця поема написана про героїв-козаків, серед яких Еней є головним… І оперу написав не хтось, а український композитор Микола Лисенко. І лібрето до неї написав інший Микола – Садовський,[28] тоді як…
– Хлопчику мій, я достатньою мірою обізнана як з історією написання самої поеми, так і опери «Енеїда». Тому твої просвітницькі зусилля мені абсолютно ні до чого.
– Вибачте, матінко!..
– Добре. Але ти так і не пояснив, навіщо розповідаєш про все це. Невже ти не розумієш, що таке жалоба?
– Та все я розумію! Ось тільки…
– Що?
– «Енеїда» – це ж не комедія якась. Не розвага ніяка зовсім. Там же теж скільки козаків загинуло, хіба ні?! Почалося з Троянської війни і далі, доки вони подорожували за наказом богів… Отже, ця опера дуже серйозна і жалоби за фельдмаршалом фон Айхгорном[29] не порушує аніскільки.
– Даниле!
– Так, матінко?…
– Даниле, припини зараз же. Є загальноприйняті правила пристойності, порушувати які негоже. Тим більше, членам гетьманської родини.
Підліток збирався щось відповісти, проте промовчав, тому Олександра Петрівна продовжила в тому ж дусі:
– Хлопчику мій, отямся: ти ж не звичайна людина, ти – син глави Української держави! Ми повинні подавати гідний приклад іншим, тоді як ти хочеш розважатися під час жалоби.
– Та ніяка це не розвага…
– Даниле, повторно прошу: припини демонструвати свою дурнувату впертість, яка не справляє ні на кого жодного враження! Ти поводишся, немов мале нерозумне дитятко, яке вимагає солодощів перед обідом, хоча тобі чотирнадцять років. Зрештою, це нерозумно. Подумай над своєю поведінкою.
Підліток нічого не відповів, а лише тяжко зітхнув.
– Отак краще, – відчувалося, що Олександра Петрівна нарешті пом’якшала. – Загалом, в даному випадку Терентій цілковито правий, а твоя поведінка як мінімум недоречна. Сьогодні ти залишаєшся вдома. У тебе буде достатньо часу, щоб докорінно переоцінити свій вчинок. І будь ласка, не репетуй: батько дуже, дуже зайнятий! Терентію…