Зоряні миті людства. Новели (збірник) - Цвейг Стефан 13 стр.

А потім підноситься, хоча навряд чи здатний піднятися ще вище, останній, моторошний скрик:

Цей загалом стриманий чоловік ще ніколи не створював такої строфи. Той, хто юнаком умів приховати свої чуття, а вже як чоловік міг стримати їх, той, хто майже завжди виповідав свої найглибші таємниці тільки відображеннями, шифрами і символами, тут, уже як стариган, уперше напрочуд вільно виливає свої почуття. За п’ятдесят років цей чоловік із тонкою чутливістю, видатний ліричний поет, мабуть, ще ніколи не поставав таким живим, як на тому незабутньому аркуші, на тому пам’ятному повороті свого життя.

Отак таємниче, наче рідкісну ласку долі, сприймав цей вірш і сам Ґете. Тільки-но повернувшись у Веймар, він одразу, ще не беручись ні до якої іншої роботи і не звертаючи уваги на хатній клопіт, заходився власноруч каліграфічно й гарно робити копію елегії. Він переписував вірш три дні на особливо дібраному папері, великими врочистими літерами, немов чернець у келії, і ховав його навіть від найближчих родичів, навіть від найвірніших, немов таємницю. Він сам виготовив палітурку, щоб балакучі клієнти не поширили передчасно звістку про вірш, і перев’язав рукопис шовковим шнурком у футлярі з червоного марокену (який він згодом наказав замінити синьою дивовижною лляною стрічкою, яку й досі можна бачити в Архіві Ґете та Шиллера). Дні були дратливі й гнітючі, зі шлюбних планів у домі глузували, син засвідчував навіть відверту ненависть, тож тільки у своїх поетичних словах Ґете міг перебувати коло своєї коханої. Тільки коли гарненька Полін Шимановська навідалася з візитом, поновилися чуття ясних марієнбадських днів і спонукали Ґете бути товариським. 27 жовтня він нарешті запросив до себе Еккермана, і вже з тієї врочистості, з якою Ґете влаштував читання вірша, можна було здогадатися про його особливу любов до свого твору. Слуга поставив на письмовий стіл аж дві лампи, лише тоді Еккерман спробував сісти перед лампами і прочитати елегію. Згодом мало-помалу приходили й інші люди, але тільки найближчим Ґете давав змогу послухати вірш, бо стерігся Еккерманових слів «наче святощі». Особливе значення цього вірша в житті Ґете стало очевидним уже наступного місяця. Після доброго душевного стану омолодженого чоловіка невдовзі настав злам. Ґете знову здається, ніби йому вже недалеко до смерті, він човгає від ліжка до фотеля, від фотеля до ліжка, не знаходячи спокою; невістка поїхала кудись, син сповнений ненависті, ніхто не дбає про покинутого старого хворого чоловіка, ніхто не допоможе йому порадою. Аж тут приїхав, вочевидь на прохання друзів, Цельтер із Берліна, найщиріший повірник його серця, і одразу побачив внутрішню пожежу. «Що я знаходжу? – здивовано пише він. – Чоловіка, який має такий вигляд, наче його опанувало кохання, все кохання з усією мукою юності». Щоб зцілити Ґете, Цельтер без упину читає йому «з внутрішнім співчуттям» його власний вірш, і Ґете не втомлюється слухати його. «Отже, було слушним, – писав він одужуючи, – що ти через свій багатий на почуття ніжний орган не раз давав мені змогу почути те, що таке любе мені, що я навіть сам собі не можу признатися в цьому». А потім пише далі: «Я не повинен випускати це з рук, але, якщо ми живемо разом, ти повинен мені так довго читати вголос і наспівувати, аж поки вивчиш вірша напам’ять».

Отож прийшло, як казав Цельтер, «одужання від списа, який так тяжко поранив його». Ґете врятувався – цілком можна стверджувати таке, – завдяки цьому віршу. Нарешті мука подолана, остання трагічна надія переможена, мрія про шлюбне життя з любою «донечкою» скінчилася. Ґете знає, що вже ніколи більше не поїде в Карлсбад і Марієнбад, ніколи вже не ввійде у веселий грайливий світ безтурботного, відтепер його життя належить тільки праці. Досвідченому загартованому чоловікові не пощастило почати свою долю спочатку, і тому в його життя входить інше велике слово, а саме: завершення. Він поважно знову звертає погляд на свою творчість, що охоплює шістдесят років, бачить, що вона розпорошена та розвіяна, і вирішує, оскільки він тепер уже не здатний будувати, то принаймні збиратиме: укладено договір на видання «Зібрання творів», Ґете отримав документ про охорону авторських прав. Знову спалахує його любов, яка нещодавно збила його з пантелику через дев’ятнадцятирічну дівчину, до двох найдавніших супутників його молодості: «Вільгельма Майстра» і «Фауста». Ґете жваво береться до роботи: на пожовклих аркушах оновлено план, складений ще в минулому сторіччі. Йому не виповнилося ще й вісімдесятьох, як «Літа мандрів Вільгельма Майстра» вже закінчені, а потім вісімдесятиоднорічний чоловік із героїчною мудрістю береться за «головну справу» свого життя, за «Фауста», і закінчує його на сьомому році після трагічних доленосних днів елегії, а потім із не менш шанобливим пієтетом, ніж елегію, приховує від світу печаттю таємничості.

Між цими двома сферами почуттів, між останнім жаданням і останньою відмовою, між початком і завершенням, стоїть як вододіл, як незабутня мить внутрішнього переламу оте 5 вересня, прощання з Карлсбадом, прощання з любов’ю, яке полинуло у вічність завдяки тій приголомшливій скарзі. Той день можна назвати пам’ятним, бо німецька поезія не мала відтоді в чуттєвому аспекті ще величнішої миті, ніж нездоланний потік правічного всепереможного чуття в цьому могутньому вірші.

Відкриття Ельдорадо

Дж. О. Саттер, Каліфорнія. Січень 1848 року

Утомлений від Європи

1834 рік. Американський пароплав пливе від Гавра до Нью-Йорка. Серед desperados, один з-поміж сотень, є і Йоганн Авґуст Зуттер, що жив у Рінеберґу коло Базеля, тридцятиоднорічний чоловік, що дуже квапився відгородитися світовим океаном від європейського правосуддя. Банкрут, злодій, фальшівник векселів, він кинув напризволяще дружину і трьох дітей, у Парижі з фальшивими документами заробив трохи грошей і тепер шукав нового життя. 7 липня він висадився в Нью-Йорку і два роки вдавався до всяких можливих і неможливих ґешефтів, був пакувальником, аптекарем, зубним лікарем, продавцем ліків, власником таверни. Зрештою, певною мірою набувши осілості, він став господарем заїзду, потім продав його і, корячись магічному рухові часу, перебрався на Міссурі. Там він став сільським господарем, невдовзі мав невелику садибу і міг спокійно собі жити. Але повз його дім усякчас проходили люди: торгівці хутром, мисливці, авантюрники і солдати, поверталися з Заходу або йшли на Захід, і це слово «Захід» набуло мало-помалу магічного звучання. Спершу, як знали, тягнуться прерії, прерії з величезними стадами бізонів, можна йти дні та тижні й не побачити нікого, крім червоношкірих, що гасають у тих степах, далі йдуть гори, високі, нездоланні, а потім, нарешті, земля, про яку ніхто нічого не знав достеменно і казкове багатство якої вихваляли: Каліфорнія, ще не досліджена. Земля, де течуть молоко і мед, вільна для кожного, хто хоче взяти її, проте вона далека, дуже далека, і шлях до неї смертельно небезпечний.

Але в жилах Йоганна Авґуста Зуттера текла кров авантюрника, його не вабило сидіти тихцем і обробляти свою добру земельку. Одного дня 1837 року він продав своє майно і маєток, спорядив експедицію з возами, кіньми та волами і виїхав із форту Індепенденс у невідоме.

Шлях у Каліфорнію

1838 рік. Двоє офіцерів, п’ятеро місіонерів, троє жінок рушили на возах, запряжених волами, в нескінченну порожнечу. Через прерії та прерії, а зрештою через гори до Тихого океану. Їхали аж три місяці і наприкінці жовтня добулися до форту Ванкувер. Обидва офіцери покинули Зуттера ще раніше, місіонери далі не пішли, а троє жінок померли по дорозі від злигоднів.

Зуттер сам, його марно намагаються затримати у Ванкувері, пропонують йому посаду, він від усього відмовляється, поваб магічної назви збурює йому кров. На жалюгідному вітрильнику він перетинає Тихий океан спершу до Гавайських островів, а потім після незліченних труднощів добувся вздовж узбережжя Аляски до одного покинутого місця з назвою Сан-Франциско. Сан-Франциско – не теперішнє місто, що після землетрусу з подвоєною швидкістю стало мільйонником, ні, а жалюгідне рибальське селище, назване так за місією францисканців, і навіть не столиця невідомої іспанської провінції Каліфорнії, що лежала, занедбана й невикористана, в найпишнішій зоні нового континенту.

Там панувало іспанське безладдя, посилене відсутністю будь-якої влади, бунтами, браком робочих тварин і людей, браком беручкого завзяття. Зуттер найняв коня і поїхав у страхітливу долину Сакраменто; йому вистачило дня, щоб пересвідчитись: там є місце не тільки для ферми, не тільки для великого маєтку, а й для цілого королівства. Наступного дня він поїхав у Монтерей, у жалюгідну столицю, представився губернаторові Альверадо, пояснив йому свій намір обробляти землю. Він привіз канаків з островів, буде регулярно привозити звідти цих роботящих і працьовитих кольорових, зобов’язався збудувати оселю і заснувати невеличку державу, Нову Гельвецію.

– Чому Нову Гельвецію? – запитав губернатор.

– Бо я швейцарець і республіканець, – відповів Зуттер.

– Гаразд, робіть, що хочете. Я даю вам концесію на десять років.

Тож бачимо: справи там залагоджували швидко. За тисячі миль від будь-якої цивілізації енергія одного-єдиного чоловіка мала вже іншу ціну, ніж на батьківщині.

Нова Гельвеція

1839 рік. Караван повільно їде вгору берегом Сакраменто. Попереду Зуттер на коні і з рушницею, потім ще двоє чи троє європейців, далі сто п’ятдесят канаків у коротких сорочках, за ними тридцять запряжених волами возів із харчами, насінням і спорядженням, п’ятдесят коней, сімдесят п’ять мулів, корів та овець, позаду невеличкий ар’єргард – ціла армія, що прагне завоювати Нову Гельвецію.

Перед ними котиться гігантська хвиля полум’я. Вони спалюють ліси – то набагато зручніший спосіб, ніж викорінювати їх. І тільки-но на землі з’являється величезна діра, на обгорілих стовбурах, які ще куряться, одразу починають роботу. Будують склади, викопують криниці, засівають землю, яка не потребує зорювання, будують загороди для незліченних стад і отар, мало-помалу з сусідніх покинутих місіонерських колоній прибувають нові люди.

Успіх величезний. Посіви дають одразу вп’ятеро більший урожай. Комори тріщать, невдовзі пасуться вже тисячі голів худоби, незважаючи на ненастанні труднощі, на виправи проти тубільців, які раз по раз нападають на квітучу колонію, Нова Гельвеція росте, як у тропіках, до гігантських розмірів. Були збудовані канали, млини, факторії, по річці плавали кораблі вниз і вгору, Зуттер постачає не тільки Ванкувер і Гавайські острови, а й усі вітрильники, що швартуються в Каліфорнії, садить сади, сьогодні такі відомі й дивовижні каліфорнійські сади. Атож, дерева прийнялись добре, і Зуттер замовляє у Франції та на Рейні виноград, і через кілька років виноградники вкривають уже великі території. Зуттер сам будує будинки й розкішні ферми, замовляє рояль «Pleyel», який везуть із Парижа сто вісімдесят днів, парову машину, яку тягнуть із Нью-Йорка шістдесят волів через увесь континент. Зуттер має кредити і авуари в найбільших банках Англії і Франції, і тепер, уже сорокарічний, на вершині свого тріумфу, він згадує, що чотирнадцять років тому десь кинув у світі дружину і троє дітей. Він пише їм і запрошує у своє князівство. Бо тепер у його руках достаток, він господар Нової Гельвеції, один з найбагатших людей світу і буде таким і далі. США нарешті забрали занедбану колонію з рук Мексики. Тепер уже все забезпечене і захищене. Ще кілька років – і Зуттер стає найбагатшою людиною світу.

Фатальне копання

1848 рік, січень. У дім до Йоганна Авґуста Зуттера раптом заскочив Джеймс В. Маршалл і каже, що йому треба поговорити. Зуттер дивується, хіба він не послав учора Маршалла на свою ферму в Колому, де той мав збудувати новий тартак. А тепер цей чоловік без дозволу повернувся, стоїть перед ним, тремтячи від збудження, запихає його в кабінет, зачиняє двері й дістає з кишені жменю піску з кількома жовтими крупинками. Вчора, копаючи землю, він натрапив на цей дивний метал і гадає, що це золото, але решта тільки посміялися з нього. Зуттер споважнів, узяв крупинки, спробував розрізати ножем: це золото. Він вирішив одразу ж наступного дня поїхати з Маршаллом на ту ферму, але його столяр – тільки перша людина, що захворіла на ту страхітливу лихоманку, яка невдовзі струснула світ: ще вночі, серед бурі, він поїхав назад, ставши нетерплячим, коли мав уже певність.

Наступного ранку полковник Зуттер уже в Коломі, там викопують канал і досліджують пісок. Треба мати тільки сито, трохи потрусити ним, і золоті крупинки яснітимуть на темному плетенні. Зуттер збирає коло себе кількох білих людей, бере з них слово честі мовчати, аж поки збудують тартак, потім, поважний і рішучий, повертається додому. Несвітські думки ширяють у його голові: хоч скільки він пригадує, золото ще ніколи не було таким доступним, не лежало так відкрито в землі, і ця земля його, власність Зуттера. Він за ніч перестрибнув десятиріччя: став найбагатшою людиною світу.

Ажіотаж

Найбагатша людина? Ні, найбідніший, найжалюгідніший, найбільш розчарований жебрак на землі. Через тиждень таємницю виказали, одна жінка – завжди одна жінка! – розповіла якомусь перехожому і дала йому кілька золотих крупинок. Те, що сталося потім, ще не мало прецеденту в історії. Всі люди Зуттера одразу покинули роботу, ковалі втекли з кузень, пастухи – від стад, виноградарі – з виноградників, солдати кинули рушниці, всі стали мов одержимі, чимшвидше познаходили сита й каструлі і понеслись до тартака витрушувати золото з піску. За ніч увесь край збезлюднів, молочні корови, яких ніхто не доїв, ревли і корчились, стада биків порозбивали загороди і вибігли на поля, потоптавши та знищивши збіжжя, сироварні не працювали, клуні обвалилися, величезний механізм гігантського підприємства зупинився. Телеграфи поширювали золоту обіцянку через країни і моря. Невдовзі вже сходилися люди з міст і гаваней, моряки покидали кораблі, державні службовці – свої посади, довгими, безкінечними колонами тягнулися вони зі сходу і заходу, пішки, верхи і на возах – то була навала, зграя сарани, золотошукачі. Нестримна, брутальна орда, що не знала ніякого закону, крім кулака, ніякої заповіді, крім револьвера, заполонила квітучу колонію. Для прибульців усе нічийне, і ніхто не наважується протистояти їм. Вони позабивали корів Зуттера, розібрали його клуні, щоб будувати собі будинки, витоптали його поля, вкрали його машини: Йоганн Авґуст Зуттер умить став бідним, як жебрак, немов цар Мідас, задушившись власним золотом.

А той безпрецедентний порив за золотом ставав дедалі бурхливіший, бо звістка поширилася по всьому світу, тільки з Нью-Йорка виплило сто кораблів, а ще з Німеччини, Англії, Франції та Іспанії в 1848–1851 роках прибули страхітливі орди авантюрників. Дехто плив через мис Горн, але для нетерплячих це було надто довго, тож вони обирали набагато небезпечніший шлях через Панамський перешийок. Одна завзята та рішуча компанія проворно збудувала залізницю на тому перешийку, тисячі робітників загинули від пропасниці, зате нетерплячі заощаджували три, а то й чотири тижні і раніше добиралися до золота. Впоперек континенту рухалися величезні каравани, люди всіх рас і мов, і всі вони порядкували в маєтку Йоганна Авґуста Зуттера, немов на своїй землі. На землі Сан-Франциско, яка належала йому на підставі урядового акту з печаттю, з казковою швидкістю виростало місто, чужі люди продавали одне одному ділянки його землі, і назва Нова Гельвеція, його держава, зникла за магічним словом «Ельдорадо», Каліфорнія.