Коробочки на пахощі були прикрашені маленькими фігурками зі слонової кости, і ложечки – увесь химерний арсенал молодої красуні виповнював ріжні барвисті та різьблені шкатулки. Навіть консерватор Кернервона – старий англієць, що бачив багато такої старовини, – дивувався, в якому все це доброму стані. Він висловив здогад, що тут до консервації причинилися не тільки своєрідні прикмети землі, але високо розвинена муміфікація.
– Гляньте на це, – показував він лордові тоненьке біле полотно, – це звали єгиптяни «тканим повітрям», а я пропонував би це назвати «полотняною мрякою». Ні одна з наших красунь, навіть найбільше легкодушна, не відважилась би показатись перед людьми у сукні з такої матерії. Чи ви пригадуєте одежу короля з Андерсенової казки? Оця «мряка» має три тисячі років, а проте вона така густа, міцна і м’яка, як колись. Ми дуже горді на поступ нашої техніки, але цю матерію ткали руками на веретенах незвичайно примітивних.
Найбільшою прикметою знайдених предметів було те, що вони були непорушно цілі, бо так то вони мало ріжнилися від добичі інших дотеперішніх розкопів. А проте було в них щось нез’ясовано нове: якийсь подих особистого смаку, на підставі якого можна було робити висновки про власника мертвих предметів. Важко було означити словами смак Нефрети, яка вибрала для себе всі ці речі, а може навіть їх замовляла за власними вказівками. Вона оминала всякого перевантаження прикрас, воліла якомога прості лінії і спокійні сполуки кольорів. У маленькій скриночці незвичайної краси лежали звитки папірусу. Райт не передав її нікому, а власноручно виніс із гробниці. Вхід до дальших комор завалила на всю довжину щілини плита з написом, що пригадав йому знайоме ім’я «Нефрет». Райт опанував нетерплячку, вирішивши, що не посунеться вперед, заки не відчитає змісту папірусів. Щойно тоді міг би станути перед Нефретою, коли знатиме про неї все, якнайбільше. А хто може сказати про неї більше, як звитки з її поезіями?
Обережно і святошно ніс Райт скриночку перед собою. У такій позі побачив його лорд Кернервон, що був захоплений знайденими скарбами, які робітники повиносили наверх.
– Прийміть мої побажання, Райте. Мені здається. що один із нас має при собі талісман щастя. А може ми обидва. Зложіть побажання і мені: я знайшов те, за чим шукав – гріб останнього фараона вісімнадцятої династії. Що ви зробите з тими всіма речами? Ви мусите негайно відіслати їх до Каіро. Я їду туди. Коли вам не трудно, то поможіть мені і допильнуйте перевозу.
* * *
Нефрета була, як влучно догадувався Пікок, донька Ехнатона і мешкала на дворі Тутенхамона, чоловіка своєї сестри. Вона вмерла нагло серед таємничих обставин. Так говорили написи очищених передгробних комор. Кернервон, зіпсований багатствами, що їх знайшов у королівських гробах, дивився з деяким спочуттям на речі Нефрети. Коли всі ті дрібниці, що колись були її насолодою, опинилися у замкнених скринях, Райтові здавалося, що його хтось ограбив.
«Грабіжники гробів!» – нагадав слова директора. Може, він, Райт, таки справді не повинен був порушувати вічного спокою царівни, коли тепер відібрали їй все те, з чим вона зжилася і тепер в ограбленому гробі напевне блукає, шукаючи за тим, що належало до неї кілька століть.
З отих стін ішла музика недоступна слухові живих, плили співи, кружляли пахощі, з них сходили танцюристки і зіскакували невтомні газелі, втішаючи своїми прегарними рухами вражливе око. Тепер не було тут для царівни навіть крісла, ні дзеркала, в яке вона могла б поглянути, не було запашного кадила, ні красила для очей, щоб оживити їх рямці. Двійник Райта – священик видавався ще живіший, як тоді, коли перед ним зупинився дослідник. Тепер він мав такий вираз, мовби з його очей щезла розпука: споглядав задоволений, майже врадуваний.
Кернервон, розкрачивши ноги, поклепував себе по плечах тоненькою паличкою і довго дивився на дивний рисунок – Райтового двійника.
«Очевидячки незвичайний припадок, подібний до того, як знайшли статую «Шеіх-ель-белєд». І тоді теж, коли видобули з підземелля після трьохтисячолітнього сну на денне світло таємничого єгиптянина, робітники нараз закричали: «Але ж це Шеіх-ель-белєд!» Як-не-як – дивно, дуже дивно…»
* * *
Мері привіталася зі своїм чоловіком більш як загнівана. Вона була чимось дуже подразнена: то занадто голосно сміялась, то знову проти своєї вдачі ставала занадто поважна. Хоч Райт, який був зайнятий своїми думками, а таки помітив її нервовий настрій.
На його запит, що з нею, вона відповіла:
– Я зовсім здорова, але що з тобою? – і змінивши тон, сказала: – Оповідж мені, що ти робив.
Райт оповів у досить байдужому тоні про те, що знайшов. Нараз, мовби щось нагадав, перервав оповідання і вийшов. Поруч своєї кімнати у готелі він мав іще другу кімнату, призначену на робітню і комору. Тут були всі ті предмети, які його спеціяльно цікавили і яких не хотів відкладати до часу своїх дослідів у Берліні. Він сам приніс шкатулку з рукописами і, не довіривши її нікому, пішов з нею до робітні. Його вабили рукописи. До Мері, що йшла за ним і хотіла з ним бути разом, сказав:
– Лишися, я скоро вернусь.
Райт не почув відразу обережного стуку Мері. Вона мусила застукати ще раз, поки він відчинив. На столі стояла скриночка і лежали папіруси.
– Чи ти це знайшов у гробах? Яке це гарне! – і нахилилася до чоловіка. – Чи ти це передаш до музею, чи лишиш собі?
– Ще не знаю, – відповів Райт неохоче, мало захоплений її відвідинами і жвавими рухами, що загрожували всім предметам у кімнаті. – Ще не знаю, – повторив Райт, звинув дбайливо папіруси і положив їх назад у скриночку.
– Коли ти не передаш цього до музею, то даруєш мені, правда? Чудесна річ. Чи я, може, тобі перешкодила?
– На нині я скінчив.
– Чи ти писав?
– Так!
– Вірші?
– Я старався передати якомога вірно багатство образів оригінального тексту. Але це дуже важко зробити… ми звикли до зовсім інших образів і до іншої гармонії.
Райт оживився: взяв до рук листки, покриті ріжними поправленими словами, і, майже не вдивляючись у текст, деклямував сам до себе:
Твоя любов у мене входитьЯк мед липкий,Твоя любов для мене сходитьЯк день ясний,Твоя любов це пах кадила,Це пах смоли,Ти у моїх розлився жилах,Ми – мед знайшли.І я себе злила з тобоюДумки – в словах,Бездихана горю смолоюВся пух і пах.Ти вкоротив сестриці муку,Що так пекла,Як кінь, що шляхом збив пилюкуПрибіг – стріла.Як кінь, що лиш на мить у гоніНеждано щез,Кохання в заграві червонійЗійшло з небес.Як іскра в ясність промінястуЗміняє хмиз,Як з-під небес хижацький яструбСпадає вниз [7].Відклав один листок і взяв інший.
– А тепер інша поезія:
Я світ забула ввесь у мріях,Там мріяв тільки образ твій,З’явився ти – я вся мерщій -Волосся подув геть розвіяв,Та заки впав твій гострий зір,Я кучері звила, повір!– Тільки японці, великі майстри стенографічного запису почувань, могли б так зв’язко і просто замкнути настрій в одному образі.
Чи кохаю? ні, не знаю…То вже зранку розійшлосяСерце – чорне, серце дике,Як моє волосся.– А те, що виглядає на безпосередню щирість, не є нічим іншим як великим поклоном життю.
«Нема години кращої, як разом бути з тобою, разом єдиний, з тобою чекати обіймів твоїх, обіймів, цілунків чекати… Нема хвилини солодшої тої, як зір твій паде, хвилини солодшої, як ми вже самі і чути самотність і груди твої…»
– Чи вільно ті своєрідні рефрени, яких ми не в силі передати і ритм чи образи, що ростуть у нескінченність, звужувати до такої лірики на наш лад, як я це зробив?
Нема кращої годиниЯк зі мною ти єдиний.Ми – обійко, час без меж.Глянеш, стиснеш, спалахнеш.О, хвилино насолоди.Як ти зором мене зводиш,Ще хвилина… ми сами…Чую вже тебе грудьми.Ах, які солодкі мукиЧути добрі, вірні руки,Кожна гріє з них, пече,Стрінувши моє плече.Ти відходиш? Як же рано!Ти голодний? Зараз встану.Хочеш пити? Уночі?!Чи не краще лежачи?Тільки рада одна буде:Хочеш пити – маєш груди.Хочеш їсти – їжа скрізь,Лиш до мене притулись.Чи на холод ти вражливий?Чи ти справді полохливий?Не втікай, коханий мій,А мене загрій, накрий.Це ж година оп’яніла,Два розніжилися тіла,Око в око, все в тиші…Хто ніжніший? Ти ріши.– Роббі, годі!
Райт глянув, вагаючись. Мері заграла очима і заманіжилась, мовби її гіршила оця трохи занадто щира поезія. В її погляді відкрив Райт добре йому знану змисловість і він зрозумів, що зробив помилку, думаючи, що вона зможе захоплюватися чистою поезією разом із ним.
– Хто є автором оцих поезій? Напевно, мужчина. Сьогоднішня цензура, може, і не дозволила б на деякі з них… Чи тобі такі речі подобалися? Досі я зовсім не знала тебе з такого боку!
Чи варт було давати правдиві інформації Мері і доказувати їй, як вона сильно помиляється? Сказати їй, що це Нефрета – молода дівчина, що передчасно вмерла, поетка, яка нагадує своїм талантом Сафону? Ні, неможлива річ оповідати їй про поетки, що переливали свої особисті переживання в поезію… Мері і так не повірила б, і взагалі…
– Ходімо.
Мері щебетала. Вона була подразнена і домагалася, щоб Райт ішов скрізь за нею, де її тягнула непосидюща вдача. Райт послухав без спротиву. Мері пила вино, підхмелилася і хотіла, щоб він дотримував їй товариства. Щойно з приходом ночі її веселість ослабла. Заки положилася до ліжка, подала Райтові свої очі, щоб він їх поцілував, і сама поцілувала його міцно в холодні уста.
Райт, увесь час думаючи про перервану працю, відповідав машинально на пестощі. Всі аргументи його жінки, щоб він трохи відпочив по праці, проходили мимо його вух. Мері заснула, не дочекавшись його повороту з робітні. Спочатку він збирав папері в кімнаті, а коли почув, що Мері спить, вийшов і замкнувся у себе.
Розгорнув папіруси і хотів далі їх відчитувати, але слова його жінки бриніли йому в ухах і перешкоджали думати. Він почав розглядати всякі дрібниці. Деякі з них лежали розкинені на столі і на підлозі ще непосортовані. Маленька шкатулка, дуже скромна, на яку він раніше не звернув уваги, стояла в кутку. Вона мала звичайні різьби, не була занадто тяжка, а в її середині знаходився предмет, що калатав об її стіни. Звичайний замок можна було відчинити легко, але щось стримувало Райта піднести покришку.
Він прочитав іще раз останні рядки поезії:
Як іскра в ясність променястуЗміняє хмиз,Як з-під небес хижацький яструбСпадає вниз.Папірус, що впав припадково в його руки в далекому Берліні, тепер подіяв, як іскра. Не один уже перейшов через його руки, і тому дивно було, чому саме той так його зворушив, що надав його життю зовсім новий напрям. Чи була це любов? Так, без сумніву вона, коли можна так назвати оте змагання, що має на меті охопити якусь велику цілість, очистити себе, добути з себе поодинокі частини свого «я» і віднайти себе в інших. Оце почування впало на нього, як той яструб з неба. Чи може воно вбити і чи коли щастя розпадається можна його ще з кимсь ділити?
Райт знав тільки, що він уже не може забути тої постаті, що вже тоді причарувала його, коли він тільки прочував її, постаті, що наповнила всю його душу, коли надпис на гробі розвіяв усі сумніви щодо її існування. Голос розуму, що ще не зовсім затих у ньому, нашіптував йому глумливо, що смішно говорити про любов до якоїсь покійниці з-перед сотень століть, але Райт відчував, як його тягне вперед сонлива хвиля. Він хотів уже піддатися течії, але нараз з-посеред неї виринув погляд пари чорних очей. Зарисувалася постать Стакена, мовби розгорнута з папірусових звитків. За нею спомин про спалений рукопис. Райт схопив нервово папіруси, поклав їх до скриньки і прикрив віком. За хвилину відчинив касетку, прикрашену простою різьбою. Не зазираючи досередини, намацав там металеве дзеркальце. Дзеркальце не ріжнилося нічим від десятка інших із музейних збірок. Воно блисло: патина часу не відібрала йому первісної свіжости. Виглядало на дорогоцінне: без сумніву мало підклад з золота і срібла. Ручка зображала викривлену подобу бога Бес, що так дивно нагадував старовинні мексиканські зачіски і творив перехід до нерівномірного овалу – дійсного дзеркала.
Райт підніс дзеркало до очей і… не побачив нічого. Його поверхня блищала, а не відбивала образу. Навіть електрична лямпа на столі не відіслала назад свого світла. Гладке дзеркальне плесо було як безодня, що вела кудись углиб – наче вікно вічности. Сильно збентежений, тримав Райт дзеркало в руці і в такій поставі мовби задубів.
Нараз упало щось, як тінь крізь шибу. Ні, наче промінь крізь щілину дверей на мить притьмарений. Ще і ще раз. За кожним разом тіні загострювались, на шибах залишались сліди. З’явилося якесь обличчя – гарне, вимучене жіноче обличчя. На лицівках виступили кольори життя, уста запалали, зуби заясніли. Волосся чорне, як овочі тернини, оперезувало обличчя, що своєю церою перевищало відтінок яспісу.
Нефрета!
Так, це вона виринула з лона вічности.
Шиба відбила образ дзеркала. Нефрета жила, її уста всміхалися, в її очах заблисла безжурність молодости, в очах продовжених довгими мазками. У них видко було щастя і захоплення, – ні, з них било джерело жаги. А ось тепер смуток прикрив обличчя серпанком. Журба промайнула одним подувом над заблислими очима. Відрухово піднеслися брови, острах розкрив широко очі і звіяв усмішку з уст.
Образ у дзеркалі став тьмавий. Мовби неприємний погляд пронизав його і всмоктував у себе. В очах блиснула блискавка, уста викривилися від крику, очі наче благали.
Тепер риси ворожої постаті виступили вже виразніше – ставали суворі, немилосердні, перемогли попередній образ. Це ж Стакен!
Дзеркало висунулося з рук Райта і жалібно забренчало на кам’яній долівці. Разом із зойком металу почув Райт інший крик і відчув мряку, що впала на його свідомість.
Мері прокинулась і почала кликати чоловіка. Ніхто їй не відповідав. Отже Райт ще не вернувся до спальні. Мері вийшла на коридор і притулила вухо до дверей робітні. Там було тихо. Вона вхопила клямку – двері були зачинені. Мері покликала Райта шепотом, потім голосніше, ще за мить застукала – ніжно, ще раз сильніше. Усе даремне. Тоді вона почала кричати і покликала службу.
Виважили двері і знайшли Райта зомлілого на бюрку. Поруч нього на землі лежало старе мідяне дзеркало.
Прийшов лікар, якого стягнули просто з якоїсь забави у фраку. Райт очуняв і міг власними силами дійти до спальні. Проте лікар уважав за свій обов’язок випитати його про те, чи він почуває себе погано, чому і написав рецепту.
– Ви працюєте забагато, пане професор.
– Не професор, а доктор!
– Но, такий учений, як ви, не довго буде чекати на цей титул. Ви мусите тільки відпочити, оминати схвилювання і якнайскоріше вернутися до Европи.
А звертаючись до Мері, докинув:
– Ви мусите, пані, подбати, щоб ваш чоловік міг чимсь розважити себе.
Райт виконував слухняно все те, що приписувала йому жінка. Оминав робітню і байдужим оком споглядав на поштові пакети, що приходили від Кернервона. Він складав їх на ріжні купки і більші надавав зараз на пошту. Він майже перестав працювати над своєю книжкою. Часом перечитував уже готовий текст, але і ця робота не займала його на довший час. Він робив вражіння звичайного туриста і то зовсім незацікавленого старовиною. Здавалося, він із приємністю слухає оповідань Бособра, в чиє вузьке обличчя він вдивлявся, як загіпнотизований. Мері пішла за прикладом чоловіка і похилилася у фотелі, вся заслухана у поетичні фантазії сухітного француза. Поет, захоплений парою таких пильних слухачів, зовсім забував про кілька своїх поезій, які справді написав і волів імпровізувати. У недужій уяві поета оживав давній Єгипет чудесними барвами – неймовірний і застрашливий.