Йоганн Авґуст Зуттер, знову банкрут, дививсь, мов паралізований, на ту порость від засіяних драконових зубів. Спершу він і сам намагався копати золото і зі своїми слугами та супутниками скористатися багатством, але вони покинули його. Тому він остаточно вибирається з золотоносного району на одну далеку ферму поблизу гір, геть від клятої річки і нечистого піску, на свою ферму Ермітаж. Туди нарешті до нього приїздить дружина з трьома дорослими синами, але, тільки-но приїхавши, помирає внаслідок виснаження в дорозі. Але троє синів тепер тут, вісім рук, і разом з ними Йоганн Авґуст Зуттер знову береться до сільського господарства, знову, тепер зі своїми синами, доробився працею до статків, працює спокійно, вперто і користається з фантастичної родючості тих земель. Він знову таїть і обдумує великий план.
Процес
1850 рік. Каліфорнію прийняли до Сполучених Штатів Америки. За умов запровадження суворої дисципліни в золотоносному краї після багатства запанував нарешті й порядок. Анархію обмежено, закон знову набув своїх прав.
І тепер Йоганн Авґуст Зуттер раптом виступив наперед зі своїми вимогами. Вся земля, заявляє він, на якій стоїть Сан-Франциско, по праву належить йому. Місто має відшкодувати йому втрати, яких він зазнав унаслідок утрати свого майна, а від усього золота, добутого на його території, він вимагав певної частки. Почався судовий процес такого масштабу, якого людство доти ще на знало. Йоганн Авґуст Зуттер подав позов проти сімнадцятьох тисяч двохсот двадцять одного фермера, які оселилися на його оброблюваних землях, і вимагає, щоб вони звільнили його землю, а від штату Каліфорнія вимагає двадцять п’ять мільйонів доларів за те, що штат просто привласнив шляхи, канали, мости, ставки, греблі, млини, які він збудував, і вимагає від США двадцять п’ять мільйонів доларів як відшкодування за сплюндроване майно, а крім того, ще свою частку зі здобутого золота. Зуттер послав свого старшого сина Еміля до Вашинґтона студіювати право, щоб він міг вести процес, і витрачає величезні прибутки зі своєї нової ферми на провадження процесу. Чотири роки він веде його через усі інстанції.
15 березня 1855 року нарешті оголошено вирок. Непідкупний суддя Томпсон, верховний суддя Каліфорнії, визнав права Йоганна Авґуста Зуттера на землю за цілком обґрунтовані й недоторканні.
Того дня Йоганн Авґуст Зуттер досяг своєї мети. Він знову найбагатша людина світу.
Кінець
Найбагатша людина світу? Ні, знову ні, найбідніший жебрак, найбільш нещасний і найтяжче побитий чоловік. Доля знову завдала йому вбивчого удару, але тепер такого, що назавжди поклав його на землю. На звістку про присуд у Сан-Франциско і в усьому краї почалася буря. Десятки тисяч людей зібралися разом, усі власники, яким загрожувало виселення, а також вулична юрба, рада грабувати потолоч; усі ринулись у суд і спалили його, шукали суддю, щоб лінчувати, а потім рушили величезним тлумом плюндрувати увесь маєток Йоганна Авґуста Зуттера. Його старший син застрелився, затиснутий бандитами, другого вбили, третій утік і втопився, повертаючись додому. Вогненна хвиля прокотилась по Новій Гельвеції, ферму Зуттера спалили, виноградники знищили, меблі, колекції та гроші пограбували, а величезний маєток із нещадною люттю обернули в пустелю. Сам Зуттер насилу врятувався.
Від того удару Йоганн Авґуст Зуттер уже не оклигав. Його працю знищено, дружина і діти загинули, розум йому збаламутився, і тільки одна ідея ще блимає в тепер уже тьмяному мозку: право, процес.
Старий, безумний, обдертий чоловік ще двадцять п’ять років тиняється у Вашинґтоні навколо Верховного суду. Там в усіх кабінетах знають «генерала» в брудному плащі та подертих черевиках, що вимагає свої мільярди. І завжди знаходились адвокати, авантюрники і пройдисвіти, які виманювали в нього останню пенсію і знову тягнули його до суду. Він сам не хоче грошей, ненавидить золото, що довело його до зубожіння, вбило трьох його дітей, зруйнувало йому життя. Він домагається лише свого права і бореться зі сварливим озлобленням маніяка. Він вимагає свого права в Сенаті, вимагає в Конгресі, довіряється різноманітним помічникам, які потім із помпою бралися за справу, вдягали на бідолаху сміховинний генеральський мундир і тягали його, мов опудало, з установи до установи, від депутата до депутата. Так проминуло двадцять років, від 1860-го до 1880-го, двадцять жалюгідних, жебрацьких років. День у день Зуттер тиняється навколо Конгресу, з нього глузують усі службовці, збиткується вулична дітлашня, – з нього, чоловіка, якому належить найбагатший край на землі, а на території його маєтку стоїть і щогодини зростає друга столиця величезної країни. Але незручного для всіх чоловіка змушують чекати. Саме там, на порозі будинку Конгресу, 17 червня 1880 року його спіткав нарешті спасенний серцевий напад, і мертвого жебрака прибрали. Мертвого жебрака, але з суперечливим документом у кишені, який за всіма земними правами гарантував йому і його нащадкам право на найбільший маєток в історії світу.
Ніхто досі ще не вимагав Зуттерової спадщини, жоден потомок не заявив про своє право. Сан-Франциско, та й увесь той край і досі стоять на чужій землі. Там ще й досі не утверджено право, і тільки один митець, Блез Сендрар, надав забутому Йоганну Авґусту Зуттеру принаймні єдине право величної долі: право на здивовану пам’ять прийдешніх поколінь.
Героїчна мить
Достоєвський, Петербурґ, Семенівська площа, 22 грудня 1849 року
Перше слово над океаном
Сайрус Вест Філд, 28 липня 1858 року
Новий ритм
Протягом усіх тисяч, а то й сотень тисяч років, відколи по землі ступає особлива істота, названа людиною, не було іншої вищої міри земного пересування вперед, крім коня, що мчить, колеса, що котиться, і човна, що пливе на веслах або під вітрилами. Вся повнота технічного поступу протягом того короткого, осяяного свідомістю періоду, який ми називаємо світовою історією, не засвідчила ніякого значного прискорення ритму руху. Армії Валленштайна рухалися навряд чи швидше за легіони Цезаря, армії Наполеона нападали не швидше, ніж орди Чингізхана, корвети Нельсона перетинали моря тільки трохи швидше за грабіжницькі човни вікінгів і торгівельні кораблі фінікійців. Лорд Байрон під час своєї подорожі Чайльда Гарольда долав не більше миль за день, ніж Овідій на шляху в понтійське вигнання, Ґете у XVIII сторіччі подорожував не набагато зручніше або швидше, ніж апостол Павло на початку нової ери. Незмінно далеко і в просторі, і в часі містились одна від одної країни і за доби Наполеона, і за часів Римської імперії; опір матерії ще досі бере гору над людською волею.
Лише в XIX сторіччі докорінно змінилися міра і ритм земної швидкості. В першому і другому десятиріччях народи і країни рухалися одні до одних швидше, ніж доти протягом тисячоліть; завдяки залізницям і пароплавам колишні багатоденні подорожі можна було здійснювати за день, а доти безкінечні години подорожі обернути в чверті годин і хвилини. Але, хоч як тріумфально могли сприймати сучасники ці нові прискорення завдяки залізниці та пароплаву, ті винаходи ще перебували в сфері збагненного. Адже ті засоби пересування лише вп’ятеро, вдесятеро, вдвадцятеро перевищували доти відому швидкість, зовнішній погляд і внутрішній розум ще спромагалися стежити за ними і пояснити їх. Зате цілком незбагненними видавалися наслідки перших виявів електрики, яка, Геркулес ще в колисці, спростувала всі наявні доти закони, розбила всі чинні міри. Ми, живучи пізніше, ніколи не зможемо відчути подив тодішнього покоління з приводу перших досягнень електричного телеграфу, не відчуємо тієї незмірної і натхненної приголомшеності, що отакі малесенькі, навряд чи відчутні електричні іскри, які лише вчора насилу могли поширитись із лейденської банки на один дюйм до кісток пальців, нараз набули демонічної сили перескакувати країни, гори і цілі частини континентів. Що навряд чи й продуману до кінця думку, щойно написане, ще мокре на папері слово тієї самої миті можна сприймати, читати й розуміти за тисячі миль, і що невидимий струм, який мотається між двох полюсів крихітного вольтового стовпа, здатний охопити всю землю від краю до краю. Що ляльковий апарат фізичного кабінету, вчора ще здатний завдяки натиранню скляної палички притягнути до себе кілька клаптиків паперу, потенційно буде здатний із більшою в мільйони та мільярди разів силою і швидкістю, ніж у людини, доставляти повідомлення, прокладати шляхи, освітлювати вулиці й будинки і, невидний, мов Аріель, протинатиме повітря. Тільки після відкриття електрики відносини часу і простору зазнали найвирішальнішої зміни від створення світу.
Цей важливий для всього світу 1837 рік, коли телеграф уперше зробив одночасними доти ізольовані людські переживання, рідко згадують у наших шкільних підручниках, автори яких, на жаль, і досі вважають, ніби про війни та перемоги окремих полководців і країн розповідати важливіше, ніж про справжні, бо спільні, тріумфи людства. А проте за психологічним впливом на весь світ цю радикальну зміну вартості часу не можна порівняти ні з якою датою новітньої історії. Світ змінився, відколи стало можна в Парижі одночасно знати, що відбувається цієї самої миті в Амстердамі, Москві, Неаполі та Лісабоні. Треба ступити тільки останній крок, щоб і решта частин світу були втягнені в той чудовий взаємозв’язок і витворили спільну свідомість усього людства.
Але природа ще опирається цьому останньому об’єднанню, воно ще й досі постає перед перешкодою, ще два десятиріччя всі країни, що їх поділяє море, лишаються відокремлені. Бо, якщо по телеграфних стовпах завдяки порцеляновим ковпачкам-ізоляторам електрична іскра безперешкодно поширюється далі, вода поглинає електричний струм. А провести лінію через океан неможливо, бо ще не знайшли засобу повної ізоляції мідних і залізних дротів у мокрій стихії.
На щастя, за доби поступу один винахід простягає помічну руку другому. Через кілька років після відкриття телеграфу відкрили гутаперчу як придатний матеріал для ізоляції електричних дротів у воді; тепер уже можна починати приєднувати до європейської телеграфної мережі найважливішу країну за межами континенту – Англію. На тому самому місці, де згодом Блеріо першим перелетить Ла-Манш на літаку, інженер на ймення Бретт проклав перший кабель. Безглузда притичина перешкодила негайному успіхові, бо один рибалка з Булоні, гадаючи, ніби зловив надто вже гладкого вугра, вирвав уже прокладений кабель. Але 13 листопада 1851 року друга спроба виявилася вдалою. Отже, Англію приєднали, і завдяки цьому Європа стала справді Європою, сутністю, що єдиним мозком і єдиним серцем одночасно переживає всі поточні події.
Такий величезний успіх за кілька коротких років – адже що іншого означають десять років в історії людства, як не мить, щоб кліпнути оком? – пробудив, безперечно, в того покоління незмірну відвагу. Всі задуми, за які бралися, закінчувались успіхом, і то з казковою швидкістю. Ще кілька років – і Англія вже пов’язана телеграфом з Ірландією, Данією і Швецією, Корсика – з континентом, і вже намагаються приєднати до мережі Єгипет, а отже, й Індію. Але одна частина світу, і то найважливіша, приречена, здається на тривалу відокремленість від цього ланцюга, що оперізує світ: Америка. Бо і Атлантичний океан, і Тихий – обидва внаслідок своєї безкінечної широчіні не дають змоги поставити проміжну станцію, тож як їх можна перетяти одним кабелем? У ті дитячі роки електрики всі фактори були ще невідомі. Ніхто ще не вимірював глибини океанів, люди ще дуже неточно знали їхню геологічну структуру, ще не перевіряли, чи на такій глибині прокладений кабель витримає тиск нагромаджених безкінечно водяних мас. І, навіть якби було технічно можливо безпечно прокласти отакий безкінечний кабель на тих глибинах, де взяти такий великий корабель, що витримає залізний і мідний тягар двох тисяч миль цього кабелю? Де знайти динамо-машину такої сили, щоб вона могла ненастанно передавати електричний струм на відстань, яку на пароплаві треба долати принаймні два, а то й три тижні? Бракувало всіх передумов. Ще не знали, чи в глибині світових морів не кружляють магнітні потоки, які б могли відхилити електричний струм, люди ще не мали достатньої ізоляції, не мали точних вимірювальних приладів, знали тільки початкові закони електрики, які тільки-но дали змогу розплющити очі після кількасотрічного сну незнання. «Неможливо! Абсурд!» – енергійно відмахувалися вчені, тільки-но хто згадував про план протягти кабель через океан. «Можливо, згодом», – казали найсміливіші поміж техніків. Навіть Морзе, чоловікові, якому телеграф завдячував досі своїми найбільшими досягненнями, той план видавався непродуманим ризиком. Але він пророчо додавав, що в разі успіху прокладання трансатлантичного кабелю буде «the great feat of the century», найславетнішим здобутком сторіччя.
Щоб сталося диво або щось дивовижне, першим підготовчим етапом є віра одного індивіда в те диво. Наївна мужність невченої людини спромагається саме там, де вагаються вчені, дати перший поштовх, і, як і здебільшого, навіть тут звичайна випадковість посприяла реалізації грандіозного задуму. Один англійський інженер на ймення Ґісборн, що 1854 року хотів прокласти кабель із Нью-Йорка до найбільш східної точки Америки – Ньюфаундленду, щоб повідомлення про кораблі можна було приймати на кілька днів раніше, був змушений зупинити роботи посередині, бо його фінансові засоби вичерпалися. Отже, він їде до Нью-Йорка, щоб знайти там фінансистів. Там завдяки чистій випадковості, яка є матір’ю багатьох славетних досягнень, він натрапляє на молодого Сайруса Веста Філда, що походив із родини пастора і в ділових операціях не раз так швидко досягав успіху, що ще в молоді літа, нагромадивши статки, зміг повернутись до приватного життя. Саме цього незаклопотаного чоловіка, що видається надто молодим і енергійним для тривалої бездіяльності, й намагається прихилити Ґісборн до прокладання кабелю від Нью-Йорка до Ньюфандленду. Але Сайрус Вест Філд – на щастя, хотілося б сказати! – не технік і не фахівець. Він нічого не тямить в електриці, ніколи не бачив кабелю. Але пасторському синові властива палка довірливість, американцеві притаманна завзята відвага. Якщо інженер за фахом Ґісборн дивиться тільки на безпосередню мету – зв’язок між Нью-Йорком і Ньюфандлендом, сповнений натхнення молодик дивиться далі. Чом би потім одразу не пов’язати підводним кабелем Ньюфаундленд з Ірландією? З енергією, сповненою рішучості подолати всі перешкоди, – цей чоловік у ті роки вже тридцять один раз перетинав океан туди і назад між двома континентами, – Сайрус Філд одразу береться до роботи, твердо вирішивши від тієї миті присвятити цьому завданню все, що він мав у собі й навколо себе. Завдяки тому, що вже відбулося таке вирішальне запалення, думка набуває в реальності вибухової сили. Нова дивотворча електрична сила поєдналася зі ще одним найсильнішим динамічним елементом життя – людською волею. Людина знайшла своє життєве завдання, а завдання знайшло потрібну людину.
Підготовка
Сайрус Філд із неймовірною енергією береться до роботи. Налагоджує зв’язки з усіма фахівцями, насідає на уряд, щоб отримати концесію, провадить в обох частинах світу кампанію для збору потрібних коштів, і ударна сила, що йде від цього цілком невідомого чоловіка, така велика, його внутрішні переконання такі палкі, а віра в електрику як у нову дивовижну силу така могутня, що початковий капітал триста п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів він зібрав в Англії за кілька днів. Вистачило в Ліверпулі, Манчестері та Лондоні скликати найбагатших купців для заснування «Telegraph Construction and Maintenance Company» – компанії з будівництва та експлуатації телеграфу, щоб потекли гроші. Серед тих, хто підписався, можна побачити навіть імена Теккерея і леді Байрон, що без ніяких побічних ділових міркувань, а тільки з морального ентузіазму прагнули посприяти справі; ніщо так не унаочнює оптимізму з приводу всього технічного і машинного, який надихав за доби Стівенсона, Брунеля та інших видатних англійських інженерів, як те, що вистачило єдиного заклику для збору такої величезної суми для реалізації цілком фантастичного заходу à fonds perdu, без надії на повернення коштів.