Василь Миколайович Масютин
Царівна Нефрета
Художник і письменник, що сидів на двох кріслах
Український графік, скульптор, мистецтвознавець і письменник Василь Масютин (справжнє прізвище – Масюта-Сорока) згідно «Енциклопедії сучасної України» народився 29. 01. 1884 р. у Ризі. А тим часом Павло Ковжун, який був з В. Масютиним знайомий і не раз про нього писав, стверджує, що художник народився у 1887 році в Луцьку, «де й пройшло його дитинство, згодом перебував у Черкасах та Києві» («Назустріч», 1934, № 4).
Батько його був інспектором Московської семінарії і походив із давнього козацького роду з Чернігівщини. Недарма В. Масютин пише в одному з листів з Берліна: «В моем латвийском теле кроме немецких костей хорошая доза украинской крови, упрямой». В. Масютин закінчив Київський кадетський корпус (1898), Московське училище живопису, скульптури та архітектури (1914). Ілюстрував у 1906 р. московський журнал «Золотое руно». З 1907-го був учасником виставок українського мистецтва у Львові, Празі, Берліні, Нью-Йорку. Персональні виставки також відбулися у Москві (1920, посмертна – 2012).
Василь Масютин служив у 1914-1917 рр. в російській армії. В 1918-1920 роках керував графічною майстернею ВДХУТЕМАСу. Потім емігрував і в 1920-1921-х жив у Ризі, а відтак виїхав до Берліна, де працював ілюстратором у видавництвах. Російською та німецькою мовою видав кілька мистецьких підручників та монографій, опублікував чимало популярних нарисів про європейських графіків, низку статей з проблем мистецтва.
У 1935-1944 рр. відвідував Львів, до якого мав сентимент, і казав: «Львів мені незвичайно подобається, ризикну гіпотезою: Львів з вигляду – це маленький Париж. Львівські пані мені подобалися куди більше від парижанок». У Львові він співпрацював із журналом «Мистецтво», був членом АНУМу – Асоціяції незалежних українських мистців. На початку 1930-х рр. створив понад 60 гіпсових медальйонів українських історичних постатей, які Святослав Гординський після смерті Масютина перевів у бронзу й поділив на серії «Княжа доба» і «Козацькі часи».
У Німеччині змушений був заробляти тим, що малював рекламу й етикетки для берлінських купців, а також продавав вирізьблені статуетки українських гетьманів.
Користуючись посмертною маскою, В. Масютин створив два портрети Кобзаря, ілюстрував багато російських та українських книжок, творив сценографію до кінофільмів компанії «УФА» (1930-1940), листівки на тему голодомору 1932-1933 рр. в Україні, рекламні плакати, олійні портрети, пейзажі, натюрморти.
2 травня 1935-го Павло Ковжун надрукував у «Ділі» статтю про художника, який звірився йому про своє навернення до українства: «Життя відвело мене в інший бік, поки я не усвідомив собі тягу, що єдино могла привести мене до свого народу. Мої безпосередні предки, а в тому й батько, походять з Чернігівщини, де я був ще дитиною. Там чув я козацькі оповідання, пісні, там я пізнав свій старинний український рід, що з нього вийшли й військові козацькі старшини Масюти-Сороки. Коли я зустрівся з питанням української культури, переді мною відкрився новий, а разом з тим і старий свій властивий світ».
«Масютин у своїй праці вглибився в форму і зміст української мистецької культури, – продовжив П. Ковжун. – Увійшов до неї з розмахом, з новими силами, в саму її гущавину, у все те, що хвилює наші передові мистецькі кола. Маючи величезний досвід, ставить він питання стилевої самобутности, опановує прояви мистецької української культури, аби підсилити її цілою силою свого мистецького знання і хисту».
«З нагоди побуту В. Масютина у Львові, – читаємо в газеті «Назустріч» (1935, № 8), – кілька багатших осіб замовило собі в нього портрети. Деякі установи, що мають звичай вішати у своїх бюрах портрети своїх довголітніх голов (чи пак, «директорів», або, як звуть їх у нас з китайською чемністю, «президентів»), теж надумуються над тим, чи не скористати б з такої нагоди. Дирекцію одного з таких товариств намовляв прихильник нашого мистецтва замовити в Масютина портрет свого директора. Клопіт був з директором. Це була людина така скромна, що не могла скрити свого бажання мати великий портрет на великій стіні і боронилась перед такою пропозицією всякими арґументами. Боронилась ця достойна особа між іншим так:
– Нащо кому мого портрету? Я собі звичайний…
Присутній при цій розмові журналіст переконує:
– Але ж, пане директор, хто там буде знати після вашої смерти, що це ви? Зате всі будуть знати, що це портрет Масютина!
У лютому 1944 р. художник живе у Львові, має свою майстерню, зокрема 13 лютого «Український вісник» публікує з ним інтерв’ю. У червні 1945-го його заарештували в Берліні за зв’язки з українськими націоналістичними колами, й він 15 місяців перебував у концтаборі Заксенгаузен. Опісля, коли його звільнили, то доручили виготовити скульптурні декорації для нового совєтського посольства в Берліні та пам’ятник М. Глинці на Берлінському кладовищі.
25 листопада 1955 р. в Берліні Василь Масютин покінчив самогубством. «Сохранился клочок бумажки с начертанной карандашом надписью в старорусской орфографии: “Кончаю с собой по своей доброй воле. В. Масютин”», – стверджує один з російських дослідників.
В листі до Д. Бурлюка, батька російського футуризму і теж українця, В. Масютин пише: «Немного обидно, конечно, что, в силу обстоятельств, оказался между двух стульев: здесь я – иностранец, для соотечественников я все-таки на положении эмигранта, не прошедшего их школу, не напитавшегося их духом. Претендуют на меня как на своего кое-какие украинцы, но и те с оговорками. Так я и состою в «ничьих», и особенного интереса ко мне никто не проявляет. Это меня в сущности и не печалит, но все же немного грустно становится, что после меня еще некоторое время будет беречь мои вещи Марина (донька художника. – Ю. В.), а после нее все оставшееся после меня станет ненужным хламом. Думая так, не себя становится жаль, а жаль вещей, к которым у меня отношение как к живым существам».
Донька художника Марина Масютин (1908-1998) теж захоплювалася графікою і зробила ілюстрації до окремих українських видань (Олександр Олесь. «Мисливець Хрін та його пси», 1944). По смерті батька вона передала українській громаді медальйони з зображенням українських історичних діячів, однак картини й графіку після її смерті у 1999 р. віддав у Москву її чоловік Судлецький, росіянин, хоча художник заповідав їх Україні.
Писати В. Масютин почав замолоду, писав українською, російською та німецькою мовами, окрім названих повістей створив цикл легенд «Дні творіння» (1918), повісті «Небезпека зеленого острова» (1925), «Der Doppelmensch» («Подвійна людина» – німецький варіант повісті «Два з одного», 1925).
В часопису «Назустріч» (1935, № 8) В. Масютин зізнається: «З друкованої белетристики маю ще багато новель, розкинених по ріжних німецьких літературних журналах, а у теці ще два фантастичні романи, підготовані до друку. Тепер пишу новий роман, в якому зображую національну метаморфозу російського старшини Дембовицького, якого батько вважав себе за поляка, а в суті річи був нащадком козацького роду Дубовіїв. Через полонізм і русицизм молодий Дембовицький стає свідомим українцем Дубовієм».
В 1925-му він повідомляє російському мистецтвознавцеві П. Еттінгеру: «Последнее время увлекся писанием небольших рассказов в библейском стиле и на библейские темы. Начал печатать их (в немецком переводе) в газете. Меня занимает форма. Конечно, это меньше всего «божественные» легенды. Собираюсь рано или поздно сделать иллюстрации. Пока написал 15 коротких рассказов о сотворении Адама и Евы, слона, муравья, крота, черепахи и пр. и пр. Если смилостивится надо мной судьба, даст мне возможность на два – на три месяца забраться куда-нибудь в глушь и спокойно поработать, тогда я к осени произведу на свет роман сверхсенсационнейший. Озабочен пристройством залежавшихся «Дней творения» и «Нефрет». Что-то будет? Это все равно как дочери, засидевшиеся в девках». Некоторые рассказы «библейского» цикла были напечатаны в берлинских газетах: «Так вышло, что на поприще беллетристики я выхожу в немецком одеянии. Русские открещивались от меня».
До цієї книжки увійшло дві фантастичні повісті Василя Масютина. «Два з одного» була написана ще до Першої світової війни, випередивши повість М. Булгакова на схожу тему – «Собаче серце», але видана у Львові в 1936 р., «Царівна Нефрета» була написана в 1919-му, але видана теж у Львові в 1938-му.
Обидві повісті збурили тодішню пресу, клерикальні часописи побачили в повісті «Два з одного» розпусту і гостро заатакували автора й видавництво, називаючи повість «бруковою», тобто найнижчого ґатунку. На захист письменника виступив Михайло Рудницький. З цією цікавою полемікою читач може ознайомитися наприкінці книжки.
А минулого року «Царівна Нефрета» була видана в Росії – «русского художника и писателя» переклали… з української.
Юрій ВинничукЦарівна Нефрета
Перша частина
Боротьба
– Тепер я остаточно переконаний, дорогий Райте, що ви на фальшивій дорозі. Ви залишаєте на боці поважні досліди, а захоплюєтесь оманною пишнотою зверхніх форм…
Райт слабо оборонявся перед нагальними аргументами Стакена.
«Дорогий Райте» – такого звороту досі не чув д-р Роберт Райт, молодий єгиптольоґ, автор кількох книжок. Професор Готгард Стакен – міжнародна величина і неохибний авторитет в царині єгиптольоґії, зводив підсумки з останньої книжки Райта. У останньому часі говорили про нього винятково багато: Єгипет, його останні розкопи і все зв’язане з ними стало улюбленою темою розмов навіть ляїків [1].
Стакен – худорлявий і випростований, стояв за столом. покритим книжками і рукописами. Він доторкався настільної плити своїми твердими, наче алябастровими нігтями і вибивав глухо такт до своїх слів. Його плоский череп покривало рідке дбайливо пригладжене волосся тільки ззаду та по боках. Його закарлючений ніс нагадував пташиний дзьоб. Чорні, блискучі очі. Зовсім як той славний суп [2] у музею в Каіро. Такий глибокий був погляд його незглибних – наче знання вічности – очей.
Перед ним стояв Райт з пошаною, але з упертою міною, і проти віку вчителя виглядав іще молодший, ніж ним був справді. Його подовгасте обличчя – що вказувало на його походження – було англійське. Завзяте підборіддя і трохи гостра лінія уст не зовсім згоджувалися з м’якістю вищої частини його обличчя. У його очах можна було відчитати супротивність людини не так може, впертої, як химерної. Напів жіночі і напів мужеські риси його вдачі, помітні у зверхньому вигляді, надавали його працям своєрідний чар.
«Дорогий Райте…». У цій апострофі пробивалася нотка самовладної протекційности. Така фраза лестила Райтові, а водночас і насторожувала його.
«Дорогий Райте!» – у тих словах критики на його книжку він відчував, як хочуть знищити його індивідуальність, але разом з тим він віднаходив у критиці якусь болісну насолоду, якби жертвував собою для якоїсь вищої мети. «Дорогий Райте» – звучало як обеззброєне великосердя батька і володаря, що наказує.
Райт уявляв зовсім інакше становище супроти його книжки. Ось вона перед ним, оправлена в пергамент зі золотим шулікою на обгортці. Кілько незабутніх хвилин внутрішнього напруження! Кілько годин щасливої подорожі у підземелля єгипетського генія, якого твори призбирані у мовчазних салях єгипетської ґалєрії!
У кількох метрах від нього гудуть авта та електрична залізниця, пливе течія людей зовсім байдужих до величної минувшини. Йому не повинні були докоряти, а хвалити його за те, що він дав цій тупій масі свою книжку. Стакен признавав совісні підстави його праці, але не вмів відчути теплого віддиху тих картин минулого, які Райт оживив разом з терпіннями, любов’ю та думками єгиптян. Стакен не хотів признати вартости його книжці, дарма, що Райт вложив у неї так багато праці: кілька місяців треба було з напругою всіх сил визбирувати з надписів матеріали про буденне життя єгиптян і з окрушків складати повну його картину.
За це все – тільки докори…
Нігті Стакена барабанили глухо по столу, його очі дивилися непорушно і непризно.
«Орел повинен дивитися в сонце. Очі Стакена не повинні осліпнути від того, що вони ввесь час задивлені у великого Ра… Хто це такий Стакен? Птах, чи бог?… Райт відчував, що його думки розсіваються у тому погляді, який повертає унівець його думки. Він мусив зробити більше зусилля, щоб вернутись до рівноваги.
– Дуже мені прикро, пане професоре, що моя праця не знайшла у вас прихильности, але тепер, вислухавши всіх ваших доказів, мушу признатись, що не можу відректись від нічого з того, що я написав. Я знаю, що правда на моєму боці і це для мене полекша під тягарем ваших закидів.
Стакен стягнув уста, якби хотів усміхнутися. Це було новиною для Райта: адже Стакен ніколи не сміявся.
– Ви вперті, пане докторе, і я поважно боюсь, щоб ви не ввійшли на небезпечний шлях. – І вже у зовсім зміненому, офіційному тоні додав: – Будь ласка, перегляньте завтра оту скриньку з рукописами. Відчитайте тексти, заки я прийду вполудне.
Знову стук нігтів по столу – на знак, що цим разом востаннє. Легко кивнув головою і Райт мусив відійти. Учень, відходячи до дверей, нагадав шкільні роки і той настрій полекші, яку відчував, коли міг відповісти задовільно на питання вчителя. Стакен опустився на фотель і відразу втратив сувору поставу. Він пожовк, мовби старівся на очах – подобав на чоловіка, що відчував приємність, коли його знесилене тіло може спокійно та вигідно знайти собі місце.
Працю, яку перервав Райт, щоб побачитися зі Стакеном, він не міг уже продовжувати після повороту. Тепер якось дуже поволі відчитував напис на п’єдесталі статуетки. Несподівані проблиски, що звичайно находили на нього під час такої праці, тепер не з’являлися. Щойно дзвінок, що сповіщав годину, коли зачиняли музей, звільнив Райта.
Він зібрав свої записки і поквапніше, ніж звичайно, подався до виходу.
При воротах музею побачив Райт знайоме авто і за спущеним вікном обличчя нареченої. Рукавичка переслала йому живий привіт. Сьогодні Райт мало тішився цією зустрічею. Марія, чи як він звав її – Мері теж заявляла права до його свободи. Він знав її лише рік, – від місяця був її нареченим. Райт не міг віднайти у своїй пам’яті зв’язку між своїм станом нареченства і теперішнім настроєм. Якесь зовсім чуже йому почування порушувало його рівновагу.
Та тільки на мить тривало це невдоволення. Він збіг сходами і всів у авто, що пахтіло парфумами. Вже сидів, коли побачив у дверях музею Стакена. Цей тримав під пахвою палицю, натягав рукавички і дивився тупо з-під старомодного капелюха з широкими крисами. Райт відхилився, щоб пірнути у глибину авта, викладеного подушками.
Мері притулилася до нареченого. Від цієї щирости його поганий гумор щез миттю. Він уже дивився з задоволенням на свою наречену: на її природно свіже личко, коротке волосся і кінчик нахабного носика. Усе інше щезало під її капелюхом. Мері мовби відчула його погляд – відвернула голову.
«Яке це дивне… – думав Райт, – коли вона дивиться на мене ось так, як тепер, маю вражіння, мовби вона прийшла з якоїсь далекої далечіні і приносила «зі собою щось давно забуте і загублене». Але перед ним світило ясне та безсумнівне личко гарної дівчини. На устах Мері заграла усмішка. Райт нахилився над ними і поцілував їх.
– Стакен хотів нині дати мені лекцію, йому не подобається моя книжка. Він уже зовсім припав порохом і цвіллю, нагадує мумію. Ані мені в голові слухати його! Нехай він собі воскрешає єгипетську історію, а я оживляю єгипетських людей. Але це тебе нудить? Це нецікаве… Зате по шлюбі поїдемо до Каіро. Побачиш Єгипет, тоді зрозумієш, чому я так полюбив той край.
Правду кажучи, Мері мала інші пляни. Єгипет не приваблював її: вона ж знала, що її заберуть туди не для приємности. Вона воліла б французьку Рів’єру або Італію. Навіть не було б погано залишитись у Німеччині і поїхати над море… Як наречена вона мусила спрямовувати свої думки на спільне життя з Райтом і вона пробувала знайти гармонію між звичками і бажаннями чоловіка і власними.