Усі іспанці повторили присягу, і її слова заглушили на мить гучне сичання прибою. Кожен змочив вуста морською водою, а писар Андрес де Вальдеррабано записав акт про вступ у володіння і закінчив свій документ такими словами: «Ці двадцять двоє людей, і так само й писар Андрес де Вальдеррабано, були першими християнами, що занурили свої ноги в Mar del Sur, і попробували своїми руками воду, і змочили нею вуста, щоб відчути, чи солона вона, як в іншому океані. А коли пересвідчилися, що це так, подякували Господу».
Величне завдання виконане, тепер ще треба отримати земну користь від героїчних звитяг. У деяких тубільців іспанці забрали або виміняли трохи золота. Але серед того тріумфу на іспанців чекала ще й нова несподіванка. Індіанці принесли їм повні жмені коштовних перлин, знайдених на недалеких островах, що аж рясніли ними, серед них і перлину, названу Pellegrina – «Прочанка», її оспівували Сервантес і Лопе де Веґа, бо вона прикрашала королівську корону Іспанії та Англії як одна з найкращих перлин. Усі кишені й торби іспанці напхали тими коштовностями, які мали там не більшу ціну, ніж мушлі та пісок, а коли потім пожадливо запитали про найважливіше для них на землі – про золото, – один касик показав їм рукою на південь, де контури гір розмивались на далекому обрії. Там, пояснив він, лежить край із незмірними скарбами, володарі їдять із золотого посуду, а великі чотириногі тварини – то були лами, як назвав їх касик – звозять найпишніший вантаж до скарбниці імператора. Касик сказав і назву тієї країни, що лежить на півдні в морі й за горами. Вона звучала неначе Біру – мелодійно й чужо.
Васко Нуньєс де Бальбоа дивився в далечінь, куди показувала касикова рука і де гори, бліднучи, зливалися з небом. М’яке і спокусливе слово «Біру» одразу закарбувалось у його душі. Бентежно калатало серце. Вдруге в житті він несподівано отримав велику обіцянку. Перше повідомлення, слова Комаґре з близького океану, виявилось правдивим. Бальбоа знайшов берег, засіяний перлами, і Mar del Sur, можливо, йому пощастить і вдруге і він відкриє та завоює імперію інків, Золоту країну цієї землі.
Боги рідко дозволяють…
Нуньєс де Бальбоа й далі тужливо вдивлявся в далину. Наче золотий дзвін, слово «Біру» – «Перу» – відлунювало в його душі. Але – як тяжко зрікатися! – він не міг наважитись іти далі на розвідки. З кількома десятками виснажених людей годі завоювати імперію. Отже, назад, спершу в Дарієн, а потім, зібравши сили, піти по вже відкритому шляху до нового Офіру. А втім, і дорога назад анітрохи не була легша. Іспанці знову були змушені продиратися крізь джунглі, знову відбивати напади тубільців. І немає вже війська, а тільки купка хворих на пропасницю людей, які заточувались і докладали останніх зусиль, щоб не впасти, – самому Бальбоа було вже недалеко до смерті, й індіанці несли його на ношах, – і після чотирьох місяців страхітливих мук, 19 січня 1514 року, іспанці нарешті повернулися в Дарієн. Але одну з найвеличніших дій в історії виконано. Бальбоа дотримався своєї обіцянки, кожен учасник походу, що наважився піти з ним у невідоме, забагатів, кожен вояк приніс з узбережжя Південного моря скарби, яких не мали ані Колумб, ані інші конкістадори, та й решта колоністів отримали свою частку. П’яту частину приготували для корони, і ніхто не відчув і кривди, коли тріумфатор, поділяючи здобич, дав винагороду і своєму псу Леонсіко за те, що він так ревно шматував плоть бідолашних тубільців: пес, наче справжній воїн, брав участь у церемонії й отримав п’ятсот золотих песо. Після такого успіху вже ніхто в колонії не заперечував авторитет Бальбоа як губернатора. Авантюрника і бунтівника вшановували, як Бога, і він із гордістю міг послати до Іспанії звістку, що після Колумба він досяг для кастильської корони найбільшого. Круто піднімаючись угору, сонце щастя Бальбоа пробило всі хмари, які доти гнітили його життя, і стоїть тепер у зеніті.
Але щастя Бальбоа тривало недовго. Минуло кілька місяців, і яскравого червневого дня населення Дарієна здивовано скупчилось на березі. На обрії заясніло вітрило, і вже це було дивом у тому забутому закутку світу. Але дивіться, поряд показалося друге, третє, четверте, п’яте, а невдовзі їх уже десять, ні, п’ятнадцять, ні, двадцять, – цілий флот, що пливе до гавані. Невдовзі й дізналися: це все заподіяв лист Нуньєса де Бальбоа, проте не звістка про його тріумф, – вона ще не дійшла до Іспанії, а попередня звістка, коли він уперше переказав розповідь касика про недалеке Південне море та Золоту країну і просив військо в тисячу чоловік, щоб завоювати ті землі. Для цієї експедиції іспанська корона не зволікала спорядити такий могутній флот. Але ніхто в Севільї та Барселоні не думав доручати це вкрай важливе завдання такому сумнозвісному авантюрникові та бунтівникові, як Васко Нуньєс де Бальбоа. Прислали справжнього губернатора, багатого, шляхетного і шановного шістдесятирічного Педро Аріаса Давілью (його звичайно називали Педраріас), щоб він як губернатор нарешті дав лад колонії. Він мав чинити правосуддя, покаравши за всі скоєні доти злочини, знайти Південне море і завоювати пообіцяну Золоту країну.
І тепер Педраріас опинився в прикрій ситуації. З одного боку, він мав доручення притягти до відповідальності бунтівника Нуньєса де Бальбоа за те, що він колись прогнав губернатора, і, якщо доведуть його провину, взяти його в кайдани або ж стратити. Але, тільки-но його човен торкнувся берега, як він дізнався, що саме цей Нуньєс де Бальбоа, якого він мав притягти до суду, самотужки здійснив таку величну дію, що цей бунтівник уже святкує тріумф, який був призначений йому, Педраріасу, і зробив іспанській короні найбільшу послугу після відкриття Америки. Річ зрозуміла, такого чоловіка він уже не може тепер, наче звичайного злочинця, вести на ешафот, треба чемно привітати його, щиро побажати йому щастя. Але від тієї миті Нуньєс де Бальбоа вже пропащий. Педраріас ніколи не простить суперникові, що самостійно зробив те величне відкриття, задля якого й послали до Америки цього губернатора і яке забезпечило б йому вічну славу. Щоправда, він змушений, щоб передчасно не розлютити колоністів, приховувати ненависть до їхнього героя. Розслідування відклали, і навіть утвердився оманливий мир, коли Педраріас пообіцяв віддати Нуньєсу де Бальбоа за дружину свою рідну доньку, яка лишалася ще в Іспанії. Але його ненависть до Бальбоа і заздрість анітрохи не зменшились, а тільки зросли, коли тепер з Іспанії, де нарешті дізналися про звитягу Бальбоа, прийшла постанова, якою колишньому бунтівникові запізніло надали належний титул, Бальбоа призначили adelantado – губернатором далекої провінції, а Педраріасу доручили радитися з ним в усіх важливих справах. Але для двох губернаторів той край замалий, хтось мусить поступитися, зникнути. Васко Нуньєс де Бальбоа відчуває, що над ним завис меч, бо в руках Педраріаса і командування військом, і правосуддя. Тож Бальбоа вдруге пробує вдатися до втечі, яка так успішно вдалася йому вперше, до втечі в безсмертя. Він просить Педраріаса дати йому змогу спорядити експедицію, щоб дослідити береги Південного моря й завоювати дальші землі. Але потаємний намір давнього бунтівника полягає в тому, щоб на березі другого океану стати незалежним від будь-якого контролю, самому збудувати собі флот, стати володарем власної провінції і по змозі завоювати ще й казкове Біру, той Офір Нового Світу. Педраріас лукаво погоджується. Якщо Бальбоа загине в цьому поході – тим краще. А якщо йому пощастить, є ще досить часу, щоб спровадити на той світ цього надміру честолюбного чоловіка.
Отож Нуньєс де Бальбоа готується до своєї нової втечі в безсмертя, проте його другий похід, можливо, ще грандіозніший, ніж перший, не забезпечив йому такої самої слави, бо історія завжди уславлює тільки тих, хто досягає успіху. Цього разу Бальбоа перетнув перешийок не тільки зі своїми людьми, а й наказав тисячам тубільців перенести через гори дерево, дошки, вітрила й лебідки для чотирьох бригантин. Адже, маючи там флот, він зможе опанувати всі береги, завоювати перлові острови і Перу, казкове Перу. Але цього разу доля обернулася проти відважного чоловіка, він раз по раз натрапляв на нові перешкоди. Під час походу через вологі джунглі черва поточила дерево, дошки принесли вже зіпсуті й не придатні для роботи. Не зневірившись, Бальбоа наказав зрубати нові дерева в Панамській затоці й виготовити свіжі дошки. Його енергія творила справжні дива, і здавалося, ніби все йому вдасться – вже збудовано бригантини, перші на Тихому океані. Аж тут несподівано на річку, де будували бригантини, налетів несамовитий торнадо. Готові кораблі позривало й розтрощило в океані. Довелося втретє починати спочатку, і тепер нарешті пощастило збудувати дві бригантини. Бальбоа потрібні ще дві, ще три, і тоді він зможе вирушити й завоювати країну, про яку мріяв день і ніч, відколи той касик, простерши руку, показав йому на південь і він уперше почув спокусливе слово «Біру». Треба запросити ще кількох сміливих офіцерів, попросити підкріплення, і тоді він нарешті зможе заснувати свою державу! Ще б кілька місяців, ще б трохи щастя на додачу до душевної відваги, і не Пісарро ввійшов би у світову історію як переможець інків і завойовник Перу, а Нуньєс де Бальбоа.
Але навіть до своїх улюбленців доля не дуже великодушна. Боги рідко дозволяють смертному виконати більш ніж одну безсмертну дію.
Загибель
Нуньєс де Бальбоа підготував свій великий похід із залізною енергією. Але саме сміливий успіх становив для нього небезпеку, бо злобні очі Педраріаса занепокоєно стежили за намірами свого підлеглого. Можливо, внаслідок зради до нього дійшла звістка про честолюбні мрії Бальбоа про володарювання, а може, він просто через заздрощі боявся другого успіху колишнього бунтівника. В усякому разі, він раптом послав Бальбоа приязного листа, він хотів би, перше ніж Бальбоа остаточно рушить у свій завойовницький похід, запросити його ще на одну розмову в Аклу, містечко неподалік від Дарієна. Бальбоа, сподіваючись отримати від Педраріаса нові підкріплення, дослухався до запрошення і притьмом повернувся. Перед міською брамою назустріч йому вийшла невелика група солдатів, начебто щоб привітати його; він радісно поспішив назустріч, щоб обняти їхнього командира, свого багаторічного бойового побратима, товариша під час відкриття Південного моря і довіреного приятеля – Франсіско Пісарро.
Але Франсіско Пісарро важко наклав йому на плече свою руку й повідомив, що його арештовано. Пісарро теж прагне безсмертя, прагне завоювати Ельдорадо, і, мабуть, йому до вподоби, що можна прибрати з дороги такого відважного попередника. Губернатор Педраріас почав чинити суд за начебто якийсь бунт і швидко оголосив несправедливий вирок. За кілька днів Васко Нуньєс де Бальбоа зі своїми найвірнішими людьми вже йшов на ешафот. Зблиснув катів меч, і за секунду в голові, що покотилася вниз, навіки згасли очі, які першими в історії людства бачили водночас обидва океани, що охоплюють нашу землю.
Завоювання Візантії
29 травня 1453 року
Розуміння небезпеки
5 лютого 1451 року таємний посланець приніс найстаршому синові султана Мурада, двадцятирічному Мехмеду, що був у Малій Азії, звістку про смерть його батька. Не сказавши жодного слова ані своїм міністрам, ані радникам, не менш хитрий, ніж енергійний, султанич сідає на свого найкращого коня й підганяє батогом чудову чистокровну тварину всі сто двадцять миль до Босфору й перебирається одразу на півострів Ґалліполі на європейському березі. Тільки там він розповів найвірнішим про батькову смерть, збирає добірне військо, щоб мати змогу одразу покласти край будь-яким іншим претензіям на трон, і веде його в Адріанополь, де його справді визнали без заперечень володарем Османської імперії. Вже перші дії Мехмеда як володаря засвідчили його страхітливу і нещадну рішучість. Щоб заздалегідь усунути будь-якого суперника однієї з ним крові, він наказав утопити у ванні свого неповнолітнього брата, а потім одразу – це теж засвідчує його завбачливу хитрість і несамовитість – послав на смерть услід за вбитим і вбивцю, якого наймав для цього вчинку.
Звістка, що замість розважливого Мурада султаном Туреччини став молодий, палкий і пожадливий до слави Мехмед, ужахнула Візантію. Адже завдяки сотні шпигунів уже знали, що цей честолюбець заприсягся здобути собі цю колишню столицю світу, що він, незважаючи на свою молодість, день і ніч присвячує стратегічним роздумам, як здійснити цей свій життєвий задум, і водночас усі джерела одностайно повідомляли про незвичайні військові та дипломатичні здібності нового падишаха. Мехмед двоїстий: він і побожний і жорстокий, і палкий, і підступний, і вчений, залюблений у мистецтво чоловік, що латиною читає Цезаря та біографії римських імператорів, і водночас варвар, що проливає кров, наче воду. Цей чоловік із гарними сумовитими очима і гострим, дзьобатим носом папуги виявився водночас невтомним трудягою, відважним войовником і безцеремонним дипломатом, і всі ці небезпечні сили сконцентровано працювали на одну думку: перевершити звитяги свого діда Баязида і батька Мурада, які вперше продемонстрували Європі військову перевагу нової турецької держави. Але його першою метою, і про це вже знають, це відчувають, буде Візантія, цей останній пишний самоцвіт імператорської корони Константина і Юстиніана.
І цей самоцвіт справді лежить не прихований від рішучого кулака, от-то уже можна схопити його. Візантійська імперія, давніше – Східна Римська імперія, колись оперізувала світ, тягнучись від Персії до Альп, а потім знову до азійських пустель. То була світова імперія, яку навряд чи можна було об’їхати за довгі місяці, а нині її можна спокійно пройти за три години пішки; на жаль, від тієї Візантійської імперії лишилася тільки голова без тулуба, столиця без країни, Константинополь, місто Константина, давній Візантій, але навіть від цієї Візантії імператорові, басилевсу, належить тепер тільки частина, сьогоднішній Стамбул, тоді як Ґалата вже дісталася генуезцям, а вся земля за міськими мурами – туркам; ця імперія останнього імператора завбільшки в долоню, Візантією називають лише височезний круговий мур навколо церков, палаців і безладно натулених будинків. Місто, колись уже геть сплюндроване хрестоносцями, знелюднене чумою, виснажене споконвічною обороною від кочових народів, розшматоване національними і релігійними суперечками, вже не мало ані людей, ані мужності, щоб самотужки відбитися від ворога, що давно, наче спрут, охопив його з усіх боків; пурпурова мантія останнього імператора Візантії Константина Драгасеса пошита з вітру, а його корона – іграшка долі. Але саме тому, що турки давно вже обступили Візантію, що освячує увесь Західний світ спільною тисячолітньою культурою, Візантія становить для Європи символ її честі; тільки тоді, коли об’єднаний християнський світ захистить цей останній і вже почасти зруйнований східний бастіон, Свята Софія й далі зможе бути базилікою віри, останнім і водночас найгарнішим собором східноримського християнства.