Константин одразу збагнув небезпеку. Незважаючи на всі балачки Мехмеда про мир, він, опанований цілком зрозумілим страхом, посилає посланців за посланцями до Італії, до папи, Венеції та Ґенуї, щоб вони прислали галери і воїнів. Але Рим вагається, Венеція також. Адже між вірою східних християн і вірою західних християн і далі існує давній теологічний розкол. Грецька церква ненавидить римську, а патріарх відмовляється визнати папу як найвищого пастиря. Щоправда, з огляду на небезпеку з боку турків у Феррарі та Флоренції ухвалили на двох соборах постанову про возз’єднання обох церков і гарантували таким чином Візантії допомогу в разі нападу турків. Але тільки-но небезпека для Візантії стала вже не такою гострою, як грецькі синоди відмовилися надавати тому договору чинності, і тільки тепер, коли Мехмед став султаном, нужда взяла гору над православною затятістю: водночас із проханням про швидку допомогу Візантія посилає в Рим звістку про свою підпорядкованість. Аж тепер заходилися споряджати галери, садити в них воїнів і складати припаси, але на одному судні поплив ще й папський легат, щоб урочисто провести церемонію примирення обох церков Західного світу і повідомити світові, що той, хто нападе на Візантію, кине виклик усьому об’єднаному християнському світові.
Меса примирення
Пишна вистава одного грудневого дня: розкішна базиліка, про колишню пишноту якої з мармуру, мозаїки та лискучих самоцвітів у сьогоднішній мечеті навряд чи ще можна здогадатися, справляє велике свято примирення. В колі всіх достойників своєї імперії з’явився басилевс Константин, щоб своєю імператорською короною бути найвищим свідком і запорукою вічної згоди. Величезний простір заполонений людом, горять численні свічки, перед вівтарем по-дружньому правлять месу легат римського престолу Ісидор і православний патріарх Григорій; уперше в тій церкві в молитві згадали ім’я папи, вперше водночас і латиною, і грецькою мовою побожні співи підносяться до склепіння неминущого собору, а тим часом обидва примирені духівництва врочистою ходою носять мощі святого Спиридона. Здається, ніби Схід і Захід, одна віра і друга поєдналися навіки, щоб нарешті знову після довгих років злочинного розбрату втілити в життя ідею Європи, сенс існування Заходу.
Але в історії миті розуму та примирення короткі й минущі. Поки в соборі ще поєднуються в спільній молитві побожні голоси, за його стінами в монастирській келії учений чернець Геннадій несамовито виступає проти латинян і зради істинної віри; тільки-но розум зіткав корогву миру, як фанатики вже знову роздерли її, а грецький клір думає про справжнє підпорядкування не більше, ніж друзі на другому краї Середнього моря пам’ятають про обіцяну допомогу. Щоправда, кілька галер, кілька сотень воїнів прислали, але місто тоді вже було полишене своїй долі.
Початок війни
Деспоти, готуючись до війни, щедро розводяться про мир, поки ще не встигли спорядитися остаточно. Тож і Мехмед, зіходячи на престол, прийняв посланця імператора Константина наймиролюбнішими і найзаспокійливішими словами: він прилюдно і врочисто, перед Аллахом і його пророком, перед янголами і Кораном присягає, що буде найвірніше дотримуватися договору з басилевсом. А водночас підступний султан укладає з Угорщиною та Сербією угоду на три роки про обопільний нейтралітет: лише на три роки, протягом яких він прагне безперешкодно здобути місто. Лише потім, удосталь поговоривши про мир і пообіцявши його, Мехмед удається до порушення прав і провокує війну.
Доти туркам належав тільки азіатський берег Босфору, а отже, візантійські кораблі могли безперешкодно плисти протокою до Чорного моря, до своїх зернових комор. А тепер Мехмед закриває цей шлях, наказавши (і навіть не подбавши про виправдання) будувати на європейському березі коло Румулі Гісар фортецю, і то в найвужчому місці, де колись ще за перських часів сміливий Ксеркс перетнув протоку. За ніч на європейському березі висадилися тисячі, десятки тисяч землекопів, хоча згідно з договором на тому березі не можна було будувати фортець (але чого варті договори для тих, хто вдається до насильства?), а щоб мати харчі, вони плюндрують навколишні поля, руйнують не тільки будинки, а й давню і славетну церкву Св. Михаїла, щоб мати каміння для фортеці; султан особисто, і вдень, і вночі, керує її будівництвом, і Візантія змушена безсило приглядатись, як усупереч праву і договору її позбавляють вільного доступу до Чорного моря. Ще серед миру розстріляно перші кораблі, які хотіли вийти в доти вільне море, і невдовзі після цієї першої вдалої проби сил усяке дальше прикидання стало зайвим. У серпні 1452 року Мехмед скликав своїх аг та паш і пояснив їм свій намір напасти на Візантію і загарбати її. Невдовзі по тому й оголосили про підступний намір: по всій турецькій державі розіслали оповісників, які скликали всіх здатних воювати, і 5 квітня 1453 року неозоре османське військо заполонило, наче бурхливий потік, що прорвав греблю, всю рівнину перед Константинополем аж до самісіньких мурів. Султан виїхав на чолі свого війська, в пишному вбранні й поставив свій намет навпроти брами Лікаса. Але, ще навіть не звелівши поставити, щоб майоріли на вітрі корогви перед своєю штаб-квартирою, наказав розгорнути на землі молитовний килимок. Босоніж ступив на нього, тричі вклонився, повернувшись обличчям до Мекки й торкаючись лобом землі, а за ним – велична вистава – десятки тисяч і тисяч його війська, так само вклоняючись у тому самому напрямі, в тому самому ритмі проказали ту саму молитву до Аллаха, щоб він дав їм силу і перемогу. Потім султан підвівся, смиренний знову став зухвалим, слуга Аллаха – воїном, і по всьому табору помчали тепер його телалі – оповісники, щоб під бій барабанів і заводи фанфар поширити наказ: «Облога міста почалася».
Мури і гармати
Візантія мала тепер тільки одну силу і міць: свої мури, бо нічого їй не лишилося від колишньої світової минувшини, крім цієї спадщини величних і щасливих часів. Трикутник міста був прикритий потрійним панцером. Нижчі, але не менш могутні мури прикривали обидва фланги міста з боку Мармурового моря і бухти Золотий Ріг, натомість просто гігантські мури, так звані мури Феодосія, захищали місто від відкритої місцевості. Раніше ще Константин з огляду на майбутню небезпеку оперезав місто мурами з тесаного каменю, а Юстиніан ще більше розбудував і зміцнив ті укріплення, проте справді грубі оборонні мури завдовжки сім кілометрів спорудив тільки Феодосій, від тієї кам’яної могуті лишилися сьогодні тільки повиті плющем рештки. Прикрашені амбразурами і зубцями, захищені ровами з водою, стережені могутніми квадратними баштами, споруджені подвійними і потрійними паралельними рядами, добудовані та оновлені протягом тисячі років за наказом кожного імператора, ті величні споруди правили свого часу за довершений символ неприступності. Той тесаний камінь захищав колись місто від нестримного наступу варварських орд і турецьких войовничих ватаг, та й тепер глузував з усіх доти винайдених інструментів війни, безсило лупили об мури знаряддя, випущені з катапульт та інших метальних пристроїв, і навіть новітні фальконети та мортири не пробивали прямовисних стін, жодне європейське місто не було так добре і міцно захищене, як Константинополь завдяки мурам Феодосія.
Мехмед краще, ніж будь-хто інший, знає ті мури та їхню силу. Безсонними ночами та в сновиддях він місяцями і роками мав лише одну думку в голові: як доступитись до неприступної твердині, як зруйнувати те, що не руйнується. На його столі множилися малюнки і вимірювання, обриси ворожих укріплень, він знав кожен горбочок перед мурами і за ними, кожну улоговинку, кожен струмок, а його інженери продумали разом із ним кожну деталь. Але їх спіткало розчарування: всі розрахували, що наявними на той час знаряддями мури Феодосія зруйнувати неможливо.
Отже, треба виготовити кращі гармати! Довші, далекобійніші, з більшою пробійною силою, ніж ті, які доти знало мистецтво війни! І виготовляти ядра з твердішого каменю, важчі, нищівніші, руйнівніші, ніж усі, зроблені доти! Проти тих неприступних мурів треба застосувати нову артилерію, тут немає інших варіантів, і Мехмед твердо постановив, що за всяку ціну він повинен створити цю нову наступальну зброю.
За всяку ціну – почувши таке повідомлення, завжди пробуджуються приспані творчі та рушійні сили. Тож невдовзі після оголошення війни в султана з’явився чоловік, якого вважали за найвинахідливішого і найдосвідченішого виробника гармат у світі. Урбас або Орбас, угорець. Щоправда, він християнин і перед тим уже запропонував свої послуги імператорові Константину, але, слушно сподіваючись, що Мехмед заплатить йому щедріше і запропонує сміливіші завдання до його мистецтва, сказав, що готовий, якщо в його розпорядження дадуть необмежені засоби, вилити таку велику гармату, якої ще ніколи не бачили на землі. Султан, що йому, як і кожному, одержимому єдиною ідеєю, ніяка ціна не видавалася високою, наказав дати скільки завгодно робітників, до Адріанополя на тисячах возів позвозили руду, потім ливарник три місяці з безкінечними муками виготовляв глиняну форму, дотримуючись потаємних методів її зміцнення, і тільки потім бентежний рідкий метал перетворивсь у розжарену масу. Робота була вдалою. Величезне жерло, найбільше, яке доти бачив світ, звільнили від форми й охолодили, але ще до першого пробного пострілу Мехмед розіслав по всьому місту оповісників, які мали попередити вагітних жінок. А коли з несвітським гуркотом і немов спалахом блискавки з жерла важка кам’яна куля вилетіла і вже цим єдиним пробним пострілом зруйнувала якийсь мур, Мехмед одразу наказав виготовити цілу батарею таких гігантських гармат.
Що ж, першу велику «машину для метання каменів», як перелякано назвали тоді цю гармату грецькі автори, виготовили успішно. Але тоді постала ще важча проблема: як переправити цього монстра, цього залізного дракона через усю Фракію аж до мурів Візантії? Почалася незрівнянна одіссея. Адже цілий народ, ціла армія два місяці моцувалася коло цього непорушного, довгошийого страховиська. Попереду їхали загони вершників, щоб захистити коштовність від будь-яких нападів, і ненастанно патрулювали місцевість, за ними йшли й працювали день і ніч із лопатами й тачками сотні, а то й тисячі землекопів, вирівнюючи дорогу для надважкого транспорту, який після себе знову на цілі місяці розбивав дорогу. П’ятдесят пар волів були запряжені до гігантського воза, на осях якого, як колись і обеліск, що його везли з Єгипту до Рима, лежала з точно розподіленою вагою гігантська металева труба, двісті чоловік невпинно підтримували її справа і зліва, бо гармата хиталась від власної ваги, водночас ненастанно працювало півсотні стельмахів і столярів, які міняли і змащували дерев’яні колеса, зміцнювали опори, будували мости; зрозуміло, що цей величезний караван міг долати свій шлях по горах і степах тільки крок за кроком, повільною волячою ходою. В селах здивовано купчились селяни і хрестилися, дивлячись на залізне чудовисько, якого, немов бога війни, його слуги та жерці везли з країни в країну, але невдовзі по тому вслід за ним таким самим способом повезли його залізних братів, вилитих у такому самому материнському глиняному лоні; людська воля знову зробила можливе неможливим. Невдовзі двадцять, а то й тридцять таких страховиськ скалили свої чорні круглі пащі в бік Константинополя; важка артилерія вступила в історію війн, і почався двобій між тисячолітнім муром імператора Східної Римської імперії і новими гарматами нового султана.
Повільно, вперто, але невблаганно гігантські гармати руйнували і руйнували своїми вогненними укусами мури Константинополя. Попервах кожна гармата могла дати тільки шість або сім пострілів щодня, але султан день у день довозив і виставляв нові гармати, і серед пороху та хмари уламків кожне ядро пробивало щоразу нові проломи в кам’яній кладці. Щоправда, вночі захисники міста завжди закривали ті проломи щоразу гіршими дерев’яними загородами і сувоями полотна, але воювали вони тепер уже не за колишніми мурами, які годі було пробити, тож вісім тисяч обложених за мурами з жахом думали про вирішальну годину, коли стоп’ятдесятитисячне військо Мехмеда рушить у вирішальний наступ на вже зрешечені укріплення. Настала пора, крайня пора, щоб Європа і християнський світ згадали про свої обіцянки; юрби жінок разом зі своїми дітьми лежали цілісінькі дні навколішки перед скриньками з мощами в церквах, з усіх сторожових башт щодня виглядали оборонці, чи не покажуться нарешті в Мармуровому морі, що аж кишіло турецькими суднами, обіцяні папський і венеціанський флоти, які мали зняти облогу.
Нарешті, 20 квітня, о третій годині ранку запалили сигнальний ліхтар. Удалині помітили вітрило. Це не могутній, омріяний християнський флот, але все-таки: гнані потихеньку вітром, підпливали три великі генуезькі кораблі, а за ними й четвертий, менший, візантійський зерновоз, що його три більші кораблі обступили з трьох боків для захисту. Радісно збуджений увесь Константинополь одразу зібрався на нижніх валах, щоб привітати помічників. Але й Мехмед мерщій скочив на коня й помчав учвал від свого пурпурового намету до гавані, де стояв на якорі турецький флот, і віддав наказ за всяку ціну не пустити кораблі в бухту Золотий Ріг, цю константинопольську гавань.
Турецький флот нараховує сто п’ятдесят суден, щоправда, маленьких, і тисячі весел миттю заляскотіли по воді. Озброєні абордажними гаками, катапультами для каміння і вогненних куль, усі ті сто п’ятдесят каравел пливуть до чотирьох галіонів, але чотири могутні кораблі, гнані жвавим вітром, наздоганяють і переганяють турецькі човни, де ненастанно стріляють і галасують турки. Велично, з широко напнутими круглими вітрилами, не звертаючи уваги на напасників, пливуть вони до безпечної гавані Золотого Рогу, де славетний ланцюг, напнутий від Стамбула до Ґалати, забезпечить їм тривалий захист від нападів та несподіванок. Чотири галіони вже зовсім близько від своєї мети, тисячі людей на мурах уже можуть розпізнати кожне окреме обличчя, чоловіки та жінки вже падають навколішки, щоб подякувати Господові за славетний порятунок, у гавані вже гримить ланцюг, який опускають нижче, щоб пустити допоміжні кораблі.
Аж тут нараз сталося щось страхітливе. Зненацька вщух вітер. Немов затримані магнітом, чотири вітрильники зупинилися, мов мертві, серед моря, лише за пару кидків каменем від рятівної гавані, а вся зграя ворожих веслових човнів із несамовитим радісним галасом метнулася до чотирьох паралізованих кораблів, що, наче чотири башти, нерухомо стояли серед моря. Немов хорти, що впиваються зубами в могутнього оленя, дрібні кораблі вчепилися абордажними гаками у великі, сокири вже прорубують діри в корпусах, щоб потопити їх, дедалі більше турків видирається вгору по якірних ланцюгах, у вітрила кидають смолоскипи та вогненні кулі, щоб підпалити їх. Командир турецької армади рішуче повів свій адміральський корабель до транспортного корабля, щоб протаранити його, і вже обидва кораблі зчепилися один з одним, наче персні, Щоправда, захищені високими фальшбортами і панцерами, генуезькі моряки спершу ще здатні боронитись від турків, які видерлися на палубу, але гаки, каміння та грецький вогонь напасників змушують їх відступити. Невдовзі битва має скінчитися. Ворогів так багато, а оборонців так мало. Генуезькі кораблі приречені.