– Я ходжу тією ж шашкою вперед, – упевнено заявив хлопчик.
Андрюс знову зробив хід за Поля.
Хлопчик задумався, уважно дивлячись на дошку.
– Ну походи за мене ще раз, так, аби я виграв! – попросив він.
Андрюс зняв клоунський носик і почухав кінчик свого власного носа.
– Ну, знаєш, – сказав він, – шашки – не така серйозна гра, щоб грати до перемоги!
– Тоді здавайся!
– Здаюсь, – погодився клоун. – Ще одну партію?
Поль похитав головою.
– Ні, руки болять.
Андрюс мало не засміявся.
– Чого вони у тебе болять, якщо я за тебе весь час ходив? – Він подивився на руки Поля, але не побачив їх. Плечі та руки хлопчика приховував картатий зелено-коричневий плед.
– Якщо хочеш – можеш поглянути, – сказав хлопчик і опустив погляд на горішній край пледа.
Андрюс акуратно підняв його. Синя фланелева піжамна сорочка Поля була прикрашена повторюваними зображеннями героїв книжки Сент-Екзюпері «Маленький принц». На обох руках, зігнутих у ліктях, що лежали долонями на животі, виблискували металеві конструкції-тубуси, водночас вони немов захищали заховані усередині руки та фіксували їхнє положення. Тільки долоні, що лежали на животі, були вільні від металевих кілець.
– Перелом? – зі співчуттям уточнив Андрюс.
– Я ж тобі казав, – Поль подивився на відвідувача, як на нетямущого. – У мене кісточки болять. Хвороба така. Легко ламаються… А ці штучки, це як брекети для зубів. Коли все буде гаразд, їх знімуть!
У палату зайшла мулатка-медсестра. Звернулася французькою до Андрюса. Той перевів запитальний погляд на Поля.
– Мене зараз на півгодини заберуть, зачекаєш? – чи то переклав сказане медсестрою, чи від себе попросив Поль.
– А як ти хочеш?
– Зачекай! Я ж тобі винен.
Андрюс відкотив столик із незакінченою партією в шашки до вільного ліжка. А сам піднявся і відсунув свій стілець убік. Медсестра з посмішкою підтягла пледа під саму шию Поля, потім нахилилася і натиснула на педаль унизу ліжка. Після цього відчинила двері в коридор і вивезла хлопчика прямо на ліжку з палати.
За віконцем темніло. Андрюс зачинив двері палати і залишився всередині, в цій лікарняній тиші, зовсім сам. Чомусь стало холодно, і він зняв зі спинки стільця свою куртку, одягнув. Відчуття холоду залишилося, але перестало бути фізичним. Холод немов перебрався з повітря в тіло Андрюса, всередину, в груди. І ця тиша починала здаватися холодною та похмурою. Чогось дуже бракувало юнакові. Чогось, що зробило б цю лікарню і цю палату знайомішою та зрозумілішою.
Андрюс склепив повіки. І відчув, що тепер холод проймає його наскрізь. Не просто холод, а два різних холоди: один тисне зсередини, а другий ззовні дме йому в обличчя, дме на голу потилицю, на пальці рук.
– Це просто зима, – прошепотів собі Андрюс, знову розплющивши очі та намагаючись пояснити свій стан раціонально. – Треба купити шалик, рукавички. Це просто вогка паризька зима.
За дверима палати в коридорі хтось закашлявся. І холод, що охопив Андрюса, відразу ж розвіявся. А на обличчі разом із виразом полегшення з’явилася усмішка, бо згадалося – і не випадково – його єдине перебування в лікарні, в дитячій лікарні, куди його привезли з двостороннім запаленням легенів. Згадалася палата на шість хворих, кашляючих чоловічків. Добра старенька медсестра чи нянечка з марлевою пов’язкою під очима, прикрашеними зморшками.
– Андрюкасе, вип’єш другий кухлик гарячого киселю? – її голос прозвучав у пам’яті так само чітко, як щойно у вухах звучав голос Поля, його запитання: «Зачекаєш?»
Звісно, він зачекає. І не тому, що Поль, а точніше, його тато, дещо Андрюсові винен. Він чекатиме, бо інакше Полю, котрий повернеться в порожню палату, з якої відвезли його товариша по нещастю, буде сумно. Адже Полю ні з ким буде побалакати перед вечерею або перед сном. А коли у людини скуті руки – практично в прямому сенсі, коли у людини немає свободи руху, то єдине, що може принести радість чи хоча б відволікти, це розмова.
Півгодини промайнули дуже швидко. І та ж медсестра привезла ліжечко на коліщатках назад у палату разом із його «пасажиром». Припаркувала на колишнє місце і знову натиснула на педаль фіксації коліс, – своєрідне ручне гальмо ліжка.
– Ну як там процедури? – спитав привітно Андрюс.
– Я не на процедурах був, – Поль ледь помітно хитнув головою. – Мене наскрізь оглядали через якийсь апарат. Щось заміряли.
Андрюс розуміюче закивав.
– Я вже втомився, тому можеш іти, – додав Поль і позіхнув упіврота.
Андрюс підвівся зі стільця, зробив крок до дверей і зупинився. Озирнувся. Поль дивився на нього напівсонним поглядом. Раптом його погляд ожив.
– Ой, вибач! Там, у тумбочці, відчини! На другій полиці.
Андрюс сів навпочіпки перед білою тумбочкою. Побачив на стосі книжок конверт. Узяв його до рук. Розгорнув. Усередині лежали дві банкноти по двадцять євро.
– Татко сказав, щоб ти сьогодні взяв двадцять, а другі двадцять – завтра, – пролунав поряд сонний голос Поля.
Сховавши двадцять євро в кишеню куртки, Андрюс кивнув хлопчикові, котрий вже заплющив очі, і тихенько вийшов із палати.
Повертатися додому з двадцятьма євро заробітку в кишені не хотілося. Тим більше, що післязавтра треба платити господині квартири за місяць. Гроші на квартиру із самого початку відкладала та контролювала Барбора. Якби передбачалися проблеми з оплатою, вона б йому сказала. Але все одно чоловік має заробляти більше за дружину. Принаймні так Андрюсові думалося. Вона точно заробила сьогодні не менше сорока євро: двадцять за собаку і двадцять – за арабську дитину. А він – тільки двадцять, і тільки за дитину. Може, треба і йому пошукати песика? Лише десь учетверо меншого, але з такою ж погодинною оплатою за вигулювання!
Андрюс усміхнувся, уявивши себе з таксою на повідку.
Ноги самі привели його до вхідної арки. Навпроти, через дорогу, червонів фасад кафе «Ле Севр», підсвічений трьома настінними ліхтарями, в обох його вікнах, що виходили на вхідну арку шпиталю, світилося. Інший бік вулиці дивував тишею та безлюдністю, в той час як повз Андрюса, котрий зупинився, не дійшовши двох метрів до «зебри» пішохідного переходу, безперервно ходили люди. І йшли вони, в основному, до арки. Парижани йшли навідувати своїх близьких хворих після закінчення робочого дня. Хтось із квітами, хтось із гостинцями в пакетах.
«Посиджу ще», – вирішив, недовго думаючи, Андрюс і, перейшовши вулицю, пірнув у кафе.
Той же пошарпаний життям бармен і знову в мішкуватому светрі, тільки цього разу – темно-синього кольору, за стійкою наповнював комусь келих розливним пивом. Озирнувшись на прибульця, кивнув йому, як старому знайомому.
– Un café,[18] – на ходу зронив йому французькою Андрюс і підійшов до вільного столика під стіною справа.
Поки йшов, відчув на собі напружені погляди двох братів-албанців, котрі сиділи так, аби їх та їхній поставлений перед столом на підлозі прочинений саквояж із виставленими назирці клоунськими аксесуарами було видно кожному, хто входить. Інших відвідувачів Андрюс в обличчя не впізнавав. Хоча щонайменше один із них також сподівався заробити гроші, відволікаючи тимчасових мешканців госпіталю «Нектар» від їхніх недуг. Хлопець із застиглим презирством на обличчі сидів за столиком праворуч, обличчям до входу. На стільці поруч, також трохи розвернутому в бік вхідних дверей, лежали три дерев’яні, яскраво розфарбовані булави для жонглювання, а під кріслом – закрита, чимось заповнена спортивна сумка. «Новачок! – подумав про нього Андрюс. – Хто ж йому дозволить жонглювати в лікарняній палаті?!»
Столик, за яким зазвичай сиділа рудоволоса Сесіль, був вільний, але на ньому стояла табличка «Réservé».
Бармен приніс замовлений еспресо.
У кафе зайшли хлопець із дівчиною, юнка підняла погляд на телеекран, що безгучно показував черговий футбольний матч, і тут же потягла хлопця за рукав шкіряної куртки на вулицю. Як тільки вони зникли, в кафе зайшли дві елегантні француженки бальзаківського віку. Одна в довгому, нижче колін, синьому пальті й такого ж кольору капелюшку, інша в сірій шубці зі штучного хутра. Дама в пальті балакала з барменом, а друга почала розглядати відвідувачів.
Помітивши у неї в руці букет і паперовий пакет із кондитерської, в якому, ймовірно, ховався торт або картонка з тістечками, Андрюс схаменувся. Йому здалося, що ці жінки вибирають клоуна. Рука сама прошмигнула в ліву кишеню куртки і дістала червоний носик на ґумці. Одягнувши пухнастий «носик», він помітив, як дама відразу звернула на нього увагу. І брати-албанці обернулися, кинувши на нього недобрий погляд.
Андрюс посунув ближче до себе блюдце з горнятком, кинув у каву кубик цукру, став розмішувати. Відпиваючи каву з горнятка, зауважив, що жінка в шубці йде до нього.
Вона присіла поруч і спитала щось французькою.
На обличчі Андрюса з’явилася гірка усмішка.
– Pas FranÇais, – дуже м’яко, прохально вимовив він. – English!
Дама, на його радість, перейшла на англійську.
– Скільки коштують ваші послуги? – спитала вона.
– Двадцять євро.
– Гаразд, ходімо! Тут поруч, – сказала і піднялася з-за столика.
Андрюс швидко зняв клоунський пухнастий «носик» і залишив біля горнятка плату за каву.
Проходячи повз албанців, почув незрозуміле шипляче колюче, коротке слово, явно кинуте йому в спину. Озирнувся, і з виразу облич споглядаючих на нього братів збагнув, що не помилився.
– У вас немає костюма? – спитала на ходу жінка в шубці, коли вони вже зайшли в арку шпиталю. Дама в пальто та капелюшку мовчки йшла поруч.
– Ні.
– У нашої мами сьогодні день народження – вісімдесят п’ять років, – сказала вона. – Ви зайдете в палату першим, з квітами та тістечками. Розвеселіть її, а ми з сестрою зайдемо пізніше! Мама, до речі, знає англійську! Вона її все життя викладала!
Вони йшли до якогось іншого корпусу лікарні. Андрюса скував страх, він гарячково міркував, як можна розсмішити літню людину? Кривлятися перед хворою старенькою? Ходити качечкою або зображати голодне поросятко? Все це здавалося зовсім недоречним. «Гаразд, хай буде, що буде!» – вирішив Андрюс.
Зупинилися втрьох перед дверима до палати.
– Її звати Івонн. Скажете, що вас прислали з Лондона, – прошепотіла йому леді в шубці, передаючи букет і пакет із кондитерської. – І одягніть свій носик!
Андрюс натягнув «носик», зібрався з духом. У правій руці букет квітів і пакет, на обличчі перебільшена клоунська посмішка. Зайшов і завмер розгублено: перед ним на двох металевих ліжках, що стояли під стінами, лежали й явно спали чи дрімали дві жінки. Він навшпиньках пройшов уперед, нахилився легко над узголів’ям лівого ліжка – жінці, котра там лежала, до вісімдесяти п’яти було явно далеко. Підійшов навшпиньки до правого ліжка. Почув ритмічне дихання сплячої. Озирнувся на стілець, що стояв між двома білими тумбочками, такими ж, як і в дитячому корпусі. Присів. Іменинниця ворухнулася, немов відчула присутність стороннього в палаті. Клоун схопився, відсунувши стілець. Зробив крок до ліжка. Старенька іменинниця, котра лежала під ковдрою обличчям до стіни, обернулася тепер до нього, але очі її ще були заплющені.
Андрюс став на одне коліно в позу лицаря, котрий зізнається дамі серця в коханні. Виставив уперед букет тюльпанів. І тихо заспівав: «Happy birthday to you, Happy birthday to you…»
Іменинниця розклепила повіки і спантеличено подивилася на молодика з червоним клоунським носом.
Але коли почула «Happy birthday, dear Yvonne, Happy birthday to you!» – обличчя іменинниці, що не видавало її справжнього віку, розквітло усмішкою.
– Хто послав вас, молодий чоловіче? – спитала вона англійською, відірвавши голову від подушки й узявши в руки букет.
– З Лондона, – гордо сказав Андрюс і тут же пошепки додав: – Ваші доньки!
– Вони в Лондоні? – засмутилася іменинниця Івонн.
Андрюс заперечливо похитав головою і показав поглядом на двері. Потім, озирнувшись на все ще сплячу сусідку Івонн по палаті, зашепотів:
– Даруйте, я не знаю, як вас розсмішити… Я завжди смішу тільки дітей!
Прошепотів і тут же про це пошкодував, позаяк погляд іменинниці миттєво став серйозним і вимогливим.
– А як ви смішите дітей? – пошепки спитала вона, підперши рукою голову та встромивши лікоть у подушку.
– Ну, показую їм різне.
– А ви хіба не знаєте, що коли людині виповнюється вісімдесят, то її емоційне сприйняття світу відповідає сприйняттю світу п’ятирічної дитини? Що ви показуєте п’ятирічним? – спитала вона і знову всміхнулася.
Андрюс розслабився. З почуттям гумору в іменинниці явно було все гаразд.
Він присів навпочіпки, нахилив голову, підніс тремтливі кулачки до рота і затремтів усім тілом.
– Наляканий їжачок? – спробувала вгадати іменинниця.
Андрюс кивнув.
Івонн залилася безгучним сміхом. Потім попросила покликати своїх доньок.
Андрюс із полегшенням прочинив двері в палату. Жінки зайшли.
– Зачекайте в коридорі, – дружньо попросила його дама в шубці.
Вона вийшла до нього через кілька хвилин.
– Дуже дякую, – сказала і простягла двадцять євро. – У неї чудовий настрій!
– А чим вона хворіє? – з ввічливості запитав Андрюс, ховаючи гроші в кишеню куртки.
– Рак, – не прибираючи посмішки з обличчя, відповіла дама. – Але вчасно помітили! Тому все буде добре!
Вона кивнула Андрюсові ще раз, тепер уже прощаючись. І повернулася в палату.
Вийшовши з арки, юнак знову вперся поглядом у червоний, освітлений трьома настінними ліхтарями фасад кафе. Але вулицю переходити не став. Повернув ліворуч і пішов до метро.
Розділ 35. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя
– Немає нічого дурнішого, ніж сидіти і чекати смерті! – Рената важко зітхнула, повернувшись на свою половину від діда Йонаса.
Ось уже майже тиждень минув від дня смерті пса Барсаса. Старий Йонас за цей тиждень постарів, як за цілий рік. Його рухи стали млявими і непевними. Плечі з прямих і могутніх перетворилися на похилі, з’явилася сутулість, він став при ходьбі нахилятися вперед, немов ніс на спині важкий мішок із борошном.
– Ти ж сам казав, що Йонаси не вмирають! – із розпачем заявила йому прямо в очі внучка, котра зайшла перевірити, снідав він чи ні.
А той знову не снідав і тільки під контролем Ренати з’їв варене яйце і зажував його рештками різдвяного чорного хліба.
Вітас, умившись і напившись кави, сів за ноутбук і щось там шукав у мережах, раз по раз бурмочучи, що інтернет тут на хуторі не просто слабкий, а уривчастий і «мерехтливий», як недоступна неозброєному оку зірка. Про зірку він, правда, сказав, коли помітив Ренату, котра зупинилася за його спиною. І вона сприйняла цю «зірку» на свою адресу. А потім приставила до «зірки» слово «мерехтлива» і замислилася.
Певна річ, було б добре, якби Вітас хоч словом узяв участь у її боротьбі з депресією діда. Але Вітас сказав, що працює, і що дід розуміє лише мову чарки, а цією «мовою» Вітас може з ним балакати лише вечорами.
«Це неправда! – подумала у відповідь на слова Вітаса Рената. – Дід ніколи не пив багато! Він навіть бабусину наливку розтягнув на кілька місяців! «Мова чарки»! Треба ж таке сказати! Треба шукати іншу мову, яка йому підніме настрій і розправить його плечі!»
Але ніякі рятівні думки на гадку Ренаті не спадали. І вона сердилася на себе, відчуваючи свою безпорадність і водночас безвихідь. Хотілося втекти, але просто втекти від проблем – це все одно, що визнати власну слабкість. Ось якби піти кудись, бо треба! Якби була робота, і вона їздила туди щоранку, а ввечері поверталася і стикалася із занепадницьким настроєм діда, то могла б і гримнути на нього! Мовляв, цілий день працювала, втомилася, повернулася, а вдома – похоронна атмосфера, хоч самій лягай і вмирай! Ось тоді б він почувався винним і облишив клеїти дурня!
Дівчина знову підійшла до Вітаса, поклала руки йому на плечі. Відчула через светр тепло його тіла.
– Вибач, що відриваю від роботи, – сказала вона двозначно, ніби й не дуже вірила, що він працює.
– Нічого, – він обернувся, підняв на неї погляд.