Лише в 1711 р. Петро дав згоду на весілля Монс із Кайзерлінґом. Але прожили вони недовго – молодий дорогою до Берліна негадано помер. По трьох роках померла і Анна – від сухот. Це сталося 1714 р. у Москві, у тій самій Німецькій слободі.
Із Інтернет-видання:
«Но если отбросить все наносное и излишне субъективное, то образ Анны Монс представляется сегодня весьма неоднозначным и в высшей степени трагическим. Она является знаковой фигурой не только Немецкой слободы, но и всей европейской культуры, проникшей в Московии. Воспитанная в иной вере и в иной культуре, Анна, по всей вероятности, была равнодушна к России и ее судьбе. Зато она восхищалась Западом, и чистенькая, по-европейски аккуратная Немецкая слобода стала как бы моделью будущей России для царя-преобразователя, а Анна Монс – идеалом женщины. Как остроумно заметил писатель Даниил Лукич Мордовцев, из любви к Анхен «Петр особенно усердно поворачивал старую Русь лицом к Западу и поворачивал так круто, что Россия доселе остается немножко кривошейкою».
Интересен факт, например, что Петр произвел свое знаменитое брадобритие бояр после ночи, проведенной с Монс. Конечно, царь вынашивал этот план давно, но кто знает, может быть, смех его возлюбленной над старозаветными бородами был как раз дополнительным стимулом, вооружившим его ножницами.
Отмечалось также, что указ Петра от января 1700 года о ношении женщинами немецкого платья был навеян нарядами Анны. Конечно, мы далеко от выводов, над которыми в свое время иронизировал Достоевский, что Петр совершил свою великую реформу единственно, чтобы понравиться Анне Монс. Разумеется, это не так. Тем не менее роль этой женщины в истории не стоит и умалять.
Всеми этими событиями Петру Великому был преподан важный урок. Русский самодержец впервые убедился, что он не всевластен – он, который пользовался таким успехом у женщин, царь, – получил отставку у женщины, которой предлагал все! А Анна Монс показала, что корысть не сосуществует с гораздо более ярким и сильным чувством – любовью!»
Щоправда, іноді Анну Монс плутають з іншою іноземною коханкою Петра І і приписують їй смерть на пласі. Але насправді кат відітнув голову Марії Гамільтон, іншій коханці Петра, яку звинуватили у дітовбивстві…
Це її відтяту голову, а не голову Анни Монс, Петро цілував в уста, а тоді помістив її у банці зі спиртом у своїй знаменитій кунсткамері.
Але це буде потім, потім… Вирвавши з серця Анну Монс, де вона вже було облаштувалася навіть затишно, – Петро невдовзі почне відчувати там порожнечу. Наче вирвав не отруйне зілля на ймення Анна Монс, а щось рідне і тепле. Треба було ту порожнечу спішно чимось заповнювати. Звісно ж, новим коханням – відомий принцип: чим отруївся, тим і лікуйся. Чим і зайнявся Петро.
Ось тоді й підвернулася йому під руку і в очі впала Марія Гамільтон, у Росії відома як Марія Гамонтова. Ставши фавориткою Петра I, його тимчасовою, щоправда, але найбільшою любов’ю, Марія не могла й подумати, що вона – ставши коханкою російського царя, жорстокого і неврівноваженого, який страждав від «падучої», ступила на страшний трагічний шлях, сама підписавши собі смертний вирок…
Коханок у Петра було та було – відомих, маловідомих і зовсім не знаних широкому загалу, жагучо-пристрасних і холодних, але до специфічного видання А. Р. Сардарян «Сто великих историй любви» (Москва: Вече, 2006), де вміщено і справді сто великих захоплень великих, принаймні знаних в історії людей. Кого там тільки немає: Даліла і Самсон, цариця Савська і цар Соломон, Семіраміда і цар Нін, Сапфо і Алкей, Клеопатра і Юлій Цезар…
А ще ж закохані пари середніх віків, епохи Відродження, ХVІІ – ХХ ст.: цариця Тамара – Шота Руставелі, Есуй – Чингізхан, Беатріче – Данте, Лаура – Петрарка, Єлизавета Валу – дон Карлос, Анна Австрійська – кардинал Рішельє, царівна Софія – Василь Голіцин, Нелі Гвін – Карл ІІ Англійський, Дар’я Салтикова – Микола Тютчев, Емілія дю Шатле – Вольтер, Софі Волан – Дідро, Джульєтта Гвічачарді – Людвіґ ван Бетґовен…
…Герцогиня Альба – Франсіско Ґоя, Полін Берґезе – Ніколо Паганіні, Марія Велевська – Наполеон Бонапарт, Тереза – Артур Шопенгауер, Жорж Санд – Фредерік Шопен, Евеліна Ганська – Оноре де Бальзак, Марі Дюплесессіс – Александр Дюма-син, Анна Дезрі – Альфред Нобель, Кароліна Сайн-Вітгенштейн – Ференц Ліст, Надія фон Мекк – Петро Чайковський, Лу Саломе – Фрідріх Ніцше, Каміла Клодель – Оґюст Роден, Леся Українка – Сергій Мережковський…
Як зазначено в анотації до збірника «Сто историй любви, собранных в книге, расскажут о том, как люди разных времен, национальностей, социального положения и вероисповиданий, любили страстно и беззаветно: любовь определяла их судьбы, ломала характеры (а часом і згадувані долі. – В. Ч.) переворачивала жизни…»
Що й трапилося… Ні, не з багатьма, а майже з усіма. Бо у них була пристрасна любов. Наталя Брасова – великий князь Михайло Романов, Анна Ахматова – Амадео Модільяні, Феліца Бауер – Франц Кафка, Ліля Брік – Володимир Маяковський, Тетяна Гливенко – Дмитро Шостакович, Олена Нюренберґ – Михайло Булгаков, Клара Петаччі – Беніто Муссоліні, Віра Буніна-Муромцева – Іван Бунін, Маргарита Коненкова – Альберт Ейнштейн, Валентина Серова – Костянтин Симонов, Тетяна Окуневська – Йосип Броз Тіто…
Серед цих пристрасних кохань – часто трагічних – і вони: Марія Гамільтон і Петро I. Хоч у Петра – повторімося – таких коханок було та було, але до подібного видання чомусь у ролі найзвабливішої коханки потрапила лише вона – Марія Гамільтон…
Предки її походили з давнього шотландського роду Гамільтонів, які ще за царя Івана Грозного перебралися до Росії, навіть знайшли при царському дворі посади. Коли Марія народилася – невідомо, але при дворі Петра вона вигулькнула в 1709 р. – їй тоді було близько п’ятнадцяти років. І вона вже почала квітнути всіма жіночими звабами, але вибирати собі супутника життя не квапилася. Потрібен був не перший-ліпший, а красивий, кращий із кращих, такий, який міг би забезпечити їй небідне життя.
Спершу вона впала в око цариці Катерині Олексіївні, і та взяла її до собі фрейліною. Струнка, вродлива дівчина всім, із ким знайомилась, одразу ж подобалась. Була Марія невгамовною, вдачі веселої та жвавої.
До всього ж вона вдалася хитрою, проникливою і далекоглядною. Нічого просто так не робила, а лише з прицілом на вигоду і подальші блага.
Вважається, що саме ці якості і допомогли затіяти небезпечну авантюру: рішуче сподобатися цареві й набитися в його любаски, себто шмигнути в його постіль. А вже там вона постаралася! Так постаралася, що невдовзі Петро побачив у ній «такие дарования, на которые не мог воззреть без вожделения». Так Марія стала коханкою російського царя, і він негайно увів її «в постельний реєстр», список особистих коханок.
З перших днів – чи то пак ночей, – цар міг насолодитися новою фавориткою, а пристрасть, що спалахнула в ньому, вже не давала йому спокою ні вдень ні вночі, і він був тільки з нею, на якийсь час навіть махнувши рукою на державні справи. І забув, ясна річ, про законну жону. Щасливо забув. Чому щасливо? А тому, що забув про дружину, а пам’ятав лише коханку, і від цього почувався як ніколи щасливим.
Такою ж щасливою була у ті дні й Марія Гамільтон. Ось тільки щастя її виявилось недовгим. Щоб не сказати – куцим. Та й не врахувала жінка, що цар Петро – від природи чи що? – був аж надто непостійним. Та й щастя, як відомо, триває недовго. Справи та побутові клопоти швидко його затуманюють, і людина знову почуває себе заклопотаною побутом, бодай той побут і царський. Петро не вмів – і не міг – зберігати вірність дружині, як і першій красуні його двору. Навіть у такого здорованя, як Петро Олексійович не вистачало сили зберігати чи втримувати в собі вірність. Домігшись свого, взявши, що він хотів від чергової красуні, Петро швидко холонув – до будь-якої зваби, любки-голубки.
Збайдужів він і до Марії Гамільтон. З такою ж швидкістю, з якою холонув до коханок – коли брав від них усе, до чого багла його невгамована і така непостійна плоть. І чого тільки не робила Марія, аби втримати біля себе коханого, та все було марно. Швидко настав час, коли Петро-цар, як їй здавалося, почав із нею нудьгувати, а тоді й забувати про неї. І Марія у відчаї, нічого не придумавши кращого, кинулася шукати собі нових коханців, і коло неї чи не роями кружляли зальотники, готові – подай вона їм тільки знак – кинутися до неї в обійми…
Особливо багато товклося біля неї офіцерів, іноземців. Одне слово, від кавалерів у пані Гамільтон не було відбою, і вона пустилася берега. Від природи своєї Марія була не байдужа до плотських розваг і насолод, а в обіймах нових і нових спокусників забувала про зраду царя і мала в тих обіймах велику втіху. Хоч й забаганка будь-що повернути царя не полишала її.
Підгулювала красунечка Марія, як кажуть, на стороні ще довго й довго – не один рік. І підгулювала б у своє задоволення, може, і не один рік (Петро був зайнятий державними справами і до нього «не доходило»), якби не перестаралась. Закрутила роман з царським денщиком Іваном Орловим, а закрутивши з бравим молодцем, кинулась у вир пристрастей забувши про обережність.
«Бог нас береже», – сміючись, казала коханцеві, забувши про відому істину: Бог береже лише тих, хто сам обережний. А трапилося так, що однієї ночі, коли Петру чомусь не спалося і раптом закортіло чогось такого… цар і згадав про полишену ним коханку Марію – навіть несподівано для самого себе згадав. Оскільки ж він ніколи не відкладав задуманого, то цар подався в спочивальню своєї коханки – вона мешкала в царському палаці. Негадано нагрянув у покої Марії Гамільтон і заскочив в обіймах голої Марії свого денщика Івана Орлова – який пасаж, як писали в давніх російських романах. Про те, що він, цар Петро, сам зраджував, не вважаючи це навіть за зраду, а ось вибрик Марії відразу ж було кваліфіковано як зраду. І не просту, себто не подружню, – бо Марія не була його законною дружиною – а як зраду державну. А це…
Це в кращому разі тягне багаторічне ув’язнення у фортеці з подальшим пожиттєвим ув’язненням в яку-небуть сибірську глушину. І це повторимо, в кращому разі, бо за державну зраду винуватці каралися смертю – розстріл або повішення. А зважаючи, що улюбленим видом страти для Петра було відтинання – привселюдно й на площі – голови, то Марії й був винесений цей вирок. До того ж у ході скороспішного слідства виявилося, що Марія Гамільтон вже зробила кілька абортів – невідомо, щоправда, від кого – від царя Петра чи від інших своїх зальотних.
Під час слідства дівицю Гамільтон тримали в темниці, закуту в заліззя. Ще й постійно піддавали тортурам. З її уст виривали – залізом і тортурами – нові й нові зізнання. Дівиця Гамільтон також зізналась у дітовбивстві (аборти), що вона умертвляла у своєму череві ще не народжених дітей, а останню дитину, яка народилася, буцімто задушила власними руками. Це ніби підтвердила й одна з царевих покоївок. І як результат, негайно з’явився указ царя Петра: «Девку Марью Гамонтову, что она с Иваном Орловым жила блудом и была от того брюхата трижды и двух ребенков лекарствами, а третьего удавила и отбросила, за такое ее душегубство, а также она у царицы государыни крала алмазные вещи и золотые червонцы, казнить смертию».
На словах додав: обезголовити. («Лишить головы ея».)
– О найн, найн! – Марія Гамільтон хапалася за власну голову, що з нею вирішено було її розлучити. – У мене немає запасний… голова. – Кинулась до Петра.
– Ваша царська величносте!.. Пйотр, любов моя. Найн, найн рубать моя голова. У мене тільки одна голова. Як я буду потім жити?
– Га-га-га!.. – за звичкою витріщаючи очі, зареготів Петро. – Люблю веселих дівок! – І ляснув Марію по випуклих сідницях, якими ще недавно так полюбляв тішитися. – Слухай, дівко. Що в тебе лише одна голова, – передражнив її. Марія не твердо знала російську мову, чим раніше його забавляла, – треба було раніше думати. І думати головою. А ти думала сідницями.
– Жінці так думати зручніше, – зізналася Марія.
– Га-га-га! – Петро знову зареготів, дивуючись дотепності своєї вчорашньої коханки, ще раз ляснув її по сідницях і пішов, ще регочучи. Він був того дня добре, як на Русі казали, «піддатий»… А йдучи, кинув на ходу катам: – Лишити голови!.. Хай і далі думає сідницями…
У Біблії відтинання голови традиційно використовувалось як кара за найстрашніші злодіяння. А відтинали голову, бо вважали її вмістищем душі.
Стародавні гебрейські закони передбачали чотири види страти: побиття камінням до смерті, відтинання голови, задушення і спалювання. Відтинання голови передбачалося за найсерйозніші злочини, такі як убивство ближнього та ідоловірство.
Прадавні єгиптяни вірили: душа живе в голові людини, відтинання голови, вважали вони, здатне повністю її знищити, тож страчений таким способом уже не міг розраховувати на потойбічне життя. Йому не було прощення. А тому, хто не мав душі, не було життя і на тому світі. За тодішніми законами, страчених таким способом – відтинання голови, коли знищувалася душа, ховали окремо від злочинців, позбавлених життя іншим способом.
І, звісно ж, поза межами кладовища, часто в безлюдних краях чи на роздоріжжі, в ярах і чагарниках. А про пустелю годі було й казати. І тому, що обезголовлені, не мали права жити в потойбічному світі, живі такої кари боялися і були готові на будь-яку смертну кару, тільки не на відтинання голови, бо при цьому знищується душа.
Одні запевняють, що душа – внутрішній психічний світ людини, з її настроями, переживаннями й почуттями – хіба не так? А ось віряни скажуть більше: душа – безсмертна нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя, вона є джерелом психічних явищ і відрізняє її від тварини…
А загалом душа живе, і її треба берегти, бо мертва душа – мертва й людина.
Душа – це її жива плоть, тоже бережімо свої душі, – закликають люди Божі.
Навіть умираючи, люди старалися зберегти душу.
«Якщо вже заслужив смертну кару своїми злодіяннями, – казали, – то краще бути повішеним чи й навіть живцем спаленим, аніж обезголовленим… Бо на тім світі без душі нікого не приймають. Ти станеш тут ніким по своїй загибелі, ніким будеш і в потойбіччі. А втрата душі – найстрашніша кара не лише для живих, а й для мертвих…»
І всі жахалися такої страти, навіть просто дивитися, як людині відтинають голову. І лише цар Петро полюбляв таке видовисько, тільки що – і виносив свій традиційний вирок: позбавити голови!
І неодмінно з’являвся на місці страти, аби подивитися, як те дійство буде чинитися і як людська голова, бризкаючи кров’ю, впаде на плаху…
І наділа Марія Гамільтон, двадцяти п’яти років, білу сукню, заплела у волосся чорні стрічки. Коли її вивели на площу до ешафоту, де засуджену вже очікував кат із сокирою, всі, побачивши її, завмерли. «Девица была так прекрасна: ни долгие дни в темнице, ни жестокие пытки не смогли загубить красоту…»
Петро – а він на цих стратах, як уже мовилося, завжди був присутній, це йому приносило велике задоволення, – цар підійшов до колишньої коханки і голосно попросив її молитися на небесах за всіх грішних, які залишаються на землі грішній…
Засуджена, певно, думаючи про щось своє, чи була надто розгублена, невиразно кивнула головою і, ворухнувши білими губами, щось хотіла було попросити царя, як він схопив її за плечі, поцілував у ті білі, вже безкровні губи і, підійшовши до ката, щось йому шепнув.
Натовп полегшено перевів подих, засуджена теж. Усі збагнули: той шепіт катові є наказом царя не страчувати засудженої.
І миттєво бліде обличчя Марії почало поволі рожевіти, вона оживала в надії, що в останню мить перед стратою їй буде зачитано указ про помилування. А тому вже вільніше підійшла до ешафоту, по команді опустилася на коліна і поклала голову на плаху, чекаючи, що ось-ось в останню мить їй буде оголошено про помилування царя.