The rider tried to save him, but in vain. Down went Pew with a cry that rang high into the night; and the four hoofs trampled and spurned him and passed by. He fell on his side, then gently collapsed upon his face and moved no more.
I leaped to my feet and hailed the riders. They were pulling up, at any rate, horrified at the accident; and I soon saw what they were. One, tailing out behind the rest, was a lad that had gone from the hamlet to Dr. Livesey’s; the rest were revenue officers, whom he had met by the way, and with whom he had had the intelligence to return at once. Some news of the lugger in Kitt’s Hole had found its way to Supervisor Dance and set him forth that night in our direction, and to that circumstance my mother and I owed our preservation from death.
Pew was dead, stone dead. As for my mother, when we had carried her up to the hamlet, a little cold water and salts and that soon brought her back again, and she was none the worse for her terror, though she still continued to deplore the balance of the money. In the meantime the supervisor rode on, as fast as he could, to Kitt’s Hole; but his men had to dismount and grope down the dingle, leading, and sometimes supporting, their horses, and in continual fear of ambushes; so it was no great matter for surprise that when they got down to the Hole the lugger was already under way, though still close in. He hailed her. A voice replied, telling him to keep out of the moonlight or he would get some lead in him, and at the same time a bullet whistled close by his arm. Soon after, the lugger doubled the point and disappeared. Mr. Dance stood there, as he said, «like a fish out of water». Аnd all he could do was to dispatch a man to B. – to warn the cutter.
«And that», said he, «is just about as good as nothing. They’ve got off clean, and there’s an end». «Only», he added, «I’m glad I trod on Master Pew’s corns», for by this time he had heard my story.
I went back with him to the «Admiral Benbow», and you cannot imagine a house in such a state of smash; the very clock had been thrown down by these fellows in their furious hunt after my mother and myself; and though nothing had actually been taken away except the captain’s money-bag and a little silver from the till, I could see at once that we were ruined. Mr. Dance could make nothing of the scene.
«They got the money, you say? Well, then, Hawkins, what in fortune were they after? More money, I suppose?»
«No, sir; not money, I think», replied I. «In fact, sir, I believe I have the thing in my breast pocket; and to tell you the truth, I should like to get it put in safety».
«To be sure, boy; quite right», said he. «I’ll take it, if you like».
«I thought perhaps Dr. Livesey» – I began.
«Perfectly right», he interrupted very cheerily, «perfectly right – a gentleman and a magistrate. And, now I come to think of it, I might as well ride round there myself and report to him or squire. Master Pew’s dead, when all’s done; not that I regret it, but he’s dead, you see, and people will make it out against an officer of his Majesty’s revenue, if make it out they can. Now, I’ll tell you, Hawkins, if you like, I’ll take you along».
I thanked him heartily for the offer, and we walked back to the hamlet where the horses were. By the time I had told mother of my purpose they were all in the saddle.
«Dogger», said Mr. Dance, «you have a good horse; take up this lad behind you».
As soon as I was mounted, holding on to Dogger’s belt, the supervisor gave the word, and the party struck out at a bouncing trot on the road to Dr. Livesey’s house.
5
Кінець сліпого
Проте, як виявилось, моя цікавість була сильнішою за переляк. Я не міг всидіти на місці й виповз обережно з-під містка назад у ярок, де сховався за кущем вербняка. Я зайняв, так би мовити, командну позицію над дорогою перед нашим будинком.
Щойно я встиг зайняти свій спостережний пункт, як з’явилися вороги, їх було чоловік сім чи вісім. Вони швидко наближалися. Кроки їхні гучно лунали на дорозі. Чоловік з ліхтарем біг попереду всіх. За ним поспішали троє, тримаючись за руки. Навіть крізь туман я спромігся пізнати, що чоловік усередині цієї трійці – сліпий жебрак. За хвилину я почув його голос і впевнився, що не помилився.
– Розбивайте двері! – гукнув він.
– Єсть, сер! – відповіли двоє чи троє.
Вони підбігли до «Адмірала Бенбоу». Чоловік з ліхтарем поспішав за ними. Я побачив, як вони зупинились і про щось пошепки радилися. Певно, їх здивувало, що двері були відчинені. Та ця зупинка тривала недовго, бо сліпий знову почав командувати. Голос його залунав гучніше й вище, він аж палав від нетерпіння.
– Заходь, заходь! – кричав він, лаючи своїх товаришів за недостатню швидкість.
Четверо чи п’ятеро вбігло до будинку, а двоє лишилося на дорозі з клятим сліпцем. Кілька хвилин тривала мовчанка, потім пролунав вигук здивування, і хтось загорланив зсередини:
– Біллі мертвий!
Але сліпий знову вилаяв їх за затримку.
– Обшукайте його, мерзотні лінтюхи! Решта біжіть нагору, по скриню! – скомандував він.
Я чув, як вони загупали чобітьми по наших старих сходах, аж весь будинок затремтів од їхньої ходи. Незабаром залунали вигуки здивування. Віконце в кімнаті капітана розчинилося, задзеленчало розбите скло, і в смугу місячного світла висунувся чоловік, гукаючи сліпому, що стояв на дорозі:
– П’ю! Тут уже хтось був перед нами!.. Хтось переворушив усю скриню!
– А те, що нам треба, там? – проревів П’ю.
– Гроші тут.
– До біса гроші! – закричав сліпий. – Я кажу про папери Флінта!
– Їх щось ніде не видно.
– Гей ви, там, унизу, подивіться, може, вони у Біллі в кишенях! – знову прокричав сліпий.
Один з тих, що лишилися внизу обшукувати тіло капітана, вийшов до дверей корчми.
– Його вже встигли обшукати до нас, – сказав він. – Нам нічого не залишили.
– Нас пограбували хазяї корчми! Це все отой хлопчисько. Шкода, що я не видер йому очі!.. – крикнув сліпий П’ю. – Вони щойно були тут. Двері були замкнені на засув, коли я хотів увійти. Шукайте ж їх, хлопці! Шукайте по всіх кутках!..
– Так, вони були тут. Ось навіть свічку запалену залишили, – сказав розбійник, що висунувся з вікна.
– Шукайте, шукайте їх! Переверніть увесь будинок, – знову й знову вигукував П’ю, колотячи палицею по землі.
У корчмі зчинилася така метушня, такий гуркіт, що аж луна котилася серед скель: гриміли кроки, ляскали двері, падали меблі. Нарешті розбійники почали один по одному виходити з будинку, доповідаючи, що ніде нас не знайшли.
В цю мить здалеку знову почувся свист, той самий свист, який налякав мене й мою матір, коли ми лічили капітанові гроші. Але цього разу він пролунав двічі. Раніше я гадав, що цим свистом сліпий скликає своїх товаришів на штурм, але тепер помітив, що то був сигнал з горбів з боку села, що ним розбійники попереджали про наближення небезпеки.
– Це знову Дерк, – сказав один. – Двічі! Треба забиратися швидше, братки.
– Ну й забирайтеся, боягузи! – закричав П’ю. – Дерк завжди був дурень і боягуз. Нічого його слухати. Вони десь тут поблизу. Вони не могли втекти далеко. Ви повинні їх знайти. Шукайте ж їх, собаки! О, прокляття на мою голову! – ревів він. – Коли б мені очі!..
Цей заклик начебто трохи вплинув на розбійників. Двоє з них почали нишпорити серед різного мотлоху. Але робили вони це, як здалося мені, не дуже охоче і весь час думаючи про небезпеку, що загрожувала їм самим. Решта бандитів нерішуче тупцялася посеред дороги.
– У вас під руками тисячі, а ви мнетеся, мов дурні! Ви можете стати багатими, як королі, коли знайдете папери, і ви знаєте, що вони тут, а все викручуєтеся, не хочете навіть поворухнутись. Ніхто з вас не наважився зустрітися віч-на-віч з Біллі, і це зробив я, сліпець! І через вас я мушу втратити своє щастя! То що ж, мені й надалі залишатись бідним, жалюгідним старцем, канючити на чарку рому, коли я міг би роз’їжджати в каретах?!
– Та хай їм грець, П’ю! Адже гроші вже в нас, – пробурмотів один.
– А ті кляті папери вони, мабуть, сховали, – додав інший. – Бери гроші, П’ю, і годі тобі казитися.
П’ю справді був мов скажений. Останні заперечення остаточно розлютили його. Він почав бити палицею праворуч і ліворуч. Хоч П’ю був і сліпий, але багатьом його товаришам таки перепало. Вони в свою чергу засипали сліпого волоцюгу найдобірнішою лайкою, супроводжуючи її страшними погрозами. Вони даремно намагалися спіймати та вихопити в нього з рук палицю.
Ця сварка була для нас порятунком. У самий її розпал з горбів, що підносилися над селом, почувся цокіт підків. Майже тієї ж миті десь за парканом пролунав пістолетний постріл і блиснув вогник. Очевидно, це був останній сигнал, що попереджав про крайню небезпеку. Пірати кинулися врозтіч – хто до моря вздовж затоки, а хто просто вгору, схилом горба. За півхвилини з усієї зграї на дорозі лишився тільки П’ю. Вони кинули його напризволяще – чи тому, що забули про нього в паніці, чи, може, навмисне, щоб помститися за його лайку й стусани. Залишившись на самоті, він розлютовано стукотів палицею по дорозі, простягаючи вперед руки й закликаючи на допомогу своїх товаришів. Зрештою він збився з дороги і замість того, щоб іти до моря, помчав до села.
Він пробіг за кілька кроків од мене, волаючи щосили:
– Джонні, Чорний Песе, Дерку!.. – він називав і інші імена. – Ви ж не кинете старого П’ю, не залишите старого П’ю, братки!
Кінський тупіт з вершини горба тим часом наближався. Вже можна було розрізнити чотирьох чи п’ятьох вершників, які галопом спускалися вниз.
Тоді П’ю зрозумів свою помилку. Він дико закричав і, повернувшись, побіг до придорожнього рівчака. Він впав у нього, але миттю підвівся і, остаточно розгубившись, кинувся бігти знову, просто під копита коней.
Передній вершник спробував був обминути його, але не зміг. П’ю потрапив під коня і впав, пронизливо закричавши. Крик цей немов розірвав нічний морок. Чотири кінських копита зім’яли його, притисли до землі й промчали далі. П’ю впав набік, потім повільно перевернувся лицем униз і завмер.
Я вискочив зі схованки і гукнув вершників. Вони збилися навколо сліпого, налякані нещасним випадком. Я відразу впізнав їх. Позаду всіх їхав той самий хлопець, який погодився помчати з села викликати доктора Лівсі. Інші були вершники берегової охорони, яких він зустрів по дорозі і покликав нам на допомогу. Чутки про якийсь двощогловик у Кіттовому Лігві дійшли до начальника митниці Денса, і він вирушив туди з вартовими. Лише завдяки цьому ми з матір’ю і врятувалися від неминучої смерті.
П’ю було вбито. Що ж до моєї матері, то коли її віднесли в село, оббризкали холодною водою й дали понюхати солі, невдовзі прийшла до пам’яті. Незважаючи на пережитий страх, вона все ще бідкалася, що не встигла відрахувати своїх грошей.
Тим часом начальник митниці зі своїм загоном поскакав до Кіттового Лігва. Та оскільки стражники боялися засідки, вони спустилися до берега, злізли з коней і повели їх за поводи. Отже, не дивно, що, коли вони нарешті дісталися до бухти, вітрильник уже встиг знятися з якоря, хоч і виднівся ще досить близько від берега. Начальник митниці гукнув людям на борту. У відповідь хтось порадив йому відійти в тінь, щоб не дістати доброї порції свинцю. Тієї ж миті куля просвистіла біля самісінького його плеча.
Вітрильник пройшов повз мис і незабаром зник.
Містер Денс, за його словами, лишився на березі, «мов риба, викинута з води». Все, що він міг зробити, це надіслати людину в Б., щоб вислати в море сторожевий катер.
– Та це все одно даремно, – сказав він. – Вони втекли, і наздогнати їх неможливо. Я радий, – додав він, вислухавши мої розповіді, – що наступив містерові П’ю на мозолю.
Я вже встиг розповісти йому про сліпого. Разом ми повернулися до корчми. Ви навіть уявити не можете, який ми там побачили розгардіяш. Шукаючи мене й матір, розбійники скинули на підлогу навіть стінний годинник. І хоча вони нічого не взяли, крім мішка з капітановими грошима та кількох срібних монет з нашої каси, мені відразу стало ясно, що ми розорені.
Містер Денс довго нічого не міг зрозуміти.
– То, кажеш, вони забрали гроші? Ну, гаразд, Гокінсе, а що ж вони тоді шукали? Може, ще якісь гроші?
– Ні, сер, я гадаю, їм потрібні були зовсім не гроші, – відповів я. – Певно, вони шукали те, що лежить зараз у мене в кишені. Правду кажучи, я хотів би сховати цю штуку в безпечне місце.
– Вірно, хлопче, цілком вірно, – відказав він. – Давай її мені, якщо хочеш.
– Я хотів віддати її докторові Лівсі… – почав я.
– Цілком слушно, – гаряче перебив мене містер Денс. – Цілком. Доктор Лівсі – джентльмен і суддя. Мабуть, мені теж краще поїхати туди й доповісти про все йому та сквайрові. Як би там не було, а містер П’ю помер. Я ніскілечки не шкодую, але, бачиш, його забито, і можуть знайтися люди, які раді будуть обвинуватити офіцера берегової охорони в цій смерті. Чуєш, Гокінсе? Якщо хочеш, я візьму й тебе з собою.
Я радісно подякував йому за запрошення, і ми повернулися до села, де стояли коні. Поки я розповідав матері про свій намір, всі вже посідали верхи.
– Доггере, – сказав містер Денс, – у вас добрий кінь. Посадіть цього молодця до себе за спину.
Щойно я встиг злізти на коня, тримаючись за пояс Доггера, як начальник охорони віддав команду, і загін клусом поскакав по дорозі до будинку доктора Лівсі.
6
The Captain’s Papers
Wе rode hard all the way till we drew up before Dr. Livesey’s door. The house was all dark to the front.
Mr. Dance told me to jump down and knock, and Dogger gave me a stirrup to descend by. The door was opened almost at once by the maid.
«Is Dr. Livesey in?» I asked.
«No», she said, «he had come home in the afternoon but had gone up to the hall to dine and pass the evening with the squire».
«So there we go, boys», said Mr. Dance.
This time, as the distance was short, I did not mount, but ran with Dogger’s stirrup-leather to the lodge gates and up the long, leafless, moonlit avenue to where the white line of the hall buildings looked on either hand on great old gardens. Here Mr. Dance dismounted, and taking me along with him, was admitted at a word into the house.
The servant led us down a matted passage and showed us at the end into a great library, all lined with bookcases and busts upon the top of them, where the squire and Dr. Livesey sat, pipe in hand, on either side of a bright fire.
I had never seen the squire so near at hand. He was a tall man, over six feet high, and broad in proportion, and he had a bluff, rough-and-ready face, all roughened and reddened and lined in his long travels. His eyebrows were very black, and moved readily, and this gave him a look of some temper, not bad, you would say, but quick and high.
«Come in, Mr. Dance», says he, very stately and condescending.
«Good evening, Dance», says the doctor with a nod. «And good evening to you, friend Jim. What good wind brings you here?»
The supervisor stood up straight and stiff and told his story like a lesson; and you should have seen how the two gentlemen leaned forward and looked at each other, and forgot to smoke in their surprise and interest. When they heard how my mother went back to the inn, Dr. Livesey fairly slapped his thigh, and the squire cried «Bravo!» and broke his long pipe against the grate. Long before it was done, Mr. Trelawney (that, you will remember, was the squire’s name) had got up from his seat and was striding about the room, and the doctor, as if to hear the better, had taken off his powdered wig and sat there looking very strange indeed with his own close-cropped black poll.
At last Mr. Dance finished the story.
«Mr. Dance», said the squire, «you are a very noble fellow. And as for riding down that black, atrocious miscreant, I regard it as an act of virtue, sir, like stamping on a cockroach. This lad Hawkins is a trump, I perceive. Hawkins, will you ring that bell? Mr. Dance must have some ale».