Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Руси» відповів Погодіну: російський народ не має до Київської Русі жодного стосунку, адже це була українська держава.
Михайло Грушевський відповів і на питання, кого вважати першими українцями: українська культура виникла ще в IV–VI ст. Саме ця культура і стала прародичкою Київської Русі, а після її розпаду – галицько-волинської культури. Що ж до великоросів, то вони утворили зовсім іншу державу – владимиро-московську…
За Сулою у ті, нині вже прадавні, києво-руські часи, починалися половецькі степи.
І від кочовиків треба було захищати землі та людей Київської Русі, тож по прикордонню будували сторожові пости, фортеці… Лубни, наприклад, засновано на Сулі 988 р. князем Володимиром Святославичем як сторожову фортецю.
Ромни на Сулі (при впадінні в неї річки Ромни) теж було засновано як сторожову фортецю. Вперше згадуються в Лаврентіївському літописі під 1096 р. саме як одне з міст-фортець, що захищали східне порубіжжя Київської Русі від нападів половців.
Половці з’явилися в степах Південної України в 1061 р. Розгромивши печенігів, вони захопили всю південну половину Київської Русі, басейн Дону аж по річки Сулі та Рось. Вели кочове життя, грабували сусідів слов’ян і з того, власне, жили.
По цей бік Сули була Русь, по той бік Сули – Половеччина, і Сула тоді була своєрідним прикордонням. На тім порубіжжі, у містечку-фортеці Глинську на березі Сули й виросла Оленка Глинська. Часто вона дивилася на Сулу і чула, як по той бік десь іржуть коні – то або половці готувалися до нападу, або русичі готувалися… теж до нападу. На половців. Чи захищали свої краї. І було, як у «Слові о полку Ігоревім»:
Іноді Оленка й серед ночі схоплювалась.
– Мамо, мамо… Я боюся. За Сулою коні іржуть… Ти чуєш, мамо?
– То тобі приснилося – от і вчувається. Менше задивляйся на ту Сулу, бо по той бік і справді завжди іржуть половецькі коні. Іржали. Але то було давно-давно, як тебе ще й на світі не було. Сьогодні половців уже нема за Сулою. Русичі їх розбили.
– Половців, кажеш, немає, а половецькі коні – послухай – за Сулою іржуть. Га? Чому вони ще іржуть, мамо?
– А тому… Вороги та недруги у Русі водяться, водяться і ніколи не переводяться… Бо як же без них, без воріженьків…
Чого-чого, а ворогів на Русі завжди вистачало.
Різних.
Хоча ворог – це завжди ворог, і вони мало чим один від одного відрізняються. Бо ворог – це той, хто перебуває у стані ворожнечі, бореться з ким-небудь; недруг, супротивник…
Вороги бувають внутрішні та зовнішні.
Зовнішній ворог – той, хто зазіхає, нападає на країну ззовні, порушуючи її кордони…
Внутрішній ворог не особливо відрізняється від зовнішнього (щоправда, це ворог завжди свій, рідний). Коротко кажучи, він не гірший і не кращий за зовнішнього… Хоча… Може й гірший, адже руйнує не чиюсь країну, а свою, зсередини.
На Русі ніколи не бракувало ні внутрішніх, ні, тим паче, зовнішніх ворогів. І приходили на Русь вони з давніх-давен. Можна сказати, споконвіку. А це слово означає, що з найдавніших часів, здавна, з давніх-давен, одвічно.
Були хозари – «надійні» вороги Русі, були варяги, приходили печеніги – останніх раз і назавжди відвадив князь Ярослав Мудрий. На місці, де 1036 р. біля мурів Києва було розбито печенігів, Ярослав велів спорудити храм – тепер це знаменита на весь світ Софія Київська.
Але як святе місце не буває порожнім, так і Русь ніколи не лишалася без ворогів. Швидко місце розбитих печенігів зайняв іще грізніший ворог – половці. Вигнати їх пощастило лише Володимиру Мономаху, хоч і після того вони ще довго час від часу вчиняли спустошливі набіги на Русь.
Але надійного миру не було, хоча частенько бував передих, коли воєнні дії змінювалися примиренням на якийсь там час. І тоді укладали шлюби. На половчанках були жонаті сини Володимира Мономаха Юрій (Долгорукий) та Андрій. Половецьких жінок також мали чернігівський великий князь Олег і його син Святослав.
Сини князя Святослава, герої «Слова о полку Ігоревім», власне, князь Ігор та його брат Всеволод, по крові були більше половцями, ніж руськими. А син Ігоря Володимир у полоні одружився з половчанкою.
І хоча половці у XIII ст. майже припинили набіги на руські землі, але вони, на відміну від одноплемінників – торків, берендеїв, ковуїв, чорних клобуків, які перебували на службі в руських князів, так і не стали для Русі «своїми». Власне, для Русі вони таки були своїми, але – ворогами. Щоправда, не їм судилося погубити Русь.
Монголи… Великому нашестю 1237–1240 років передувала розвідка боєм, що її здійснили воєначальники Чингісхана Джебе і Субедей 1223 року.
Завоювавши Хорезм, вони отримали дозвіл Чингісхана завдати удару по «західних землях». Розгромивши Азербайджан та Грузію, вони просунулись на Північний Кавказ, де зустрілися з аланами (осетинами) та половцями. Останніх велемовні монголи задобрили дарунками та – дешево! – поетичними балачками про те, що вони з ними «одного роду». А, приспавши їхню пильність, розбили осетинів, а потім і самих «братів» половців, взяли Судак у Криму, і перед ними відкрилася дорога на Русь.
А на Русі не вщухала боротьба, що час од часу переростала у спустошливі війни – за Київ. Всі жадали захопити київський стіл, тож князі на тому столі мінялися з такою швидкістю, що їх і запам’ятовувати не встигали.
Свої успішно нищили землю предків, допомагаючи зовнішнім ворогам подолати Русь… Як писатимуть літописці, ніхто з руських князів не міг відмовитися від Києва, кращого граду Русі.
Доки руські князі в боротьбі за Київ руйнували Русь не згірш зовнішніх ворогів, над Руссю нависла смертельна загроза.
З гіркотою напише про це Сергій Михайлович Соловйов у своїй фундаментальній праці «История России с древнейших времен»:
«…на Руси не было единого государя; в ней владел большой княжеский род, единство которого поддерживалось тем, что ни одна линия в нем не имела первенствующего значения и не подчиняла себе другие в государственном смысле, но каждый член рода в свою очередь вследствие старшинства физического имел право быть старшим, главным, великим князем, сидеть на главном столе, в лучшем городе русском – Киеве… главная цель усобиц была поддержать свое право на старшинство, свое место в родовой лестнице, от чего зависело владение тою или другою волостию. Но если верховным желанием, главною целию для каждого полноправного князя-родича было достижение первой степени старшинства в целом роде и если с этою степенью старшинства необходимо связывалось владение лучшим городом на Руси, матерью городов русских – Киевом, то понятно великое значение этого города для князей».
У літописах писали:
«…да и кто не полюбит киевского княжения? Ведь здесь вся честь и слава, и величие, глава всем землям русским Киев; сюда от многих дальних царств стекаются всякие люди и купцы, и всякое добро от всех стран собирается в нем».
У ті часи Литва, яка захопила деякі українські (крім білоруських) землі – Волинь, Полісся, Київщину, що згодом їх перехопить Польща, тоді вже Посполита, так от, Литва вже стрімко котилася до свого краху. Влада великого князя була значно обмежена – до куцого стану, – на користь магнатської ради, яка фактично стала верховним органом влади в країні, а насправді в Литві запанувала анархія, що вела до знищення такої колись дуже сильної держави, як Велике князівство Литовське.
У той час, як «у Московії поступово складалося централізоване царське самодержавство, – зазначає Вернадський, – у Великому князівстві Литовському, навпаки, врешті-решт, установилося аристократичне князівство…»
Інший російський історик М. Геллер зазначає: Москва і Литва давали протилежні відповіді на виклик тотожного геополітичного середовища. Тоді як у Москві йшов доцентровий процес, що вів до зміцнення влади великого князя і його столиці, в Литві тривав відцентровий процес, результатом якого було зменшення влади великого князя і розширення прав місцевих князів і панів».
Коли Королівство Польське і Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту, багато українських земель опинилися під владою Польщі. А місцеві феодали «не змогли організувати протидію включенню українських земель до складу Польщі, вони віддали перевагу власним інтересам перед національними». (Г. Івакін). І половина України – правобережна її частина – залишатиметься під владою Польщі до кінця XVIII ст., тоді як друга, лівобережна, навпаки, опиниться під Росією.
Вважається – і це справді так, – що розквіт Київської Русі як держави припав на правління Ярослава Мудрого в XI ст. – за жодного князя після нього, навіть за Володимира Мономаха та його сина Мстислава Великого Русь не досягала подібної величі. Але ще до нашестя Батия, на початку XIII ст., Київську Русь було спустошено своїми, і на довершення до всього, деморалізовано. Тож і не дивно, що нашестя монголів у 1240 р. стало крахом для Київської Русі. А вона ж колись була такою могутньою імперією! Існує класичне уявлення про циклічність розвитку великих держав. Відповідно до такої концепції імперії проходять три стадії – становлення, розквіт і занепад. Будь-яка імперія – хоча б шумерська чи радянська – мали загинути, пройшовши три стадії свого розвитку.
Істориків вражає та стрімкість, з якою розпадалася Південна Русь. А водночас нашестя Батия, що знищило Київську Русь, не було таким катастрофічним для півночі Русі. Як вважають історики, відповідь на це запитання ось яка: на півночі, навколо Владимира-на-Клязьмі, на той час було закладено основи нової імперії, яка, пройшовши фазу Московського князівства, трансформувалася в Російську державу.
І це тоді, коли держава Київська Русь припинила своє існування. Як і її могильниця, колись така могутня імперія – Золота Орда.
Велике князівство Литовське розчинилося в імперському проекті Польщі – Речі Посполитій. Між іншим, Польща теж не довго пишалася статусом імперії, бо сильніші гравці – Пруссія, Росія та Австрія – переділили між собою польські землі. Один із авторів, який писав на цю тему, В. Авдєєнко, зазначає, що «сучасна Україна є спадкоємицею Київської Русі, але ототожненню ці дві держави не підлягають. За період після краху Київської Русі і до появи незалежної України минуло надто багато часу, надто багато що змінилося назавжди». Та й Україна «протягом кількох століть входила до інших, більших держав, а часто й до кількох одночасно. Разом з тим, сьогоднішні українці мають пам’ятати правителів стародавнього Києва, їхні помилки, які призвели свого часу до непоправних наслідків».
На мальовничому березі Сули (нині Роменський район Сумської області), де у прибережних вербах і сьогодні голосисто кують зозулі та витьохкують соловейки (чи знаєте ви українських соловейків? О, ви не знаєте їх, бо українських соловейків треба ще й слухати!), колись, ще за часів монголо-татарського нашестя, і в пізніші, за Великого князівства Литовського, що захопило ті землі, здіймалося містечко (власне, сторожова фортеця) Глинськ – сьогодні однойменне село, центр Глинської сільської ради.
У 1498 р. у Глинську в сім’ї українського шляхтича Василя Глинського народилася донька Оленка – веселооке, непосидючо-щебетливе невгамовне дівча, якому судилося у 18 літ стати великою княгинею Московії, про яку вона до того й чути не чула на своєму половецькому порубіжжі, де ще іржали кочівницькі коні, а заразом стати жоною великого князя московського Василія III, а невдовзі по тому ще й правителькою – першою серед жінок! – Московської Русі. Та ще й матір’ю майбутнього царя Івана IV, прозваного Грозним.
У ті часи українські землі (унікальний взагалі випадок в історії!) без війни і навіть без будь-якого спротиву чи боротьби почали переходити – тихо і непомітно, одна по одній, – як тоді казали, «під Литву».
Князь Гедимін (князював у 1315–1340 pp.) і сам прославився, і Литву свою зміцнив, вивівши її в коло передових держав того часу.
Гедимін зумів об’єднати всі литовські землі в міцне князівство, він збудував столицю Вільно і заходився приєднувати – і силою, і різними обіцянками – сусідні землі до Великого князівства Литовського. Першими, на кого він звернув увагу, були білоруси та українці. Справу полегшувало ще й те, що ні ті, ні ті загарбанням Гедиміна не противилися. І було від чого. Надто їм дошкуляли свої князі, які тільки тим і переймалися, що безнастанно гризлися між собою – чвари були постійними. А тут іще й татари зі своїм здирством дошкуляли.
Литовці і не ворогували між собою (а коли пани б’ються, у мужиків чуби тріщать – відома істина з бозна-яких часів) і здирств не чинили. І нікого мовби не кривдили. Найбільші посади вони самі обіймали, а на менші ставили своїх намісників – часто і з місцевих княжих родів. І, що неймовірно, не нищили того, що забирали, люду не приневолювали, не чіпали культури й місцевих звичаїв. Та й хрестилися вони за православним обрядом, і – що вельми подобалося місцевому населенню, охоче переймали їхню мову: серед білорусів – білоруську, серед українців – українську. Ще й запевняли: старовини вони не порушують і нового не вводять… Не окупанти, просто-таки рідні брати тамтешнім людям. Ось чому українські землі без війни та без боротьби непомітно, одна по одній, переходили під протекторат Литви.
Тихо й непомітно, ніби між іншим, посуваючись уперед, литовці досягли Києва і заходилися там господарювати – але ніби зі згоди тамтешнього люду. І це при тім, що Київ підлягав орді, а українські князі називали себе підданими хана.
У 1350 р., розохотившись чи розхоробрившись, Гедимін легко і просто захопив Брянське та Чернігівське князівства. А невдовзі по тому він скинув київського князя Федора й посадив на його місце свого сина Володимира. Татари здійняли ґвалт, зібрали експедиційний корпус і посунули, аби покарати за самоуправство Гедиміна, але… Хитрий Гедимін (татари й отямитися та збагнути те, що сталося, не встигли) 1362 р. розбив їх вщент на березі річки Сині Води, після чого, як казали, у татарів добряче посиніло в очах. Загарбники нарешті отримали своє. Ольгерд – а він тоді стояв на чолі Великого князівства Литовського – швиденько приєднав до Литви не тільки Київщину, а й Подільський улус. Там він розсадив своїх небожів, князів Коріатовичів, а Коріатовичі збудували на Поділлі міста Смотрич, Бакоту, Кам’янець…
Отримавши по загребущих руках, татари трохи зменшили свій запал і навіть припинили втручатись у справи в Україні. Лише іноді за старою звичкою вимагали данини, але у відповідь здебільшого отримували обіцянки. Відтоді українські землі умовно вважалися підвладними татарам, а насправді корилися лише Литві.
Литва була князівством скорше федеративним, що всіх улаштовувало. А щодо українських князівств, то вони під владою Великого князівства Литовського жили своїм окремим життям і навіть мали свого князя. Князі були як українського роду, так і литовського. Але за довгі роки життя серед українців литовці так зживалися з українським народом, його звичаями і культурою, що з часом уже й не відрізнялися від місцевого люду. Вони не переслідували корінного населення за його мову чи віру, а навпаки – все робили для поширення української культури. Самі вони та їхні люди охоче переходили у православ’я, говорили й писали тільки українською мовою – звісно, на території України. Про якісь там утиски і мови не було.
Литовська влада охоче роздавала завойовані землі своїм підручним. Той, хто брав від князя землю за службу, звався «землянином». За це він мав постачати верховному князеві військових людей, а ті за особливі заслуги віддавали «землянам» осілість навіть у спадщину.