Микола Пушкар заплакав від радості, обняв жінку, луснув затурканого Леська по плескатому чолі: «Чуєш, чуєш?» – і сам вибіг нагору, до обійстя Якубського, молився до червоного диска сонця, що, сідаючи за трактом, розсипалося золотом на його, Пушкаревих, ланах.
Пізно ввечері прийшов з Хімчина Михасюк і найменував його старостою Загайпілля.
Заскреготала, застогнала ніч, вітаючи новий лад в запрутських селах.
Вранці Клим Запоточний лагодив поламані віконні рами, складав поїдені шашелем шматки, – хіба на них кола треба було, самі ж у пальцях кришаться – і потішав Явдоху, що голосила й проклинала на чому світ стоїть Клима й колгосп.
– Не журися, стара. Розумний не журиться. Видно, щось ми таки варті в людей і в Бога, коли про нас вороги наші не забули.
Сумно зіяло Дідицьке чорними ямами вікон, вуйко Онуфрій спішно забивав хату дошками, стояла Оленка заніміла на порозі, й Семен застиг серед подвір’я – згорблений, потемнілий, гіркий, як проклін.
Не було на висілку тільки Опришка. Його повели разом зі світанком до села.
Їх прийшло п’ятеро, а він – один. Зірвали двері з завісів, вдерлися до хати – Пушкар, Лесько, Михасюк і ще два хімчинські парубки.
– В’яжіть його! – заверещав Пушкар, а сам позадкував, зустрівшись з налитими червінню Опришковими очима.
– І чого я, скурвий сину, панькався з тобою! – проскрипів Андрій, кудлатий, роздягнений, в самій сорочці. – «Обережно до людей підходь!» Він тобі, Іванку, ще не раз спасибі скаже за ці твої християнські настанови…
Не боронився. Бачив, що марно. Тільки вдарив ребром долоні парубка по руці – дай одягтися, дурню! – а потім йому скрутили воловодом руки.
– Ну ось, Андрійку, – заговорив Пушкар і підійшов ближче, побачивши, що Опришко, нарешті, не страшний для нього. – Я прийшов по наряд на колгоспну роботу. Молотарка стоїть готовенька на подвір’ї Якубського, чекає на збіжжя. Правда, я її сьогодні перевезу до себе. Спасибі радянській владі – вік би такої машини не доробився. Що накажеш робити? Косити, чи най ще зерно дійде? Скосимо, Опришку, ой, скосимо! Тільки тобі того хлібчика вже не їсти… Досить, наївся ти мого здоров’я, крівці напився, надто моцно на мені ти потоптався, щоб я мав тобі дарувати. Драбина перевернулася, тепер, ади, я при владі. – Пушкар показав на пов’язку на рукаві. – Молитви наші Бог почув. Ну, чого так дивишся і жуєш губи, чого більмами очі заходять? Де синок твій?
Пушкар впритул підійшов до Андрія і дихнув йому в обличчя горілчаним перегаром.
– Де Пилип, питаю?
Опришко з усієї сили копнув ногою Пушкаря в живіт. Той гикнув і гепнувся на долівку.
На Андрія посипалися удари. На світанку повели його в сільраду. Щоб більше завдати ганьби й приниження, Михасюк шарпав ззаду за воловод і підганяв києм, подряпаним від скла після нічної роботи.
Андрій не знав, що з ним зроблять: уб’ють самі чи віддадуть гітлерівцям. Було байдуже: все одно – смерть. Та не про смерть він зараз думав – про Пилипа й Павла Циганчука. Чи вдасться їм перебратися через камеральний ліс у гори і в Річці зв’язатися з комуністами? Кляв себе тепер за те, що не вчора, а сьогодні вранці вирішив піти слідом за хлопцями через Зібранівку й Хімчин і захопити з собою в карпатські нетрі друзів.
Пропало… Адже ж хлопці нічого не зроблять без нього…
Розпечений до білого казан викотився з-під землі, загорілися дерева, зайнялися стріхи на хатах, спалахнули факелами тополі при дорогах. Андрій глибоко вдихнув ранішнього повітря, широко розкрив запухлі від побоїв очі, голосно зітхнув. І не за себе, – за ту надію, яку ось тепер враз утратив; розпучливий жаль скрутив вужівкою серце.
«Кому оці світанки яснітимуть? Хто їх сопілкою зустріне, чия пісня землю на сон заколише?»
Він згадав усе своє життя від початку і не пожалів, що так жив; лише банно було, що не йшла з ним поруч та, яку завжди, до старості кохав… І відчув тепер Опришко виразно, як ніколи, – бо й ніколи було, – як по-парубоцькому молодо любить він Марію Ковбанючку, Іванову маму, перше й останнє своє кохання.
«Ой, Маріє, Маріє, як марно пішло все на цьому світі… Затоптали нашу землю при битому шляху, та й нас з тобою розтолочили».
Він так бажав тепер її побачити – сиву, струджену й похилу, з тими темно-синіми очима, які не зблякли від праці й літ.
Мабуть, чула Марія серцем Андрієву мову, мабуть, його думки застукали в її шибку на світанні, бо вийшла на дорогу до царини і вдивилась у тремтливий серпанок над полями за трактом. Вчула тупіт, людей побачила, підбігла, зупинилася, і руки, підняті вгору, зів’яли.
– Куди це ви його ведете, люди? – скрикнула.
– До Пацикова кози кувати! – відповів Михасюк. А плескатий Лесько ошкірився:
– Скажіть, вуйно, Василеві, най не бариться, бо не залишиться для нього, то шкодувати буде.
Синє, опухле обличчя Опришка розпогодилося, і ранішній промінь сів скупою усмішкою на губи. А позаду нього червоніли невиспані очі й сльозилися люттю та злою радістю помсти.
Опришко зупинився.
– Розв’яжи руки, Пушкарю, втікати не буду.
– Розв’яжеш йому, Маріє, як дошками забиватимуть, – відповів Пушкар.
Марія схлипнула, підбігла до Андрія і припала до його грудей. Він схилив кудлату голову до її чола, хотів щось сказати, а слова забулися…
– Отак-то, небого…
Виминув Марію, і пішли вони далі в напрямі до колишньої сільради. Дивилася Марія їм услід, і була вона тепер одним болем, розпучливою тугою, і цей біль, і туга, і давнє кохання повернули їй молодість. Мов дівчина, перескочила перелаз і побігла гусячою толічкою вниз до школи.
У приміщенні сільради – голі стіни. Нових портретів ще не навішали. На столі – чорнильниця й папір. Пушкар інсценує суд.
– Коли вперше знюхався з комуністами?
Опришко глузливо оскалив зуби.
– Ти, Миколо, змахуєш за цим столом на осідлану корову. Веди в Коломию та передай німцям, ті, напевно, краще вміють протоколювати.
– А в нас не німецька влада, а українська. На! – Пушкар тицьнув Опришкові перед очі бандерівську відозву. – Приколи її, Леську, до дверей, щоб кожний бачив.
– Задницю нею витреш, та не свою, а німецьку, коли тебе покличуть, – процідив Андрій.
Схопився Пушкар з-за столу, вдарив Опришка по лиці. Плюнув Андрій кров’ю в Пушкареве обличчя.
– Ти лише зв’язаного бити вмієш, гадино!
Пушкар шаленів.
– На р-раз-з… За мене! Два… За Якубського! Три-х-х… За межі! На! На! Маєш-ш… – він задихався і бризкав слиною.
Опришко заточився, відлетів у кут; звідти його штовхнули наперед і почали ним жбурляти від стіни до стіни; били палицями по крижах і голові. В Андрія текла кров з носа й вух, але він ще не падав.
– Почекайте, ґазди! Я маю з ним рахунок! – почувся з дверей голос. – Що, вуйку Андрію? – наїжився до Опришка Василь Ковбанюк. – Відай, у цій кімнаті ви мене ганьбили два роки тому. То, може, поквитаємося, щоб я боржником у вас не був?
Андрій глянув на Василя і вперше тепер помітив, що він на диво схожий на матір. Справді, нічого немає бандитського в його очах. Мав Кривда рацію колись… Можливо, він зараз і вдарить, та невміло. Невміло, бо за плугом батько вчив ходити, а вдарить, бо Опришко сам штовхнув його до Пушкаря своєю недовірою. Дивився на парубка, як батько на сина, згадав суперечки з Кривдою, Іваном, і докір сумління вперше загриз серце.
– Бий і ти, Василю, – зітхнув. – Ти один серед цих усіх маєш за що мене бити.
Підвелась було рука у Василя й опустилась. Скреготнув зубами, вибіг із сільради.
Знову накинулись на Опришка. Кожний хотів ударити найдошкульніше. Андрій упав.
– Що ви робите?! – на мить зупинив самосудців крик з дверей.
Оглянулися: на порозі стояв блідий Шинкарук. Михасюк зневажливо махнув на вчителя рукою. Опришка знову били палицями по спині і глумилися.
– Зупиніться! – закричав не своїм голосом учитель.
Пушкар завжди шанобливо ставився до вчителя, а тепер гаркнув:
– Не ваше мелеться, не відгортайте!
– Таж ви уб’єте його!
Учитель кинувся між оскаженілих карателів, тремтячою рукою затримав Михасюкову палицю і зойкнув від болю.
– Я… я не дозволю… Самосуду не дозволю!
– Ви що, за комуністів прийшли заступатися? – Михасюк схопив учителя за барки. – Дивіться, щоб і вам…
Від образи Шинкарук пополотнів. Навідліг ударив парубка долонею по лиці.
– Шмаркачу… Ти смієш мене за груди шарпати?
Михасюк охолов, відступив знічений.
– Я за людину, не за комуніста… При кожній владі є суд. І ви не смієте, не смієте самі розправлятися! – Шинкарук стояв посеред кімнати і переводив лютий погляд з одного обличчя на друге. – Ідіть геть звідси, нелюди!
Він нахилився над Опришком і розв’язав йому руки. Андрій ще мав силу підвестися. Хапаючись за одвірок, вийшов з сільради і, спираючись на тини, поплівся не на Дідицьке, а мимо хат Якубського до камерального лісу.
Ніхто не дивився йому вслід. Стояли збентежені. Пушкар змотував воловід, Лесько сунув за грубу палицю.
– Це ви так Україну почали будувати? – бридливо здригнувся Шинкарук. Глянув на афішу, приколоту до дверей, швидко вийшов на вулицю.
На толоці зустрів Богдана. Хлопчина біг до батька, голосно схлипуючи.
– Вірочка!.. – він закушував губи, щоб не плакати вголос. – Мама сказала…
– Сказала… – незадоволено мовив Шинкарук.
– А ти все таїш, таїш від мене… За що ж її… За що ж її мали арештувати?
Шинкарук пригорнув сина.
– Ох, як я їх ненавиджу! – хлипав Богдан.
Батько мовчав. Він не мав що сказати синові. В самого душа спустошилася. До цієї хвилини, до розправи над Опришком у нього була ще якась надія, віра… Тепер не було в серці нічого. І він не міг порадити синові, кого треба ненавидіти, – весь світ чи себе самого.
Шинкарук помітив на вилозі Богданової блузи жовто-синю кокарду. Видно, ще вчора причепив її.
– Викинь це геть, – сказав і простягнув руку до грудей хлопця.
– Ні, ні! – відступив Богдан. – Ні, не відбирай і цього. Ти ні в що ніколи не вірив, і тобі добре. А я не можу так…
Хлопець повернувся й, ніби не чуючи батькового запитання: «Куди йдеш?» – подався до села, незалежний, дорослий.
Шинкарук довго стояв серед толоки, пониклий і розгублений. Розумів: Богдан нині, в цю хвилину, вибрав свою дорогу в житті. Сам. Син перестав довіряти батькові. Чому? Де й коли батько допустився помилки, що втратив нині ще й другу дитину?
Богдан ішов, не озирався. Високий, шпичкуватий підліток сьогодні вперше зустрівся з життям, і воно його повело.
– Вернися! – гукнув Шинкарук навздогін.
Може, й не чув. Дорогою віддалявся до читальні, де вже збиралися люди.
VII
За спущеними шторами – непевна ніч. Із спальні долинає густе сопіння. Дружині екс-міністра ще сняться бали й почесті. Бендас нервово походжає з кутка в куток у своєму кабінеті, в нього зараз таке відчуття, наче йому на голову гультіпаки-студенти накинули мішок, – було подібне ще замолоду в Кракові, – але чомусь ще не б’ють. Як дочекатися ранку, адже мусить все це з’ясуватися!
Навальний стукіт у двері – мабуть, чобітьми. Отетерілий Бендас застигає посеред кімнати – це вже б’ють! – усе пропало, його прийшли арештувати.
Різкий наказ відчинити негайно виводить професора з отупіння. Кидається до дверей, тремтячими пальцями повертає ключ, сахається в глибину коридора.
Зневажливо минаючи господаря, до кімнати широко ступив офіцер з емблемою черепа на вигнутому круглому кашкеті. Троє молодих військових у пілотках штовхнули Бендаса до вітальні. Офіцер зажадав документів.
Екс-міністр довго порпався задубілими пальцями в кишенях, поки добув паспорт. Офіцер пильно глянув на документ, здивовано повів очима по тремтячому обличчю професора і повернувся до молодих військових.
– Вас фюр айн місферштендніс?[1]
У Бендаса на мить відлягло від серця. Він аж тепер помітив на їхніх темно-зелених пілотках тризубці, а на рукавах жовто-блакитні пов’язки.
Один – високий, з швидкими очима, заговорив по-українськи:
– Ваше прізвище Бендас?
– Достовірно так, – вклонився професор.
– Колишній професор Краківського університету?
– Достовірно так! – прояснів Бендас.
Іронічна посмішка майнула під м’яким рудим вусиком військового:
– Міністр освіти?
Бендас розгублено бликнув очима. Хто це прийшов до нього серед ночі? Жовніри українського війська, якого ніхто ніде ще не бачив, чи новостворена українська поліція? Відповів затинаючись:
– Власне, ні… Тобто так… Але це трапилось, що так скажу, майже випадково. Я… професор-славіст.
– Заспокойтеся. Нас не цікавлять зараз ваші посади і функції. Наш нічний візит до вас майже випадковий. – Він звернувся до офіцера по-німецьки: – На вулиці Зіморовича мешкає професор-славіст Бендас, а не Мохнацький. Сталася прикра помилка.
– Цум тойфель! – гаркнув німець. – Де ж тоді він? Не знаєте випадково, пане професоре?
Бендас зорієнтувався, в чому справа. Шукали Мохнацького, а потрапили до нього. На якусь мить заворушилася людина в малому Бендасовому серці. Та, ворухнувшись, збудила диявола заздрості й злоби, і він нагадав про те, що, зрештою, й не забувалося: «Ви свиня, професоре. Така, як і була».
– Знаю, – відповів. – На Замарстинівській. Це в другому кінці міста.
Офіцер полагіднішав. Він глянув на годинник, примружив очі і, зміркувавши, що допитуватись до квартири Мохнацького не вистачить часу, попросив зовсім ласкаво:
– Будьте добрі, проведіть нас.
– Але ж ніч, такий час… – пробував відмовитися Бендас.
– Назад привезе вас наша людина! – зовсім не в тон попередній просьбі прозвучав наказ.
Бендаса відпустили тоді, коли він серед нічної темряви вказав на будинок Мохнацького.
Супроводжував його в автомобілі високий військовий з рудими вусиками і швидкими очима.
Професор намагався переконати себе в тому, що він виконав лише наказ озброєних людей.
– Що зроблять з Мохнацьким?
– Нічогісінько. Порозмовляти хочуть.
Бендас знав, що це не так. Але не хотів ставати віч-на-віч з своїм сумлінням, що десь там таки шкреботалося в грудях, немов павук у сірниковій коробці, й шепотіло докірливо: «Це твоє останнє слово в дискусії… Останнє…» Тому почав нав’язувати супутникові розмову.
– Яка приємність бачити українських жовнірів!
Військовий повернув голову.
– Ви, наскільки мені відомо, не чистокровний українець.
– Я? (Звідки він мене так добре знає?) Ну, не зовсім. Мій батько – онімечений поляк із Шльонська. Проте я… Моя мати – щира українка з відомої родини…
Військовий захихикав.
– Мабуть, це виняткове сплетіння кровних зв’язків з трьома націями й сприяє тому, що вам при кожній владі щастить займати недругорядні посади.
– Ви дозволяєте собі глузувати…
– Аж ніяк. Польський уряд врахував ваше походження по батькові, український – по матері. На жаль, він проіснував мінімально коротко. Ви народилися під щасливою планетою, професоре. Німці оцінять заслуги вашого батька перед германською нацією, ви не залишитесь без хліба. Не ображайтесь… Я говорю це щиро і трохи з заздрістю. Моя мати українка, а батько – українізований поляк… І ні краплі германської крові…
Після тривалої мовчанки Бендас спитав обережно:
– А що буде з урядом Стецька? Невже нема ніякої надії на самовизначення України?
Відповідь була непряма.
– Якщо хочете зробити щось корисного для нації, зв’яжіться з Українським крайовим комітетом.
– Щиро дякую… Ось ми вже й приїхали. Чи я ще побачуся коли-небудь з вами, добродію?
– Цілком можливо. Я вступаю на службу до української поліції.
– Нічого не розумію. Яка ж влада буде в нас – німецька чи українська?
– Думаю, що це не особлива проблема для нас з вами. Головне, що не більшовицька. Про вас я чув у Кракові, коли вчився в школі української поліції. Я гадаю, що немає вам поки що потреби афішувати своє споріднення з німцями. Все-таки сорочка ближча, ніж кожух.
Бендас остовпів. І про це знають?
Та, здається, про журналістську практику професора військовий не знав нічого. Він подав руку Бендасові, дружньо потряс нею.