– Я радо поїду з тобою…
Її очі дивилися ніжно і покірливо. Райт побачив її закоханий погляд… Що після цього значить Стакен! Які смішні ті атентати на його свободу! Райт відчув з такою самовпевненістю своє право і свою силу, що його недавні сумніви видалися йому дитячим настроєм.
Дома чекав на Райта пакунок. Його видавець пересилав йому рецензії на його книжку. Сам автор не сподівався такого успіху. Між вирізками англійський лист. Питають за умовами перекладу. Досить приємно. Якийсь великий англійський журнал. У ньому звіт з одного наукового засідання. Книжку Райта вважають подією. Такий осуд видав не хто інший, а сам славний Пікок. Усе разом – повна перемога. Райт знав, що Пікок це єдиний єгиптольоґ, якого авторитет признавав також Стакен. Голоси критики вказували, що Райт не лишиться серед боротьби самотнім. Боротьба видавалась йому неминуча.
Райт мав рішучість молодих, яка дозволяє нехтувати загальноприйнятими поглядами, а триматися нез’ясованої певности, подиктованої внутрішнім переконанням. Стакен був дослідником. Те, що світ учених уважає за плід його генія, є по правді тільки екстрактом його дослідів. Нема там нічого, чого не можна б було доказати, покликуючися на джерела, коли перевірити їх достовірність. Того, що давав Райт, не можна було завсіди перевірити, але тільки тому, що люди типу Стакена не все знають. Докази прийдуть аж згодом. Те, що писав Райт – він знав з якнайліпшого джерела і цим джерелом був його власний дух, що жив скрізь і що не признавав перепон між минулим і теперішнім. У своїй книжці він змальовував єгиптянина на тлі його способу життя, того єгиптянина, що був у силі творити такі чуда, як голову богині Мут у Каіро, незрівнянний малий торс в Лондонському університеті, фльорентійську голову, що не уступає нічим голові Монни Лізи, і всі ті подиву гідні твори вічного мистецтва, які ще й досі дають спонуку до творчої праці, хоч би як сучасні хотіли оминути їх впливів. Пояснення тих чудес треба шукали не в магічних і обрядових текстах, але в самому життєвому ритмі того незвичайного мистецького народу.
Тарабанячи своїми твердими нігтями по столу, Стакен докоряв Райтові, що він висунув один загальний закон для любовних пісень і сакральних різьб. Стакен уважав такий замах на обрядову строгість різьбарського мистецтва майже за хулу. Але чи, наприклад, створити таку різьбу, як малий торс, що стоїть в університеті, це щось інше, як скласти молитву? Чи саме тіло Мері теж не можна вважати поклоном перед великим Невідомим, а хіба її очі, що розпливаються серед рожевого серпанку, не моляться?
Перед ним вирізки, журнали, листи. «Все це докази, що моя правда не тільки моя, але що теж інші вірять у того Бога, якому я молюсь… Про-фе-соре Стакен! Я був вашим учнем. Тепер я сам уже став учителем. Наші правди ріжні і наші дороги розходяться».
Коли Райт заснув після дня, проведеного над листами і книжками, перед ним знову виринуло непохитно самовладне обличчя Стакена. Він пригадав, як його учитель здобув над ним владу, викладаючи перед уважними слухачами виміреними, немилосерними словами. Кожне з тих слів западало у глибину Райтової душі. Він мав тоді таке вражіння, мовби Стакен наповнював душу найліпшого учня частиною своєї душі, мовби своїми словами накреслював довкола нього магічне коло, щоб забезпечити Райта від усяких спокус, що могли прийти до нього і охоронити його перед його власною правдою.
Тепер очі Стакена дивилися на Райта десь здалека, з тих царин, звідки до Райта дійшла свідомість двоїстости нашого життя. Тепер здавалось, що вчорашній день вилікував його остаточно з небезпеки піддатися впливам Стакена. Його збентеженість розсіялася, коли він уявив тіло Мері – тіло статуетки з університету.
Вранці о дев’ятій Райт сидів уже за столиком бібліотеки. Упорядкував рукописи для Стакена. Договори, джерела, гімни – на один бік. На другий – усяке барахло, що не приносило нічого нового, але яке Стакен мав звичку пильно переглядати.
Коротке оповідання, запашна любовна історія. Райт почав заглиблюватись. Він не міг перервати лектури і забув про інші ще невпорядковані наміри з багатої присланої збірки, до якої Стакен прив’язував велике значіння.
Нефрета. Хто вона така? Невідома предтеча Сафони, що диктувала пильному секретареві фрагменти оповідання про тужливі зустрічі, хвилювання, надії. Короткі речення падають, як зірвані пелюстки квітки, з якої рука тремтячи хоче відчитати свою долю, дістати відповідь на питання розгубленого серед сподівань серця.
«Кохана твого серця виходить нишком до саду. Мій коханий! Моє серце стежить за тобою.
Я кличу тебе… глянь – я тут.
Мій коханий покидає свій дім і йде своєю дорогою, не вважаючи на моє кохання. Моє серце затихло у грудях. Навіщо мені солодощів і пахощів! Те, що було солодке для моїх змислів, тепер для мене гірке, як жовч птахів.
Зате від віддиху твоїх уст починає битися моє серце, з них пливе до нього вічне життя, наче таємний дар Бога…
О, мій любий друже! Бажання, що наповняють мене, те, що ворушить твої груди, я довіряю своєму серцю. Я буду подібна до мерців, коли мій любий друг не прийде до мене вночі.
Я чую голос голубки. Вона каже: «Чи бачиш досвітню зірку, що багрянцем барвить мою стежку?» І ти, пташко, кличеш мене. Я знайшла мого любка, і моє серце зраділо; стало радіше, як серце всіх інших.
А! Я виглянула з-поза дверей, бо мій милий наближається до мене. Заки він надійде, мій зір не може відірватись від землі, моє вухо заслухалось у його кроки. Бо моє кохання для нього – єдине щастя мого серця…
Моє серце б’ється так живо назустріч твоєму коханню, що кучері над моїм чолом падуть, моє волосся розкуйовджується, коли біжу тобі назустріч. Та я присягаю тобі, присягаю, що коли прийдеш – я його зачешу».
Це навіть не оповідання, а низка натяків, від яких починає бурлити кров. Фрагментарні записки у щоденнику. Омах огника, що ще не став полум’ям. Острах вичікування. Обіцянки перед зустріччю. Гімни кохання, що ще не заволоділо предметом, за яким тужить, кохання ще не заквітчаного насолодою своєю жертви.
Ім’я Нефрети – однозвучне з єгипетським означенням звуків. У коханні звучить душа, у пісні тремтять струни. Оце ім’я солодке, безмежно близьке. Райтові здавалося, що воно йшло за його душею від хвилини, коли звук «Нефрета» виринув із темряви неіснування після довгої і таємничої блуканини, а тепер його земне життя наповнилося ним і надало йому зміст.
Дванадцять ударів. Округлі, повні удари, водночас мовби на хвилину застрягли – наче годинник, що висів у кутку, випускав їх вагаючись. З останнім ударом Стакен увійшов до бібліотеки.
Вчорашня свіжість Райта, його самовпевнена віра у перемогу десь пропали. Пронизливий і непроглядний погляд учителя знову покорив його. Як птах у клітці його душа билася на всі боки, не находячи виходу. «Моя книжка, мій шлях, Мері… вони були десь там… але тут… погляд засушеного старця, що вже витягав руку за папірусами».
У ньому виринув один спомин зі шкільних часів: саме так, а не інакше пропазить [3] учитель «віслячий міст» [4], який перед ним незручно заховали.
На папірусі спочила Стакенова рука. Кутки його зшилених [5] уст тремтіли, коли він усміхнувся: «Пане доктор! Будьте такі добрі і занесіть це до мене».
Його пожовкла рука зробила над столом і над рукописами наказовий рух.
Райт чув на спині погляд Стакена, коли йшов до його робітні, де висіла скромна мідяна табличка: «Директор Стакен». Скрип ключа у замку – Стакен випередив Райта, щоб відчинити двері: «Прошу, пане докторе».
Як і вчора, Райт знову стоїть перед столом директора. Стакен уже сів на своєму фотелю. Цим разом він не страшний. Просить Райта сісти. Його руки з перехрещеними пальцями спочили на рукописах:
– Мені здається, що я відорвав вас від праці, дорогий Райте.
(«Дорогий? Тепер я не піддамся», – подумав Райт, мовби прокинувшись із почуванням спротиву.)
– Цей уступ зацікавив вас. Чи не прийшло вам на думку, що я хотів виставити вас на пробу?
Саме в тій хвилині Райт подумав про цю можливість.
– Пікок хвалить вас. Ви повинні тішитися, що маєте такого оборонця.
Райт відчув, що почервонів з радости і як щось свіже оживило його по-давньому. Може, Стакен уже прочитав звіт з засідань товариства…
– Пікок пише мені, – при цьому вийняв поручений лист з грудної кишені, – складає мені побажання… – у цих словах звучала явна іронія, – називаючи ваше пояснення єгипетського світогляду сміливим, але він і виразно захоплений ним. Ви переходите в царину небезпечної фантазії, ви мрієте, ви піддаєтесь спокусам відтворювати людей, при цьому нехтуючи єдиний певний шлях суворо наукового досліду…
Райт не мав сили опанувати нетерпеливого відруху.
– Ви занадто сміливі, дорогий Райте. Я не можу не сказати вам цього. Вчора я критикував вашу легкодушність, а нині остерігаю вас перед нею з подвійною силою.
Пальці Стакена ворухнулися, уста стягнулись.
– Чи ви упорядкували до кінця всі надписи, пане доктор, чи ні? Прошу вас зайнятися ними сьогодні, бо завтра я попрошу вас переглянути в моїй робітні папіруси.
Обличчя Стакена задоволене, на його очі падають вії.
– Сподіваюсь, що ріжниця в поглядах не порушить наших щирих приятельських взаємин.
І подає через стіл руку Райтові, який хоче якнайшвидше розірвати нові пута.
Райт вертається до своєї праці зовсім схвильований. Його думки спрямовує у зовсім інший бік свідома воля.
«Чи за ті місяці надмірної праці в музею і дома я не перетомив себе?» – думає Райт. Зустрічі з Мері були для нього тільки коротким відпочинком і не зуміли переривати його умової праці. Він усміхався тільки зверха, говорив чемні слова, супроводив Мері на концерти і до театру, але ввесь час бачив тільки образи, що виринали перед ним з минулого, яке раз у раз відкривав.
Він думав про своє недалеке подружжя, як про обов’язок, що його треба якомога скоро спекатися. «Я виїду і кілька місяців буду далеко від Стакена, що тільки мені перешкоджає… Тоді й відпочину».
Ввечір Мері була ніжна. Її батько Ляндсберґ появився тільки на короткий час:
– Я тішуся вашими успіхами, пане Райт. Молодь іде тепер швидше вперед, ніж ми, старі. Ви вже дійшли до шпилю, хоч ви могли б бути моїм сином. Як я мусив намучитися, поки здобув те місце, яке займаю тепер! Які зусилля, кілько умової праці!… Але на нашу працю ніхто не звертає уваги, ніхто про нас не говорить.
Ляндсберґ був дуже себелюбний: він тішився, як дитина, коли який ілюстрований часописний додаток приносив з нагоди його ювілею – очевидячки не безкорисно – його фотографію. Не знати який уже раз він повторяв оповідання про поодинокі етапи своєї кар’єри. Починав від хлопця на посилки, а нині є директором ріжних підприємств. Не все можна було пояснити його успіхами – про не одне він мовчав. Виговорився, закурив циґару, поглянув у дзеркало, поправив краватку. Розмахуючи руками виходив з хати і вертався пізно вночі.
Мері чекала від Райта якоїсь ознаки ніжности. Але Райт обертав свою емальовану папіросницю і говорив:
– Стакен постарівся і став нудний, засох, прибрав наказову позу. Всі його бояться, а в музею мертвеччина, як у гробі. Він навіть не хоче слухати про періодичні виставки, які повинні показувати систематично ріжні сторінки старовини. Складати все у хронольоґічному порядку це ж нудна річ. Музеї мають тільки тоді вартість, коли вони не тратять зв’язку з життям і не нагадують цвинтарів, де скидаємо на купу все, що для життя непридатне.
– Роберте! Я хотіла тебе прохати… Забудь за музей, коли ти приходиш до мене. Коли ти так промовляєш, як тепер, маю таке вражіння, якби мене теж посадили за шкло, бо я вже нікому непотрібна.
Райт глянув на Мері. Її уста складались по-дитячому, але її тон не був дитячий: у ньому звучало щось своєрідно владне.
– Вибач мені, але я в останньому часі був трохи неспокійний. Я почуваю потребу відпочити… ми мусимо кудись в недовзі виїхати.
– Ні, приспішити шлюб неможливо. Навіть якби наше мешкання було раніше готове, то перед початком жовтня не можна навіть про це і думати.
Мері все заздалегідь обдумала.
– Я матиму труднощі з відпусткою: Стакен…
– Я не розумію, чому ти так тримаєшся музею. Я гадаю, що наш маєток дозволяє нам зректися твоїх заробітків. Ти ж зрештою сам сказав, що твої книжки принесуть тобі гарні гонорари, – поправила першу думку Мері, щоб висунути на перший плян матеріальну самостійність Райта.
«Може, й її правда, – думав Райт, вернувшись додому. – Ніщо не в’яже мене з музеєм, крім звички…». Та водночас він почував, що ця звичка проникла в нього, як отрута, і що він потребував щоденно всіх тих музейних предметів коло себе, як повітря для легенів. Очам, що зупинялися на тих предметах недбайливо, тільки з цікавости, вони справді видавалися нудні, але перед Райтом, що почував себе посвояченим з ними, вони відкривали довірливо свій зміст, спочатку незрозумілий. Між тими предметами ріжної вартости не було нічого такого, що не заслуговувало б на увагу.
Це ж усе були тільки частини великої цілости – цілости Єгипту Озіріса, що його проглинув час. Його тіло, що розпалося на тисячі відламків, містилося по всіх музеях світу.
Усе тут було конечне, все сутнє. Райт відчував свої сумніви з гіркотою, хоч вони виринали тільки на хвилину. Він не міг під ніяким приводом зректися свого внутрішнього зв’язку з музеєм.
Оця зневажлива байдужість Мері… Музей і Мері – два непримиренні бігуни [6]. Стакен, Єгипет і теперішність. Завмерлий Захід – країна занепаду – Аменті – захист покійників. Де є життя? Чи тут у тому світі, що вимирає, чи в Єгипті – вічно новому світі чудових візій, країні безсмертної краси? Безконечна зміюка торохливих авт, грюкіт поїздів над головами, шум підземельних залізниць… Ряди сірих, одноманітних, нудних домів, асфальт, що ввесь блищить товщем, сіре небо – все сіре та чорне серед холодного електричного світла.
Райт бачив інші лінії, інші пропорції. Він мріяв про інше темпо руху. Святошними фалдами царської мантії він покривав метушливу запопадливість сучасного життя.
Королівський Єгипет! Прадід усього нашого знання! Учитель незабутньої мудрости та краси!…
«Мері відійшла від мене трохи холодно, – подумав Райт, коли положив руку на клямці дверей свого мешкання. – Прощаючись, вона затримала трохи довше руку в моїй, коли казала: – Ти не мав сьогодні для мене ні одного ніжного слова». Натякала, що воліла його таким, яким він був учора. Чи не мала вона наміру перебрати вплив Стакена?» Та чи не він, Райт, не зраджував Єгипту, якому віддавна записав душу? Постать Мері нагадувала йому обов’язки супроти теперішнього світу. Оцей світ з’їдав його щоденне існування, під яким скривалося його безсмертне «я». Так, щоденщина своєю чергою вражінь тягнула його як крутіж проти його волі.
У сні бачив Райт Стакена, як стояв на другому кінці вузької кладки над широкою рікою. Райт хотів перейти на другий бік, але бачив перед собою непорушну, мов з каменя різьблену постать, що загороджувала йому дорогу. Він мусив дістатися на той беріг і відчував, що як не вимине Стакена, то пропаде. Коли Стакен не пропустить його добровільно, тоді він мусить шукати іншої дороги. Він перемагає в собі силоміць нехіть і острах, протискається попри холодне тіло Стакена і дістається на другий беріг очищений і зовсім прозорий. Він не може бачити власного тіла, але відчуває його дуже виразно. Крізь Стакена, що виростає перед ним і бовваніє, як будівля, він бачить Мері та якихось незнаних людей поза собою, на покиненому березі. Всі кличуть його, потім сідають до довгого ряду авт і від’їжджають довгою зміюкою.