У коридорчику Владек зустрівся з Костельніцьким. Обличчя господаря з широким приплюснутим носом розпливлося в усмішці. Владек зрозумів, що є якась газетна новина. А зараз йому нітрохи не хотілося встрявати в дискусію. Привітавшись, Владек хотів пройти до своїх дверей, але Костельніцький перегородив йому дорогу газетою.
– Не читали сьогоднішнього номера, Владеку?
– Ні.
– Прочитайте, варто. Союз із Німеччиною зміцнюється з кожним днем. Ви знаєте, що це означає?
– Що це означає? – спитав знехотя Владек.
– А те, що Польща має союзником нового Наполеона. Далі самі думайте.
– Не хочу думати. Є для цього міністерство закордонних справ. Зрештою, і Наполеон скрутив собі в’язи, – махнув рукою Владек.
– Гітлер в’язи не скрутить, будьте певні. Він ще так сколихне світом, що й таких устриць, як ви, підхопить вихром. Ваші інтернаціональні примхи швидко вивітряться, повірте мені! – Костельніцький почервонів. – Скажу вам одверто: я ненавиджу тих, хто вас виховав.
Коли Костельніцький виголошував політичну тираду, Владек намагався чемно обминути його, щоб зайти до своєї кімнати. Але останні слова дійняли до живого.
– Я нікого не змушую поважати моїх батьків! – спалахнув рум’янцем обурення. – Може, вони самі заслуговують на пошану без нічиєї протекції.
– Ви, бачу, амбітний, – комісар поліції примружив очі, – за це хвалю, тільки… тільки от що. – Він знову заступив Владекові дорогу до кімнати. – Діти часто йдуть і мусять іти іншою дорогою, як їхні батьки, тим більше ви.
– Не розумію пана.
– Польща йде новими шляхами до своєї могутності, а хто не увіллється в це русло, того викинуть і розтопчуть, як хруща.
– Це мене не стосується.
– Це вас стосується, добродію. Я, слава Богу, знаю вас не перший рік. Вас навчили любити ближніх. А це тепер не в моді. Сильний перемагає. А сильні ми – польська нація. І сильні люди з двома руками. А у вас одна рука зайнята і волочить за собою ворога в наш табір. У кращому випадку – ворожа рука тягне вас за собою. Відірвіть свою, поки не зрослась, бо однак треба буде відрубати, хоч би й з кистю.
Владек пильно вдивлявся в очі господаря. Починав розуміти. Ворожість поліцая до Антона збіглася з його власною, тільки що зародженою.
– За що ви ненавидите Антося?
– Не так його, як батька вашого, що вигрів гадюку за пазухою.
– Це, мабуть, ваше безпідставне упередження. Антось – гадюка?
– Ви не переконалися в цьому при зустрічі з ним у залі Коперніка на нелегальному засіданні «Студентської громади?»
Владек здригнувся.
– Вам це відомо?
– Нам усе відомо.
Владек відхилив руку Костельніцького, сперту на одвірок, і зайшов до кімнати.
– Вам лист із дому, – кинув йому навздогін Костельніцький, доторкнувшись пальцями до вусиків.
Владек узяв листа, не дивлячись на господаря.
Писав батько. Просив негайно приїхати – мати захворіла. Владек незадоволено скривився. Їхати додому якраз тепер дуже не хотілося. До того ж це знову батькова вигадка. Мати завжди хворіє, і, напевно, й тепер нема нічого особливого.
Але почав збиратися. Залишив Костельніцькому ключі від кімнати й поїхав на вокзал.
Мати лежала тяжко хвора. Біля неї сиділи лікарі і старий Кузьмінський.
– Що з тобою, мамусю? – нахилився Владек до хворої, яка важко дихала й дивилася в стелю блукаючим поглядом.
– Синочку! – тихо зойкнула Кузьмінська. – Приїхав! Який дорослий став. Як ти там?
– Добре, мамусю. Я асистентом на кафедрі, ти ж знаєш.
– Слухай, Владеку… Якби щось… до чогось… не забувай батька, чуєш?
– Що ти, мамо! – кинувся до неї. – Мамусю!
Батько голосно схлипнув і вийшов з кімнати.
– Нічого, синочку, йди… А як Антось? Передай йому моє благословення. Він добра дитина… Йди, сину. Я, може, засну, йдіть усі від мене.
Старий Кузьмінський ходив сам не свій, тяжко пригнічений горем. Він бачив, що дружині не видужати. Рак не виліковують. Никав поглядом по кімнатах, виходив, знову заходив і зупинявся перед Владеком. Йому хотілося спитати: «Синку, що буде з нами, як мама помре?» Але боявся вимовити ці слова.
Кволо запитав про щось зовсім непотрібне: чи у Львові така сама погода, як тут, або чи не було газет? І не чекав відповіді.
– Антось здоровий?
– Здоровий, татку. Казав кланятися вам… – відповів стримано.
– Давно не маю від нього листа. Чи не загнівався?
– О, ні, татусю. Він завжди тепло згадував про вас. Тепер виїхав. Мабуть, роботи шукає. Не знаю, де він. Зрештою, у нього вже своя дорога.
Старий ніби прокинувся від сну.
– Своя дорога, кажеш? А в тебе?
– І в мене своя, – сказав роздратовано.
– То у вас не одна?
Владекові все пригадалося в цю хвилину: суперечки, зустріч у залі Коперніка, слова Костельніцького, Юля… Тільки на одній дорозі вони сходяться, та й то як суперники. Сказав:
– Здається, що не одна. Ми ж і націй різних…
Кузьмінський похнюпився.
– Не так… Я не так хотів…
Протест закипав у душі Владека.
«А чого, чого ви хотіли? – мало не кричав. – Щоб я, як ви, наскрізь просяк мужицьким духом? Вам це можна, ви магістратський урядовець, але мене не зв’язуйте навік з Антоном. Я поляк, чуєте, поляк, а не якийсь космополіт!»
Тепер він був заодно з Костельніцьким. Але змовчав: мати лежала хвора.
…Владек блукав темними вулицями міста. Не хотілося йти додому. Відчуття самотності, як ртуть, проникало не тільки в свідомість, а й у кожну клітину тіла. Глуха образа на Антона, який несвідомо вклинився в його дорогу, зневажлива байдужість Юлі, хата, що над нею простягла чорне крило невблаганна смерть, і розмова з батьком – все це зливалося, згущувалось у клубочок гіркоти й запікалось у серці. Хотілося з ким-небудь поговорити.
Брів алеєю парку без мети. Вечір теплим леготом омивав лице, шелестів у складках шовкової сорочки. Владек ішов і йшов не оглядаючись.
Враз хтось теплою рукою доторкнувсь до його плеча. Здригнувся.
– Налякала вас?
Біля нього стояла молода дівчина в білій блузочці без рукавів, з великим декольте. В мерехтливому світлі електричних лампочок обличчя її здалось незвичайно вродливим. Довгі вії піднялись, і з-під них кокетливо зиркнули великі очі. Рукою поправила густе пухнасте волосся, ніби ненароком розстебнула ґудзик на блузочці, відкриваючи повні груди.
– Чого вам треба? – буркнув Владек з презирством і подався далі, але дівчина не відставала.
– Пан надто суворий, – засміялась, ставши перед ним у визивній позі.
Владек тепер пильніше придивився до її свіжого, ще не зіпсованого фарбою обличчя, повних губів. Йому не вірилось, що перед ним стоїть продажна жінка. Довго вдивлявся в її ясні очі.
– Подобаюсь, так? – промовила тихо дівчина. – То ходім. До мене.
Владек пішов поруч з нею. Самотність змусила його йти з цією людиною. Він обняв дівчину за стан, пригорнув до себе її струнку постать, і вони сховалися в темряві.
Владек більше не промовив ні слова. Щось заклекотіло в грудях і розлилося по тілу. Забулося все. Образ Юлі, що досі невідступно йшов його слідом, відлетів, як випадкова згадка. Зникли з уяви обличчя батька й матері. Тут була тільки вона, ця незнайома дівчина, і тільки її він зараз бажав. Сама доля послала її в такий час, щоб допомогти все забути.
– Як називаєтесь?
– Оленка… Або Геля.
У маленькій кімнаті на передмісті було убого, але чисто. Столик, дзеркало і ліжко, застелене білосніжним простирадлом з мереживом.
– Ви тут живете?
– Ні. Я перелітна птаха. Цю кімнату наймаю тимчасово. За стіною моя господиня.
Оленка стояла перед ним у розстебнутій блузочці, нерішуча. Тепер при світлі Владек помітив на її гарному обличчі передчасні зморшки біля очей.
– Скільки вам літ?
– Двадцять два, мій пане.
Біль защемів у грудях хлопця. «Двадцять два роки, – подумав з жахом, – і вже така…» Тепер він пошкодував, що пішов з нею. Чому він пішов з цією жінкою? Відомстити Юлі чи скористатися з нагоди? Чи, може, для того, щоб забути про матір на смертному одрі? Збентеження і почуття огиди охопило його. Він глянув на дівчину, глянув не з презирством, швидше зі співчуттям, і хотів повернутись, щоб вийти, коли його погляд зустрівся з її очима, глибокими, повними смутку.
Владек був вражений: вона не кокетувала, вона милувалася його зовнішністю і стояла по-дитячому несмілива.
– Який ти гарний… – прошепотіла. – Я ще не мала таких.
Ці слова знову відізвалися болем у Владековому серці. Він узяв її личко в долоні і з жалем заглянув у вічі. Тоді дівчина пригорнулась до нього, як безпорадна дитина до матері, як сирота, спрагла чужої ласки й любові.
– Ти давно так? – спитав.
– Не питай…
– Що тебе примусило, Оленко?
– Ой, не випитуй. Знаєш, що не добро. – В очах її майнуло щось близьке до розпуки, заблищали сльози, але це тривало якусь мить.
– Досить, – сказала, звільнюючись з обіймів. – Ти прийшов випитувати чи…
І погасила світло.
Владек не рухався з місця. Взяв її руку, притяг до себе і поцілував не в уста, а в чоло. Дівчина розридалась.
– О-о-о, яке це все огидне!
Владек засвітив.
– Я піду, Оленко…
– О ні, не йди! Зі мною ще так ніхто не поводився, як ти. Всі грубо… брутально… Посидь… Побудь… Я ж гарна, не бридка…
Замовкла. Тільки груди часто піднімались, і Владек відгадував, що в них таїться: біль, радість чи невисловлена таємниця її життя?
– Ти знаєш, – заговорила вона пожвавлено, – недавно приснився мені чудовий сон, ніби до мене прийшов молодий хлопець і сказав: «Ти пішла б за мене?» Я скрикнула від щастя і пробудилася. А сьогодні такий самий, як той зі сну, прийшов… Лише ти мені цього не скажеш, підеш. І ніхто ніколи не скаже…
Засинаючи, втомлено шепотіла:
– Я не знала ні батька, ні матері. Сама-самісінька виросла. Тільки коли ще маленькою виряджали з села до міста на службу, посвідку дали з гміни:[7] «Олена Кривда. Сирота». Видумали, але як вгадали мою долю?
Владек рвучко підвівся.
– Кривда? Твоє прізвище – Кривда?
– Моя доля кривдна. А прізвище – бозна-яке.
– Слухай, слухай, Оленко! – будив її Владек з дрімоти. – В тебе брати були?
– Який ти дивний. Якби в мене були брати, хіба б я так ходила? Не було їх у мене ніколи… Спи, любий… Поцілуй мене ще раз… Дякую… Хай тобі щастя… килимом… хай…
Сон склепив їй повіки. Довірливо пригорнувшись, вона заснула в нього на грудях.
Владек не міг заснути. Коли вона вже міцно спала, встав, засунув під подушку гроші й тихо вийшов з кімнати.
Цей вчинок змив з його серця вчорашню гіркоту. «Як приємно робити людям добро», – думав і був задоволений з себе. Хіба інший на його місці міг би так повестись?
– Бідна, бідна дівчина… – говорив уголос сам до себе й відчував, що ці слова – вже не його слова. І взагалі все раптово з’являється, чарує, завдає болю й безслідно зникає. І Юля, і Антін, і Оленка – все це було таке далеке, неправдоподібне. Справжніми були тільки оцей прохолодний липневий світанок, калатальця й дзвіночки корів на позаміських левадах, голосні перегуки пастухів, рання роса і гомін пастушої сопілки.
Дивувався, чому так швидко минають враження, чому не залишається від них у серці ніякого сліду?
Підходив до батьківського дому й думав про дивний збіг прізвищ Антона й Оленки.
В садку пахло гвоздиками, білі лілії розтуляли до першого променя чашечки. Тягло прохолодою, свіжістю. На сході займалось.
Хатні двері були прочинені. В сінях стояли чужі люди. Владек протиснувся до кімнати, завмер. На столі лежала його мати. У головах біліли лілеї, по білому простирадлу розсипані гвоздики.
І п’янко пахли васильки…
IІІ
Останні дні серпня тремтіли над Львовом гарячим маревом; пилюка повисла над розпеченими дахами й чорним шаром осідала на листі каштанів.
З вулиці Коперніка в напрямі до університету йшов Кривда з валізкою в руці, брудний, спітнілий. На зарослому обличчі – втома і якась тривога, як у людини, що запізнюється на поїзд. Механічно вклонявся знайомим, не звертаючи уваги на їхні здивовані погляди. Можливо, декому з них здавалося дивом, що Кривда скидався скоріш на сажотруса, ніж на магістра філософії, але йому, видно, байдуже було і до своєї зовнішності, і до здивованих поглядів знайомих, і до потертого засмальцьованого костюма.
Біля університету – самі діти в скверику й незмінні потемнілі скульптури на фасаді.
Антона турбувало одне: університет закритий, Мохнацький у відпустці й кудись виїхав.
Але важкі двері подалися, підвальним холодом обдало Антона, і швейцар загородив дорогу.
– Панові до кого?
– Ви мене не впізнали, мабуть?
– Ах, пан Кривда, здається! Перепрошую, не впізнав. Але ж в університеті нема нікого.
– А на кафедрі славістики?
– Та ви пройдіть подивіться.
Ніби крадучись, Антін заглянув крізь напіввідчинені двері. В бібліотечній кімнаті – нікого. З кабінету професора долинув скрип крісла і легкі кроки.
«Мохнацький», – полегшено зітхнув Антін.
Проте в дверях показався не професор, а його асистент, Владек.
Владек якийсь час придивлявся до засмальцьованої постаті, не вірячи своїм очам. Пізнавав і не пізнавав. Стрепенувся, як від несподіваного вітру, що увірвався раптом через вікно й підхопив на столі папери.
– Антось?! – уста розтягнулися в усмішку і враз застигли. – Антось… Здоров! Мій низький уклін! – Розвів руками чи то до обіймів, чи від здивування. – Звідки ти взявся такий страшний, Антосю? З тюрми чи з копалень?
Антін звільнив свою руку з Владекової, розстебнув брудний від поту комірець.
– Духота у Львові нестерпна. Ти хоч би вікна відчинив. Маринуєшся.
– Ми якось говорили про тебе з професором. Він запитував, чи я не знаю, де ти влаштувався на роботу.
– А ти відповів, що не знаєш і знати не хочеш.
Владек зрозумів натяк. Усміхнувся, багатозначно похитав головою і підійшов до Антона з таким виразом обличчя, ніби хотів сказати: «Запізно, колего, позиції змінилися». І все-таки зморшка незадоволення вирисувалася на його чолі.
…Після похорону матері Владек недовго пробув дома. Пригнічений горем, батько ставав чимраз важчим у співжитті. Вся розмова зводилася до спогадів про маму, яка нарешті в уяві батька стала неземним творінням, що вознеслось на небо. Владек спочатку потакував і запевняв, що мати напевно в раю. Але це йому набридло. Він холодно розпрощався з батьком і поїхав.
А у Львові навіявся смуток. Професор бачив Владека завжди пригніченим, задуманим і щоразу запрошував до себе. Владек часто відчував на своєму плечі співчутливий дотик важкої руки Мохнацького, часом ловив короткий погляд Юлі. Він уже не позував перед нею, не розсипав компліментів, самовпевнено чекаючи реваншу.
Юля деякий час зовсім байдуже ставилася до візитів Владека. Спочатку їй хотілося запитати хоч що-небудь про Антона, але не питала. Бувало, що й не покидала своєї кімнати, коли приходив Владек. Але минали дні, все частіше чула вона його голос, коротку скупу мову, кожного разу щось нове, серйозне знаходила в його погляді, і в неї почала змінюватися думка про Владека.
– Ви так змінилися, Владеку.
Як йому було приємно чути такі слова! Вони були платою за все: за колишні прикрості, за смерть матері. Він навіть насмілювався брати Юлину руку в свою долоню. І хоч це тривало тільки мить, Владек помічав у Юлиних очах те, чого так ждав. Терпеливо чекав далі. Часто прогулювався з дівчиною в парку біля університету, якось запросив її до себе поглянути на бібліотеку. Про Антона не згадували ні словом. Був Антось, і нема його. Був добрий друг, і залишилась після нього тільки згадка. Антось колись таки напише листа. Владек ретельно відписуватиме. Як добре, що Антін залишився другом. Бо так недалеко було…
І несподівано він приїхав. Навіщо він приїхав?
…Владек байдужим тоном відповів:
– Які дурниці! Невже ти думаєш, що я злий на тебе ще відтоді? Було, правда, неприємно. Але ж треба розумітися на панєнських примхах. Якось сама призналася…
З очей Антона щезла втома. Пильно глянув на товариша.
– Що сказала?
– Так, нічого надзвичайного. Хотіла просто мене покарати за мою самовпевненість.
– Хочеш сказати, що я був об’єктом її примхи? – зніяковів Антін.