Енґус оглянув напівтемну вітальню, заставлену манекенами, і в якомусь кельтському закутку його шотландської душі ворухнувся жах. Один із величезних манекенів стояв прямо над кривавою плямою, можливо, Смайт підкликав його за мить до того, як упав мертвим. Залізний гак, що стирчав із високого плеча і заміняв руку, був легко піднятий, і Енґус раптом із жахом уявив собі, як бідний Смайт гине від удару свого власного сталевого дітища. Бунт речей – машини вбивають свого господаря. Але навіть якщо так, то куди вони його поділи?
«Зжерли?» – майнула жахлива думка, і йому на секунду стало погано, коли він подумав про розтерзані останки, перемелені і поглинуті цими безголовими механізмами.
Нелюдським зусиллям Енґус змусив себе заспокоїтись.
– Ну от, – звернувся він до Фламбо, – бідолаха розтанув, як хмаринка, залишилася тільки червона калюжа на підлозі. Це, далебі, надприродне.
– Залишається тільки одне, – сказав Фламбо, – природно це чи надприродно, а я маю піти вниз і побалакати зі своїм приятелем.
Вони спустилися сходами, минули двірника з відром, котрий ще раз божився, що повз нього не прошмигнув жоден незнайомець. Швейцар біля під’їзду і крамар, котрий вертівся тут же, ще раз присягнули, що не зводили з цього під’їзду очей. Але коли Енґус став шукати четвертого чатового і не знайшов його, то спитав з деяким занепокоєнням:
– А де ж поліціянт?
– Даруйте, – сказав патер Браун, – це моя провина. Тільки-но я попросив його спуститися вниз вулицею і дещо з’ясувати, як мені спала на гадку одна думка.
– Гаразд, тільки нехай він хутчіш повертається, – різко сказав Енґус. – Там, нагорі, не тільки вбили, а й безслідно знищили цього нещасного чоловіка.
– Яким чином? – поцікавився священик.
– Патере, – сказав Фламбо, помовчавши трохи, – хай йому грець, але я переконаний, що це скоріше ваша царина, ніж моя. Жоден друг чи ворог в цей будинок не входив, а Смайт зник, немов його викрав нечистий. І якщо тут обійшлося без втручання надприродних сил…
Їхню розмову перервала вражаюча подія: з-за рогу виринув довготелесий поліціянт у блакитному однострої. Він підбіг прямо до патера Брауна.
– Маєте рацію, сер, – сказав він здавленим голосом. – Труп пана Смайта тільки-но знайшли в каналі, біля дороги.
Енґус спитав, нажахано схопившись за голову:
– Він що – побіг туди і втопився?
– Готовий заприсягтися, що він не виходив з дому, – сказав правоохоронець, – і в будь-якому разі він не втопився, а помер від удару ножем у серце.
– Але ж ви стояли тут, і за цей час у будинок ніхто не входив? – суворо спитав Фламбо.
– Давайте спустимося до каналу, – запропонував священик.
Коли вони дійшли до закруту, він раптом вигукнув:
– Яку ж я утнув дурість! Зовсім забув поставити поліціянту одне важливе запитання. Цікаво знати: знайшли вони світло-брунатний мішок чи ні?
– Який ще світло-брунатний лантух? – здивувався Енґус.
– Якщо виявиться, що мішок іншого кольору, – все доведеться почати заново, – бідкався патер Браун, – але якщо мішок світло-коричневий… Що ж, тоді все ясно.
– Радий це чути, – не приховуючи іронії, буркнув Енґус. – А я думав, справа ще й не починалася.
– Ви маєте все розповісти нам, – з дивною дитячою простодушністю оголосив Фламбо.
Мимоволі прискорюючи кроки, вони йшли вниз по довгій дугоподібній вулиці. Попереду швидко крокував патер Браун, зберігаючи гробове мовчання. Нарешті він сказав із майже зворушливою сором’язливістю:
– Боюся, все це видасться вам занадто прозаїчним. Ми завжди починаємо з абстрактних висновків, а в цій історії можна виходити тільки з них. Ви, мабуть, помічали, що люди ніколи не відповідають однаково на те саме запитання, яке їм задають? Вони відповідають лиш на запитання, яке почули або очікують почути. Припустімо, одна леді гостює в садибі в іншої і питає: «Хтось зараз живе тут?» На це господиня ніколи не відповість: «Так, звісно, дворецький, три лакеї, покоївка, ну і всі інші», хоча покоївка може клопотатися тут же в кімнаті, а дворецький стояти за її кріслом. Вона відповість: «Ні, ніхто», маючи на увазі тих, хто міг би вас цікавити. Зате якщо лікар під час епідемії спитає її: «Хто живе у вашому домі?», вона не забуде ні дворецького, ні покоївку, ні всіх інших. Так уже люди розмовляють: вам ніколи не дадуть відповіді на запитання по суті, навіть якщо кажуть щиру правду. Ці четверо чесних людей стверджували, що жодна людина не заходила до будинку, але вони зовсім не мали на увазі, що туди і справді не входила жодна особа. Вони хотіли сказати: жоден із тих, хто, на їхню думку, міг би вас зацікавити. А між тим якась людина увійшла в будинок і вийшла, але вони її не помітили.
– То це був невидимець? – спитав Енґус, піднявши руді брови.
– Аякже, психологічно він примудрився стати невидимкою, – погодився священик.
Через кілька хвилин він продовжував усе тим же байдужим тоном, ніби міркуючи вголос:
– Певна річ, ви ніколи не запідозрили б таку людину, поки не задумаєтеся про це всерйоз. На це він і розраховує. Але мене наштовхнули на думку про нього дві-три дрібні подробиці в оповіданні пана Енґуса. По-перше, Велкін умів невтомно ходити пішки. А по-друге – ця довга стрічка гербового паперу на склі вітрини. Але найголовніше – дві обставини, про які згадувала дівчина: неможливо допустити, щоб у них і полягала правда. Не гнівайтесь, – поспішно додав він, зауваживши, що шотландець докірливо похитав головою, – вона ж була впевнена, що каже правду. Але ніхто не може залишатися на вулиці на самоті за секунду до отримання листа. Ніхто не може залишатися на вулиці в повній самоті, коли починає читати тільки-но одержаний лист. Хтось, без сумніву, мав стояти поруч, просто він психологічно ухитрився стати невидимцем.
– А чому хтось неодмінно мав стояти поруч? – не повірив Енґус.
– Але ж не поштовий голуб приніс їй цього листа, – пояснив патер Браун.
– Чи не хочете ви сказати, – рішуче втрутився Фламбо, – що Велкін приносив дівчині листи свого суперника?
– Атож, – сказав священик, – Велкін приносив дівчині листи свого суперника. Зобов’язаний був приносити.
– Ну, з мене досить! – вибухнув Фламбо. – Хто цей індивід? Який він із себе? Як одягаються ці психологічні невидимці?
– Він одягнений дуже гарно: в червоне і блакитне із золотом, – швидко і точно повідомив священик. – І в цьому яскравому, навіть занадто костюмі він заявляється сюди на очах у чотирьох осіб, холоднокровно вбиває Смайта і знову виходить на вулицю, несучи в руках труп…
– Патере Браун! – обурився Енґус, зупинившись, як укопаний. – Хто з нас збожеволів – ви чи я?
– Ні, ви не з’їхали з глузду, – сказав патер Браун. – Просто ви не надто спостережливі. Ви не помітили, наприклад, такого чоловічка, як оцей.
Він швидко зробив три кроки вперед і поклав руку на плече пересічного листоноші, котрий прошмигнув повз них у тіні дерев.
– Чомусь ніхто ніколи не помічає поштарів, – задумливо мовив він. – Але ж їх охоплюють ті ж пристрасті, що й усіх інших людей, крім цього, вони носять пошту в просторих мішках, де легко поміститься труп карлика.
Замість того, щоб просто обернутися, листоноша відскочив убік і наткнувся на садову огорожу. Це був сухорлявий світлобородий чоловік дуже пересічної зовнішності, але, коли він обернув до них перелякане обличчя, всіх трьох вразила його жахлива зизоокість.
…Фламбо повернувся до своїх шабель, пурпурових килимів і перського кота – у нього були справи. Джон Тернбул Енґус повернувся в кондитерську до дівчини, з котрою цей безтурботний молодик примудрився непогано гаяти час. А патер Браун довгі години блукав під зірками засніженими крутими вулицями з убивцею, але про що вони балакали – цього ніхто ніколи не дізнається.
Зелений чоловічок
Молодик у бриджах, із жвавим відкритим обличчям, грав у гольф на полі, паралельному до морського берега, де сутінки забарвили все в сірий колір. Грав він сам із собою і не кутуляв м’яч надарма, а відпрацьовував прийоми з якоюсь ретельною люттю, наче акуратний невеликий ураган.
Він швидко навчився багатьом іграм, але йому хотілося вчитися трохи швидше, ніж це можливо, і тому він став явною жертвою тих привабливих афер, які обіцяють навчити гри на скрипці за шість уроків, а французькій – заочно. Він дихав свіжим повітрям дуже обнадійливих запрошень і пригод, а зараз був особистим секретарем у адмірала сера Майкла Крейвена, котрий мав великий будинок і парк, трохи віддалік від моря.
Він був честолюбний і не мав наміру все життя бути чиїмось секретарем, але він був розумний і знав, що найкращий спосіб піти з секретарів – стати хорошим секретарем. Жевжик і став ним, навчившись розправлятися зі стосами листів так само швидко та зосереджено, як із м’ячем. Зараз він бився з листами сам, на власну руку: останні півроку адмірал був у плаванні, і його чекали додому через кілька днів, а то й годин.
Гарольд Гаркер бадьоро і хутко зійшов на гребінь між полем і морем і, глянувши на берег, побачив щось дивне. Бачив нечітко, бо сутінки з кожною хвилиною збиралися під грозовими хмарами, але на мить йому примарився сон із далекого минулого або драма, розіграна примарами іншого століття.
Захід догорав мідними та золотими пасмами над останнім шматочком моря, який здавався швидше чорним, ніж синім. Але ще чорнішими в яскравому сяйві призахідного сонця, чіткі, як силуети в театрі тіней, пройшли двоє чоловіків у трикутних капелюхах, при шпагах, немов вони щойно зійшли з дерев’яних кораблів Нельсона. Така галюцинація була б неприродною для Гаркера, якби він навіть був схильний до галюцинацій. Він належав до того нетерплячого і науково орієнтованого типу, якому легше уявити літаючий корабель із майбутнього, ніж вітрильник із минулого. Тому юнак дійшов цілком адекватного висновку, що і футурист може вірити своїм очам. Його ілюзія тривала лише секунду.
З іншого погляду видовище виявилося незвичайним, але цілком імовірним. Від моря йшли один за одним, один – ярдів на п’ятнадцять позад іншого, пересічні сучасні офіцери флоту, але в тій майже екстравагантній формі, яку моряки вдягають тільки в особливому випадку, скажімо, коли їх відвідує особа королівської крові. У того, хто йшов попереду, мабуть, не підозрюючи про того, хто йшов позаду, Гаркер відразу розгледів орлиний ніс і гостру борідку свого адмірала. Чоловіка позад нього він не знав. Зате він знав, чому вони так одягнені. Знав, що коли судно адмірала приходить у сусідню гавань, його відвідує найвища особа. Це й пояснювало парадну уніформу. Та він знав і моряків, принаймні адмірала, і не міг збагнути, чому адмірал зійшов на берег у такій одежі, коли він міг миттєво перевдягнутися в цивільне або хоча б у буденний мундир. Що-що, а це було не в його дусі, і надовго залишилося однією з головних таємниць нашої таємничої історії. Тоді ж обриси фантастичних одностроїв на тлі оголених декорацій – темного моря та піску – нагадували якусь комічну оперу Пінафора.[7]
Другий чоловік був ще дивніший, незважаючи на акуратний мундир лейтенанта. Особливо незвичною була його поведінка. Він ішов нерівною, неспокійною ходою, то швидко, то повільно, немов не міг зважитися, чи наздоганяти йому адмірала. Адмірал був глухуватий і не чув кроків на м’якому піску, але кроки ті, якби на них натрапив якийсь детектив, породили б сотню припущень – від кульгавості до танцю. Смагляве обличчя було затемнене сутінками, очі блищали і сяяли, підкреслюючи збудження. Один раз він навіть побіг, але раптом знітився до недбалого повільного пересування. Потім він зробив те, що, на погляд Гаркера, жоден офіцер флоту не зробив би навіть у божевільні. Він оголив шпагу.
У цей момент дивної вистави обидва силуети зникли за мисом, і секретар, котрий спостерігав за ними, зауважив тільки, як смаглявий незнайомець безтурботно зрубав квітку. Мабуть, він більше не намагався нагнати адмірала. Однак Гаркер задумався і простояв там якийсь час, а вже потім заклопотано попрямував до дороги, що бігла повз ворота садиби і довгим вигином спускалася до моря.
З цього звивистого манівця і мав прийти адмірал, якщо взяти до уваги, звідки він ішов, і припустити, що він має намір прийти додому. Стежка між морем і полем для гольфа завертала відразу за мисом і, ставши дорогою, поверталася до Крейвен-гаузу. Тому секретар зі звичною своєю імпульсивністю кинувся до неї, щоб зустріти господаря, коли той поверне до дому, але адмірал додому не йшов.
Ще дивовижніше було те, що і секретар не йшов туди. У будь-якому разі, він затримався на багато годин, зродивши в садибі подив і тривогу.
За колонами і пальмами цієї занадто розкішної вілли очікування переростало в хвилювання. Дворецький Ґрайс, великий жовчний чолов’яга, напрочуд мовчазний і з панами, і зі слугами, проявляв певний неспокій, вештаючись у головній залі і споглядаючи у вікно тераси білу дорогу до моря. Меріон, сестра і домогосподарка адмірала, з таким же орлиним носом, але ще зарозумілішим поглядом, була балакуча та гостра на язик, а в хвилюванні голос її ставав пронизливим, як у папуги. Донька адмірала, Олівія, була смаглява та замріяна, зазвичай вона неуважно мовчала, а то і журилася. Тому переважно балакала її тітка. Але племінниця могла раптово і дуже мило засміятися.
– Не розумію, чому їх досі немає, – сказала старша леді. – Листоноша бачив, як адмірал ішов із берега з цим жахливим Руком. І чому його звуть лейтенантом?
– Може, – сумно припустила панночка, – тому, що він лейтенант…
– Не знаю, навіщо адмірал його тримає, – пирхнула тітка, ніби мова йшла про покоївку. Вона дуже пишалася братом і завжди називала його «адмірал», але її уявлення про флотську службу були не зовсім чіткими.
– Авжеж, Роджер похмурий і мовчазний, – відповіла Олівія, – але це не завадить йому стати хорошим моряком.
– Моряком! – обурилася тітка, знову вражаючи справжнім папужим тембром. – Я їх уявляю інакше. «Любила юнка моряка», як співали, коли я була молода. Тільки подумайте! Ні веселощів, ні хоробрості, нічого. Він не співає, не танцює матроських танців…
– Однак, – серйозно зауважила племінниця, – і сам адмірал танцює не так уже й часто.
– Ох, ти знаєш, що я маю на увазі! – не вгамовувалася тітка. – У ньому немає ні жвавості, ні бадьорості. Той секретар і то кращий.
Сумне обличчя Олівії перемінив її гарненький сміх.
– Гаркер уже точно станцював би для вас, – зауважила вона, – і сказав би, що вивчився по книзі. Він постійно все вчить… – дівчина раптово замовкла і зиркнула на стиснуті тітчині губи. – Не втямлю, чому його немає, – додала вона.
– Я не про Гаркера хвилююся, – відповіла тітка, встала і визирнула у вікно.
Вечірнє світло давно стало з жовтого сірим і тепер перетворювалося на біле, у міру того як місяць вставав над прибережною рівниною, де виднілися лише викривлені дерева навколо ставка та нижче, на горизонті, стара рибальська таверна «Зелений чоловічок». Жодної живої душі не було ні на дорозі, ні на рівнині. Ніхто не бачив ні чоловіка в трикутному капелюсі, котрий на початку вечора показався біля моря, ні його ще дивнішого супутника. Ніхто не бачив і секретаря, котрий бачив їх.
Тільки після опівночі секретар увірвався в будинок і підняв усіх на ноги. Його примарно-біле обличчя здавалося ще блідішим, коли поруч стояв солідний інспектор поліції. Але червоне, грубе, байдуже обличчя було більше схоже на маску фатуму, ніж бліде та перелякане. Жінкам повідомили з усією можливою обачністю, що адмірала Крейвена випадково знайшли в брудних водоростях і твані в ставку, під деревами – він потонув.
Кожен, хто знайомий із Гарольдом Гаркером, збагне, що, незважаючи на хвилювання, до ранку він приготувався стати якнайкориснішим. Молодик покликав для особистої розмови інспектора, котрого зустрів уночі на дорозі біля «Зеленого чоловічка», і допитував його, як сам інспектор міг би допитувати котрогось селюка. Але інспектор Бернс, чоловік ґрунтовний, був чи то занадто дурний, чи то занадто розумний, аби ображатися через дрібниці. Незабаром виявилося, що він зовсім не такий дурний, як виглядає, бо відповідав на палкі розпитування повільно, але розумно та логічно.