Які бажання може мати цей бездушний чоловік, той сором’язливий фанатик з віями, немов пожовклі листки?
У ньому прокинувся спомин пожадливого погляду. Мері? Ні, ні… Сабіна Гропіюс? Ні, вона зверталася до нього завсіди своїм єгипетським профілем, але ніколи не дивилася на нього. Чиї ж очі це могли бути?
«Ах, я виглянула з-поза дверей, бо мій милий наближається до мене. Заки він надійде, мій зір не може відорватись від землі, моє вухо заслухалось у його кроки. Бо моє кохання для нього – єдине щастя мого серця».
– Так, мій дорогий Райте, ще не запізно. Я розумію, що ви йдете за поривом, але правда повинна стояти вище.
– Пане професор, ви обіцяли мені показати рукопис.
Настала тиша, серед якої було чути тільки шелест паперу, судорожно зібганого в пальцях Стакена.
– Чи така дрібниця може вас справді цікавити?
Стакен піднісся з місця до папірусу, який імовірно вже був приготовив на столі. Підніс його до очей, переглянув, і його уста викривились зневажливо.
Райт мав вражіння, мовби цей лист мав його прізвище на адресі, мовби той, хто писав його, був вороже настроєний до адресата і мовби автора письма видавали в руки його ворога, передаючи цей лист у чужі руки.
– Ви обіцяли мені…
Стакен нахилився, мовби насолоджувався, що вміє так поволі рухатися, і прочитав строфу:
– «Бажання, що наповняють мене, те, що ворушить мої груди, я довіряю своєму серцю…» Що за нісенітниці! – Згорнув поволі папірус і важив його в руках. Райт стримав віддих. – «А що, коли кількатисячолітній поклик розсиплеться у попіл?»
Стакен підніс руку, а Райт простягнув свою, щоб узяти знехтувану ним дорогоцінність. Над долонями, що наче благали, Стакен підніс руку ще вище. Він підніс звиток до світла, полум’я охопило його і заблисло. Райт зірвався на ноги і схопив Стакена за плече. Але вже було запізно: з папірусу, що знявся димом, упали на стіл спопелілі останки. Видко ще було на них поодинокі знаки, як останні судороги покійника, як останнє прощання.
– Чому ви це зробили? – спитав Райт тихо.
– Я не міг би вибачити собі ніколи, якби я чим-небудь підтримав вашу втечу перед правдою.
Він показав на кам’яну посудину, якої покришка була головою шакала:
– Там є попіл. Багато рукописів зустріла така сама доля. Ніхто не зробить мені докору, що те, що повинно було розсипатися у порох з померлими, я не зберіг для живих.
Райт мовчав. Останки папірусу покривали стіл, як листки цвинтарного вінка – нагадували про неповерненність того, що минуло.
– Ви помиляєтесь, пане професор, і я докажу це вам не тут і не тепер, а у своїй книжці.
– Ще нова книжка?
– Так, книжка про радість і про життя. Про те, чого ви не розумієте і чого ніколи не зрозумієте.
– Це ж визов.
– Так, визов, коли хочете.
– Бережіться, Райте.
– Чи це має бути погроза?
– Коли хочете, так.
Карлик ішов попереду з малою нафтовою лямпою. Він довго не міг потрапити ключем до замку. На вулиці стояла закохана пара притулившись, зовсім байдужа до появи Райта, який зупинився добру хвилину, не знаючи в який бік повернути.
Божевільний Стакен!
Коли Райт прийшов другого дня до музею, вже застав Стакена. Він сподівався якихось докорів, але надаремне. Він хотів прохати дозволу, щоб міг відтепер працювати не в робітні Стакена, а в бібліотеці, аж тут Стакен його випередив:
– Я гадаю, пане доктор, що наші приватні розмови не зможуть мати ніякого впливу на виконування ваших обов’язків. Я прошу вас доручену вам роботу докінчити при цьому столі. Я не сумніваюсь, що ви скінчите її так само блискуче, як ви її почали.
Райт уклонився і пішов на своє місце. Приготований матеріял мовби спух за ніч. Стакен приніс зі свого дому нові звитки, які напевне мали на меті розпалити серця всіх тих єгиптольоґів, що належали до однодумців Стакена. Були тут такі рукописи, що їх власник міг би розбагатіти, якби хотів їх продати. Не було сумніву, що поява тих текстів у друку викличе сенсацію.
Стакен мав у своїй мишеловці випробувану приманку. Він стежив як ловець за рухами Райта, що просліджував нові матеріяли.
Тепер він бере папірус, знищений часом. Обережно розвиває його і поволі придивляється його знакам. У цій хвилині він мусить мати певність, що перед ним відкриваються ворота, якими не входив іще ні один сучасник. Це ключ до мудрости. Читати це стільки, що покуштувати овочу знання. Райт поволі вчитується… Далі! обережніше! дивись! зглиби! і будеш сам, як боги!…
Зовсім так само обережно і поволі звиває Райт папірус і складає його на бік поруч інших. Нібито байдуже вибирає між ними, врешті зупиняється на одному звитку, щоб пірнути у працю. Тут усміхнеться і відкладе рукопис, там непомітно пройде мимо скарбів.
* * *
Рідкі листівки Мері були доказом, що вона почувала себе знаменито. Було ясно, що привіти, які вона йому присилала, писала наоспіх десь по ресторанах, разом з привітами до інших. Такі звістки про себе з невідступним «цілую» не промовляли з віддалі досить ніжною мовою. Не було в них сильної туги за нареченим ані бажання повороту. Чому мало б бути? На осінь і так призначили шлюб. Це було певне, навіщо ж хвилюватися?
Книжка Райта посувалася скоро вперед. Він написав до англійських видавців. Його пропозицію, щоб видати книжку спочатку по-англійськи, заки вийде німецьке видання, вони прийняли з неприхованою радістю. Не була це звичайна примха Райта, а маневр, спрямований проти Стакена. Райт знав, що його книжка зустрінеться з найбільшою прихильністю в Англії, де так захоплювалися єгипетськими розкопами останніх років і де їх уважали подекуди національними гордощами. Признання і симпатія для його праці були козирями в його грі.
Англійці не гаяли часу. Оповістки про появу нової книжки разом із голосами критики про попередні праці Райта появилися саме тоді, коли він дописував останні сторінки заповідженого твору.
«Що ви тепер скажете, пане професор Стакен?!»
Стакен не сказав нічого. На другий день він показав Райтові з квасною усмішкою сторінку фахового англійського журналу, де великими буквами стояло:
Нова книжка Роберта Райта!
ЄГИПЕТСЬКА ЖІНКА.
Студія з історії культури.
Багато ілюстроване видання.
Тимчасово приймаємо передплату.
Гостро обтятий ніготь, наче кіготь, ударив при слові «жінка» так сильно у папір, що залишив у ньому рису.
– Жінка? – спитав Стакен з дивним відтінком. – Єгипетська? – і його зів’ялі вії прикрили наполовину його чорні очі. – Коли не помиляюсь, то ви маєте намір женитись, докторе?
– Чи ви маєте, пане професор, сьогодні для мене якусь спеціяльну роботу? – спитав Райт холодно з піднесеною головою, почуваючи, що в ньому підіймається хвиля бунту.
Старече бурмотіння:
– Професорові Стакенові не може бути байдуже те, чим займаються його учні. – Підніс голос і говорив далі: – Доктор Райт є асистентом єгипетського музею в Берліні. Чому ви не додали цього титулу до свого прізвища? На одну хвилиночку, пане доктор…
Райт підійшов ближче. Стакен передав йому коректу одного проспекту:
ІДЕЯ ОСОБИСТОГО БОГА В ЄГИПЕТСЬКІЙ РЕЛІГІЇ.
На підставі невиданих джерел написали
проф. Стакен, директор Музею в Берліні,
і д-р Райт, асистент.
І додав зі своєрідним наголосом:
– Ви помагали мені багато при перекладах. Але ви мусите ще багато вчитися. Ви мусите…
– Дякую вам, пане професор, за честь, але я волів би, щоб ви зчеркнули моє прізвище. Я навіть прошу вас його зчеркнути.
– Цього я не зроблю, пане докторе. Я не можу позбавляти вас того, до чого ви маєте право, навіть якби ви з цього права не хотіли скористати. Вибачте, що я відорвав вас від праці.
«Той старий – нестерпний. Знову насилує мене. Що мене в’яже з ним?» І на ці питання сам відповів собі: «Почування пошани сина, дивний зв’язок, незрозуміла залежність, яка може скінчитися тільки зі смертю одного з нас»…
Райт знову відчував на собі погляд чорних очей, що проверчували йому ззаду череп, якби шукали в його мізку за його думками. Як довго Райт працював над своєю книжкою, він увесь належав до світа, що розкривався перед ним, і всякі буденні прикрощі щезали, не мали до нього доступу. Але тепер, коли закінчив роботу, знову був безборонний. Стакен заволодів його свободою і зв’язав йому у боротьбі руки.
Райт пригадав свого батька Карла Райта, що ще звався Чарльзом. Його батько, навіть живучи в Німеччині, зберіг манери вродженого англійця. У своїй різкости він мав переконання, що ввесь світ існує тільки для нього. Його прадід переселився на початку XIX віку з Англії до Німеччини і переніс усі звичаї бритійського королівства на континент. Він займав чільне становище на маленькому дворі німецького князівства і гордився тим, що був майже всевладним паном у внутрішній і закордонній політиці цієї мініятурної держави. У спадщині від цього англійського емігранта дістав Роберт Райт завзяття і сильну волю протиставлятись усякому насильству. Він піддавався неписаним законам, як джентльмен, володів собою і був стриманий. Така поведінка не дозволяла йому занадто різко зазначувати свої права, чим часто грішили його повнокровні земляки. Він був тої думки, що Стакен не поводиться по-джентльменськи, встряваючи в його життя, але ця думка прийшла до нього запізно, щойно тоді, коли він відчував, що підлягає влізивому впливові Стакена.
* * *
Мері вернулася, не повідомивши нічого про свій поворот. Коли Райт прокинувся вранці, почув її гострий голос:
– Роберте, чи можу ввійти?
«Лізе як освоєна кітка», – подумав Райт.
– Одну хвилину!
Мері сказала йому кілька слів через двері і перейшла до бічної кімнати, звідки долітали її обривчасті слова. Заки Райт устиг одягнутися, вона кликала його знову. Вже засіла перед кавником, як господиня. Він уклонився і поцілував її у простягнену руку. Вона підсунула йому до цілунку чоло й очі. Мері виглядала як після доброго відпочинку, вся загоріла, але трохи зі згрубілими рисами, наче простакувата. Коли він сів поруч неї, прийшло йому на думку, чи з неї не можна б зробити противаги Стакенові.
Ні, він не міг сподіватися від неї помочі. За кілька хвилин вона розніжилась. Навіть почала пробувати видувати кокетливо примхуваті уста. Райт не мав охоти жартувати.
– Що ти робив без мене? – спитала Мері.
«Цим вона досі не поцікавилася у своїх листах», – блимнуло йому в голові.
– Я писав книжку і саме її закінчив.
– Чи ти вже її продав?
«Справжня дочка Ляндсберґа», – подумав.
– Так, англійцям.
Мері заплескала по-дитячому в долоні і почала подрібно випитувати про висоту гонорару, а щойно згодом дуже недбайливо про те, що буде в тій книжці.
– Я буду її читати, – заявила святошно.
Райта почали обсідати дивні думки. Взагалі навіщо йому Мері? Чи вона зможе доповнити його духові потреби? Досі вона не була йому навіть близька, а тепер видалась йому просто чужою в тому світі, де він жив. Чи він шукав жіночої ніжности? Так, але не тої, яку він знайшов, коли, утікаючи від Стакена, попав у її обійми. Тепер він знайшов інший захист у давно минулому світі з його радощами і терпіннями. Його душа жила там більше, ніж його тіло серед буденної метушні.
Ляндсберґ – батько Мері, – що щез на літній час і тільки раз дав знак життя листівкою з якоїсь італійської містини, вернувся до міста і почав пригадувати реченець шлюбу своєї доньки. Він згадував про це щораз частіше і залюбки зупинявся на цій темі. Він говорив чомусь про ремонт свого дому і то так, мовби хотів позбутися з цього дому доньки. Мері зрозуміла це дуже швидко.
Вона сиділа у клюбовому фотелі, закинувши одну ногу на другу і зложивши руки на коліні. Поглянувши бистро на батька, який приглядався попелові на своїй цигарі, вона почала:
– Ти хотів би бути сам. Ти гадаєш, що ніхто не помічає твоїх махінацій. Гадаєш, що я не знаю, чому ти так несподівано почав журитися моїм щастям. А я не вступлюся звідси… – Ляндсберґ перестав дивитись на попіл. – Ага! тепер ти перелякався! Який ти наївний: знай, я не вступлюся, заки не дістану від тебе того, що мені належиться. Пізніше можеш уже робити які хочеш дурниці.
– Чого ти хочеш від мене? – відповів Ляндсберґ непевно-втомленим голосом. Такі розмови з донькою завсіди виводили його з рівноваги.
– Гроші на стіл!
Батько і донька присунули в тій самій хвилині свої фотелі і почали торгуватися. Вони дуже радо йшли на уступки.
Коли дійшли до порозуміння, і Ляндсберґ, підписавши документ, спустив покришку свого американського бюрка, Мері поцілувала батька в чоло, вдоволена своєю перемогою.
На свій лист до Пікока Райт дістав дуже чемну відповідь з ріжними порученнями. Одне з них було дуже цінне: лорд Кернервон займався вже від довгих літ розкопами і мав багатий досвід. Не було сумніву, що дружнє поручення такого світоча науки як Пікок запевнить Райтові якнайприхильніше відношення лорда.
«Я не маю найменшого сумніву, – писав Пікок, – що лорд К., мій добрий приятель, прийде вам з усякою допомогою. Він має точно означений плян і цей плян такий широкий, що охоплює своїм зацікавленням усі нерозв’язані проблеми. Ваш земляк Шенфельд працює разом із лордом на території, яку він йому відступив для дослідів. Кернервон має цілий ряд добре підготовлених і вишколених робітників, яких він може вам частинно відступити, як тільки на це дозволяє сама праця.
Мене дуже живо зацікавив папірус, який попав у ваші руки. А проте ім’я Нефрети, як ви це самі знаєте, мало характеристичне. Воно не рідше, як у нас Мері або у Німеччині Гретхен. «У нас, у вас…» Я тішуся думкою, що в жилах мого молодого, а вже славного товариша, пливе теж англійська кров. Я вірю у вашу провідну зірку.
На підставі фрагментів, які ви встигли запам’ятати і які мені передаєте, Нефрета є напевне донькою королівського достойника, а може, і самого фараона. Може, вона теж ідентична з Нефернефрузе – п’ятою донькою Ехнатона, що вродилася на чотири роки перед смертю свого батька, а потім жила разом зі своєю сестрою Анхесенпаатон, жінкою Тутенхамона. Може вам пощастить завдяки сприятливому припадкові при розкопах знайти її мумію і тексти її поезій. Тоді здобудете славу відкривника найстарших пам’ятників літератури. Якби навіть і не було багато таких джерел, з яких одно щасливою долею попало у ваші руки, то все ж ви могли б на їх підставі знайти доказ, яке ясне натхнення жило в тій єгипетській поетці і які зрозумілі ще тепер для нас спроби поетичного вислову відділені від нас безоднею трьох тисяч років…»
Відкрити гробницю Нефрети та її поезії! Віддихати ніжно-спокійним леготом її кохання!
Ця думка прокинулася в Райті, наче можливість бажаної зустрічі. Від цієї хвилини його досить неясне бажання прибрало виразну форму: ціль – віднайти Нефрету. І те зворушення з молодечих літ, коли він пережив короткий роман зі своєю молодою далекою своячкою – тепер, наче любовна башта, осяяла всю його душу. Нісенітниця, що за переніжнена вражливість!
Ще раз прочитав лист від Пікока. Так. Зустріч була недалека. Давнє пережите знов ожило.
Зерно, що спочивало глибоко у землі, почало кільчитися. Воно видавалося мертве, але тепер зацвіло і запахло наново…
«Що таке зі мною?»
Райт одягнувся і зателефонував до Мері. Її не можна було ніде знайти.
На вулицю! Між людей, юрбу, гомін, світло, в течію живих сучасних людей!
І поринув у морі.
* * *
Зірвати з Мері видавалося Райтові найпростішою розв’язкою, він попросту не розумів, навіщо мав женитися, не знаходив причини, чому мав би зв’язувати себе отим чужим для нього світом. Але щось спиняло його перед вирішальним кроком. У подружжі йшло не про особу Мері, а про те, що це був єдиний вихід, щоб видобутися з завороженого кола Стакена. Треба було розірвати тісний обруч схеми. Коли він сховається під крила Мері, тоді відмежує себе від Стакена недоступним кільцем.