Біографи зазначають, що історія родини Шевченка – трагічна й типова для покріпаченого українського села – лишилася в рядках Тарасових поезій: матір ще «молодую у могилу нужда та праця положила», батько «не витерпів лихої долі, умер на панщині», брати «на панщину ходили, поки лоби їм поголили», сестри «у наймах виросли чужії», сам він пішов «до п’яного дячка в науку»…
«З раннього дитинства життя зустріло бідну дитину непривітно, суворо. Матері він майже не пам’ятав. До смерті неньки Шевченко не знав горя, але з її передчасною кончиною у 1823 році для нього почалися життєві непереливки, ті незгоди, що переслідуватимуть його все життя.
Після смерті дружини у Шевченка-батька залишилося п’ятеро дітей (Микита, Катерина, Тарас, Ірина та Йосип. – В. Ч.). На сьомому році життя, втративши батька, залишився Тарас на руках у мачухи разом з двома сестрами: Яриною і Марійкою – сліпою. Тут уперше пізнав він багато горя. В найніжнішому віці позбавлений любові та материнських пестощів, хлопчик звик зосереджуватись у собі самому, сторонився людей і зустрічав недовірливо будь-яке привітне спілкування з ним рідних і сусідів. Мачуха, яка незлюбила Тараса за його потаємний і впертий норов, аби він не був на очах, доручала йому влітку пасти телят і свиней в околицях Кирилівки і Тарасівки. Поля, що оточували ці села, являли собою не зовсім рівну місцевість, степова далина загороджувалась високими могилами, яких узагалі досить багато у Звенигородському повіті.
Зі скибкою сухого хліба хлопчик цілими днями у полі. Улюбленим його місцем для відпочинку за великої спеки була одна з таких могил. Він частенько сидів під нею та підсвідомо дивився вдалину. Відомо, що ці перші враження дитинства відізвались у поета в період його зрілості, в його кращих творах».[2]
Згадуючи своє дитинство, поет у 1859 році напише одну з найзворушливіших своїх поезій, присвячену пам’яті любої сестри Ярини:
Через своє тяжке сирітство довелося Тарасику вже в ранньому дитинстві погибіти в наймах. Гнув він спину і в кирилівського священика отця Григорія Кошиці, в якого виконував обов’язки хлопця-погонича, котрий доглядав ще й худобу, запрягав булану широкохвосту кобилу отця – про це згадували згодом під час двох приїздів Тараса Григоровича до Кирилівки в 1845-му і 1859 році. Згадувала про те наймитування і жінка о. Григорія, звана простою мовою попадею, як, перебуваючи в її домі, Тарас зимовими вечорами завжди в кухні що-небудь читав про себе, як «грамотний хлопчик». А за свідченням о. Григорія, Тарас у його кухні вивчив дві кафізми з Псалтиря.
Як згадує один з біографів поета, «в доме о. Григория Тарас Григорьевич не был ничем обижен, так как о. Григорий был человек весьма достаточный, имевший хорошее хозяйство и два больших сада при доме, а жена его была очень добрая женщина, оба же они вели жизнь довольно патриархальную, проводя дни и вечера вместе со своею прислугою в большой чистой кухне, занимавшей половину дома, и только для отдыха и приема гостей отделялись от своих слуг в свои светлицы, состоявшие из двух небольших комнат на другой половине дома…»
Щоправда, цей же історик (П. Г. Лебединцев) змушений зазначити, що «впрочем, отзывы о. Григория были не в пользу Тараса Григорьевича: он впоследствии называл его все-таки “ледащим”, т. е. неспособным к какому-либо хозяйственному делу…». І далі зазначав, що хоч і бував часто в домі о. Григорія Кошиці, «сын которого Иван учился вместе со мною и моими братьями в богословском училище и ездил туда на оной буланой кобыле, но, к сожалению, не приметил я тогда погонича, в душе которого таился поэтический гений…»
Ще малим наймитчуком Тарас в о. Григорія Кошиці був за «креденсового». Себто за буфетника – чистив, ховав до шафи ножі та виделки, перемивав тарілки, ложки, топив грубку в покоях. А ще «состоял на мелких посылках по селу и в поле, по вечерам повторял Псалтырь и читал жития святых, в досужие часы рисовал углем по коморе и стайне петухов, людей, церковь и даже киевскую звонницу, а затем его стали употреблять и на всякие другие хозяйственные и полевые работы, и даже на самостоятельные и ответственные поездки с Ясем в школы и на ярмарки. Получал ли Тарас за свои труд и услуги какую-либо плату, не знаю: думаю, что сначала, будучи еще хлопцем, он не имел никакого денежного вознаграждения, как сирота, которого надо было одеть и прокормить, и как не приученный еще и малоспособный к работе. И впоследствии наемная плата его не могла быть сколько-нибудь значительна: в те годы дюжий парубок в хозяйской одежде получал 5 – 20 руб. асс. в год, а мальчик лет 6-ти, с шуточным названием “креденсового”, служил у нас приблизительно в то время за три руб. асс. в год» (Ф. Г. Лебединцев).
Кирилівський священик отець Григорій Кошиця ніколи не був бідним, але ніколи не був і багатієм, щоб аж-аж. Середняк. Але, як кажуть, на свою вигоду. Мав чимале – хоч і не найбільше в тих краях – господарство, наймав робітників та й хазяйнував як міцний селянин. Мав усе, що треба було для життя його родини – і хліб, і до хліба, тож встигав все робити – і в церкві служити, і господарством займатися. Був, казали, справедливим, але й вимогливим. Спуску не давав, але й не був жорстоким – попри все, мав доброту. І мовби ж не був скупердяєм, годував своїх наймитів тим, що сам із сімейством споживав.
«Все у волі Божій», – незмінно казав, а тому нічого не брав близько до душі, нічим не переймався і жив у спокої та затишку. За свого наймитування в о. Григорія Тарас кривди не знав, як і приниження, тож зберіг про кирилівського священика добре враження. І коли в році 1859-му, відвідавши Україну, побував у Кирилівці, пішов до отця Григорія свататись, вірячи, що йому не відмовлять, адже священик знав Тараса змалку і завжди був задоволений його роботою та характером. «Трохи, казав, ледачкуватий, як і всі хлопці, яким би до дівок гайнути, а не займатися занудливою роботою…»
Була в отця Григорія дочка Феодосія, що на довгі роки запала в душу і серце Тараса. Спершу хлопчика Тарасика, а тоді й парубка. Пізнувато, щоправда, посватався, але заслання було тому перешкодою, неволя, в яку його загнав цар Микола. Та за всі роки неволі не забував попової дочки, що її в селі звали попівною. Маленька, ладненька і до біса гарненька. А що вже стрункенька! Ноженята, статура, все як виточене. Не ходила, а літала. Завжди усміхнена, над карими оченятами – крильця брівок… Коли вона вперше запала Тарасові в душу, не пам’ятав, бо здавалось, скільки жив, стільки й вона була поруч.
Янголятко в його злиденній долі. Як ще раніше Оксанка. Від того, що в отця Григорія була така квіточка, наймитував Тарас у нього чи не в радість. Схоплювався вранці з радістю – і сьогодні бачитиме Феодосію. І біг до праці щось аж насвистуючи – ось-ось побачить свою Феодосію. Просто подивиться на неї захоплено, а вона відповість йому усміхненим поглядом променистих очей – і весь день Тарас не працює, а наче на крилах літає.
Правда, матінка, аж надто зіроока, все завбачала.
– Та-ара-асе, – там чи там чув він її голос, бо попадя була така, що хоч і там, де її не сій, вона вродить. – Ти знову витріщився на дівку? Ану до праці! Ач, попова дочка припала йому до шмиги. Прудкий який! Це, як кажуть, квас та не для вас! Чи може ти забув, хто ти? Наймит! Так і шукай собі наймичку, а до попівни тобі зась!
Хоча би де потім Тараса носило – у Варшаві, в Петербурзі, у солдатчині за Аралом, він ні-ні та й згадував подружку своїх хлоп’ячих літ. І снилась йому Феодосія, і навіть уві сні давала згоду за нього вийти.
– Тарасику, я буду тебе чекати, – це як пан Енгельгардт забрав його в козачки. – Чекатиму, чека-атиму-у…
Господи, скільки звідтоді часу збігло, а Феодосія його чекала.
Друзі постійно клопоталися про засланого за Арал поета і, врешті-решт, по смерті Миколи I йому було даровано волю, а 10 лютого 1858 року Шевченко отримав дозвіл на в’їзд до Петербурга. Але з тим, щоб він «був підданий тут суворому поліційному нагляду і щоб начальство Академії мало належний нагляд, щоб він не обертав на зло свій талант».
10 березня поет був уже в Москві – у друга свого, знаменитого актора М. Щепкіна. Щодня було багато зустрічей зі старими й новими друзями, всі вітали Шевченка з поверненням на волю.
27 березня 1858 року вчорашній рядовий солдат прибув до Петербурга. Там його з теплою увагою і пошаною приймають у літературних салонах, він – постійний учасник мистецьких вечорів, де користується особливим успіхом. Його так гаряче вітали, так щиро і радісно, що Тарас Григорович якось зізнався: «Боюсь, як би мені не стати модною фігурою в Пітері».
Тоді ж Академія мистецтв надала йому невелику двоповерхову майстерню, де поет і мешкав і займався гравіруванням (між іншим, у цій галузі він досяг чималих успіхів, ставши чи не новатором).
З ним охоче знайомляться видатні люди, підтримують його в усьому. Його поезії нелегально поширюються в рукописах, ім’я переслідуваного поета стає відомим і за межами імперії. У Лейпцигу на початку 1859 року виходить збірка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко», у якій вперше під назвою «Думка» було опубліковано «Заповіт».
Нарешті, наприкінці травня 1859 року поет після довгих клопотів одержує дозвіл виїхати в Україну. Але таємна поліція і тут не полишає свого нагляду. За поетом всюди слідує таємна пошта жандармського управління з інструкціями щодо нагляду. В той приїзд Шевченка на Батьківщину – як час покаже, він виявиться останнім, – майже кожен його крок занотовано у поліційних документах.
Детально зафіксована в них його мрія купити в Україні землю, збудувати хату, одружитися, зокрема і про його поїздку до села Пекарі біля Канева, де йому найбільше сподобалася гора Чернеча. За доносом про розмови із селянами Пекарів, його схоплять і під пильним наглядом жандармів доправлять до Києва, а там накажуть негайно повертатися до Петербурга.
Та перед арештом він встигне побувати в рідних місцях, відвідає сестру та братів. І навіть встигне посвататись у рідному селі до своєї давньої симпатії, дівчини на ймення Феодосія.
Феодосія все ще була незаймана, і Тарас пішов до отця Григорія свататись. І дівчину на те сватання було покликано.
Тарас Шевченко почав урочисто:
– Отче Григорію і ви, матінко, прошу вас – віддайте за мене свою Феодосію.
Отець Григорій зиркнув чомусь важко, з-під лоба, на дочку.
– Добігалася, дівко? Що тепер скажеш, дщер моя? Ось мій колишній наймит (це неприємно різонуло Тараса) прибув тебе сватати. Чи згодна ти, дщер моя, за нашого наймита віддатися?
Феодосія – о боги, як вона погарніла, розквітла, наче маківка на плесі, – поспішно випалила:
– Згодна, таточку, згодна. Я всі ці роки чекала Тараса.
– Чув? – отець Григорій повернувся до Тараса. – А тепер слухай, що скажу я. Так ось: я ніколи не віддам дочку свою за колишнього кріпака, за того, хто пас моїх овець та був погоничем моєї буланої кобили!
Помовчав і наче добивав Тараса далі:
– Наймит моїм зятем ніколи не буде! Та й Феодосія достойна кращої пари, як вчорашній розбійник, якого сам цар запроторив у солдатчину на край світу.
І отець Григорій заходився наставляти на шлях істини дочку.
– За кого ти хочеш піти, нерозумна? За нашого наймита? Схаменися! Та він же… він же розбійник, його сам цар заслав бозна-куди! Із забороною писати й малювати.
Штемпель на ньому такий поставив, як припечатав. За ним жандарми всюди сунуть. А я… я дочку за нього віддам? Стане цареві відомо, крикне він: а подати сюди отця Григорія, який розбійнику штемпельованому дочку віддав… Та од нас усі одвернуться. Ще й зневажатимуть мене, що дочку свою за наймита віддав.
Феодосія заміж так і не вийшла – ні за Тараса Шевченка, якого кохала з юних літ своїх, ні за будь-кого іншого. Казали, о. Григорій почав було підшукувати їй «достойного» жениха, але вона заявила, що її суджений тільки Тарас Шевченко і вона ні за кого іншого, крім як за нього, не піде.
І вмовкла, і більше ні до отця, ні до неньки не озивалася. Як замкнулась у собі. Щось із нею таке почало коїтися. Майже не спала, ночами сиділа біля вікна в сорочечці, з розпущеним волоссям, і хто проходив тоді мимо будинку о. Григорія, з жахом казатиме, що з вікна його визирає ночами відьмачка. Ще й виспівує, як ніч місячна:
І хто не чув у селі, як попівна журно-журно виводила темними ночами і цим лякала забобонних селян, бо хто ж серед ночі, як хрещений люд спить, та співає:
Не співала, казали селяни і хрестилися, а ридала темної ночі:
А вдень Феодосія – вже змарніла і наче передчасно зів’яла – мовчала, похиливши свою гарну голівку. Іноді невідомо до кого озивалася:
– Ага! А я за Тараса віддалася. Вже й весілля ось-ось. Тільки Тарас приїде, як цар його відпустить, так і весіллячко згуляємо…
І часто, підперши плечем грубку в хаті, колупала її.
– Мене ж сватають за Тараса, маю колупати піч. Так усі дівки при сватанні мають робити, піч колупати, тож і я колупаю. А ви приходьте до нас з Тарасиком на весілля – ве-есело буде! Ой весело! Так весело, що я гіркими сльозами вмиюся.
Голос іще мала дзвінкий, і коли співала – слухали її чи не сумуючи, що такий голос і така дівчина пропадає.
…Яка її подальша доля – невідомо. Хоча долі в неї вже не було, була тільки недоля. Свої дні Феодосія закінчила у психіатричній лікарні. Мабуть, там її, всіма забуту (отця Григорія вже не було в цьому світі), ображали санітари, адже вона часом кричала:
– Коли б я стала жінкою Шевченка, ви зі мною так не поводилися б!
Втеча з Варшави, або Дуня, чорноброва Гусіковська з далекої чужини
Це через добрий вік потому до Словника української мови буде записано: «Обіймати – обхоплювати кого-небудь руками чи рукою, пестячи, виражаючи ніжність, почуття дружби і т. ін.».
Дуня якось запитала його (як йому здалося, співчутливо):
– Ти хто, Тарасику?
Він зиркнув на неї, як завше усміхнено-турботливу, зітхнув гірко – не було чим хвастатись, та ще перед дівчиною, який він нещасний! – та буркнув, як начеб на когось сердився (а радше на свою недолю):
– Козачок…
– Ти-и-и? – чомусь вона перепитала не то з подиву, не то з розчарування.
– А то ж хто ще. Кажу, козачок…
Дуня закліпала синіми очима (він за своє тодішнє шістнадцятилітнє – вже шістнадцятилітнє! – життя ще не бачив так близько біля себе таких вірних та відданих синіх оченят – небесно-весняно-синіх), у які він не міг чомусь спокійно дивитися, бо вони його кудись – коби знав куди саме, не інакше як у рай, – кликали-манили-вабили.
– Коза-ак?
– Ні, – ще з більшим жалем відповів Тарас, усе ще сердячись, – який з нього козак, хіба вона не бачить? – Козак – вільна людина, а я… я…
Він не встиг доказати, як вона радо-дзвінко вигукнула:
– Збагнула, збагнула!.. Ти тому козачок, що ще – маленький козак. А ось як виростеш…
– Козачок – це слуга у пана. І я слуга свого пана Енгельгардта. Тому й козачок… А козаком… Як я можу стати козаком, коли я кріпак? Власність пана. І кріпачити мені випадає все життя – до скону літ.
…Згодом у його біографії, – як він стане вже людиною з біографією, буде записано:
«У Вільні Шевченко разом із своїм товаришем і земляком Іваном Нечипоренком почав виконувати обов’язки козачка – сидіти в передпокої та чекати панського наказу…»
Дуня невідь-чому вся аж сяяла – вона завжди така, бо не знає, що таке бути печальною чи сумною:
– Не горюй, любий, це сьогодні ти козачок, бо хлопець ще, а як дасть пан Біг, виростеш, то неодмінно станеш справжнім козаком.
Його вперше тоді було названо любим. І ким названо – такою дівчиною! Названо самою Дунею-чорнобривкою, тож він вигукнув, аби хоч якось вирости в її небесно-синіх весняних оченятах, таких завше теплих і ласкавих: