Якби Бог, котрий сотворив землю, був німцем, то в землі було б набагато більше залізної руди та вугілля. Й усі ці мінеральні багатства лежали б на зручній глибині та біля дороги, якою до них можна було б під’їхати. Якби Бог, котрий сотворив землю, був німцем, то і всі люди, що заселили землю, також були б німцями. Бог-німець не став би заселяти землю французами чи греками. Навіщо воно йому?!
Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би створив німця та доручив би йому підготувати креслення майбутньої землі з докладним описом усієї необхідної для існування землі інфраструктури. Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би попросив свого заступника-німця для створення Литви виділити половину якогось зручного для проживання континенту, де жилося б не спекотно, і не холодно, де земля охоче годувала би своїми корисними солями всіляку їстівну рослинність, де тварин і птахів було б набагато більше, ніж людей, де не було б гір, але чергувалися б ліси із річками та озерами.
Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би обов’язково створив французів і попросив їх займатися виноробством, створив би поляків і попросив би їх робити найсмачнішу горілку та найсмачнішу ковбасу в світі, створив би чехів і попросив би їх обмотати весь світ своїми звукопередавальними дротами, аби всі в світі мали доступ до музики та до радіоновин. Якби Бог, котрий сотворив землю, був литовцем, він би ніколи не зміг вирішити: кому можна довірити писати новини для такого всесвітнього дротового радіо.
Але Бог, котрий сотворив землю, не був ні німцем, ні литовцем, не був ні французом, ні голландцем. І тому Бог створив литовців, німців, французів і голландців і сказав їм, аби вони самі свої країни облаштовували з його найвищого веління.
І подалися вони будувати свої королівства, відволікаючись іноді на розмноження, а іноді, після епідемії чуми чи холери, після кожної з яких знову доводилося відволікатися на розмноження, щоб було кому ці королівства будувати.
Повз лавку, на якій сидів, оповитий дивними думками, мандрівник із дерев’яною ногою, прочимчикувала гладка білявка, штовхаючи поперед себе візочок із дитиною. Невідомий Кукутісу малюк муркотів, а мама дивилася на дорогу попереду візочка, споглядала строго та монотонно. Її погляд відбивав своєю нерухомістю нерухомість її думки. Нерухомість думки робить рухи людини ритмічно одноманітними та правильними в геометричному сенсі. Це Кукутісу було відомо давно, ще з часів війни. Тоді ті, хто постійно думав, частіше висували голову з шанців і тому й вмирали частіше. А ті, у кого думка виявлялася нерухомою, так і сиділи нерухомо і з ровів не визирали. Тому і вижило їх більше, хоча багато хто й стали каліками.
Алея в цьому парку була ретельно очищена від снігу. І лавки вздовж алеї також. Але тільки одна жінка гуляла по парку зі своєю дитиною, і тільки лише він, Кукутіс, сидів на лаві. Винна, звісно, зима. Або, може, винні газети?! Кукутіс кинув погляд на газету, що лежала поруч на лавці, яку щойно читав. На німецьку газету, в якій перші кілька сторінок були присвячені добрим або трохи дивним новинам про них, німців, а наступні дві – дивним або недобрим новинам про інших: про страйк французів, про невдоволених греків, про кровожерливих ісламістів і про те, як в Америці акула відкусила руку студентові Гарварду.
Кукутіс ще встиг подумки пожаліти цього однорукого студента, але жалість якось аж надто миттєво перетворилася в упевненість, що цей студент обов’язково стане видатним ученим, адже чим менше у людини кінцівок, тим більше вона метикує головою! Та й найвидатніші вчені, котрі найкраще тямлять світобудову, вони ж узагалі паралізовані і живуть в інвалідних візочках. Тут Кукутісу і його власна нога згадалася. Та нога, з якою він уже багато літ тому попрощався. Згадалося, як довго він звикав без неї жити, а тоді довго звикав до дерев’яної ноги, й як багато тоді міркував. Про все думав: про світ, про війну, про Європу та смерть, про Литву та любов. І як тільки став на одну ногу коротшим, одразу ж думки його стали незмірно довшими, чіткішими, просто бери їх гамузом і в книжку записуй!
Кукутіс ніколи в житті не брав у руки газету зумисне. Щоразу газета потрапляла йому в руки випадково, і щоразу він потім досадував, що почав це читати чи переглядати. Вперше пережив таке, коли якась газетка – до речі, також німецькою – залетіла до нього в рів завдяки вітру. Вітер, мабуть, вирвав її з рук якогось офіцера і поніс обвугленою війною землею над вирвами, траншеями та бліндажами.
У тій газеті писалося про подвиги і про близьку перемогу. Але писалося німецькою, а поруч із Кукутісом у шанцях сиділи канадські солдати. Хтось курив, хтось писав листа на коліні, підклавши військовий планшет. А Кукутіс читав німецьку газету і дійшов до сторінки солдатських анекдотів. Спочатку навіть зрадів, подумавши, що зараз витлумачить канадцям німецькі солдатські анекдоти і вони разом посміються. Але німецький солдатський гумор не викликав навіть найменшої посмішки. І тоді наслинив Кукутіс пальця і висунув його з рову, щоб перевірити напрямок і силу вітру. Вітер дув у тил. «Гаразд, – подумав Кукутіс, – нехай там читають!» І підкинув газетку догори. Вітер її підхопив і відразу ж підняв на кілька метрів над землею. Тут же пролунав постріл, і газета сіпнулася, вражена кулею, але що їй, газетці, від кулі?! Нічого. Сіпнулася і далі за вітром полетіла. А німці їй навздогін ще кілька куль послали. А потім бабахнули з гармати.
Обірвав свої спогади Кукутіс. Не любив він про цей гарматний постріл згадувати. Все намагався виманити зі своєї пам’яті щось раніше, щось довоєнне, з дитинства. Але дитинство, якщо і згадувалося Кукутісу, то здавалося чужим, а не його власним. Може, тому, що не збереглося в Кукутіса своєї дитячої фотографії. Не збереглося, але й не було ніколи. Не збереглося і світлини батьків, що коли задуматися, було чимось незбагненним. Адже і самих батьків Кукутіс не пам’ятав, а тому іноді виникав у його думках сумнів: а чи були у нього взагалі батьки? І тоді на допомогу приходила пам’ять, витягала з далекого минулого голос матері, котра кличе батька вечеряти: «Марцеліусе, де ти? Іди за стіл!»
– Марцеліус… – ніжно прошепотів Кукутіс, зрадівши несподівано теплим спогадам.
– Можна? – спитав раптом у Кукутіса безхатченко, котрий невідомо звідки взявся перед ним. Спитав німецькою з балканським акцентом і вказав поглядом на газету.
Кукутіс кивнув. Волоцюга взяв газету і потупцяв очищеною від снігу алеєю парку. Дійшов до наступної лавки, постелив на неї кілька сторінок газети, сів згори і, розгорнувши сторінки, що залишилися в руках, заглибився із серйозним виглядом у читання.
Розділ 33. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей
Коли Клаудіюс прокинувся, вікно спальні із зовнішнього боку все ще було затулене нічною темрявою. А прокинувся він через холод. Присунувся до Інґриди, обійняв і відразу ж відчув її ніжне тепло. Але насолодитися ним не встиг, позаяк раптом, крізь сон, вона щось невдоволено буркнула і відсунулася на свій краєчок ліжка.
Клаудіюс підвівся, одягнув важкий махровий халат, знайдений тут же, в спальні, першого ж дня. Ступнями вліз у пухнасті зсередини капці. Спустився на перший поверх і відразу ж подався на кухоньку, до монетоприймача-вмикача опалення. Під стіною, на залізній коробці вмикача, викладені стовпчиком, лежало кілька однофунтових монет. Клаудіюс кинув в отвір одну, другу. Другий фунт «відмовився» падати всередину. Своїм ребром він визирав із щілини. І звичного клацання, що зазвичай супроводжувало монети, які опускаються (це сигналізувало про відновлення опалювального процесу), Клаудіюс не почув. Узяв виделку, спробував просунути монету всередину. Не вдалося. Тоді Клаудіюс нетерпляче вдарив п’ястуком по всій залізній коробці і фунт нарешті провалився в нутрощі апарата. Почулося клацання, що заспокоїло Клаудіюса. Він повернувся в спальню, заліз із головою під важку ковдру. Задрімав.
– Цей Артур набагато приємніший за самого господаря, – сказав Клаудіюс за сніданком, згадуючи вчорашній вечір.
Уже три вечори поспіль на зв’язок по скайпу з ними виходив не пан Кравець, загальмований і завжди грубувато-зарозумілий, а молодик років тридцяти, схожий на неформала: із сережкою у вусі та з підкрученими догори кінчиками акуратних вусів. Його звали Артур. Він усміхався під час розмови. Питав, яка погода. Просив сфотографувати чагарники й алеї з різних точок, але особливо з боку головного в’їзду на територію. Казав, що пан Кравець хотів показати знімки ландшафтному дизайнеру. Питав, чи бували вони з Інґридою в Москві. Жартував. І головне: він опинявся на зв’язку відразу, як тільки вони запускали скайп. Рівно о десятій вечора.
– Мабуть, син, – припустила Інґрида, намазуючи на трохи підгорілий тост арахісове масло.
Клаудіюс нахилився до лічильника опалення та спробував опустити в монетоприймач ще один фунт. Монета не ввійшла. Погляд Клаудіюса опустився на наклейку збоку металевої коробки.
– О! Тут є телефон фірми обслуговування! – з полегшенням промовив він і повернувся за столик.
Фірма, яка обслуговувала лічильник, відгукнулася швидко, і вже за кілька годин із білого «форда-фієсти», що зупинився перед ворітьми, виліз хлопець років двадцяти в синьому комбінезоні з пластиковою валізкою.
– А чого у вас так жарко? – здивувався він, увійшовши в будиночок.
Одразу ж завернув на кухню, сів до коробки лічильника, виклав інструменти та маленький ключик.
Здивований Клаудіюс подивився на кімнатний градусник, що висів на кухонній стіні, – 20 градусів за Цельсієм. Піднявся нагору.
– Уявляєш, він заявив, що у нас спекотно! – сказав він Інґриді, котра застеляла ліжко.
– Це, мабуть, порівняно з вулицею, – дівчина кинула погляд на вікно, за яким сяяло сонце. На продив сухий день немов кликав на прогулянку.
Клаудіюс повернувся на кухню. Бічна стінка коробки лічильника була знята. На підлозі біля ніг майстра стояла коробка-скарбничка, і окремо на підлозі валявся з десяток однофунтових монет. А майстер тим часом вставляв всередину лічильника іншу, порожню скарбничку.
– Забилася! – зауважив він, озирнувшись на Клаудіюса.
Потім п’ять монет із підлоги сховав у кишеню комбінезона, а решту поклав стовпчиком на кришку апарата.
– Даруйте, як вас звати? – спитав Клаудіюс.
– Хосе, – назвався хлопець.
– Хосе, а чому ви сказали, що у нас занадто жарко?
– Ну, у них, в англійців, звичайна температура в будинку взимку градусів 15–16. Вони ж завжди економлять. Заодно й загартовуються!
– І що, значна економія? – поцікавився Клаудіюс.
– Ну, в такому будиночку, – хлопець озирнувся, провів поглядом по стінах, – якщо опустити температуру до 15 градусів, то фунтів п’ятдесят за місяць збережете!
Надворі сяяло сонце. Термометр із зовнішнього боку дверей показував плюс вісім. Безхмарне небо годувало погляд радістю.
– Чого смієшся? – по-доброму спитала Інґрида, глипнувши на Клаудіюса, котрий мружився на сонці.
– Я щасливий! – відповів він. – І зима тут сонячна, і палац ти організувала! Усе класно! Дякую, люба!
Він обійняв Інґриду, поцілував у вуста, в носик.
– Обережно, фотоапарат зламаєш! Забув, що нам треба алеї відзняти?!
І рушили вони гуляти по ввіреній їм території. Садівник і економка, молоді та вродливі. Фотографували й один одне на тлі особняка, і маленький будиночок із червоної цегли, в якому мешкали, фотографували алеї та сліди колишніх клумб, фотографували недоглянутий і «подірявлений» подекуди чагарниковий лабіринт, за яким, як здалося Інґриді, не доглядали вже років із десять.
– Ти знаєш, як тільки ми пошлемо ці фотки Артуру, нас звільнять! Через тебе! – цілком серйозно заявила Інґрида, коли вони, повернувшись у будиночок, сіли на кухні пити чай.
– Чому?
– Тебе десять днів тому взяли сюди садівником! За світлинами видно, що ти всі ці дні байдикував!
– А сміття? – запротестував Клаудіюс. – Ти бачила, скільки я його вигріб?!
Інґрида задумалася.
– Знаєш, треба буде інші світлини зробити! Візьми лопату та фотоапарат, піди обкопай кілька дерев і сфотографуй так, аби й лопату було видно! Просто увіткни її поруч! Кілька клумб перекопай, тільки так, аби було зрозуміло, що там буде!
– А ти допоможеш? – спитав хлопець.
– Ні, через двадцять хвилин я буду по скайпу з Барборою балакати! Цікаво, як вони там?! Перейшли на жаб і равликів, чи ще тримаються?
Як тільки Клаудіюс узяв до рук садову лопату, то відразу відчув себе маленьким гномиком у величезному парку. Сонце, як і раніше, сяяло на безхмарному небі. Легкий вітерець ворушив тонкими гілками алейних туй. У кишені куртки лежала камера.
А він думав про інше: про дорогий фотоапарат, знайдений ним у коморі в валізі. Під фотоапаратом там лежав одяг – джинси та чисті сорочки. Чийсь одяг лежав просто на полицях комори. Може, того ж господаря валізи з фотоапаратом? А може, когось іншого?
Земля по краях клумби виявилася м’якою та піддатливою. Клаудіюс заганяв лопату на піврискаля і перевертав вивернуте з поверхні земляне груддя догори дриґом.
«Дивно, – думав він, знову згадуючи про валізу та чужі речі. – Якщо тут до нас уже жив якийсь садівник, то чому все таке занедбане?! Чи він просто сидів у будинку і нічого не робив, поки його не вигнали? І виганяли так, що навіть зібрати речі не дали? Дуже навіть може бути! Цей Ахмед – що йому накаже господар, те і зробить! Отож треба трудитися!»
І Клаудіюс запрацював лопатою спритніше та швидше, тільки заганяв тепер лопату на третину рискаля, щоб швидше клумбу перекопати.
Розділ 34. Париж
– А ти загалом не зовсім клоун, – задумливо мовив Поль. – Якщо хочеш, можеш зняти свій ніс!
– А якщо не хочу? – Андрюс широко витріщив очі і схилив голову набік. – Ніс – не капелюх, його знімати не обов’язково!
Хлопчик не відреагував на жарт. Цього дня він був сумніший, ніж учора. Сумніший чи серйозніший. Він напівсидів на короткуватому підлітковому ліжечку, спиною упершись у дві поставлені сторчма пухкі подушки, що впиралися своєю чергою в невисоку металеву спинку. Андрюс вдивлявся в обличчя Поля, намагаючись збагнути, як той себе почуває. Чорна шкіра не видавала хворобливості чи втоми. Тільки очі були занадто червоні. Поль сміявся, коли перші кілька разів Андрюс смішив його в присутності татка. Татусь також сміявся, коли Андрюс із однією тільки символічною ознакою клоуна – пухнастим червоним носом на ґумці, схожим на зменшений помпон на лижній шапочці, показував, як проявляють свій настрій домашні тварини: поросята, кішки та собаки, як ходить качка, як півень стрибає на конкурента по курнику. Але цього вечора Полю або не хотілося сміятися, або взагалі нічого не хотілося.
Його двомісна палата здавалася просторішою через ретельно застелене друге ліжко.
– Ти тепер сам? – спитав Андрюс.
– Його забрали в іншу лікарню, – відповів Поль і зітхнув.
– Я його жодного разу не бачив, – сказав Андрюс задумливо. – Як його звали?
– Бенуа. Його вранці вивозили на процедури, а ввечері привозили. Він мені тільки раз прошепотів «Привіт!» А давай у шашки пограємо?
– Згода, – погодився Андрюс.
– Дістань їх, вони отам у тумбочці.
Велика біла тумбочка із однією полицею праворуч від ліжка була заповнена книжками та іграми.
Андрюс витягнув шашки, підкотив до ліжка легкий столик на коліщатках, розставив шашки на дошці.
– Ти білими, – сказав гість.
– Ні, ти – білими, ти ж білий. А я – чорними.
– Тоді я ходжу, – кивнув Андрюс, розгорнув дошку й опустив погляд на свою шашкову армію.
– Ні, мій хід перший! – із ноткою впертості, немов із ним хтось сперечався, заявив Поль.
– Гаразд, тоді сьогодні чорні ходять першими! Ходи!
– Зроби хід за мене. Підсунь уперед ось ту, першу з правого краю.
Андрюс посунув чорну шашку. Потім пішов своєю білою їй назустріч і звів погляд на Поля.