«And so, Jim», said the doctor, «you have the thing that they were after, have you?»
«Here it is, sir», said I, and gave him the oilskin packet.
The doctor looked it all over, as if his fingers were itching to open it; but instead of doing that, he put it quietly in the pocket of his coat.
«Squire», said he, «when Dance has had his ale he must, of course, be off on his Majesty’s service; but I mean to keep Jim Hawkins here to sleep at my house, and with your permission, I propose we should have up the cold pie and let him sup».
«As you will, Livesey», said the squire; «Hawkins has earned better than cold pie».
So a big pigeon pie was brought in and put on a sidetable, and I made a hearty supper, for I was as hungry as a hawk, while Mr. Dance was further complimented and at last dismissed.
«And now, squire», said the doctor.
«And now, Livesey», said the squire in the same breath.
«One at a time, one at a time», laughed Dr. Livesey.
«You have heard of this Flint, I suppose?»
«Heard of him!» cried the squire. «Heard of him, you say! He was the bloodthirstiest buccaneer that sailed. Blackbeard was a child to Flint. The Spaniards were so prodigiously afraid of him that, I tell you, sir, I was sometimes proud he was an Englishman. I’ve seen his top-sails with these eyes, off Trinidad, and the cowardly son of a rum-puncheon that I sailed with put back – put back, sir, into Port of Spain».
«Well, I’ve heard of him myself, in England», said the doctor. «But the point is, had he money?»
«Money!» cried the squire. «Have you heard the story? What were these villains after but money? What do they care for but money? For what would they risk their rascal carcasses but money?»
«That we shall soon know», replied the doctor. «But you are so confoundedly hot-headed and exclamatory that I cannot get a word in. What I want to know is this: supposing that I have here in my pocket some clue to where Flint buried his treasure. Will that treasure amount to much?»
«Amount, sir!» cried the squire. «It will amount to this: if we have the clue you talk about, I fit out a ship in Bristol dock, and take you and Hawkins here along, and I’ll have that treasure if I search a year».
«Very well», said the doctor. «Now, then, if Jim is agreeable, we’ll open the packet»; and he laid it before him on the table.
The bundle was sewn together, and the doctor had to get out his instrument case and cut the stitches with his medical scissors. It contained two things – a book and a sealed paper.
«First of all we’ll try the book», observed the doctor.
The squire and I were both peering over his shoulder as he opened it, for Dr. Livesey had kindly motioned me to come round from the side-table, where I had been eating, to enjoy the sport of the search. On the first page there were only some scraps of writing, such as a man with a pen in his hand might make for idleness or practice. One was the same as the tattoo mark, «Billy Bones his fancy»; then there was «Mr. W. Bones, mate», «No more rum», «Off Palm Key he got itt», and some other snatches, mostly single words and unintelligible. I could not help wondering who it was that had «got itt», and what «itt» was that he got. A knife in his back as like as not.
«Not much instruction there», said Dr. Livesey as he passed on.
The next ten or twelve pages were filled with a curious series of entries. There was a date at one end of the line and at the other a sum of money, as in common account-books, but instead of explanatory writing, only a varying number of crosses between the two.
On the 12th of June, 1745, for instance, a sum of seventy pounds had plainly become due to someone, and there was nothing but six crosses to explain the cause. In a few cases, to be sure, the name of a place would be added, as «Offe Caraccas», or a mere entry of latitude and longitude, as «62˚17'20'; 19˚2'40'».
The record lasted over nearly twenty years, the amount of the separate entries growing larger as time went on, and at the end a grand total had been made out after five or six wrong additions, and these words appended, «Bones, his pile».
«I can’t make head or tail of this», said Dr. Livesey.
«The thing is as clear as noonday», cried the squire. «This is the black-hearted hound’s account-book. These crosses stand for the names of ships or towns that they sank or plundered. The sums are the scoundrel’s share, and where he feared an ambiguity, you see he added something clearer. „Offe Caraccas“, now; you see, here was some unhappy vessel boarded off that coast. God help the poor souls that manned her – coral long ago».
«Right!» said the doctor. «See what it is to be a traveller. Right! And the amounts increase, you see, as he rose in rank».
There was little else in the volume but a few bearings of places noted in the blank leaves towards the end and a table for reducing French, English, and Spanish moneys to a common value.
«Thrifty man!» cried the doctor. «He wasn’t the one to be cheated».
«And now», said the squire, «for the other».
The paper had been sealed in several places with a thimble by way of seal; the very thimble, perhaps, that I had found in the captain’s pocket. The doctor opened the seals with great care, and there fell out the map of an island, with latitude and longitude, soundings, names of hills and bays and inlets, and every particular that would be needed to bring a ship to a safe anchorage upon its shores. It was about nine miles long and five across, shaped, you might say, like a fat dragon standing up, and had two fine land-locked harbours, and a hill in the centre part marked «The Spy-glass». There were several additions of a later date, but above all, three crosses of red ink – two on the north part of the island, one in the southwest – and beside this last, in the same red ink, and in a small, neat hand, very different from the captain’s tottery characters, these words:
«Bulk of treasure here».
Over on the back the same hand had written this further information:
Tall tree, Spy-glass shoulder, bearing a point to the N. of N.N.E.
Skeleton Island E.S.E. and by E.
Ten feet.
The bar silver is in the north cache; you can find it by the trend of the east hummock, ten fathoms south of the black crag with the face on it.
The arms are easy found, in the sand-hill, N. point of north inlet cape, bearing E. and a quarter N.
J.F.
That was all; but brief as it was, and to me incomprehensible, it filled the squire and Dr. Livesey with delight.
«Livesey», said the squire, «you will give up this wretched practice at once. Tomorrow I start for Bristol. In three weeks’ time – three weeks! – two weeks – ten days – we’ll have the best ship, sir, and the choicest crew in England. Hawkins shall come as cabin-boy. You’ll make a famous cabin-boy, Hawkins. You, Livesey, are ship’s doctor; I am admiral. We’ll take Redruth, Joyce, and Hunter. We’ll have favourable winds, a quick passage, and not the least difficulty in finding the spot, and money to eat, to roll in, to play duck and drake with ever after».
«Trelawney», said the doctor, «I’ll go with you; and I’ll go bail for it, so will Jim, and be a credit to the undertaking. There’s only one man I’m afraid of».
«And who’s that?» cried the squire. «Name the dog, sir!»
«You», replied the doctor; «for you cannot hold your tongue. We are not the only men who know of this paper. These fellows who attacked the inn tonight – bold, desperate blades, for sure – and the rest who stayed aboard that lugger, and more, I dare say, not far off, are, one and all, through thick and thin, bound that they’ll get that money. We must none of us go alone till we get to sea. Jim and I shall stick together in the meanwhile; you’ll take Joyce and Hunter when you ride to Bristol, and from first to last, not one of us must breathe a word of what we’ve found».
«Livesey», returned the squire, «you are always in the right of it. I’ll be as silent as the grave».
6
Капітанові папери
Ми мчали щодуху всю дорогу і зрештою зупинилися перед дверима будинку доктора Лівсі. У вікнах по всьому фасаду було темно.
Містер Денс наказав мені зійти з коня і постукати, Доггер підставив стремено, щоб мені легше було стрибати. Майже одразу служниця відчинила двері.
– Доктор Лівсі вдома? – спитав я.
– Ні, нема, – відповіла служниця. – Він приходив додому вдень, а тепер пішов пообідати й перебути вечір у сквайра.
– Їдьмо туди, хлопці, – сказав містер Денс.
До садиби сквайра було недалеко. Я навіть не сів у сідло, а побіг поруч з конем Доггера, тримаючись за стремено.
Промайнули ворота парку. Довга, безлистяна, залита місячним промінням алея вела до поміщицького будинку, що білів у глибині парку. Тут містер Денс зіскочив з коня і, взявши мене за руку, пішов до будинку. Нас негайно пустили туди.
Служник провів нас по вкритому килимами коридору до бібліотеки, де стояло безліч книжкових шаф з погруддями на них. Біля каміна сиділи, посмоктуючи люльки, доктор Лівсі і сквайр.
Я ніколи не бачив сквайра так близько. Це був високий на зріст чоловік, понад шість футів заввишки, плечистий, з круглим почервонілим обличчям, що огрубіло і вкрилося зморшками від довгих мандрів. Дуже рухливі чорні брови вказували на його хоч і не злу, але трохи гордовиту і запальну вдачу.
– Заходьте, містере Денс, – сказав він повагом, але милостиво.
– Добрий вечір, Денсе, – сказав лікар, кивнувши головою. – Добрий вечір і тобі, друже. Якими вітрами занесло вас сюди?
Начальник охорони виструнчився по-військовому й переказав усі наші пригоди, мов добре завчений урок. І треба було бачити, як зацікавлено слухали його обидва джентльмени, як вони нахилялися вперед і поглядали один на одного, забувши навіть про свої люльки! Коли ж вони почули, як моя мати вночі повернулася до корчми, доктор Лівсі захоплено ляснув себе по коліну, а сквайр гукнув «браво» і розбив свою довгу люльку об решітку каміна. Вже в середині оповідання містер Трілоні (так, як ви пригадуєте, звали сквайра) схопився зі свого місця і почав збуджено ходити по кімнаті. А лікар, щоб краще чути, зняв свою напудрену перуку. Дивно було бачити його без перуки, з коротко остриженим чорним волоссям.
Нарешті містер Денс закінчив свою розповідь.
– Містере Денс, – сказав сквайр, – ви шляхетна людина. А що ви розчавили конем цього брудного негідника, то я вважаю це за доброчесний вчинок, сер. Таких треба душити, як тарганів!.. А Гокінс, я бачу, теж молодець. Будь ласка, Гокінсе, подзвони у той дзвоник. Містер Денс має випити елю.
– Отже, Джіме, – сказав лікар, – те, що вони шукали, зараз у тебе?
– Ось воно, сер, – відповів я і подав йому пакет.
Лікар оглянув пакет з усіх боків так, немов у нього руки свербіли негайно розкрити його. Та він цього не зробив, а спокійно поклав пакет у кишеню свого сюртука.
– Сквайре, – сказав він, – коли Денс вип’є пива, йому треба буде повернутися до своїх службових обов’язків. А Джіма Гокінса я думаю залишити тут. Він заночує в моєму домі, і, з вашого дозволу, прошу дати йому паштету, хай повечеряє.
– Звичайно, Лівсі, про що мова! – відповів сквайр. – Гокінс заслужив сьогодні більшого, ніж паштет.
Мені принесли великий шмат паштету з голубів. Сівши за маленький столик, я з величезною охотою повечеряв, бо був голодний, як вовк. Тим часом містер Денс вислухав ще кілька компліментів і пішов.
– А тепер, сквайре… – сказав лікар.
– А тепер, Лівсі… – сказав тієї ж миті сквайр.
– В один голос! – розсміявся доктор Лівсі. – Сподіваюсь, ви чули про цього Флінта.
– Чи чув я про Флінта?! – вигукнув сквайр. – Ви питаєте, чи чув я про Флінта? Та це ж був найкровожерніший з усіх піратів, які будь-коли плавали по морях. Чорна Борода у порівнянні з Флінтом просто дитина. Іспанці так боялися його, що, між нами кажучи, сер, я іноді навіть пишався з тим, що він англієць. Я бачив його вітрила на власні очі біля Тринідаду, але лякливий наш капітан, помітивши їх, негайно повернув назад. Повернув назад, сер, в Порт-оф-Спен.
– Так, я й сам чув про нього тут, в Англії, – сказав лікар. – Але мова ось про що: чи були в нього гроші?
– Гроші! – скрикнув сквайр. – Та ви ж чули, що розповідав Денс? Чого ж іще шукали ті волоцюги, як не грошей? Хіба ж їм треба ще щось, крім грошей? Заради чого б вони ризикували своєю підлою шкурою?
– Про це ми скоро довідаємося, – відповів лікар. – Але ви так розпалилися, що я не можу й слова вимовити. Я хотів би з’ясувати одне: скажімо, тут, у моїй кишені, лежить ключ, який може нам вказати місце, де Флінт сховав свої скарби. Та чи ці скарби варті розшуків?
– Чи варті розшуків, сер?! – вигукнув сквайр. – Та безперечно ж, варті! Якщо ми справді маємо в руках той ключ, що про нього ви кажете, то я негайно зафрахтую судно, візьму вас і Гокінса з собою і здобуду ці скарби, навіть якщо шукатиму їх рік!
– Прекрасно, – сказав лікар. – У такому разі, якщо Джім не заперечує, давайте розкриємо пакет.
І він поклав згорток на стіл.
Пакет був міцно зашитий нитками. Лікар розкрив свій ящик з інструментами і розрізав шви хірургічними ножицями. У згортку було дві речі: зошит і запечатаний конверт.
– Насамперед подивимося зошит, – запропонував лікар.
Сквайр і я зацікавлено дивилися лікареві через плече, як він перегортав сторінки зошита, бо, перш ніж розкрити його, він ласкаво покликав мене до себе від столика, за яким я вечеряв, і запропонував взяти участь у дослідженні загадкового згортка.
На першій сторінці зошита ми побачили лише кілька уривчастих слів, ніби хтось знічев’я чи для проби пера писав усе, що спаде на думку. Між іншим, тут був і той напис, що його капітан витатуював у себе на руці: «Хай здійсняться мрії Біллі Бонса», й інші, йому подібні, як наприклад: «Містер Б. Бонс, штурман», «Досить рому», «На Палм-Кі він дістав усе». Були й інші написи, що складалися здебільшого з одного слова, чи й зовсім незрозумілі. Мене дуже зацікавило, хто саме був той, що «дістав усе», і що таке оте «все». Можливо, удар ножем у спину?
– Ну, тут мало цікавого, – сказав доктор Лівсі, гортаючи зошит далі.
Наступні десять чи дванадцять сторінок були заповнені якоюсь дивовижною бухгалтерією. На одному кінці рядка стояла дата, а на другому – сума, як і заведено в бухгалтерських рахунках. Але замість пояснювальних записів між датою і сумою стояло тільки різне число хрестиків.
Наприклад, 12 червня 1745 року було записано, очевидно, прибуток сімдесят фунтів стерлінгів, але замість пояснення, звідки вони взялися, стояло тільки шість хрестиків. А втім, зрідка додавалася назва місцевості, наприклад: «Проти Каракаса», або ж позначено було довготу і широту, наприклад: «62˚17'20'; 19˚2'40'».
Записи велися майже двадцять років. Зафіксовані суми весь час зростали. А в самому кінці, після п’яти чи шести помилкових закреслених підрахунків, було підбито загальний підсумок і зроблено напис: «Бонсова пайка».
– Нічогісінько не розумію! – сказав доктор Лівсі.
– Та тут же все ясно, як день! – вигукнув сквайр. – Перед нами прибуткова книга цього підлого пса. Хрестиками замінено назви кораблів та міст, що вони їх потопили або пограбували. Цифри означають частку цього розбійника у загальній здобичі. Там, де остерігався неточності, він додавав деякі пояснення, як-от «навпроти Каракаса». Це значить, що там вони пограбували якийсь нещасний корабель. Допоможи, Боже, бідолашним душам, що були на цьому кораблі.
– Справді! – погодився лікар. – От що значить бути мандрівником! Таки так! Бачте, і прибутки його зростали в міру того, як він підвищувався рангом.
Більше ніяких записів там не було, крім назв кількох місцевостей, що були написані на окремій сторінці в кінці зошита, і таблиці для обчислювання французьких, англійських та іспанських грошей на монету, яка була в обігу.
– Бережливий злодюга! – вигукнув лікар. – Цього нелегко було обдурити.
– А тепер, – сказав сквайр, – подивимось, що тут.
Конверт був запечатаний у кількох місцях, причому за печатку правив наперсток, очевидно той, що я його знайшов у кишені капітана. Лікар обережно розкрив конверт, і з нього на стіл випала карта якогось острова з позначенням довготи, широти, глибини моря біля берегів, з назвами бухт, мисів і заток. Взагалі, тут було вказано все, що треба знати для того, аби безпечно підвести корабель до берега й кинути якір.