Жінка зробила знак слузі, який мовчки очікував, коли і чим закінчиться виховний момент, і вони удвох вийшли з кімнати гетьманича. Залишившись на самоті, Данило опустився на кушетку і деякий час лежав на ній, втупивши погляд у стелю. Потім підвівся, пройшов до шафи, що стояла в кутку, видобув звідти скрипковий футляр, розкрив його і дістав інструмент. Трохи повозившись з настройками, підліток почав тихесенько награвати «Кортеж богів»:[30] як видно, він і досі не перейнявся серйозністю поточного моменту, а думки про відвідини опери остаточно не вивітрилися з його юної голівки.
Однак не минуло і п’яти хвилин, як в коридорі за дверима пролунали тихесенькі жіночі кроки, супроводжувані якимсь сопінням і легким повискуванням. Слідом за цим у кімнату увійшла Ганна Василівна[31] в супроводі Мукі – французької бульдожихи, улюблениці пані гетьманші. Данило миттю зрозумів, наскільки сильно розсердилася матінка, якщо замість себе прислала двох відданих «ланцюгових псів», тому поспіхом опустив смичка зі скрипкою і навіть спробував відступити до шафи. Однак цей запізнілий маневр не відвів від нього прочуханки суворої няньки:
– Олександра Петрівна попросила мене нагадати вам, паничу, про необхідність залишатися в межах пристойності, а також про неприпустимість їхнього порушення. Пані сподівається, що її син нарешті продемонструє розуміння ситуації, що склалася в місті. Паничу, та що ж це ви таке робите?! У вашого батька зібралася важлива нарада, а в палаці скрипка лунає!!! А раптом хтось на вулиці почує – що про нас люди подумають?! І що можуть подумати наші німецькі друзі?… Отже, негайно припиніть вправлятися зі скрипкою і знайдіть собі інше заняття, більш відповідне поточному моменту.
Сказавши це, Ганна Василівна спрямувала на підлітка такий спопеляючий погляд, що у сіромахи захололо під ложечкою. Розуміючи, що хлопчик потрапив у немилість, Мукі вийшла з-за спини няні, цокаючи крихітними кігтиками по візерунковому паркету, дещо припала на кривенькі передні лапки і суворо гавкнула.
– Мукі!.. – роздратовано проскреготала няня, не відриваючи пронизливого погляду від Данила. Присоромлена бульдожиха поспішила знов забігти їй за спину. Підліток похмуро мовчав, тому Ганні Василівні довелося спитати:
– То що ж мені передати вашій матінці?
– Передайте, що її син повністю усвідомив всю недоречність своїх вчинків і тепер спробує поводитися відповідно до ситуації.
– Чудово!
Шарудячи численними складочками сукні, няня пішла з гордовито піднятою головою. За нею почимчикувала і собачка. Гавкати на присоромленого підлітка Мукі більш не сміла, та все ж для порядку похмуро сопіла і час від часу видавала щось схоже на придушене гарчання.
Данило ж сховав скрипку назад до шафи і тепер абсолютно не уявляв, чим би зайняти себе на весь вечір. Врешті-решт, вийшов в коридор і, намагаючись не шуміти, попрямував на «офіційну» половину гетьманської резиденції. Чим далі віддалявся від житлової частини палацу, тим повільніше й тихіше крокував гетьманич. Коли ж опинився буквально в десяти метрах від дверей батькового кабінету – взагалі зупинився і завмер.
Ці двері охороняли двоє вартових, одягнених у красиву парадну форму. Гетьманича вони, зрозуміло, прекрасно знали в обличчя. Знали також, що він обожнює потайки спостерігати за урочистою, з музикою і барабанним боєм зміною варти, яка відбувалася щодня опівдні. Тому при його появі навіть не ворухнулись. Однак уважні суворі погляди вартових, спрямовані на підлітка, немовби благали Данила забратися звідси геть, причому якнайшвидше. А шашки, що висіли в піхвах на боці у кожного із цих хлопців, сьогодні чомусь змушували насторожитися.
Постоявши трохи, гетьманич розвернувся і повільно поплентався назад до себе. Мабуть, мало не вперше в житті він зрозумів, що вартові день і ніч безперервно чатують біля входу в робочий кабінет його батька не просто заради краси. Вони справді, в буквальному сенсі слова охороняють життя першої особи Української держави – і це ніякий не жарт! Якщо потрібно, ці вартові самовіддано захищатимуть як самого гетьмана, так і всю його сім’ю – адже в цьому і полягає їхня головна місія. А тому краще забратися від дверей батькового кабінету і не муляти очі тим, хто…
– Никифоре Івановичу![32]
О-о-о, як чудово, що саме сьогодні в гетьманську резиденцію зазирнув цей підтягнутий, дещо сухорлявий полковник! Тепер вечір точно не піде бульдожисі Мукі під хвіст, як побоювався підліток.
– Даниле!.. Через це вбивство в місті таке коїться, що й не передати. Я був зайнятий цілий день, вкрай виснажився, зараз ось тільки вирвався сюди. Зазирнув до тебе – не знайшов. Терентія зустрів, про тебе запитав – він тільки руками замахав… Чому? Що у вас тут сталося?
– Все сьогодні не так пішло, як хотілось би, Никифоре Івановичу, тож я пішов подивитися на вартових перед батьковим кабінетом. Думав, подивлюся і заспокоюся, як зазвичай. Але…
Підліток зніяковіло замовк. Оцінивши ситуацію, Блаватний товариськи поклав руку гетьманичеві на плече й підштовхнув вперед зі словами:
– Нумо підемо до тебе. А по дорозі розкажи-но, що все ж таки сталося? Тільки тихіше говори, тихіше та спокійніше…
– Я вже зрозумів, Никифоре Івановичу, що тихіше треба.
– Ну, от і чудово, от і молодець! Розповідай…
Коли вони повернулися на житлову половину гетьманської резиденції й увійшли до кімнати Данила, полковник вже в усіх подробицях дізнався про бажання підлітка неодмінно з’їздити в оперу, а також про реакцію на це матері й прислуги. Однак гетьманич не обмежився цим, а взявся викладати свої міркування щодо ситуації:
– Але поясніть мені хоча б ви, Никифоре Івановичу, що ж це таке виходить?! Мій батько – гетьман, голова держави. Він день і ніч просиджує в своєму в кабінеті, працює немов проклятий на благо тієї самої Української держави, яку очолює. Кому ще, як не мені, знати, наскільки нечасто з’являється він на житловій половині нашого палацу, а вже з сім’єю бачиться і того рідше. А тут раптом р-р-раз – і вигулькнув цей есер, що вбив німецького головнокомандувача фон Айхгорна!!!
Що ж це виходить таке: начебто батько робить усе можливе, щоб життя у нас налагодилося, і начебто воно справді налагоджується… Але якщо отакі терористи раптом з’являються, то чи не означає це, що насправді живеться всім не так вже й добре?! Отже, батько мій даремно старається – чи не так виходить?! І якщо ми сумуємо через вбивство німецького головнокомандувача так, нібито ніякий він не німець зовсім, а свій… себто, наш… То хіба ж не мають рацію ті, хто вважає правління мого батька несправжнім?! Можливо, і справді тут, у нас, німці всім управляють…
– Стривай, Даниле, зупинись. Давай-но по порядку.
Полковник видобув з кишені мундира портсигар, розкрив його, глибоко вдихнув тонкий аромат тютюну. На жаль, Олександра Петрівна попросила якомога менше курити під час перебування у них в палаці, тоді як в кімнаті його вихованця це заборонялося категорично. Ах, до чого шкода! Зараз подиміти цигаркою дуже навіть не завадило б!..
Але якщо не можна – отже, не можна.
Отже, обійдемося без цього.
З гучним клацанням срібний портсигар закрився і знову зник у кишені Блаватного, полковник же заговорив м’яким, дещо сумним тоном:
– Я навіть не стану з’ясовувати, хто наговорив тобі всю цю нісенітницю щодо неправоти твого батька і того, що він нібито працює даремно. Я просто сподіваюся, що це не твої власні думки. Такі думки негідні гетьманича. Отже, сподіваюся, ці думки висловив тобі хтось інший, а ти й підхопив їх, не подумавши як слід.
– Інший! – рішуче кивнув Данило. – Я справді повторив ці слова тому, що не можу сліпо схвалювати всі справи мого батька. Українська держава не обмежується стінами нашого палацу, треба враховувати думки сторонніх…
– Абсолютно вірно, – кивнув Никифор Іванович, – ти міркуєш тверезо і загалом маєш рацію. Не можна оцінювати діяння твого батька, виходячи лише з власного досвіду. Себто, особисто ти, юний мій друже, живеш з усією родиною в гетьманській резиденції, за порогом якої знаходиться столиця, за межами якої лежать землі величезної держави. Там живуть мільйони людей. І зрозуміло, що їхні думки є вкрай важливими для правителя.
– Отже?…
– Стривай, я ще не все сказав, – стримуючим жестом долоні полковник змусив підлітка замовкнути. – Можу повторити, що ти маєш рацію… але лише виходячи із загальних міркувань. Адже серед мільйонів і мільйонів людей, що населяють Українську державу, зустрічаються прихильники різних переконань. А переконання – це, юний мій друже, річ настільки непроста, що заради торжества своєї правоти людина здатна піти багато на що… дуже навіть багато на що! Аж до злочину включно.
– Ну-у-у… це вже занадто! – Данило глянув на домашнього наставника скоса, з явною недовірою в очах.
– Не занадто, на превеликий жаль. От візьми хоч би твій сьогоднішній вчинок: в місті жалобу оголошено, а ти, бачте, в оперу почав збиратися! Знайшов час, нічого собі…
– Але хіба це злочин – послухати таку прекрасну оперу, як «Енеїда»?!
– Це, юний мій друже, злочин проти моралі. Ти цілком готовий був вчинити його, і тебе зупинили тільки дві обставини: перш за все, будь-які розваги скасовані в усьому місті, так що навіть при найгарячішому бажанні…
Блаватний сумно посміхнувся, розвів руками і додав:
– До того ж, від аморального вчинку тебе зупинили рішучість твоєї матері й вірного челядника. Погодься, якби не ці дві обставини, ти міг би запросто піти проти суспільної моралі, аби в період загальної жалоби задовольнити свій потяг до насолоди музикою – нехай навіть найпатріотичнішою! От бачиш, яка сила людських переконань?
Данило деякий час напружено обмірковував почуте, потім був змушений знехотя зізнатися:
– Ну що ж, Никифоре Івановичу, мабуть, ви таки маєте рацію.
– Я, юний мій друже, не «мабуть» і не «таки» маю рацію. Я «ще й як» маю рацію! Ти просто не замислювався над подібними речами… хоча міг би й замислитися. Ось тобі ще один приклад: чи знаєш ти, який жах трапився в Києві буквально за кілька тижнів до вашого приїзду?
– Це на Звіринецьких складах боєприпасів?[33]
– Отже, знаєш, – зітхнув полковник. – Так от, мені все не дає спокою думка: а чи не влаштував хтось весь цей пекельний феєрверк навмисно з однією-єдиною метою – добитися повалення Української держави?!
– Але!.. Але ж якщо це зроблено навмисно, так скільки ж людей довелося загубити лише для того, щоб…
Не в силах підшукати потрібні слова, підліток розгублено замовк.
– Зате як приз – влада над величезною і заможною Україною, яку справедливо називають житницею Європи! Заради цього, мій юний друже, можна піти на будь-який злочин.
– Оце та-а-ак!.. – Данило дивився в одну точку перед собою витріщеними від напруги очима.
– До речі, не знаю, чи чув ти про те, що два тижні тому в Єкатеринбурзі більшовики розстріляли всю царську сім’ю разом з кількома наближеними особами?[34] Цілком можливо, батьки не говорили про це, намагаючись вберегти ваші дитячі душі від такого жаху… але це так.
– Не-е-е… не говорили, – підтвердив гетьманич, в очах якого промайнув непідробний переляк.
– Так я і думав. Можливо, юний мій друже, мені також не годиться розповідати тобі про подібні, безумовно жахливі речі. Але якщо вже у нас почалася така серйозна розмова, то, як на мене, тобі корисно буде дізнатися, на що можуть піти люди заради захоплення влади. Адже Росія набагато більша і заможніша за Україну, а отже, й перспектива приходу до влади там виглядає куди спокусливіше.
Але повернімося до нашої держави. Отже, всього лише в квітні цього року великі землевласники на хліборобському з’їзді привели до влади твого батька. За якихось півтора місяці в столиці Української держави стається потужний вибух на артилерійських складах. Потім минає ще два місяці – й від рук терориста гине німецький головнокомандувач зі своїм ад’ютантом. Чи знаєш ти, до якої партії належить терорист-вбивця фон Айхгорна, або батьки так само оберігають вас і від подробиць цієї кривавої справи?
– Не знаю…
– Так от, юний мій друже, він є есером. Себто, соціалістом, яких і в нашій Українській державі набереться з надлишком. Трохи раніше в більшовицькій Росії ті ж таки ліві есери вбивають німецького посла фон Мірбаха, а більшовики розстрілюють колишнього імператора з усією сім’єю і невеличким почтом. Отож я і думаю, юний мій друже: чи існує між усіма цими подіями якийсь зв’язок?…
– Але ви точно впевнені в тому, що говорите? – По голосу відчувалося, наскільки схвилювався Данило.
– Та ні в чому такому я не впевнений! Просто зв’язок намагаюся відшукати, от і все. Якщо зв’язок таки існує – тоді інша річ. Але поки що я не хочу… дуже не хочу… Кхм-м-м…
Так і не договоривши, чого ж він не хоче (або, точніше, чого побоюється), полковник знову повторив маніпуляції з портсигаром, після чого проникливим голосом мовив:
– Загалом, ти ж прекрасно розумієш, що коло моїх обов’язків не обмежується самим лише проханням пана гетьмана підтягнути твою українську мову на належний рівень. Я займаюся також іншими речами, про які просто не можу розповідати ні тобі, ані будь-кому іншому, хто не входить до певного кола службових осіб. Не дозволяється про такі речі знати стороннім, еге ж?
– Так, я все розумію! – охоче кивнув Данило і додав, намагаючись підпустити у свій голос солідності: – Я все зрозумів, не маленький, отак.
– Ну то й добре, що зрозумів. А якщо ти вже не маленький, як сам щойно зазначив, то мав би вже думати і тверезо оцінювати ті чи інші речі, які тобі хтось говорить. І головне – з якою метою все це доноситься саме до тебе, а не до когось іншого. Розумієш?
– Так.
– І якщо хтось говорить тобі, що батько твій, гетьман Скоропадський – це всього лише жалюгідна маріонетка в руках німецьких окупантів, що він нічого не вирішує і ні на що не здатен, окрім як танцювати під дудку німців, то метою подібних розмов може бути внесення розколу і недовіри в гетьманську сім’ю. Це ти також розумієш, сподіваюся?
– Ну, це навряд чи, – відмахнувся Данило. – Ми просто говорили з…
– Стоп!!! Мовчи, юний мій друже!..
Блаватний здійняв руки в попереджувальному жесті, тож підліток вмить прикусив язика.
– Я ж попередив тебе, що навіть не бажаю знати, від кого саме ти почув подібні речі. Терпіти не можу донощиків, це взагалі не моє діло. Швидше за все, ти почув неоднозначні слова про діяльність твого батька від якогось однолітка, який повторював чужі слова без жодної задньої думки – як-от ти перед цим.
– Ну-у-у… Загалом і так можна сказати, – погодився Данило.
– От бачиш! – Полковник посміхнувся і пригладив пишні вуса. – А я був би останнім негідником, якби став псувати незнайомому хлопчикові життя через те, що він бездумно повторив чужі слова. Тому я не хочу знати навіть його імені. Просто запам’ятай на майбутнє якомога краще: що б не сталося, знайдуться як задоволені, так і незадоволені результатами люди – так вже влаштований світ, нічого не вдієш!
Одні вітатимуть гетьманську владу, зате інші обурюватимуться, що гетьман хоче дозволити лише оренду або викуп землі, а не безкоштовну її роздачу, як це обіцяють соціалісти.
Одні будуть захоплюватися тим, як швидко при гетьмані був наведений зразковий громадський лад, як пишно розцвіли підприємництво і торгівля. Але інші негайно заперечать, що насправді суспільство примусили до порядку німці, а жити за чужою вказівкою нікому й ніколи не подобалося. А треті додадуть, що публічно вішати кишенькових злодіїв і шмагати нагайками голоту, яка збунтувалася – це небачене насильство над особистістю, проти якого можна і потрібно боротися за допомогою бомби.