– Зате я вмію танцювати козачок!.. Справді-справді, – додав, бо здалося, що в її очах майнула легенька недовіра. – Ось глянь…
І дійсно пустився перед нею в якийсь танок, в лад притупуючи та ляскаючи руками, і здалося, що в ту мить його, трохи аж вайлуватого, наче хто завів.
Дуня була в захопленні.
– Я й не відала, що ти такий танцюрист.
– Я ще й гопак умію танцювати. Ось дивись…
Але тут він зробив не зовсім зграбний рух, хитнувся і, не втримавши рівноваги, упав їй на груди – своїми грудьми. А падаючи, схопив її обіруч в обійми, аби втриматись на ногах, тож обійми у нього вийшли якісь мимовільні і такі негадано-швидкі, що Дуня, аби він і справді не впав, теж схопила його обіруч у свої обійми.
І як вони обнялися й притислися одне до одного грудьми – він до неї своїми, вона до нього своїми, – то стояли так якусь мить сполошені і злякані од того, що лучилося, та бентежно слухаючи, як сполошено гупають їхні серденька…
Такого з ним ще не траплялося – за всі його дотеперішні шістнадцять літечок, а з нею – у її чотирнадцять – і поготів. Такого не лучалося, щоби з парубком, серед білого дня та ще й на очах у перехожих – о боги, який жах! – обійматися…
Лучилося сіє – о, яка незвичайна й хвилююча подія в житті юного Тараса! – у Вільні. У травні 1828 року помер у Вільшані Тарасів дідич, дійсний тайний радник, мальтійський лицар і сенатор Російської імперії Василь Енгельгардт. Три нешлюбні його сини – полковники Василь і Андрій та поручник лейб-гвардії Павло поділили між собою 160 000 десятин землі, десь 50 000 кріпаків «мужеска і женска пола», будинки в столицях та різні коштовності, яким у старого Енгельгардта, здавалося, не було ліку.
Поручику Павлові Енгельгардту дісталися маєтки на Звенигородщині. Отримавши керелівських кріпаків, Павло Енгельгардт велів управителеві своїх маєтків «набрати хлопців» – для роботи фурманами, форейторами, кухарями, рахівниками і навіть знайти одного здібного до малювання, щоб «благословити його на покоєвого маляра». І звичайно ж, набрати підлітків ще й у козачки.
Ось тоді син керелівського кріпака Тарас Шевченко і потрапив у козачки. Сперше, щоправда, Тарас вертівся на панській кухні – чистив і мив різне начиння, носив дрова, виливав помиї – не тяжка праця, але дуже вже одноманітна. Хотілося малювати – те хотіння в Тараса було звідколи себе й пам’ятав. Але поки що йому не таланило віддатися улюбленому малюванню – кухар ганяв його то сюди, то туди. Не давав і присісти. До всього ж Тарасів пан Павло Енгельгардт мав їхати на службу до Вільна, потім до Варшави, де служив у лейб-гвардії уланського полку і де слуги мусили знати польську мову.
Козачка Тараса швидко навчили читати й говорити по-польському, і на тому його навчання й завершилося, і він вирушив у статусі козачка в чужі краї – восени 1829 року.
У Вільні чи у Варшаві, де пан служитиме, Тараса мали віддати учнем до покоєвого маляра – здібності до малювання козачка з Керелівки вже були помічені. А поки що він мав чистити панські чоботи, набивати люльку своєму панові і завжди бути в передпокої напохваті – коли його погукають на світлі очі пана чи куди-небудь по що-небудь пошлють.
Вирушили до Варшави, але по ходу пан Павло завернув до Вільна і на якийсь час затримався в литовській столиці. Як і всі козачки та прислуга, Тарас перебував у панському обозі, їхали повільно, і Тарас у дорозі надивився усякого. Але всюди, як згадуватиме, бачив «країну смутку і печалі». Убогі то були краї – «голод, злидні, розпуста…»
У Вільні він і зустріне її, другу свою любов, Дуню, чорноброву Гусіковську. Через роки та роки він запише до свого «Щоденника»: «Уві сні бачив церкву святої Анни в Вільні та любу Дуню, чорнобриву Гусіковську, що молилась у тій церкві». Згодом він назве цей спомин, сон цей, дорогим його серцю. Дуню, не в змозі її забути, хоч їх і розлучать назавжди, він пам’ятатиме ще довго-довго, бо здавалось йому тоді: забути Дуню – це все одно, що забути самого себе.
Правда, з роками він щось ніби трохи забуде – чи йому по-іншому все буде бачитись і він повірить тому – новому баченню, але художнику Сошенку розказуватиме, що чорнобривку Дуню він зустрів у Варшаві, там мав з нею роман (можливо, Сошенко помилився у своїх спогадах і поселив Дуню, чорнобриву Гусіковську, у Варшаві). Та й скільки Тарас побув у Вільні, – невдовзі Енгельгардти з Відня переїдуть до Варшави. У польській столиці дідич віддав Тараса в науку до маляра, знаного майстра малярної справи, яким тоді у Варшаві славився Франц Лямпі, і пан замовив маляру непросте бажання зробити з його козачка, який має кебету до малювання, теж знаного маляра для різних робіт у панських покоях. Тараса зодягли більш пристойніше, адже він мав учитися разом з міщанськими дітьми, серед яких були й паничі. Тарас поміняв пістряву куртку покоєвого козачка, зодягнув виданий йому сурдут. А ще в нього з’явилися гарненькі манишки та краватки, тож він і став на вигляд, як хтось із панської прислуги сказав, ще й нічогеньким, «наче аж путнім». Ось там, у Варшаві, під час навчання у Франца Лямпі Тарас і загледів, і швидко запізнався з молодою та гарненькою польською дівчиною Дунею. (Щоправда, її ще звали Дзюнею, зменшене від ім’я Ядвіга.) За фахом вона була, незважаючи на трохи менший, ніж у Тараса, вік, швачкою, і вельми вправною – шила хіба ж так! Вона й заопікувалася хлопцем, прала йому, сироті варшавському – так його ласкаво називала – білизну, прасувала краватки й манишки. Розмовляла вона лише польською – інших мов дівчина не знала, тож Тарас був навіть вдячний своєму панові, який, збираючись на службу до Польщі, звелів навчити своїх слуг польської мови. Тепер вона й знадобилася Тарасові. Із Дунею-чорнобривкою він швидко зблизився, вона йому засимпатизувала, і хлопець незчувся, як і закохався – звичайно ж, «по вуха» – в юну полячку, з якою хіба ж так заговорив по-польському, наче й він був поляком.
Одне кепсько: Дуня належала до «вільного стану», а Тарас був кріпаком. Розказуватиме згодом художнику Сошенку:
«Я вперше прийшов тоді до думки, чому й нам, нещасливим кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні стани».
«Шевченкова згадка про те, що рання любов зароджувала в ньому такі думки – факт надто важливий, – писатиме з цього приводу один з біографів поета (Павло Зайцев), – і зовсім зрозумілий: людської гідності скромної швачки нікому не вільно було ображати, а його, закоханого в неї Тараса, вільно було панові бити, як пса, і цієї різниці становищ хлопець не міг на кожному кроці не відчувати».
Але вивчитись у Франца Лямпі Тарасові так і не судилося, хоч він і багнув здобути фах майстра-маляра в такого досвідченого навчителя. Річ у тім, що 29 листопада 1830 року спалахнуло у Варшаві повстання.
Власне, у Польщі.
За польською історіографією, це – Листопадове повстання, Російсько-польська війна 1830–1831 років, національно-визвольне повстання проти влади Російської імперії на території Царства Польського. Повстання відбувалося під гаслом відновлення незалежної «історичної Речі Посполитої» в межах 1772 року.
17 листопада 1830-го повстанці захопили Бельведерський палац – варшавську резиденцію намісника російського великого князя Костянтина Павловича. Він встиг утекти з палацу – у Варшаві почалося повстання, на чолі якого стояло таємне шляхетське офіцерське товариство.
Повстанці захопили арсенал, чимало російських генералів і офіцерів, які перебували у Варшаві, було вбито.
18 листопада 1830 року повстанці заволоділи Варшавою. Російське окупаційне військо на чолі з намісником великим князем Костянтином Павловичем втекло не лише з Варшави, воно залишило й Польщу. Потужні військові фортеці Модлін і Замостя було здано повстанцям без бою, а невдовзі після втечі намісника Царство Польське залишили, рятуючися втечею, всі російські війська.
Адміністративну раду Царства Польського було перетворено на Тимчасовий уряд – до влади доступився Національний уряд на чолі з князем Чарторийським. Польща спішно готувалася до війни з Російською імперією – за волю, за незалежність. Польська армія за кілька днів виросла з 35 тисяч до 130 тисяч вояків і ринулася завойовувати волю… До якої, як тоді здавалося, так близько… Ще один натиск, ще, ще і жадана воля прийде у Польщу. Всі росіяни, які перебували тоді в Царстві Польському, спішно брали ноги в руки… Павло Енгельгардт разом зі своїми вояками змушений був утікати з Варшави. Та так спішно, що не зміг забрати з собою слуг – багато з них залишились у Варшаві. І серед них у столиці на якийсь час зостався й Тарас. Повстання варшав’ян розгоралося на його очах. Зберігся переказ, що хлопець під час стрілянини «заліз на горище і відтіля, із дахового вікна дивився на вулицю, на бійку між поляками й російським військом» (із спогадів Федора Вовка, «Громада» за 1876 р.).
І довго потім побачене стоятиме у нього перед очима, і хлопець захоплено згадуватиме: «Я бачив, як люди за волю б’ються, за кращу долю – нам би отак!..».
Варшав’яни так дружно тоді виступили проти москалів, що всім, «хто звався руським», довелося тікати з Варшави – надто великою була ненависть до окупантів. Втікати мусив і Тарас. Що з того, що він був кріпаком, людиною підневільною, а не окупантом, але… Він був російським підданим, тож мусив залишити Варшаву.
І він її залишив, прочитавши перед тим відозву поляків, звернену до підданих Російської імперії:
«Ви, що страждаєте в залізних веригах самодержав’я, зігнуті під тяжким і ганебним ярмом рабства, повстаньте з нами, росіяни!».
Росіяни, ясна річ, повставати разом з поляками проти… росіян, хоч і в ранзі окупантів Польщі, не могли, а тому довелося спішно тікати.
Польський революційний уряд рішуче виселяв із Варшави російських підданих. Випровадив він і козачка Тараса Шевченка – разом із його панами-росіянами. Павло Енгельгардт утік одним з перших, кинувши на свого «комісара» (управителя) слуг, а той… Той не міг у тій веремії революційній дістати потрібну кількість коней, тож багато хто з Енгельгардтових слуг мусили йти в обозі пішки. І серед них – Тарас Шевченко.
Був кінець лютого 1831 року, «дорога була тяжка, так що люди, а з ними разом і Шевченко, мусили часто йти пішки і під час тієї мандрівки взуття у Т. Ш. подерлося, і він терпів од холоду». На одному чоботі, й без того добре підтоптаному, відірвалася підошва й швидко геть відпала. І Тарас, щоб не відморозити ніг, мусив раз по раз переміняти чоботи, взуваючи цілий на замерзлу ногу. Зрештою, це набридло солдатам-конвоїрам, які супроводжували Енгельгардтових слуг, і один з них, заматюкавшись смачно, вдарив хлопця по шиї…
Дорогою довелося всього натерпітися, навіть іноді ночували по тюрмах на етапі, але гнали їх до російських володінь (як казали, до Московщини) чи не підбігом. Мандрівка була довгою, виснажливою, крім холодриги дошкуляв голод, і слуги вже ледве-ледве переставляли ноги, доки дісталися Московщини. Деяких солдати кинули в дорозі напівживих.
«На тім світі дійдете, – сказали їм. – А на цьому – давай, давай!.. Ми не хочемо через вас під лядські кулі потрапляти!.. Женуться за нами ляхи, яко хорти…»
Про ту тяжку мандрівку, втечу з Польщі до Московії, Тарас згадає у 1838 році в поемі «Катерина»:
Слуги пана Енгельгарда, втікаючи з повсталої Варшави, долали ту тяжку зимову дорогу вже напівживими. Пан утікав у ґринджолах з халабудою зверху, що захищала його од снігу та вітру, та ще й закутавшись у шубу, а ось тим перепадало, кому не вистачило місця на возах з панським добром чи й у санях. Як і Тарасу, їм випало втікати на своїх двох за панським обозом, тож натерпілися. Особливо Тарас, взутий в один чобіт. Другий швидко розпався, підошва відпала і десь загубилася в снігу, тож чобіт довелося кинути в дорозі, а босу ногу замотувати ганчір’ям…
Але як не намотуй те ганчір’я на ногу, як не зв’язуй його мотуззям, воно – чи й багато встигнеш пройти, провалюючись в кучугурах, – сповзає з ноги, його знову і знову доводиться перемотувати. А доки перемотає, відстане від обозу, тоді надсилу доводиться, долаючи завію, наганяти обоз, а доки наженеш, ганчір’я з ноги знову розмотається – кату своєму такого не побажаєш… А нога вже так змерзла, червоно-синя, що й не відчував її, була наче дерев’яна, а треба було брести, провалюючись у сніг та долаючи спротив вітру крижаного, брести й брести, аби не відстати від обозу й не загубитися в степу, де – чути було – сіроманці вили… І Тарас брів сніговими заметами у хвості обозу панського, брів із такими, як і сам, бідолахами, яким не дісталося місця на санях чи на возах… Брів, кваплячись і підганяючи себе, брів, як наче куди поспішав. А куди квапився, як попереду все та ж неволя панська. Але ж квапився. Як наче попереду змученого, напівроздягненого, в одному чоботі чекало його щастя чи й воля-воленька. Брів у снігову хвищу, у якій, здавалось, і світ білий потонув, і бачив попереду в тій хвищі, у сніговії тім, її, Дуню свою любу. Де й сили бралися, коли в тій завірюсі бачив попереду чорнобривку… Відвертаючись від поривів вітру зі снігом, намугикував пісню, що наче прилипла до нього в дорозі:
І здавалось йому, що він уже не козачок у пана, а – козак, вільний воїн, який у похід зібрався. А за ним плаче Дуня, благаючи і її взяти з собою… І вчувалось йому, що він питає її:
А вона йому відповідає:
…Дуня прибігла до нього, як він уже ладнався втікати з панським обозом із Варшави. Прибігла сама не своя, збуджена, розпашіла, оченята сяють. Він ледве впізнав її (вона теплою хусткою була закутана), бо ще не бачив раніше такою Дунечку свою.
– Що з тобою? – стривожено вигукнув, забувши в ту мить, що нині твориться у Варшаві, і що сам він з паном та його обозом збирається втікати в Московщину.
– Тарасику, вітаю! Польща піднялася з колін! Польща йде за волю на битву святу і праведну! Геть руських окупантів з Польщі!
І тут вона, збуджена не в міру, придивившись до нього, нарешті все збагнула і наче аж згасла.
– Вибач, я забула, що ти руський і зібрався тікати зі своїми з Варшави.
– Я не руський, – буркнув він. – Я з України.
– Що її теж руські поневолили. Кидай своїх панів і йди до нас. Будемо разом за волю боротися – я для Польщі, ти для України…
– Твої ляхи, – сердито кидав їй у лице, ще мить тому таке йому любе і рідне, – ще раніше руських нас поневолювали. Не згірш руського царя.
– Але нам все одно треба бути разом.
Через роки, вже на засланні в Орській фортеці, він, згадавши останню свою зустріч у Варшаві з Дунею, напише вірша «Полякам»:
…На прощання вона припала до нього, зазирнула йому в очі, рвучко, зітхнувши, відірвалась од нього і миттєво зникла у сніговій завії…
Назавжди. Через роки до нього якось дійдуть чутки, що буцімто Дуня пристала до повстанців, які виганяли з Варшави, а потім і з усієї Польщі руських окупантів; у своєму загоні була світлою зіронькою, співала повстанцям веселі пісеньки, а здебільшого готувала їжу, прала їм, латала одяг і казали, надихала їх на подвиги.
Буцімто вона й наклала головою в одному з походів, але Тарас тому не повірив. Такого – щоб Дуня пішла з цього світу передчасно – бути не могло. Такі, як Дуня, невмирущі. Це ж любов його, а любов – завжди вічна.
І скільки він тоді, спотикаючись і падаючи, брів у панському обозі, стільки й бачив попереду Дуню, яка зіронькою ясною йому світила і манила його. То як вона могла загинути? І Тарас вірив, що вона з ним. Завжди з ним.
І в сніговій завії він питав її:
А вона йому в тій завії відповідала:
І що з того, що більше він її не зустріне у світі цьому, що з того, як вона, Дуня чорнобрива, завжди з ним…
Сошенко, посланий долею, та Амалия, послана бісом
(Але ж він саме з нею спізнав ту любов, що зветься… Так, так – сексуальною)