Вся земля Литовської держави переділялася на староства, центрами яких були замки – їх будували для захисту від татарів. Найстарішими староствами були Хмельницьке, Барське, Брацлавське, Кам’янецьке, Вінницьке…
А ще литовська влада, щоб залучити більше людей до оборони, охоче обіцяла всілякі вольності та привілеї. Прості люди, яким було тяжко під панами, переселялися з охотою у прикордонні землі, де жилося і вільніше, і заможніше. А селяни, які залишалися жити на замкових і державних землях, стерегли їх від ворогів і звалися «людьми служилими». («Панськими» звалися лише ті селяни, які жили на поміщицьких землях.) До всього ж селяни мали право переходити з однієї землі на іншу. Така влада всіх влаштовувала, тож усі були за таку владу, і від цього Велике князівство Литовське тільки міцніло.
Про Михайла Львовича Глинського, молодшого брата Олениного батька Василя, в офіційній радянській історіографії можна було прочитати таке:
«Рік народження – невідомий, помер у 1534 році; український магнат, князь. Мав великі земельні маєтності на Чернігівщині, Київщині і в Білорусії. Прагнув утворити окрему державу з українських, російських і білоруських земель, які перебували під владою феодальної Литви. Усунутий польським королем і великим литовським князем Сиґізмундом з державних посад. У 1508 році очолив повстання групи українських, російських і білоруських феодалів, невдоволених пануванням литовської знаті. Після поразки повстання 1508 року переїхав до Москви, дістав звання боярина і великі земельні маєтності. Під час війни Росії з Литвою (власне, тоді ще Московської Русі. – В. Ч.) у 1512–1522 pp. намагався перейти на бік противника, за що був ув’язнений (1514–1526). Після смерті великого князя московського Василія III (1533), одруженого з племінницею Глинського Оленою, брав участь у боротьбі боярських груп за владу, був ув’язнений вдруге і року 1534 помер у тюрмі…»
Залишається додати, що Оленин дядько, який певний час заступав їй рідного батька, Михайло Глинський довгий час жив при дворі цісаря (імператора Священної Римської імперії німецької нації) Максиміліана, служив у саксонського князя, побував у Голландії, в Італії, Іспанії, був глибоко освіченою людиною, знав багато європейських мов, володів військовою наукою. Повернувшись із мандрів, жив при дворі великого князя литовського Олександра (1492–1506) і так йому припав до душі, що дістав значну посаду і зробився його найближчим радником. І став визначним діячем Великого князівства Литовського (згодом він стане таким же діячем і Великого князівства Московського). Був литовським маршалком і навіть керував Віденським монетним двором із 1501 року.
Багатства мав великі, вони й допомагали йому здобувати прихильників і друзів – навіть і серед руського боярства. Литовська знать непокоїлася (не без підстав, звичайно), що Глинський по смерті бездітного князя Олександра може захопити владу в свої руки і навіть перенесе тоді столицю на Русь, перетягнувши останню таким чином на свій бік. Коли князь тяжко захворів, недруги Глинського розпускали провокативні чутки, що це, мовляв, він отруїв короля. А перемога Глинського над татарами в 1506 р. тільки посилила заздрість і ненависть до нього.
Король помер, хай живе король! До Вільна по смерті короля Олександра прибув королевич Сиґізмунд, і недруги Глинського підбурили його проти маршалка. І навіть домоглися заборони входити йому в покої королевича, який на той час став королем. Король разом із литовською знаттю виступив проти Глинського, почав позбавляти його прав і привілеїв. Михайло Львович спершу апелював до суду, але й суд виступив проти нього. Ще й вимагав покарати Глинського, що він, мовляв, хоче стати великим князем Литви, узурпувавши таким чином усю владу в королівстві… У вчорашнього вельможі навіть почали відбирати землі, його вже відверто оголосили ворогом Великого князівства Литовського.
І в Михайла Глинського не залишалося іншого виходу, як дати недругам відкритий бій. Разом із братами Іваном та Василем він почав гуртувати невдоволених литовським панством, а новому королю призначив строк, коли мав би відбутися суд над наклепниками Михайла Львовича. Король відмовився призначати суд, і Михайло Глинський розпочав проти князівства повстання, метою якого було відібрати у Литви українські землі та утворити на них своє, українське князівство.
Перша із двох відомих історії спроб українських князів вирвати Україну з-під литовського панування сталася 1481 р. На той час Литва дедалі більше окатоличувалася, зближуючись із Польщею (те зближення, врешті-решт, закінчиться об’єднанням, яке відбудеться 1569 р.). Київська знать, яка зберігала вірність православ’ю, не могла сприймати таку ситуацію, через що робилися спроби відділити києво-руські землі від Литви та Польщі. А головне – утвердити свою незалежність.
Першою значною перемогою українських патріотів стало відновлення Київського удільного князівства у 1440 р. – княжий стіл тоді посів син «виведеного» з Києва Володимира Ольгердовича Олелько (Олександр). На престолі він пробув 15 років і упродовж цього часу намагався зміцнити автономію землі від Великого князівства Литовського, відстоював права православних і вів успішні війни проти татарів, які ще здійснювали набіги на південно-руські території. За свідченням історика Володимира Антоновича, князь цей відзначався видатним розумом, стійкістю й хоробрістю та користувався загальною повагою. Він був одружений на дочці московського князя Василя Дмитрійовича, тож підтримував тісні зв’язки з Москвою (його діти буцімто росли в Москві при княжому дворі).
Помер Олелько 1455 р., прийнявши перед смертю чернецтво. Його сини Симеон та Михайло звернулися до великого князя литовського Казимира Ягайловича з проханням переділити між ними Київську землю, але отримали відмову. Казимир узагалі не бажав визнавати Київ вотчиною Олельковичів і віддав його старшому з Олельковичів Симеону лише в пожиттєвий лен. Симеон Олелькович, як свідчать історики, був поборником православ’я та руських народних інтересів, не полишав думки (і спроб теж) відділити Київське удільне князівство від литовського, відзначався й воєнним обдарованням, був хоробрим і неодноразово з успіхом відбивав напади татарів на Київщину. За його правління Київське князівство користувалося відносною самостійністю.
Великий князь литовський по смерті Симеона віддав Київ під управління присланого ним воєводи і таким чином усунув Олельковичів від Києва взагалі.
У Великому князівстві Литовському почались утиски православ’я, що викликало бурхливе невдоволення руських князів. Врешті-решт, те незадоволення переросло у змову, метою якої було створити власну незалежну державу на чолі з Києвом. Очільниками змови стали князі Федір Бельський та Михайло Олелькович. Як свідчить Володимир Антонович, «у 1481 році змову гадано було здійснити: князь Федір Бельський, святкуючи своє весілля, запросив на урочистості великого князя литовського Казимира і там, під час бенкету, змовники мали схопити його. Але випадково за кілька днів до здійснення задуманого змову було викрито, слуг Бельського арештовано, і вони під тортурами зізналися і дали свідчення, що компрометували князів. Дізнавшись про арешт своїх слуг, князь Федір Бельський схопився вночі з постелі, напіводягнений скочив на коня і кинувся за московський рубіж…»
Інших змовників – князя Івана Ольшанського і Михайла Олельковича було арештовано і кинуто до темниці у Києві. 30 серпня 1482 р. їх обох було страчено на лобному місці перед київським замком.
Наступну спробу відділити києво-руські землі від Литви було здійснено аж у 1508 р., себто по 26 роках. І пов’язана вона була з князем Михайлом Глинським, як його нині історики титулують – «видатним представником свого часу». Михайло Львович тоді, хоч і мешкав у Києві, столиці колись могутньої Русі – імперії Київської, але мріяв повернутися до нього, як до столиці Київської Русі, а не просто бути у Києві. Та для цього треба було заново відновити Київську Русь, її велич і могуть. І насамперед треба було повернути Києву і його землям волю, – адже в неволі могутню Русь (і будь-яку теж) не збудуєш.
Примечания
1
Взагалі, сьогодні на території України відомі шість містечок з однаковою назвою Глинськ (Вінницька, Кіровоградська, Львівська, Рівненська, Сумська та Полтавська області). Є ще село Глинськ на Брянщині – але це вже Росія. І навіть! – є село Глинськ в Ірландії. (Тут і далі прим. авт.)