Невиразний внутрішній голос підповідав йому, що він знайшов не ту, якої потребував. Але тільки Мері, ніхто інший, проявляла для нього якнайбільше ніжности. Її пристрасна, легко запальна і так само легко прохолодлива вдача відповідала без сумніву на взаємні почування. Ця взаємність, що складалася із пустих зустрічей, проявлялася більше зближенням двох тіл, ніж душ. При цьому щось як докір чи прохання звучали йому назустріч слова Нефрети, які Стакен спалив і які ще тепер боляче його пекли:
«Буду подібна до мерців, коли мій чудовий друг не прийде до мене вночі».
Райт повідомив Стакена про свій шлюб і просив у нього відпустки, чи точніше офіційно його вислати до Єгипту.
Стакен глянув уважно на Райта. Райт давно вже не бачив його вислову обличчя: тепер його погляд був якийсь скісний, хворобливо пригнітливий. Його погляд, що звичайно параліжував усяку волю і бентежив, тепер своїм скісним, причаєним зором – дразнив, обезсилював. Можна було в ньому вичитати думку: «Я не хочу заволодіти тобою цілим, але я такий певний тебе, що досить сховзнутись мені по тобі зором. Я маю право до цього і ти не вихопишся мені». Тепер уже не пронизливий зір, а той закарлючений бічний погляд, який він відчував увесь час поза плечима, підганяв його. Куди він не повернувся, що-небудь зробив – він відвертався від сучасности, щоб шукати захисту в минулому і скрізь за цим почуванням утечі йшла невидна всеприявність триклятого Стакена.
Стакен глянув на нього непорушно, як орел, як шуліка, як суп:
– Ви женитесь? – і голос його йшов, мовби з далечіні, – а не лякаєтесь, що це матиме вплив на вашу працю і не дасть вам змоги об’єктивно дивитися на світ? – Стакен говорив далі, мовби не сподівався ніякої відповіді, тоном проповідника: – Вічна присутність сторонньої людини – а зважте, що вчений мусить бути завсіди самотній! – не є ніякою користю для праці, отже, можна без такого товариства обійтися. Коли ж такою людиною є ще жінка, тоді її присутність стає нестерпна, бо жінка домагається, щоб її порожню душу чимось виповнити. Вона буде раз у раз теленькати і схоче звернути увагу на себе всіх бездільників. Жінці байдуже, чим вона притягає увагу до себе: останньою модною дурницею чи славою свого чоловіка. Горе тому, хто стає предметом для чужої приємности! Знання людини, що стає забавкою в чужих руках, зуживається і обезцінюється, як монета, що переходить з рук до рук, щораз більше витерта. Знання доступне тільки нечисленним спадкоємцям великого скарбу…
Райт пригадав висловлене бажання Мері, що вона хоче влаштовувати крім літературно-музичних вечорів ще й наукові. Вона вже поробила знайомства між музиками та мистцями, що мають відоме ім’я. Райт не хотів навіть думати про такі вечорі: вони порушили б його систематичне життя.
– І кожна спроба, – говорив Стакен далі, – зробити знання доступним для негідних його величі є зрадою супроти втаємничених. А зрада ніколи не залишається без помсти…
Стакен іще більше похилився над столом і тепер став іще більше подібний до єгипетського хижацького птаха.
Погрози ніколи не захитували Райтом, тільки ще більше розбуджували в ньому духа спротиву.
– Я дістав лист від Пікока з пропозицією взяти участь у розкопах лорда Кернервона.
– Пікок писав до вас?
Замість відповісти, Райт витягнув із кишені лист і положив перед Стакеном. Стакен прочитав і сказав сухо:
– Вас вишлють до Єгипту.
Це звучало, мовби хотів сказати: «Коли так хочеш, то будеш мати своє. Сам переконаєшся, чим це пахне. Пожалкуєш, але запізно».
Райт відобрав лист, що тремтів у Стакеновій руці, поклонився і вернувся до своєї праці.
Шлюб і подорож до Єгипту зливалися в його уяві в одну картину – втечі перед Стакеном. Білети були замовлені, подорожнє приладдя, до якого Райт завсіди прив’язував таку велику вагу, – куплене. Дома блищали шкіряні плескаті валізи з залізними бережками, запашні несесери, срібні та кришталеві предмети. Кімната Райта при «Штайнпляц» виглядала як ограблена; полиці стояли порожні, бо книжки перенесено до Ґруневальду. Тільки бюрко мало ще свій звичайний вигляд. Кілька улюблених фотографій залишилось іще на своєму місці – чудові твори невідомих єгипетських мистців споглядали кам’яними очима у вічність.
Мері була дуже схвильована і перетомлена підготовою до подорожі невпинними пробами суконь. Навіть говорила менше, ніж звичайно.
Коли питали Ляндсберґа про весілля його доньки, він відповідав мовби якось боязко. Важко було застати його дома, а в бюрі він приймав якихось таємничих чужих людей. Почав тепер залюбки ходити по каварнях. Поволі, мовчки випивав лікери і просиджував цілі години похнюплений у задумі. Можливе, що він оминав зустрічі з Мері. Утікав перед знайомими, мовби йому надоїли, і люди, помітивши це, глумливо усміхались. Ляндсберґ був чимось дуже зажурений і його очі непевно бігали.
Мері виглядала у своїй весільній сукні незвичайно гарно. Звичайно штивна – тепер мала більше свободи в рухах і щось зворушливого у своїй м’якій несміливости. Хвилинами здавалось Райтові, що він наблизився до розв’язки загадки, що цікавила його кілька місяців. Зовсім так само, як при тій дитячій забаві, коли хтось шукає за захованим предметом, і йому викрикують «холодно», «тепло», «гаряче», Райт почував, що якраз підходить ближче до холодної, то знов гарячої хвилі, що зростає та опадає. Коли він зустрічався з поглядом Мері, віднаходив у ньому щось повне довір’я, за чим тужив, але ніколи щось ясне. Він відчував бажання відхилити серпанок, за яким скривався безмежний скарб. Уже само ім’я «Мері» розбурхувало його кров. Коли він вимовляв його, то мимохіть вкладав у нього той зміст, яке воно мало у мертвій мові: «Мері – нери» – було однозначне з єгипетським «кохати». А проте тоді, коли Райтові здавалось, що він станув на порозі загадки, щось нашіптувало йому: «холодно, холодно, холодно»…
* * *
Коли старенький сивоволосий священик з молодечо рожевим обличчям повторяв слова шлюбного обряду своїм звичайним зворушливим голосом, Райт мав вражіння, що хоч до мети ще далеко, то він увійшов вже на перший щабель у напрямі до щастя. Його поцілунок для Мері був поцілунком вдячности.
Ляндсберґ нервово вештався, гості були святошні і зайві. Так само святошний і зайвий був обід.
Коли молода пара втекла перед настирливими бажаннями зігрітих гостей і сиділа вже в авті, молодий вдивлявся уважно у вираз обличчя своєї дружини і товаришки життя.
– Я хотів би, щоб ти так само могла побачити Єгипет, як я, – сказав він, обнявши Мері.
Вона глянула на нього знизу, і в її обличчі було щось благальне: наблизила свої очі для цілунку. Мері теж відчувала, що відтепер починається її нове життя і все інше поза нею западається, а те нове, що жде її, виринає у безмежно далекій привабливій далині. Але той, що навчив її пестощів, пропадав у забутті, як тінь.
Її батько не тільки щораз більше просиджував у каварні, але мав щораз більше конференцій і щораз частіше виїздив. Виглядало так, начеб його молодість вернулась. Ніхто віддавна не бачив Ляндсберґа таким метким – його черево зовсім щезло, а очі блищали інтелігенцією. Ріжні поважні добродії з напханими течками приїжджали до його бюра і наповнювали кімнати димом від дорогих цигар. Небавком почали у товаристві повторюватися запити: «Чи ви чули? Ляндсберґ…».Так, він мав намір оженитися і робив вражіння спортовця, що призбирує сили до вирішального змагу, щоб першим прибігти до мети. Тим часом він за останній час подвоїв чи потроїв для себе той капітал, який відступив Мері.
* * *
У голі залізничого двірця посеред юрби Райтові здавалось, що бачить Стакена, як похилений іде сходами. Обернувся, щоб переконатися, чи не помилився. Лук цих старечих плечей був йому добре відомий. «Стакен? чого?» – подумав Райт, даючи вказівки носієві.
Перед спальним вагоном помітив Райт нараз Стакена: виглядало так, наче той стежив за кимсь. Оперся на палиці так сильно, мовби хотів втиснути її в кам’яну долівку і сам закам’янів у своєму грубому, старомодному пальті і шалі довкола шиї. Стакен дивився пильно та суворо; підніс капелюх і розкрив уста як для привіту:
– Я прийшов, дорогий Райте, побажати вам… – Слово «побажати» звучало розтягнуто, лиховісно, і навіть глумливо. – Я прийшов побажати вам і попрощатись з вами…
– Це моя жінка – це професор Стакен, – представив Райт, коли Мері наблизилася до них.
Довкола старечих уст з’явилася усмішка:
– Артистка? Поетка? – і тримав її руку у своїй. – Ваш чоловік так дуже любить жіночі поезії…
Мері звільнила свою руку, глянувши допитливо, збентежена на свого чоловіка.
– Не забудьте випитати чоловіка про єгипетську любовну поезію, головно про один рукопис.
Це вже був без сумніву глум, до того злобний глум.
– Професор має на думці один чудовий мистецький твір, який він уважав за вказане знищити, – відповів Райт, ухопивши Мері за руку так, мовби хотів її боронити. – Вибачте, пане професор, вже мусимо вас попрощати, – і звернувся до дверцят ваґону.
Стакен витягнув із кишені лист, передаючи його Райтові.
– Будь ласка, передайте цей лист директорові музею в Каіро, – і відступив від вагону, ніби не хотів подати Райтові руки на прощання.
Кондуктор крикнув: «Прошу сідати!» Райт показався у вікні ваґону.
Стакен стояв перед ним, як кам’яна статуя. Одну ногу висунув уперед, одна рука його опала, а в другій тримав палицю по самій її середині, притиснувши її до себе. Кілька дуже вичепурених дам і модних панків супроводили когось до вагону. Стакен виглядав посеред них, як пляма. Наче понура руїна стояв, не помічаючи нічого довкола. Його зір зупинився на Райті, що стояв поза шибою з притисненими до неї долонями, мов зачарований, і потонув у безодні очей свого вчителя. Вагон рушив з місця, а Стакен проводжав його очима, вдивлений у непорушного при вікні Райта. Коли Стакен щез з-перед очей Райта, Райт пішов до переділу, холітаючись на ногах, і впав безсило на своє місце.
– Що за дивний чоловік отой Стакен… Як ти гадаєш? – спитала Мері.
Друга частина
Розшуки
Одного дня Ляндсберґ дістав лист з єгипетською маркою. Від Мері з Каіро. Він зупинився головно на одній частині листа:
«…Якби я не мала при собі Роббі, я була б у розпуці. Єгипет – найнудніше і найсіріше місце у світі. Він гарний тільки на ілюстраціях, але не тут на місці. Араби неможливий нарід: крикливі, влізливі і вонющі. Піраміди – великі купи каміння; мені вистачають фотографії. Не розумію Роббі. Цілий день пересиджує в музею, їде часто зі знайомим англійцем на розкопи і каже, що мусить знайти якусь гробницю. Він понакуповував тут багато всячини; наша кімната повна старовинних пам’яток. Добре, що я казала їх тепер перенести до робітні Роббі. Але і так невдовзі обі кімнати будуть повні ними. Ти пригадуєш, як він мучився, коли мусив помагати мені при орудках? Все ж не гніваюсь на нього – він дуже милий. Я мрію про Берлін і стараюся намовити Роббі, щоб якнайскоріше вертався».
Після цього Мері згадувала про ті місця, які вони ходили оглядати разом або поодиноко.
* * *
Райт, приїхавши до Єгипту, ввесь піддався новим вражінням. Можливе, що все те, що він у такому надмірі втягнув у себе, тепер мало вплив на напрямок його думок або що картини життя із стародавнього Єгипту врізалися в його вражливу пам’ять дуже сильно. Тільки ті історичні місця, які з такою цікавістю оглядають подорожні, були Райтові занадто добре відомі, щоб марнувати час на їх оглядини.
Вже при першій зустрічі з директором музею він проявив таке знання старовини і місцевих умов, що вчений зачудувався. Директор, діставши лист від Стакена, прийняв Райта незвичайно щиро і розмовляв з ним так одверто, як із втаємниченими у велику таємницю. Він показав йому одну ще незакінчену працю – відбудову малої святині, яку недавно відкопали.
Райт схопив за олівець і почав на листку паперу накреслювати плян будинку. Він задумався на одну хвилину, мовби хотів пригадати щось призабуте. Його нарис ріжнився у дуже сутніх місцях від нарису директора, який був здивований самопевністю молодого дослідника. Коротка суперечка, в якій Райт дуже спокійно давав переконливі докази, розсіяла аргументи директора. Райт говорив із спокоєм очевидця.
Цілу низку фотографій, якими директор покористувався для своїх доказів, він зумів зложити в таку гармонійну цілість, що його противник не міг йому перечити.
«Той молодець заїде далеко», – подумав директор на самоті.
Райт був справді молодий, а коли оживлявся, тоді виглядав ще молодшим. Їхні дальші розмови були зовсім дружні. Директор вибрав тепер обережнішу тактику. На зручно поставлені питання він діставав від Райта подрібні інформації, а коли він ці інформації сам собі доповнив, то було таке вражіння, немовби він говорив про речі вже давно йому відомі. Райт не помітив цих бічних ходів і пояснював охоче директорові сумнівні місця, навіть не маючи претензій до авторських прав.
Одна з таких розмов із директором була б ось-ось прибрала неприємну форму, тим більше, що в ній брав теж участь хтось третій – лорд Кернервон, що саме вернувся до Каіра. Лорд оповідав про свої розкопи, що стали такою сенсацією. Зовсім не скриваючи свого вдоволення колекціонера, він показував свої фотографії. Знайдені ним предмети були безперечно верхом того, що можна було знайти, і між ними були вибагливі твори великих невідомих мистців. Директор стримувався в обережних словах від осуду. Накінець, почервонівши, сказав він трохи схвильований:
– Я не розумію цієї пристрасти зневажування гробів. Ціле життя єгиптян так добре нам знане, що на його підставі можемо відтворити їх духове життя. Навіщо ж руйнувати ще гроби? Ви були б перші, – він звернувся до лорда, – які протестували б, якби хто порушив шановані вами найсвятіші гроби у Вестмінстері або якби хто хотів відчинити домовини ваших поважаних предків, як ви це робите тепер з єгипетськими. Я не сумніваюся в тому, що колекціонер або звичайний смертник може знайти там чимало цікавого для себе. В історії Англії можна надибати ваше прізвище і в не одного великого письменника теж. Але чи ви дозволили б, якби хто хотів бодай зробити знимку з тлінних останків одного із ваших славних предків і ці знимки пустив до ілюстрованих журналів у світ? А все це робиться тільки тому, що прізвище покійника перейшло до історії. Я не хочу залишити вам вражіння, буцімто я інтригував проти вас поза вашими плечима. Я кажу вам одверто: я вжию всіх потрібних заходів, щоб перешкодити вам порушувати спокій умерлих.
– Дякую вам за щирість. Я завсіди волію знати, хто мій ворог. Я не перестану досліджувати ті предмети, які залишити невідкритими було б на мою думку гріхом. Перед нами відкривається новий світ. Старі забуті нами традиції мусять знову відродитись. Наша мистецька культура занечищена останками намулу з висохлого гелєнського джерела – загибає! На тисячі років забуту красу скриває у собі Єгипет. Єгипет зробив спробу призбирати в собі стільки сил, щоб вони могли вистачити на багато поколінь. У нашій купецько-практичній добі повинна прийти зміна. Ті духові багатства лежать, як капітал, що невпинно зростає, призбируючи проценти, і не диво, що тепер те, що відкривається нараз перед нами – приголомшує нас. Я вважаю це за завдання мого життя видобути якомога велику частину цього багатства. Тільки незначна його частина виповнює наші музеї. Не статуї, не рукописи, але саме ті дрібниці, в яких проявляється прив’язання до життя, розуміння краси і той своєрідний їм дух, такий близький і зрозумілий нашому, бо ми вже перетомлені гелєнізмом і відходимо від нього!