– Ну, ти, царівно-жабо з ближнього болота! Якщо й потрапила до тебе моя стріла, то це ще нічого не значить. Вітром її до тебе в болото занесло…
Євдокія після таких слів не зважилася навіть обуритись – Петро був крутим і жорстоким, у гніві чи роздратуванні ніколи спину не знав. Та Петро більше на неї й уваги не звертав – «Хай тебе моя мати любить, вона мене на тобі женила, навіть згоди моєї не спитавши!» – а назнав собі…
…Назнав, як подумки кпила Євдокія, в чужім болоті жабу, навіть і не царівну. А Петро, поки там що, почав відкрито відвідувати Німецьку слободу, де й закрутив з однією (німкенею чи що) фіґлі-міґлі… Вільний час свій відтоді із задоволенням марнував у своїх німецьких друзів, які водночас були і його навчителями, а заразом і в своєї коханки Анни Монс.
Німецька слобода виникла ще в ХV ст. за царя Івана ІІІ, коли в Москву почали запрошувати кваліфікованих німецьких спеціалістів: зброярів, медиків, ювелірів, «рудознавців».
Тоді ж почали з’являтися в Росії німецькі найманці; служили перекладачами Посольського приказу, виконували дипломатичні доручення. Особливо багато їх з’явилось у ХVІ ст., коли Іван Грозний із захоплених у ході Лівонської[2] війни Нарви і Дерпта почав переселяти німців насильно до Москви – вони швидко призвичаїлись до нового місця проживання в доти не знаній їм країні, займалися – вельми успішно, Росії від того багато чого перепадало – торгівлею, ремеслами та «мукомольным делом». Іноземці за згодою московської влади селилися відокремлено на правому березі Яузи – там і виникла у 1570 р. Німецька слобода.
Життя поволі налагоджувалося, іноземці мали значний зиск і вигоду, адже їм було надано особливі привілеї. Мало того, Іван Грозний навіть дозволив їм виробництво і продаж вина, що було монополією казни. Щоправда, в ХVІІ ст. за Лжедмитрія Німецьку слободу було розорено, тож іноземці, аби не вирізнятися, селилися тоді серед російських громадян.
Але вже царським указом від 4 жовтня 1652 р. всі вихідці з інших країн, які не прийняли православ’я, отримали дозвіл селитися на попередньому місці, себто на місці колишньої Німецької слободи. І від того нове поселення дістало назву Новонімецька слобода. Її межами слугували ріка Яуза зі сходу, струмки Ольховець і Чечера із заходу, на північ землі лежали до Покровської дороги і межували із землями сіл Слохового та Покровського.
Населення слободи було багатонаціональним, але основу його складали уродженці різних князівств Німеччини, Австрійської імперії та Прибалтики, а також голландці та гамбургці.
Німецька колонія швидко зростала, її купці почали створювати тут свої торгові фірми та просувати російські товари до країн Західної Європи. Тоді ж голландці та німці отримали дозвіл на будівництво перших мануфактур для виробництва зброї, оскільки зброя та військове спорядження тоді закуплялося в основному за кордоном. Німецькі підприємці, із властивою їм енергійністю, вдалися до пошуку руд, обробки металів, налагодили виробництво скла на державному скловарному заводі в селі Ізмайловому, заснували сукняну мануфактуру. А ще купці торгували винами, цукром, сукном, зброєю та предметами розкоші, а вивозили з Росії хутра, щогловий ліс, ікру, смолу.
За часів Петра І іноземні купці почали переходити в російське підданство й отримувати ті самі права, що були у місцевих торговців. А німці, які прийняли православ’я та перебували на державній службі, отримували дворянство і права на володіння землею й селянами.
У 1702 р. у Німецькій слободі нараховувалося 340 дворів німців і голландців, які жили навіть краще, ніж місцевий люд. Згодом у слободі почали селитись іноземні офіцери, які служили в російській армії, торговці, ремісники. Між 1691 і 1692 роками в Німецькій слободі почав з’являтися молодий цар Петро I, який мав симпатії до іноземців – особливо до німців і голландців, він навіть збудує там Лефортовський палац. У слободі він знайде собі нових друзів, серед яких – вчителя воєнної і морської справи, як П. Гордон, Ф. Лефорт, а також знайде в Німецькій слободі собі коханку – красуню Анну Монс.
Історики засвідчують: Анна Іванівна Монс мала значний вплив на молодого Петра. Народилася вона в Москві, в Німецькій слободі 1672 р. (за іншими даними, в 1675 р.), була дочкою німецького ювеліра Йоганна-Георга Монса. Красуня Анна швидко стала новим захопленням Петра. І не просто коханкою, а першою любов’ю молодого царя. Досі він, як шепотілися двірцеві, просто «портил девок», навіть не підозрюючи, що є у світі, крім статевої втіхи, ще й кохання. Його він уперше й спізнав з Анною Монс, яка з 1692 р. стала коханкою російського царя.
Їхні інтимні їхні стосунки триватимуть більше десяти років – це ж треба! Таке з Петром, який відзначався навіть у цьому ділі непостійністю, трапилося вперше. Навіть коли Петро жениться на Євдокії Лопухіній, триватиме їхній зв’язок. Цар, регулярно навідуючись до Німецької слободи, жив там по кілька днів із Анною, і вона була мовби його другою дружиною. До Євдокії Лопухіної, законної цариці, Анна не ревнувала Петра, як, своєю чергою, Євдокія Лопухіна не ревнувала Петра до німкені з Німецької слободи. І це влаштовувало всіх трьох. Ба, Петро навіть якось думав женитися на Анні – після того, як Євдокію буде заслано в монастир.
На відміну від його законної цариці, русачки Євдокії, німкеня Анна Монс, будучи, власне, іноземкою, хоча народилася в Москві та російську мову знала, завжди цікавилася його державними – царськими! – справами, особливо реформами, які він тоді вже задумував, а деякі і втілював у практику… Такого імператора, як її любий Петрик, казала, як лащилася до нього (вона завжди так ніжно-звабно лащилася, що в нього відразу ж загоралося бажання негайно нею оволодіти, і він її раз по раз брав, будучи від природи невтомним), так ось, вона казала, що таких монархів, як він, немає в жодній європейській країні – ні серед царів, ні серед королів, ні серед імператорів, адже він, Петро, унікальний. І він, Петро, виведе дещо відсталу Русь на широку європейську дорогу і стане Великим. І це його тішило. За це він цінував Аннушку-Анничку.
«Ось таку б мені царицю, – іноді думав Петро. – А не Євдокію, яку вже давно треба відправити в монастир…»
Своєю мудрістю, не жіночою, між іншим, поглядами на речі, людей і події (ті погляди часом були не такі, як в інших) вона його просто вражала і захоплювала. Так, наприклад, Анна була певна, що раю та пекла взагалі… просто немає. Рай і пекло є, але не в небі і не під землею, а в самій людині. Якщо вона радується життю і всьому, що її оточує, завсіди в доброму гуморі, любить щиро – вона сама є рай. А якщо людина похмура, зла й недобра, то вона і є пекло.
Ну як ти не будеш такою захоплюватись?! Такій мудрій годиться царицею бути. І жінка буде добра, і цариця для Русі буде такою ж доброю. Щоправда, він уже має царицю Євдокію, але…
Ось тільки Анна вряди-годи його насторожувала. Кохала його, а тільки він десь затримається, як на інших глипає своїми пречудовими очима. Хоча… Може, то йому просто здається, га? Просто така в жінок порода. Маючи добре, багнуть іще кращого і не знають у цім бажанні спину.
Цариця, яка так і не стала… царицею
Очевидно, так можна назвати розповідь про Анну Монс (у Росії – Монсиха, Петро ж її величав на німецький лад – Анхен)… А втім, простою мовою москвити фаворитку царя величали ще «Кукуєвою царицею» – за назвою одного з кутків Німецької слободи, розташованого між річкою Яузою і струмком Кукуєм.
«Анна была изящна, – процитуємо мовою оригіналу, – женственна, выгодно отличалась от боярских дочерей своей обученностью «обхождением с мужчинами», меньшей чопорностью и застенчивостью. По мнению некоторых исследователей, Анна была одной из красивейших девиц Немецкой слободы и до того, как она стала фавориткой Петра, состояла в связи с Францем Яковлевичем Лефортом, который и познакомил ее около 1690 года с Петром!
По словам восторженного современника Хельбига, «эта особа служила образцом женских совершенств». «С необыкновенной красотой она соединяла самый пленительный характер, – писал он, – была чувствительна, не прикидывалась страдалицей, имела самый обворожительный нрав, не возмущенный капризами; пленяла мужчин, сама того не желая… Слыла законодательницей новой моды – накладных волос и платьев западного покроя».
26 січня 1699 р. на святкуванні дня народження Анни, що відбулося у будинку її матері, Петро I був присутній як постійний шанувальник іменинниці. Він щедро обдарував Анну та її рідню – речами і дорогими прикрасами. І навіть мурованим кам’яним будинком на вісім вікон, який в народі називали «Царициним палацом», – збудованим казенним коштом у Німецькій слободі біля нової лютеранської кірхи. Імператор виплачував Анні та її матері щорічний пансіон у 708 рублів, а згодом подарував їй як вотчину Дудінську волость у Козельському повіті «с деревнями», 295 дворів, зробивши Анну однією з найбагатших поміщиць у Росії.
Кожне побачення з молодим царем, який утікав до неї від своєї набридливої жінки, Анна починала з однією метою: отримати ще і ще дарунки, без яких не могла жити. Тож відверто починала:
– Ну, любий мій царю, що ти сьогодні мені подаруєш?
– Сьогодні, як завжди, – свою любов.
– Ти як завжди, майн герц, надзвичайно щедрий!
– Хочеш іще один будинок у Москві чи під Москвою?
– Хочу! І хочу – ха-ха! – не один.
– Отримаєш.
– Вдячна. Але ти для мене – найдорожчий дарунок долі.
Кидалась йому на шию, висла на нім, а він крутився з нею, дуже радий.
– Ах, як я тебе люблю, мій царю! Дай мені намилуватися тобою. Ти приніс мені свою жагучу любов, тож улий її в мене поскоріш.
Він хапав її на руки, ніс до постелі, а вже там із нею, дужий і невситимий, чого тільки не витівав – їй усе було мало.
– Ще, ще, – кричала і стогнала вона. – Раз на світі живеш…
Ось таку б йому царицю, думав він іноді, а не якусь там… Євдокію Лопухіну, що ні риба ні м’ясо в постелі.
– А нащо нам якась… е-е… любов. Ми ж не хлопець і дівка, а законна пара, тож і любов нам ні до чого.
– Це ти, ти мені ні до чого! – кричав Петро. І кинувши все, квапився до Німецької слободи, до своєї Анни та мав з нею все, все…
Коли в коханця наближався оргазм – Анна ловила цю мить, – він не тямив себе, і цим завжди користувалася німкеня, бо ніколи не втрачала контролю над собою. Здавалося, попроси вона в таку мить у нього Москву, він і Москву віддасть. Така любов Анну цілком улаштовувала.
Романтичні стосунки царя і його фаворитки, яка вже була, власне, царицею, закінчилися 1703 р., коли знайшлися листи, що викривали Анну в зраді… Зі свідчень сучасника: «Петро заплакал и сказал, что прощает ей, поскольку также глубоко чувствует, сколь невозможно завоевать сердечную склонность… Несмотря на то, что вы отвечали обманом на мое обожание, я чувствую, что не могу ненавидеть вас, хотя себя ненанижу за слабость, в которой повинен. Но я заслуживал бы совершенного презрения, если бы продолжал жить с вами. Поэтому уходите, пока я могу сдерживать свой гнев, не выходя за пределы человеколюбия…»
Петро казав Анні, що в нього теж були серйозні наміри відносно їхньої спільної долі, а вона «прельстилась Кайзерлинґом – этим хромым и старым человеком».
Звісно, Петро I, забувши про свій монархічний статус, аби дозолити зрадливиці, дещо перебільшував фізичну неміч її нового – справді, вже немолодого вибранця Кайзерлінґа – але як час покаже, не надто…
Суперник Петра, Георг-Йоганн фон Кайзерлінґ був прусським посланцем, і якось на дипломатичній зустрічі імператор з гнівом кинув йому в обличчя:
– Как вы могли обманным путем обольстить женщину, которую я люблю и относительно которой у меня были самые серьезные намерения?
Посланник щось пробурмотів невиразне – Петро тільки й розібрав (та й російською мовою пруссак володів недосконало): «Я люблю Анну… Анна – моя жизнь…»
Петро ще раз звернувся до Анни – а раптом кохана отямилась, схаменулась? Раптом… раптом вона передумала.
Але Анна була невблаганно-непохитною: вона покохала Кайзерлінґа і нічого зі своїм почуттям не може вдіяти… Вона розуміє, що втративши Петра, вона втратить і шанс стати царицею, але… Їй любов наказала любити Кайзерлінґа і вийти за нього заміж…
Це було її останнє слово.
Роздосадуваний Петро звелів відібрати в Монсів кам’яний будинок, що його в Німецькій слободі збудували коштом казни… Іншу нерухомість Монсам залишили. Петро особисто відібрав у Анни свій портретик-медальйон із діамантами, вигукнувши при цьому: «Щоб любити царя, треба мати його в голові!..»
І як завжди, коли Петро дізнавався про зраду чергової коханки, гнів на якийсь час затьмарював йому розум. Про те, що він жив одночасно з кількома коханками і не вважав те зрадою, чомусь не згадував. Одночасно з Анною Монс Петро мав інтимні взаємини з її подругою Оленою Фадермех. Не вважала зрадою «крутити щось там з іншими» і сама Анна Монс. Казала:
– Якщо іншого виходу, крім як зради, немає, треба зраджувати.
І ще казала:
– Але ж я своєму Петрові вірною буваю досить часто… А коли він завіється в похід чи на війну – маю тимчасову любов з іншими. Але при цьому вірність зберігаю йому, Петрові… Він мені теж часто буває вірним. Навіть по кілька днів поспіль. От ми й пара…
Таких переконань була Анна, але Петро щодо їхніх стосунків був іншої думки. Собі пробачав численні свої зради, але Анні навіть однієї не міг пробачити… І це було в нього як нормою життя – нічого такого… м-м… поганого, як і аморального він у цьому не вбачав. Він – чоловік, повелитель царства і йому, на відміну від цариці, все можна…
А розлютившись, навіть згарячу забував, що сам ніколи не був вірним ні законній цариці Євдокії, яку зраджував з Анною, ні самій Анні, якій зраджував з іншими коханками, ні тим, іншим коханкам, яких, своєю чергою, зраджував ще з іншими коханками…
І це не було чимось особливим чи унікальним у характері Петра. Таке: я можу зрадити жінку, жінка мене – боже борони – притамане майже всім чоловікам. Наприклад, знаменитий серцеїд Олександр Сергійович Пушкін мав донжуанський список із 113 імен жінок, з більшістю яких він був близьким, з іншими – готувався до цього діла… Тож мав інтимні пригоди – ще й які. Зраджуючи при цьому свою законну жону і не вважаючи це якимось гріхом чи аморальністю. Він – чоловік, а чоловікам усе дозволено. Та й не вважав він, жонатий, сім’янин, гульки на стороні якоюсь там зрадою. Та коли вигулькнула чутка – лише чутка, не перевірена як слід – що його люба жона («жонушка», як він її називав), буцімто захопилася іншим чоловіком і що той за нею упадає, то як навіжений кинувся на дуель. І як відомо, наклав головою на тім поєдинку – за самі лише чутки, що його жінка захопилася якимось там Дантесом, хоча сам її стільки зраджував, маючи список із 113 жінок і дівиць, готових лягати з ним у постіль. Вони й лягали, і нічого. А жінкам таке було категорично зась!
Такі вони чоловіки. Справжні при тому.
Краща половина гіршої половини роду людського…
Таким був і цар Петро – вірним він від природи бути не міг. Кохаючи Анну Монс, водночас устигав успішно їй зраджувати, а коли й вона вдалася до цього, то миттєво опинилася під арештом.
Під яким і пробула аж півтора року. І лише тоді, трохи охолонувши чи отямившись, Петро дозволив невірній коханці відвідувати кірху.
Може, він і ширшу волю дав би, але той клятий саксонський посланник Кайзерлінґ так закохався в Анну, що почав вимагати в Петра її руки. Ніби вона була донькою Петра, а він – її батьком, який дає згоду на заміжжя доньки. Але Петро ніяк не міг вибачити зрадливиці її вчинку, і хоча на той час уже мав іншу коханку, навідріз відмовлявся відпускати свою попередню любов на свободу. Діючи за принципом: сам не гам і другому не дам!