Кривда повів розгубленим поглядом по аудиторії. Ніхто не виступив на його захист. Він підвівся і попрямував до виходу.
Раптом з шурхотом відчинилися двері, і до залу вдерлася юрба студентів.
– Без куратора! Шизма! Бий їх! – закричали, і в кафедру полетіли дубові поліна. Зчинилося сум’яття. Хто вискакував через вікна, інші бились навкулачки. Антін під стусанами, що сипалися на нього з різних боків, пробирався до виходу.
Тут віч-на-віч зустрівся з розгаряченим Владеком. Якусь мить дивилися один на одного визивно. Нарешті, Антін промовив:
– Ходім додому, Владеку. Тут щось не так. Нам треба поговорити. – І силоміць потягнув його за руку.
Антін замовк, йому здалося, що Юля не слухає.
– Здається, я знудив вас, Юлю.
Вона не зрозуміла, навіщо Антін це сказав. І чому враз перервав розповідь.
– А далі? Що Владек?
– Владек… Він щиро каявся, що пішов на такий ганебний вчинок, але розмовляти зі мною не схотів.
– Ти поляк з бідної сім’ї, – говорив я йому, – я українець з бідної сім’ї. Нам не по дорозі з паничами. Чому б разом не подумати, де правда?
Але Владек відмахнувся і зарікався, що це перший і останній раз він узяв участь у політичній акції. Ми залишились приятелями й надалі. Тільки щось надламалось у нашій дружбі й не згладжувалось бігом часу. Як мала вибоїна на схилі гори розмивається дощем і творить нові береги, так і зустріч у дверях залу Коперніка віддалила нас.
А мені потрібний був друг. Як повітря. Наступні роки були сповнені незвичайних для мене подій. Важко про все розказувати. Але дещо так укарбувалося в мозок, що ніколи не забудеш.
Пам’ятаю, одного дня ендеки[6] оголосили «день без жидуф». Я бачив, як вони волокли сходами вниз напівпритомного скривавленого єврея. Волокли й реготали. І ніхто не боронив його. Стояв і я збоку, як підлий боягуз.
А зовсім недавно я був свідком убивства робітника-демонстранта. Мабуть, до смерті не зблідне в моїй свідомості ця жахлива картина. У нього з рота і з вух стікала кров, а він кричав, захлинаючись власною кров’ю: «Хай живе революція!»
Не знаю, чи це була звичайна людина, чи, може, згусток революційної пристрасті, не знаю, чи сама ідея така сильна, що примушує саме так умирати, але я кинув звинувачення цьому героєві: «Чому ти помер? Яке ти мав право умирати? Яку користь ти приніс своєю геройською смертю?» Я звинуватив його і тих, хто йде на невиправдану смерть. Я перестав читати соціалістичну літературу. Чи мав рацію – не знаю. Я залишився самотнім, безпорадним у плутанині власних думок. Може, тому з новим запалом узявся до праці над закинутою темою. Самому було дивно, чому мене дедалі більше почала цікавити доля незнайомих і далеких германізованих слов’ян. Наче щось спільне знаходив я між ними й тими людьми, в життя яких заглянув тільки одним оком.
Антін розповідав, а може, лише думав, бо часто Юлина рука дотикалася до його плеча, а великі здивовані очі дівчини злякано шукали його погляду й питали: «Як може бути все це правдою? Це з вами таке було? І оце ви, такий звичайнісінький, є такою незвичайною людиною? А далі?»
Юлі було дивно і страшно. Вона пригадала матір, хвору зажурену жінку, яка принесла зі свого Підгалля тужливу пісню, легенди про сміливих горців, гуральські вишивки і вічне здивування вищим світом. Від неї Юля чула про злидні простих людей, гірко плакала над їхньою долею, але людей тих ніколи не бачила. Вона росла й виховувалася дотепер у своєму, зрозумілому тільки для неї світі фантазії, поривань, мрій. Романи сучасних письменників вели її по крутих стежках до захопливих пригод. Жуль Верн відкривав перед нею світ, повний чудес, а Конан Дойль чарівною паличкою викликав з невідомого все нових і нових людей – страшних і добрих, цікавих і надзвичайних. А музика… Музика бриніла всюди. Небо, вітер, зелень, хуртовина, тужливе мугикання служниці, таємні дівочі мрії, незрозумілі для неї самої бажання – все це було музикою, що дзвеніла, гомоніла, сміялась, кликала і кликала кудись. Юлі бажалося чогось особливого в житті. Всі враження від зустрічей, знайомств тривали тільки хвилину, далі мусило статись те… Що саме – не знала, але вірила, що воно прийде, прийде так просто, як пробудження після сну, весна після зими, прохолода після спеки.
І враз воно прийшло. Дивувалась і не вірила, що це саме те, чого чекала. Воно таке не подібне до її мрій, грубе, жорстоке, але правдиве, як саме життя, сонце, повітря. Неждано й раптово перед дівчиною відкрилось нове, якого вона не знала, не бачила, хіба тільки колись чула. Від страху, що мусить, уже мусить ступити в цей новий світ, серце завмерло у неї в грудях. Але вона ступила…
– Антосю… – прошепотіла, – Антосю…
Антін пробудився від своїх власних думок, спогадів і побачив перед собою її глибокі темні очі. Щось п’янке, одурманююче, як запах черемхи, наповнило його мозок, груди, він схопив Юлині холодні руки і, не вірячи, що це дійсність, потягнув її до себе.
Вирвалася з його обіймів і, не сказавши й слова, миттю вибігла з садочка, немов утікала від нього, від себе самої. Антін підбіг за нею до хвіртки. Вона зупинилась на веранді, – місяць золотив її волосся, – зупинилась, наче хотіла щось сказати. Але нічого не промовила. Рвучко повернулась і зникла.
У вітальні біля настільної лампи з зеленим абажуром сидів батько. Стомлений, знервований очікуванням, схопився з крісла і крикнув обурено:
– Де ти була? Друга година ночі!
Не знала, що відповісти. Вона ж і не подумала, що так пізно, що тато чекає. Мовчки вислухувала докори.
– Як тобі не соромно? Просидіти ніч?!
Ніч… Це звучало так дріб’язково. Ніч. А що таке одна ніч у житті людини? Сон, нереальні марення, як її дотеперішня фантазія. Таких ночей сотні, тисячі, а ця…
– Татку, ти будь спокійний за мене, – відповіла на пильний погляд батька, що впився підозрою в її сповнені щастям очі. – Будь спокійний, татку.
Аж тепер вона усвідомила, що трапилося сьогодні, їй хотілось кинутися батькові на груди, оповити руками його міцні плечі і щось сказати, крикнути, розплакатись або зайтися сміхом від великої радості й щастя.
Але не зробила цього. Похмурий професор стояв нерухомо посеред кімнати.
І все-таки Юля засміялась. Розвела руки, мовби весь світ хотіла схопити в обійми, закинула назад голову і враз…
Мохнацький зробив гнівний жест, стукнув по столу і знову – кам’яним голосом:
– Щоб це було в останній раз!
Останній раз. Останній раз! Який жорстокий, який жорстокий батько! Як може він бажати своїй дитині, щоб така хвилина була першою і відразу останньою? Це щось не так, не так, не так!
– Так! – як відгомін її думок, грюкнуло останнє слово.
Зіщулившись, наче від побоїв, Юля зникла за дверима своєї кімнати. Впала на ліжко, сховала голову між подушками і ще хвилину дихала його віддихом, відчувала на своїх устах його поцілунок.
З подушки повільно зсувалась «Таємниця сестри Марлени», з етажерки здивовано дивились на свою господиню веселі томи Конан Дойля, бездонно-таємничі Жуль Верна, суворі Жеромського, Міцкевича та Вальтера Скотта.
Коли-то візьмуть їх знову малі дівочі руки, розкриють, а зачаровані їх мовою чорні очі будуть бігти-переганятись по рядках? Коли те буде?
II
На другий день Антін знову пішов на Замарстинів. Насторожено минав перехожих, пильно і боязко розглядаючи їхні обличчя. Весь тремтів від страху, що може зустріти професора, Юлю або Владека, і його спитають: «А це куди, добродію?»
Боявся і… бажав цього. Бо чого ж ішов?
Щось дивне скоїлося з ним. Вчора він склав останній екзамен. Учора намагався розібратись у цілому рої питань, проблем, думок, навіяних останнім днем студій. Учора професор допоміг йому знайти початок нитки у заплутаному клубку планів, учора ж його дочка все те перемішала, збурила. Тільки здивовані очі, пахуче волосся і вологі холодні губи – тільки це залишилось, і пестило, і мучило, і томило. В кінці кварталу показалися фігурні залізні ворота, густо обплетені диким виноградом. Швидко наближався, повен суперечливих бажань: щоб вийшла, щоб, боронь Боже, не вийшла. Швидко минув ворота, не глянувши навіть у бік вікон, щоб не зустрітись поглядом з нею і не згоріти від сорому.
Година, друга, вечір. З сусідньої вулички спостерігає Антін за входом до фігурних воріт. Як сімнадцятирічний юнак. Здається, що прохожі зупиняють на ньому погляд і насмішкувато приглядаються.
А найближчого дня те саме. Знову болять від напруження очі, знову те ж відчуття: на нього глузливо поглядають перехожі. Так далі не можна. І він зважується на відчайдушний крок: зайде, постукає і скаже…
Професор подивиться на нього з-під окулярів і, погладивши рукою чорну борідку, перепитає до краю здивованим тоном: «До Юлі?»
Та-ак, це геніально! Наречений! Абсольвент у потертих штанах, вимріяна партія панночки Мохнацької! Бажаний зять професора. Парадокс! Але як далі?
З вікон вітальні Мохнацького падало світло на вулицю, чиїсь тіні рухалися за мереживними занавісками. Вона там, там!
Хотілося крикнути, назвати її ім’я і зникнути.
Зникнути… Думка, що народилася в пориві любовного захмеління, враз витверезила Антона. Виїхати геть зі Львова. Хоч на деякий час. А потім… Потім напише листа. Все, все напише їй. Скаже, що вона перша людина, яка з такою увагою вислухала його плутані думки. Напише, що він готовий приїхати, прилетіти, якщо… Так, так! А тепер геть зі Львова. На всі чотири вітри!
Юля чекала. Вдома стало тісно й нудно. Все навколо сердило: могильна тиша в будинку, скрип батькової ручки, клаповуха кімнатна собачка і навіть служниця, яка завжди проходила через кімнати навшпиньках.
Вечорами вибігала в садок і вірила, що він прийде. Хотіла в нього багато-багато дечого розпитати, бо все стало новим, неясним. Шелестів бузок, пахнув жасмин, біліла проти місяця незаймана лавочка… Щоранку ворожила на пальцях: буде – не буде, щовечора лічила зірки, як її колись навчила служниця. І завжди ворожіння провіщало: «Прийде».
Але Антін не приходив.
Гомоніло місто, дзвеніли трамваї, кричали фабричні гудки. Потім усе стихало, сяяло небо зорями, цілував теплий вітер гарячі щоки.
Через вікно кликав батько:
– Юлечко, ти тут?
– Іду, татку.
Одного дня після обіду до Юлі в кімнату тихенько зайшла служниця.
– До вас прийшли. Чекають надворі.
Схопилася з-за столика, випустила книжку й хвилину стояла нерішуче. Поправляла волосся, розгублено розгладжувала прим’яте плаття, хотіла про щось спитати в Марини. Потім кинулась до дверей. На мить зупинилася, щоб набрати в легені повітря, і тоді обережно натиснула на клямку. Відчинила, ступила крок, другий, потім подалася назад і розчаровано всміхнулася на Владекове привітання самим кутиком уст.
…Протягом тижня Владек не заходив до Антона після злощасного гостювання у професора. Не міг примиритися з тим, що мимоволі зіграв комічну роль у неприємній для нього п’єсі. І до всього той вигук навздогін їм: «Бажаю приємно провести вечір!» Замість іронії, вияву цілковитої байдужості, вийшло щось схоже на зойк переможеного. Владек не звик бувати в такому становищі, і тепер день у день його самолюбство шкребли почуття образи, приниження гідності і перші, ще не усвідомлені прояви ревнощів.
Через кілька днів затаєних мук Владек вирішив показатися на очі Антонові, вивідати його почуття й поглузувати з нього та з примхливої гімназистки. Чей же не закохався філософ по вуха?
На превеликий свій подив, Владек не застав Антона дома. Маційова не могла нічого до пуття сказати.
– Узяв, прошу пана, свою валізку і вийшов, нічого не сказавши. Був такий стурбований. Не знаю, що могло з ним трапитися.
Для Владека була зовсім несподіваною причина такого раптового зникнення Антона зі Львова. Поїхав, очевидно, шукати роботи, але чому не зайшов, не сказав?
Владек переглянув купи Антонових книг, конспектів з надією знайти бодай якусь записочку, але нічого не знайшов. Глянув на схилену постать Маційової і розвів руками:
– Нічого немає…
Обмірковував причини, що змусили Антона так раптово зникнути, й приходив тільки до одного висновку: щось неприємне мусило статися того вечора. Взагалі Юлина поведінка була тоді вкрай незрозумілою й дивною. Антін нагрубіянив, а вона попросила його, щоб провів додому. Адже не закохалася в філософа – це зрозуміло. Хіба міг Антін зі своєю необтесаністю раптом завоювати її серце? Але чому тоді Юля вибрала його? Владек бачив – вони пішли під руку. Може, хотіла прочитати Антонові мораль?
Владека мучила ревнива цікавість: що далі було між ними? Міг Антось філософствувати й образити дівчину? Або, може (від цієї думки Владекові стало смішно), освідчився їй у коханні і вона його висміяла? Це було найбільш правдоподібним.
Владек спіймав себе на злорадній втісі, викликаній такою здогадкою. Бо хіба ж так можна? Антось взагалі не вміє інтелігентно поводитися з дівчатами.
Про все докладно знає Юля. Тільки зайти зараз до неї було б нижче Владекової гідності. Правда, є професор, а він, Владек, кінець кінцем, його асистент. Можна придумати причину по службі й зайти, а на Юлю ніби й уваги не звернути.
І Владек пішов.
Його зустріла служниця.
– Професор спить, – повідомила.
Не приховуючи задоволення, Владек спитав притишеним голосом, немов ділився таємницею:
– А панна Юля дома?
– Дома. Книжку читає.
– Скажіть, що до неї гість.
Служниця поглядом зміряла Владека з ніг до голови і мовчки повернулася.
Владек чекав і хвилювався. Намагавсь бути спокійним, але по тілу пробігав дрож, перехоплювало віддих. Минула хвилина-друга. Юля не виходила. Владекові одлягло від серця, він навіть радів з цього. Не вийде – не треба. Не велика цяця. Але він ще дасть їй відчути свою зневагу, байдужість. А гарні дівчата цього не люблять, їх це дратує, мучить і, нарешті, доводить до сліз.
Уже обернувся, щоб іти геть, коли ж… Скрипнули двері, і з них вибігла розрум’янена Юля.
– Добрий день… Це ви мене кликали?
Владек знітився від її холодного тону.
– Я… Я до професора прийшов у службовій справі.
– Татко відпочиває.
– А ви, вибачте, що так скажу, е… е… дуже зайняті?
– Читаю.
– Чи не пройдетесь зі мною? Відпочинете, так би мовити, від розумової праці…
– Яка там праця… Але пройтись – чом би й ні?
Владек прояснів.
Він доторкнувся до її ліктя, але Юля відвела руку.
– Не люблю так.
– Невже вам неприємно зі мною, гордовита панно?
– Ви дуже самовпевнені, пане Владек.
– І ваша примха в той вечір мала бути для мене наукою за це?
– Розумійте, як хочете. Де тепер ваш товариш?
– О, ви ним цікавитеся? Але не думаю, щоб це серйозно?
– Але ж я вам сказала: думайте, як хочете. Чому ви не відповідаєте на моє запитання?
Юля розмовляла без сліду усмішки на обличчі, трохи роздратовано. Ставила запитання, не дивлячись на співрозмовника. Це бентежило і злило Владека. «Така шмарката гімназистка розмовляє зі мною, як дочка дідича з фірманом», – думав, але не змінював невимушеного тону.
– Ах, Антін! Я навіть не можу вам сказати, де він тепер. Зник зі Львова, нічого нікому не сказавши.
– Як це – зник? Куди?
– Не знаю, повірте мені. Кілька днів тому я заходив до нього, але, на превеликий жаль, не застав.
– А господиня що сказала? – Юля повернула голову, нетерпляче чекаючи відповіді.
– Слово честі, мене починає забавляти ваш інтерес до нього!
Юля не відповіла. В її темних очах майнула тривога чи то здивування.
– Зник? Як це так – зник?… – знову спитала, тепер сама себе.
Зупинилася.
– Вертаймося. Пройшлися, і досить.
– Може, в нього нещасливе кохання, панно Юлю? – вів далі Владек.
– Не знаю… А чому ви так думаєте?
Владек зітхнув. Але й це пройшло повз увагу Юлі. Зупинилися біля воріт.
– Далі не підете?
– Не хочеться чомусь. Погода нині бачите яка, а я в одній блузочці.
– Мою маринарку до послуг! – шаркнув Владек, знімаючи піджак.
– Ах, які рицарські жести! Не треба. Я піду.
– Завтра можна буде зайти до вас?
– Якщо маєте бажання… Тільки приходьте трохи пізніше. Татко після обіду відпочиває. – І пішла не оглядаючись.
У найгіршому настрої Владек повернувся додому. Ніяк не міг зрозуміти причину такої поведінки Юлі. Смішною була сама думка, що Юля закохалася в Антона. «Це тільки примхи», – переконував він сам себе. Та вперта заздрість підказувала протилежне. Пригадалася Антонова зовнішність: негарний, але його серйозність була завжди такою привабливою. Чи не це і Владека завжди тягнуло з вишуканого товариства до скромного і незвичайного, не такого, як усі, Антона. Черв’як злоби ворухнувся в мозку. Юлин тон у розмові з Владеком був більш ніж холодний – погордливий. Так дівчина може розмовляти лише з тим, кого зневажає. І все через Антона. А кілька запитань про нього, пройнятих щирим зацікавленням, підтверджували нашіптування ревнощів.