Його уява впливала, як кокаїна або опій, чи затроєння якимсь іншим наркотиком. Посеред тих візій життя ставало дивно привабливе. Можливо, що талановитий француз умів трохи несвідомо засвоїти чимало з того, про що знав Райт і що мало деякі наукові підстави. Його імпровізації прибирали форму імовірних гіпотез – була це мішанина дійсних фактів із зовсім неймовірними вигадками, і, може, саме тому мали таку п’янливу силу.
Дивним дивом одного вечора Райт мовби прокинувся з глибокого сну. Він устав різко напроти гострого профілю Бособра і поглянув з усмішкою на Мері.
– Мій дорогий, – сказав він до француза, – в Єгипті жили не тільки фараони і не тільки воля була головним рушієм єгипетського життя. Найважнішим було само бажання жити. Чи є другий іще нарід, де покійник ставав би подекуди живіший за живого і де він ставав би не тільки богом, але навіть переможцем богів?
Бособр, якому так несподівано перервали його розгін красномовства, дивився здивований.
А Мері, що давно вже не бачила чоловіка в такому настрою, трохи затривожилась.
– Я дякую вам за приємність, яку ви нам зробили своїми оповіданнями, – говорив Райт, що хотів загладити свій нечемний тон, але мимоволі здригнувся, коли стиснув охлялу і спітнілу руку француза, – дякую вам, але навіть ваш блискучий талант не може відтворити чогось, що в такій формі ніколи не існувало…
– Ти образив його, – сказала Мері, коли поет відійшов.
Вона спитала, коли він має намір від’їхати, але дістала ухильну відповідь. Показала йому газету зі звісткою, що здоров’я Стакена погіршилося. Райт спитав, яку дату має газета, почав рахувати в думці і всміхався.
– Чому ти всміхаєшся? – підскочила Мері.
– Я думав про Стакена.
– Осоружний тип!
Райт відчував, що Стакен не має наміру перестати його переслідувати. Навіть до Єгипту доходили часописи зі звістками про Стакена. За якийсь час прийшов навіть лист з його тремким письмом. Тепер уже було ясно, що він недужий. Лист нагадував маячню у пропасниці: там повторялись старі благання, щоб вірний учень не сходив з дороги правди. Були там речення гіероґліфами, слова сильно підкреслені, позакручувані знаки. Старий таки поважно занедужав. У Райта заворушилось легке співчування. Але сильніше промовив дух протесту, який прокидався в нього завсіди при розмові з учителем. Як він вічно влізав у його думки і почування!…
Коли Райт зустрів директора, цей висловив йому своє спочування: «Чую, що ваш професор – Стакен – поважно хворий…» З тону видко було ясно, що директор уже забув гостру виміну думок щодо розкопування гробів. Він почав розмовляти про нові знахідки лорда Кернервона і, не вдаючися в їх оцінку, зазначив, що Райт може дістати свою частину. Був там гріб якоїсь царівни, це не має великого значіння. Інша річ порушити гріб самого фараона. Він як директор ужиє всіх своїх впливів, щоб не дозволити на дальшу працю. Частинно вже йому це вдалося, бо лорд був приневолений перервати свої розкопи. Інша справа, що можна уже сумніватися, чи йому вдасться багато з того, що знайшов, щасливо зберегти.
– Здається, ви не маєте навіть окремого дозволу на розкопи? – спитав директор Райта, глянувши скоса.
Але Райт саме мав дозвіл: ще напередодні Кернервон видав йому відповідне письмо. Тепер, переконавшись, що директор стоїть таки на своєму і не гадає відступити, він виїхав іще того самого дня на поле з розкопами, не рахуючись ні трохи з бажаннями своєї жінки.
Над вечір приїхав до Люксору і попрямував просто до гробів. Вартівники сиділи при ватрі, спокійно розмовляючи. Райт подався у підземелля, освічуючи дорогу кишеньковою лямпочкою. Довкола відкопаних плит лежали, як і раніше, джаґани, лопати та інше знаряддя. Він зупинився перед одною записаною стіною і читав:
«О, друже раз у раз пий із чаші радощів, не покидай бенкету кохання. Не сходи із дороги своєї туги, раз у раз проганяй смуток із порогу свого серця, як довго ти ще на землі мандрівником мандруєш. Захід – це ж вимріяна країна тіней, захист смутку для її мешканців. Вони сплять там, як безтілесні обриси, непробудно, не бачачи братів, не зустрічаючи батька і матері своєї. Кожний на землі втішає смагу пливкою водою, тільки мене мучить вічна смага. Вода близька мешканцям землі, тільки там, де я пробуваю – вона сама розбуджує спрагу. Відколи моя нога торкнулась оцієї левади, я втратила пам’ять, де я тепер. Я плачу за водою, що дзюрчить наді мною, тужу за вітром, що дише над берегом ріки. Якби я могла повернутися обличчям до півночі, я мала б бодай воду, щоб охолодити знесилене серце. Бо тут – хороми Бога, що зветься «Все-Смерть-Іде».
Читаючи це, Райт нагадав власні слова, які сказав французові про перемогу покійників над життям. Серед вічної темряви царівна загибала в тузі. Сама не мала змоги випити чаші насолод у вдовілля і тепер закликала дітей землі, щоб тримали високо дар життя. Нещасливу царівну мучили докори, що вона не використала свого короткого життя для кохання і зійшла до країни Аменті з невтишною спрагою…
Тільки той, хто домагається від життя – всього, тільки той, хто вміє ним заволодіти, вийшов переможцем із боротьби з ним. Гордо і погрозливо встають тіні, мовби прокинені від написів на пірамідах. Фараони, завойовники і півбоги, про які залюбки оповідав фантазії Бособр, – здобули небо, розвалили крицеве склепіння і знищили самих богів. Вони збирали сили до боротьби вже за життя і перейшли з ними через поріг смерти. Царівна розпрощалася зі світом у тузі за коханням. «Не сходи з дороги своєї туги», – такий був заповіт Нефрети. А тепер я хочу її, ту, що спить тут вічним сном, вернути знову до життя, наповнити її сумне і безвольне серце радощами і повними бажаннями, померлу перемінити в живу і щасливу. Коли могутність фараонів могла їм надавати після смерти безмежну силу, то чи міць кохання безмірно вища у своїй силі від них – не може струснути небесами і довести до ще більших чудес?
«Я мушу все про неї знати, я мушу її пізнати… як сестру, дружину, як… мою Нефрету…»
Але Райт мав більше сили, як зручности. Одна плита розкололась і таки не можна було її відсунути від стіни. Йому вдалося після трудів трохи пересунути, причому один її ріг надломився. Повстала щілина, крізь яку треба було протискатися дуже обережно. Райт був високий і не міг легко пролізти вузьким отвором. Наомацьки просунувся на кілька кроків уперед, поки щось його не зупинило. Зрозумів, що це камінний бльок, в якому можна було доглянути вузеньку жолобину, завузьку для його особи. Райт відсунув відлам скали і почав, як вуж, повзти, зовсім забуваючи за небезпеку на випадок, якби ціла скала рушилась із місця. Він сам собі дивувався, як це йому вдалося обминути перепону, що виглядала на непролазну стіну.
Черевиком зачепив за щось, інстинктивно сховав ногу. Почув за собою тихий шелест, а не голосний удар. Потиснув ліхтарку і побачив, що кам’яна скала, під якою він саме проліз, зсунулася легенько на землю. Вихід загородила йому каменюка, яка мабуть зовсім випадково зійшла зі свого місця. Райт зрозумів, що не має поворотної дороги. Все ж його сміливість була більша, ніж хист зрозуміти своє дійсне становище. Його більше цікавило те, що є перед ним, ніж те, що він залишив за собою.
Посунувся вперед. Тепер він опинився у малій коморі, вимальованій так само, як інші. По обидвох боках низьких і вузьких дверей стояли дві однакові статуї. Вони зображували Нефрету, яка сидить у білому, вузькому одягу. У лівій руці, яку міцно притискала до тіла, вона тримала квітку лотосу. Велика чорна перука прикрашувала її голову. На запорошеній долівці видко було сліди голих ніг. На підставі статуї зів’ялі квіти – останній привіт від живих.
Крізь щілину дверей заблищала золота огорожа саркофагу. На ньому чергувалося імення Нефрети у туркусово-синьому кольорі з символом життя – на доказ, що час не може порушити непроминальности її існування.
Минала година за годиною, і Райт відчував тільки її прияву, насолоджувався свідомістю, що осягнув бажану ціль. Здавалося, що ввесь зміст його життя лежить там за бандажами, що оперезували висушене, бездушне тіло царівни Нефрети, сховане у помальованій домовині десь там за тою кам’яною статуєю, за близькою стіною. Чи тепер не було йому вже все байдуже? Вернутись назад і так уже не міг – не бачив виходу. Ніхто не бачив, як він входив до цього гробу. Лорд був занадто зайнятий власними роботами. А Мері? Вона розсталась із ним у не дуже приязному настрою. Коли вона гнівалася, тоді вміла три дні зазначувати демонстративно своє невдоволення.
Райт пригадав свою кар’єру – вузьку стежку, якою почав іти, свої сподівані успіхи, свої розмови зі Стакеном. Тепер бути тут, у гробі Нефрети, виглядало на перемогу. Саме до нього не хотів його допустити «старий» і таки не міг добитись свого. Якийсь час Мері служила йому за щит перед ударами Стакена… Але чи Мері могла йому заступити ціль? Чи подружжя з нею можна вважати за помилку? Ні, тільки за епізод – нічого більше.
Райт забув накрутити свій годинник. Тим краще: вічність не знає хвилин, ні годин. Тепер він може жити посеред вічности. Коли нема годин – не буде і днів, ні місяців, і тисячоліття минає так само нечутно. Так само не існувало три тисячі років… до цієї хвилини.
Що він залишив там поза каменюкою, що звалилася вниз? Що було поза тим морем, яке Райт перейшов своїми ногами? Якісь неймовірні залізниці, що щезали у пащах тунелів і зупинялися нервово на стадіях, що випльовували зі себе задиханих людей і знов їх втягали у себе і знову, поблискуючи, мчали з шумом залізними поясами, що оперезували землю… Якісь невидні радіохвилі, що розбігалися і затрачувалися в безмежах на те тільки, щоб люди напружували свої вуха, намагаючися вловити їх звуки? Біржі, валютова паніка, засідання репараційних чи якихсь інших комісій, вибори, кабінетові кризи…
«S. O. S. S. О. S.!» пробивається серед цього гомону і біжить аж на Море, на Місяць, добігає до Венери – кудись, де інші створіння теж під впливом омани змислів обманюють одні одних, воюють, скручуються і повзають, як черв`яки, і звідки теж якийсь нещасливий добуває із себе безнадійний поклик S. О. S.! Фокстрот, політичні вбивства, торгівля кокаїною, махінації большевиків, щоденні сенсації великих газет і винаходи, що перекидають тисячолітніми гіпотезами…
Усе байдуже. Видається, немовби все те потонуло і не залишився навіть сам доктор Роберт Райт, а тільки єдине створіння, що перемогло голод, непорушно похилилось над домовиною, коли останній відблиск лямпи, що падав на мури, згас.
Безупинно повторюване те саме імення начеб зачарувало його і ввело його у стан мрійливої дрімоти, що межує з неіснуванням: «Нефрета, Нефрета, Нефрета»…
* * *
Це імення вимовляв, засинаючи, молодий священик Сатмі, що лежав онде на нижчому ложі з підпорою під оголеною головою. Хоч він мав уже титул другого пророка і йшов безпосередньо за найвищим пророком Інені, своїм учителем.
Без огляду на своє високе становище і мудрість, він не переставав думати про жінку, як звичайний смертник, якому змагання до найвищої цілі не перешкоджає задовольняти звичайні життєві потреби. Нефрета – молодша королівська донька і сестра королеви, що мала нагоду часто бачити Сатмія при ріжних церемоніях, видавалась йому чомусь саме сьогодні вийнятково приваблива. Чи, може, тому, що мала таку дивно синю зачіску, чи, може, той діядем, який надавав їй особливого чару? Чому? – невідомо… а все ж Сатмі довше, як звичайно, зупинявся зором на молодій царівні, що у гурті найближчої двірської дружини при сестрі йшла до Іненія, який з нагоди свята розділював квіти лотосу. У ногах Сатмі стояв великий кіш із квітами. Поволі, святошно передавав він звислі жовті гілки першому пророкові. Зовсім зніяковіла святошною хвилиною, Нефрета вся схвильована, замість узяти лотос з руки Іненія, взяла його поквапно від Сатмія. Довге бильце оповило руки молодої пари і зв’язало їх на кілька секунд зеленою стяжкою. Їх погляди зустрілися. Те, про що Сатмі ніколи досі і не подумав, стало для нього дорогим предметом бажання. Досі він з повною свідомістю і себелюбним запалом присвятив усі свої сили тільки чистій науці, маючи над собою такого строгого опікуна як Інені, що не без пристрасти стояв на сторожі мудрости.
Для Іненія святиня була цілим світом. Він рідко і нерадо покидав святу монастирську келію, навіть тоді, коли мусив згідно з приписами йти з відвідинами до фараона. Інені нагадував статую – так, начеб постійно перебуваючи між непорушними статуями, запозичив їх риси. Рухи його худорлявого тіла були вимірені, його обличчя мовби вирізане з каменя. Тільки в його чорних очах жеврів надприродний огонь життя. Це було те саме надземне полум’я, завдяки якому птахи можуть дивитися в сонце.
Холодне серце Іненія не розуміло, як можна прив’язатись до чогось людського. Сатмі був єдиним винятком.
Перші спомини Сатмія були зв’язані з обходами довкола святині. Тільки як слабі натяки жили в його пам’яті риси одної жінки – його матері. Від перших починів його свідомого життя спочивали на ньому суворо-пронизливі очі Іненія.
З іменням Нефрети на устах задрімав Сатмі. Він потонув в осяйному погляді очей Нефрети, як у світі, що палав обітницею безмежного щастя.
Інені переловив погляд цих очей. Сатмі відчув крізь дрімоту остережливий погляд вчителя, мовби відчував на собі тягар. Він мав дивний сон…
Він стояв над берегом ріки при розсвітку. Сонце виринало, позолочуючи небо. На другому березі загорявся вогонь другого сонця. Тим сонцем був погляд дівочих очей. Нефрета одягнена у прозірчасту сукню, що тільки наполовину закривала лінії її молодечого тіла, вся аж ясніла. Сатмі не знав, звідки пливе справжнє джерело життя: чи від небесних світил чи від царівни? Сумніви були мукою, рішення – насолодою. Сатмі кинувся до води і допливав до другого берега. Він відсував від свого тіла сині чаші лотосових квітів, що своїми стеблинами щораз тісніше оточували його. Він був уже недалеко мети – ввесь у сяйві, що плило від Нефрети, яка сама розплилася в ясности. Він чув звук її голосу.
У тій самій хвилині, коли його нога торкнулася намулистого дна, він побачив крокодила, що скрився в очереті. Потвора розкрила пащу і вдивилася у сміливця. Сатмі ввесь задубів і не міг відвести очей від неї. Тим часом світло, що спливало на Нефрету, починало гаснути. Велике сяєво заступила смертельна темрява. У ній блищали фосфоричні очі потвори. Від їх погляду Сатмі болісно прокинувся.
Перед ним стояв Інені. Крізь вікно видко було небо, що золотилося від ранкового сонця. Інені сів на крісло.
Такі відвідини не дивували Сатмія: вони повторялись не раз. За кожним разом пророк починав нове навчання або відкривав якусь нову таємницю. Все це траплялось тоді, коли учень почав хитатися у своїй вірі і коли земні радощі могли спокусами відвернути його від шляху мудрости.
Не раз з’являвся Інені, щоб остерегти Сатмія перед єретичними промовами, які до нього доходили. Так, наприклад, було тоді, коли сам фараон підніс руку проти бога Амона. Але єресь не похитнула душею Сатмія.
Як тільки Інені помічав, що деякі неясні місця у Святому Письмі розбуджують сумніви в серцю його учня, він поквапно заводив із ним розмову віч-на-віч, щоб виполоти нездорове зерно. Інені з’являвся завсіди перед прокидом Сатмія, начеб хотів з обличчя заснулого відчитати всі потайні думки, які він пробував скрити.