То було трагічне видовище для тисяч людей на міських мурах! Отак спокусливо близько, як-от коли народ за мирних часів спостерігав на іподромі криваву боротьбу, отак болісно близько він має тепер змогу стежити за морською битвою і вочевидь неминучою загибеллю своїх, і то мало не дві години, і ось уже чотири кораблі гинуть на морській арені, не витримавши нападу ворожої зграї. Марно приїхали помічники, марно! Греки в розпачі стоять на мурах Константинополя, на відстані однісінького кидка каменем від своїх братів, стоять і кричать зі стиснутими кулаками від безсилої люті, що не можуть допомогти своїм рятівникам. Дехто намагався несамовитими жестами підбадьорити друзів, що зіткнулися з ворогом. А дехто знову підняв руки до неба й благав Христа, архангела Михаїла і всіх святих своїх церков та монастирів, які так багато сторіч захищали Візантію, явити диво. Але й на протилежному березі Ґалати теж чекали, кричали й молилися не менш ревно турки за перемогу своїх: море стало сценою, на якій замість гладіаторських ігор відбувалася морська битва. Сам султан прискакав учвал, щоб дивитися. В колі своїх паш він так глибоко заїхав у воду, що замочив жупан, і, склавши рупором руки, кричав гнівним голосом накази своїм воїнам, щоб вони за всяку ціну захопили християнські кораблі. Щоразу, коли його галери відбивали, він лаявся й погрожував своєму адміралові кривою шаблею: «Якщо не переможеш, живим не повертайся!»
Ще трималися чотири християнські кораблі. Але битва вже доходить кінця, вже закінчується каміння для катапульт, якими вони відганяли турецькі галери, вже знесилились моряки після годинної боротьби проти в п’ятдесят разів численнішого супротивника. Закінчується й день, сонце вже сідає за обрій. Ще година, і безборонні кораблі, дарма що турки й досі ще не взяли їх на абордаж, змушені плисти через протоку до турецького берега нижче Ґалати. Пропащі, пропащі, пропащі!
Аж тут сталося те, що візантійській юрбі, яка в розпачі вила і нарікала, видалось дивом. Зненацька тихо зашуміло, і знову знявся вітер. Заснулі вітрила всіх чотирьох кораблів ураз напнулися, наповнені вітром. Вітер, бажаний, вимолений вітер прокинувся знову! Тріумфально піднялися носи галіонів, одним поривом туго напнутих вітрил вони, розігнавшись, випередили ворожу зграю, що обступала їх. Кораблі вільні, врятовані. Під радісний галас тисяч і тисяч людей на валах перший, потім другий, третій і четвертий корабель запливають у безпечну гавань, знову гримить опущений ланцюг, піднімаючись для їхнього захисту, а позаду них, розпорошившись на морі, лишилася безсила зграя турецьких дрібних кораблів, і радість надії ще раз знімається вгору, немов пурпурові хмари над похмурим і сповненим розпачу містом.
Флот мандрує через гору
Цілу ніч триває незмірна радість обложених. Ніч завжди збуджує чуття і фантазію і змішує надію з солодкою отрутою мрій. Цілу ніч обложені гадають, ніби вони в безпеці та врятовані. Бо, як ці чотири кораблі успішно привезли вояків і провіант, так тепер тиждень за тижнем припливатимуть нові, мріють люди. Європа не забула їх, і в своїх передчасних сподіваннях вони вже бачать, що облогу знято, ворог зневірений і переможений.
Але й Мехмед – мрійник, щоправда, мрійник іншого й дуже рідкісного різновиду, він належить до тих мрійників, які своєю волею справджують мрії. Поки моряки на галіонах вважають, ніби вони в безпеці в гавані Золотого Рогу, він виробляє такий фантастично відважний план, що в історії війн його щиро можна поставити поряд із найсміливішими звитягами Ганнібала і Наполеона. Візантія лежить перед ним, наче золотий плід, але він не може схопити його, головну перешкоду для цього нападу становить вузька і довга морська затока, Золотий Ріг, бухта у формі сліпої кишки, яка захищає один фланг Константинополя. Проникнути в цю бухту практично неможливо, бо на вході до неї стоїть генуезьке місто Ґалата, щодо якого Мехмед зобов’язався зберігати нейтралітет, а прикріплений там захисний залізний ланцюг напнуто аж до ворожого міста. Отже, вдавшись до фронтального наступу, його флот не зможе зайти в бухту, і тільки з внутрішнього басейну, звідти, де вже закінчилася генуезька земля, можна було б напасти на християнський флот. Але як можна мати флот у тій внутрішній бухті? Звичайно, можна було б збудувати кораблі, але така праця триватиме довгі місяці, а чекати так довго цей нетерплячий чоловік не хотів.
І тоді Мехмед виробив геніальний план: перенести свій флот із зовнішнього моря, де в ньому немає потреби, через півострів у внутрішню бухту Золотого Рогу. Ця така смілива думка, що від неї аж забивало дух, – перенести сотні кораблів через гірський півострів, – одразу видавалася такою безглуздою і нездійсненною, що і візантійці, і генуезці з Ґалати в своїх стратегічних розрахунках не брали її до уваги, як до них ані римляни, ані згодом австрійці навіть не думали про швидкий перехід через Альпи Ганнібала і Наполеона. Як свідчить увесь земний досвід, кораблі можуть плисти тільки по воді, а не перебиратися цілим флотом через гору. Але саме це завжди становило справжню прикмету демонічної волі: неможливе вона обертає в реальність, а воєнний геній завжди розпізнають за тим, що він під час війни глузує з правил війни і потрібної миті обирає творчу імпровізацію замість випробуваних методів. Починається щось несвітське, і в анналах історії немає нічого, що можна було б порівняти з тим заходом. Мехмед звелів тихенько наготувати безліч круглих колод, а потім наказав теслям виготовити сани, на які можна було б поставити витягнутий із моря корабель, немов у рухомий сухий док. Водночас тисячі землекопів заходилися перетворювати вузеньку стежку для в’ючних тварин, яка в тій місцевості, що мала назву Пера, тягнулась угору, а потім униз, у якомога рівніший шлях для транспорту. А щоб приховати від ворога таке раптове скупчення робітників, султан звелів щодня і щоночі відкривати над нейтральним містом Ґалатою страхітливу канонаду з мортир, яка сама по собі була безглузда і мала тільки єдиний сенс: відвернути увагу від пересування кораблів угору і вниз з однієї водойми в другу. Поки вороги заклопотані й припускають напад тільки з суходолу, численні дерев’яні кругляки, щедро змащені олією та жиром, уже закрутились, і по тих величезних котках, прив’язавши до полоззя кожних саней незліченні пари волів, один за одним із допомогою моряків переправили через гору кораблі. Тільки-но ніч заховала все від людського ока, почалася та дивовижна мандрівка. Мовчки, як усе велике, ретельно продумане, як усе розумне, здійснювалося диво за дивом: увесь флот перебрався через гору.
Але вирішальним в усіх великих воєнних заходах завжди є момент несподіванки. І тут підступний Мехмед засвідчив особливий геній. Ніхто не здогадувався про його наміри, – «якби волосинка в моїй бороді знала мої думки, я б вирвав її», сказав колись про себе цей геніально хитрий чоловік, – і в довершеному порядку, поки на мурах хвальковито гриміли гармати, його наказ був виконаний. За одну ніч на 22 квітня з моря в затоку через гору й долину, виноградники, поля і ліси переправили сімдесят кораблів. Наступного ранку візантійцям здавалося, ніби їм сниться: ворожий флот, мов перенесений рукою привида, з прапорцями й людьми плавав серед їхньої бухти, яку вони вважали за неприступну; вони ще протирали очі й не розуміли, звідки з’явилося це диво, як уже фанфари, цимбали й барабани раділи під їхніми бічними мурами. За винятком вузького нейтрального простору Ґалати, увесь Золотий Ріг, де стоїть християнський флот, завдяки цьому геніальному ходу належить тепер султанові і його війську. Тепер по своєму понтонному мосту він може безперешкодно вести свої війська до слабших мурів: отже, загрожує слабшому флангові й розтягує й так нечисленну низку оборонців на ще більшу відстань. Щоразу сильніше й сильніше стискається залізний кулак навколо горлянки жертви.
Європо, допоможи!
Обложені вже не мають ілюзій. Вони знають: тепер, зазнавши удару і в зруйнований фланг, вони вже не зможуть довго чинити опір за своїми замкненими мурами, вісім тисяч проти ста п’ятдесятьох тисяч, якщо не надійде якнайшвидше допомога. Хіба ж синьйорія у Венеції не пообіцяла найурочистіше прислати кораблі? Чи може папа бути байдужим, коли Свята Софія, найпишніша церква Західного світу, стоїть перед небезпекою стати мечеттю для невірних? Невже Європа, опинившись у пастці розбрату, поділена сотнями ницих заздрощів, і досі не розуміє небезпеки для культури Західного світу? Можливо, втішають себе обложені, спасенний флот давно вже споряджений і тільки через незнання вагається напнути вітрила, тож було б досить, якби європейцям допомогли усвідомити, яка величезна відповідальність лягає на них за це згубне зволікання.
Але як налагодити зв’язок із венеціанським флотом? Мармурове море засіяне турецькими кораблями, прориватися всім флотом означало б приректи його на загибель, крім того, на кілька сотень чоловік ослабне й оборона, де тепер має значення кожна людина. Отож вирішили послати тільки малесеньке судно з нечисленним екіпажем. Загалом дванадцять чоловік – якби в історії була справедливість, їхні імена мали б бути не менш славетні, ніж імена аргонавтів, а проте ми не знаємо жодного – наважились на той героїчний учинок. На маленькій бригантині підняли ворожий прапор. Дванадцять чоловік одягнулися, як турки, надягли тюрбани і фески, щоб не привернути нічиєї уваги. 3 травня опівночі захисний ланцюг у гавані безшумно ослабили і якомога тихіше, без плюскоту, опускаючи весла у воду, безстрашні моряки під покровом ночі випливли в море. І дивіться, диво сталося: крихітний корабель, не впізнаний, пройшов Дарданелли й виплив у Егейське море. Завжди тільки незмірна сміливість паралізує супротивника. Про все подумав Мехмед, тільки не про те, що й уявити годі: що один корабель із дванадцятьма героями наважиться на не менш сміливе, ніж в аргонавтів, плавання крізь його флот.
Але трагічне розчарування: жодне венеціанське вітрило не ясніє над Егейським морем. Ніякий флот не готовий до відплиття. І Венеція, і папа – всі забули про Візантію, всі, переймаючись дріб’язковою церковною політикою, знехтували і честь, і присягу. В історії щоразу повторюються такі трагічні миті: коли потрібна найвища згуртованість усіх об’єднаних сил для захисту європейської культури, володарі й держави навіть на короткий період не спромагаються приборкати своє дрібне суперництво. Ґенуї важливіше відсунути назад Венецію, а Венеції – знову-таки Ґеную, ніж на кілька годин об’єднатися для боротьби зі спільним ворогом. Море пусте. Сміливці в розпачі веслують у своїй горіховій шкаралупці від острова до острова. Гавані вже всюди позаймав ворог, і жоден дружній корабель уже не наважується запливати в охоплені війною води.
Що діяти? Дехто з дванадцятьох не без підстав занепав духом. Навіщо повертатися в Константинополь, знову долати небезпечний шлях? Адже надії вони не привезуть. Можливо, місто вже впало; хай там як, їх чекає, коли вони повернуться, ув’язнення або смерть. Але, – величні завжди герої, яких ніхто не знає! – більшість вирішила все-таки повертатися. Їм дали доручення, і вони повинні виконати його. Їх послали принести звістку, і вони повинні доправити її, нехай навіть гнітючу. Тож крихітний корабель знову наважився проплисти назад Дарданелли, Мармурове море і крізь турецький флот. 23 травня, через двадцять днів після відплиття, коли корабель у Константинополі давно вже вважали пропащим і ніхто не думав про звістку або повернення, як двоє вартових перед мурами раптом махнули прапорцями, бо з моряками, які щосили налягали на весла, в бухту Золотий Ріг заплив маленький корабель, і аж тепер турки, попереджені радісним криком обложених, здивовано помітили, що бригантина, яка з турецьким прапором зухвало пливе у їхніх водах, – вороже судно, і метнулися з усіх боків на своїх човнах, щоб перехопити її перед самою захисною гаванню. Якусь мить із тисячами радісних вигуків Візантія ще тішилася усміхненою надією, що Європа схаменулася і вислала той корабель тільки як вісника. Лише увечері поширилася прикра новина. Християнство забуло Візантію. Обложені вже пропащі, якщо не врятуються самі.
Ніч перед штурмом
Після шістьох тижнів майже щоденної битви султан став нетерплячий. Його гармати зруйнували мури в багатьох місцях, але всі спроби штурму, здійснені за його наказом, закінчувались досі кривавим відступом. Для полководця лишаються тепер тільки дві можливості: або зняти облогу, або після численних окремих атак приготуватися до великого й вирішального штурму. Мехмед скликав своїх паш на воєнну раду, і його палка воля взяла гору над усіма міркуваннями. Великий, вирішальний штурм призначили на 29 травня. Султан зі звичною рішучістю береться до готувань. Дав наказ про святковий день, сто п’ятдесят тисяч чоловік, від першого до останнього, повинні виконати всі святкові обряди, які приписує іслам: сім омивань і тричі на день велика молитва. Всі запаси пороху і ядер, які ще лишалися, приготували для масованого гарматного обстрілу, щоб одразу по ньому почати штурм, для якого призначили окремі підрозділи. З ранку до ночі Мехмед не давав місту спочинку. Від Золотого Рогу аж до Мармурового моря, вздовж усього величезного табору, султан їздить від намету до намету, всюди особисто підбадьорює командирів, надихає простих вояків. Але як добрий психолог він знає, як найкраще піднести до найвищих меж бойовий дух ста п’ятдесятьох тисяч, і тому дає страхітливу обіцянку, яку потім, на свою честь або безчестя, найбездоганніше виконає. Ту обіцянку його оповісники під барабани і фанфари оголошують усім вітрам: «Мехмед присягає ім’ям Аллаха, ім’ям Магомета і чотирьох тисяч пророків, присягає душею свого батька, султана Мурада, присягає головами своїх дітей і своєю шаблею, що після штурму і загарбання міста він дасть своєму війську необмежене право грабувати місто. Все, що є в тих мурах: хатнє начиння і майно, прикраси і самоцвіти, монети і скарби, чоловіки, жінки та діти мають належати переможним воякам, а він сам зрікається будь-якої частки, крім слави, що він здобув цей останній бастіон Східної Римської імперії».
Галасливою радістю привітали вояки це дикунське оголошення. Гучний радісний крик і несамовиті заклики: «Алла-іль-Алла» з тисяч горлянок, наче буря, долинули до переляканого міста. «Ягма, ягма!» – «Грабунок, грабунок!» Це слово стало бойовим покликом, воно тріщить разом із барабанами, буяє разом із цимбалами і фанфарами, а вночі табір обертається у святкове вогненне море. Обложені на валах перелякано споглядають, як на рівнині й на пагорбах загорілися міріади вогнів та смолоскипів, а вороги з сурмами, дудками, бубнами й барабанами святкують перемогу за перемогою: то був немов жорстокий і безмовний обряд, що його здійснював поганський жрець перед жертвоприношенням. Потім раптом опівночі погасли, за наказом Мехмеда, всі вогні, враз ущух тисячоголосий гарячий гомін. Але це раптове заніміння і довга пітьма своєю грізною рішучістю пригнітили розгублених оборонців, які прислухалися, ще тяжче, ніж нестямна радість галасливого світла.
Остання відправа в соборі Святої Софії
Обложені не потребували ніякого вісника, ніякого перекинчика, щоб знати, що чекає на них. Знали, що віддано наказ про штурм, і здогад про страхітливий обов’язок і страхітливу небезпеку висів, наче грозова хмара, над усім містом. Поділене за мирного часу розколами й релігійними суперечками, населення зібралося разом у ті останні години, бо завжди тільки крайня нужда витворює незрівнянну виставу земного єднання. Щоб було готовим усе, що зобов’язувало жителів до оборони: віра, велична минувшина, спільна культура, басилевс наказав здійснити зворушливу церемонію. За його наказом увесь народ – православні й католики, духівництво й миряни, діти та літні люди – зібрався в одну процесію. Ніхто не міг і ніхто не хотів лишатися вдома, всі, від найбагатших до найбідніших, побожно стали рядами і зі співом «Киріє елейсон», «Господи, помилуй», пройшли врочистою ходою спершу по місту, а потім і по зовнішніх мурах. Із церков повиносили святі ікони та мощі й несли їх попереду, всюди, де в мурах був пролом, вішали яку-небудь ікону, щоб вона краще, ніж земна зброя, захищала від штурму невірних. Водночас імператор Константин зібрав коло себе сенаторів, шляхтичів і командирів, щоб останнім зверненням надихнути їхню мужність. Проте не міг, як Мехмед, пообіцяти їм незмірну здобич. Але їх прикрасить честь, яку вони здобудуть для християнства і всього Західного світу, якщо відіб’ють цей останній вирішальний штурм, і на них чигає небезпека, якщо вони піддадуться тим убивцям і паліям; і Мехмед, і Константин – обидва знають, що цей день визначить історію на сотні років.