– До побачення. Моє прізвище Якубський.
– Дуже приємно, дуже приємно, – захлинався Бендас, вилізаючи з машини.
– Слава Україні! – Якубський змахнув рукою вгору і кивнув шоферові, щоб їхав.
Збентежений Бендас пробелькотів услід:
– О пане…
В цю ніч Юля не спала. Останнім часом вона не могла спати ночами. Вдень хилилася зморена, важко дрімала, скоцюрбившись клубочком на отоманці, вдень засинала й дитина в помітно випнутому животі, і хіба що тільки різкі викрики гітлерівських солдатів і зухвале ревіння мотоциклів проганяли з Юлиних очей дрімоту.
А вночі дитя стукотіло, било ніжками, спиналося десь там на ліктики, підводило голівку, немов хотіло запитати: «Мамусю, татко повернеться, чи я, ще не народившись, стану сиріткою?»
О, це було настирливе, болюче запитання. Дитя раз у раз повторювало його, обіймало рученятами саме серце матері, смикало, до болю стискало й просило відповісти.
Мати гладила під сорочкою живіт і шепотіла крізь сльози:
– Любе моє, засни. Все буде добре…
Але передчуття не віщувало добра. Не приносив його кожний наступний день.
У перші дні війни Кривда вирішив евакуюватися на схід разом з деякими викладачами університету. Щодня приходив додому пригнічений, до невпізнання нервовий і дразливий. Кожного разу, тамуючи роздратування, пробував розмовляти з тестем. Але Мохнацький впертою мовчанкою відповідав на його наполегливу пропозицію негайно виїжджати. Професор нагадував тепер дідугана, який чіпляється за одвірок старої хати, коли діти переселяються в іншу.
– Зрозумійте ж, нарешті, – кипів Антін, – нікому з нас не можна залишатися. Фашисти не пощадять ні вас, ні мене, ані Юлю.
– Ви їдьте, – мовив Мохнацький. – Я не піду трясти по світу старими кістками. І куди, куди? Під голе небо, від села до села, з міста до міста – у вічному страху й невигодах… Ні, ні. Це не для мене. Що громаді, те й бабі…
Просила Юля і бачила: марно.
– Нічого мені не зроблять, – переконував сам себе Мохнацький. – Нічого не зроблять… І чого втікати? Усім втекти, щоб легше було тут німакам господарювати? Я не впізнаю вас, діти мої…
Розуміли обоє: батьків докір справедливий. Але сьогодні неможливо будь-що зробити. Йти поодинці в підпілля – що це дасть? Все сталося так несподівано. Армія відступає, підприємства, організації евакуюються, ніхто не дає ніяких розпоряджень, крім евакуації. Навіть Мирона ніде не видно. А їхати без батька – він же старий і немічний. Залишилися всі.
За день перед приходом окупантів до них забіг Сарабай і в хату, повну журби й нерішучості, вніс хвилю свіжої бадьорості, що бризкала з його гарячково збуджених очей. Мирон був тепер схожий на того відчайдушного юнака, який колись вимагав влаштувати втечу для Юлі з тюрми на вулиці Лонцького, а під час жовтневої демонстрації два роки тому говорив: «Я звик зубами гризти життя. Спокою боюсь, щоб не занудило, бува».
«Радіє, що спокій минув?» – ворухнулося в Антоновому серці неприязне. Але тільки на мить. «Ні, Мирон розумний і найбільш рішучий серед нас. Таким був завжди. І тепер він перший знайде вихід із становища, струсоне тих, хто злякався або розгубився серед цієї раптово розшалілої грози».
– Що нового, Мироне? – спитали разом Антін і Юля, і професор запитливо виставив сиву борідку, зупиняючись на порозі спальні.
– Буде жити! – радісно зітхнув Сарабай і знітився. Він уперше помітив тінисті плями на дрібному Юлиному обличчі, вільно скроєне плаття на її колись стрункій талії. Зніяковів, наче винний у тому, що безнадійна любов до цієї жінки не минає навіть тепер, коли вона чекає дитини від Антона, коли Мирон сам уже зрадив своє кохання, цілуючи непритомну Віру, яка в ці дні боролася зі смертю. Тихо повторив: – Буде жити, поправляється…
Але ніхто його не зрозумів. Антін пильно глянув на Мирона; злегка знизавши плечима, Мохнацький куйовдив пальцями борідку, скоса зиркаючи на Юлю, і тільки вона жіночим інстинктом відчула, що Мирон говорить про людину, яку покохав. А десь глибоко, у тих несходжених душевних нетрях, у малесенькій клітинці серця, давно наглухо окутаній любов’ю до своєї сім ї, щось ворухнулося, тьохнуло і боляче обірвалось.
– Ми не знаємо, про кого ти говориш, Мироне.
– Аа-х!.. – Сарабай побагровів, наче той юнак, у якого вивідали таємницю першого кохання. – Казьо або Марина не казали вам нічого? А мене вдома не було кілька днів. Це я про ту дівчину, яка була зі мною у вас на банкеті. Її поранило першого ж дня, коли бомбардували Замарстинів… Я приніс її тоді до Казя напівживу, – розповідав Мирон і бентежився під здивованими поглядами друзів. – Але я про важливіше прийшов сказати, – він провів долонею по обличчю, немов стер з нього ніяковість, і в очах знову спалахнув відчайдушний сарабаївський вогник. – Я прийшов сказати, щоб ти, Антоне, якомога швидше попрощався…
Мирон замовк, зустрівшись із зляканими Юлиними очима. З них збігла враз ревнива цікавість – чому саме тут, на Замарстинові, настиг Віру осколок? З серця спливла гіркота, яка плеснула було й залила те ніжне й незабутнє, що залишилось в ньому з дівочих днів… Тепер Юля знову була тільки дружиною і матір’ю.
– Як – прощатися? – ледве прошепотіла вона.
Сарабай помовчав. Він прийшов сказати, щоб вони йшли обоє. Але ж Юля…
– Ми з Антоном ідемо в підпілля. За ці дні я зв’язався з Круком на Тернопільщині. Радились в обкомі. Наш намір схвалили, ми зникнемо.
Юля, та сама Юля, яка колись не боялася йти в пастку польської поліції, коли викрадала Антонів рукопис, та, що не зойкнула на допиті в Костельницького, тепер злякалася самотності, впала грудьми на стіл і затряслася в риданні, захлипала, склавши руки на животі, наче від болю.
– А як же я… Як?
Антін узяв її за плечі, витер долонями сльози з щік.
– Будь мужньою, Юлечко. До кінця…
Того вечора вони й пішли.
…Не спала ночами. Не давало спати дитя. Прислухалася до кожного шурхоту за вікном.
Здригнулася від грюкоту в двері, настирливого дзвінка й команди:
– Ауфмахен![2]
Схопилася, вибіг із спальні професор.
Квапно одягнувши халат, Юля підійшла до дверей.
– Хто?
– Ауфмахен! – вдарила хрипка відповідь разом з стуком чобота в двері.
Професор заступив собою Юлю, відчинив.
Tpoє військових з камінними обличчями увійшли в коридор і, не питаючи дозволу, ступили до вітальні.
– Документи!
Офіцер кинув погляд на фотографію в паспорті, згорнув паспорт.
– Це ваша дочка? – показав на Юлю.
– Так.
– Заміжня?
– Вдова, – квапливо пояснив професор. – Місяць тому зять помер від туберкульозу.
– А може, з совітами втік?
– Ні, – твердо відповів Мохнацький.
Офіцер підморгнув військовим у пілотках. Ті цинічно розглядали Юлю з ніг до голови, перешіптувалися, кивали на її красиве обличчя. Юля зрозуміла небезпеку. Опустила руки, впали поли халата, показавши розповнілий стан. Гидливо скривилися.
– Одягайтеся, професоре, підете з нами! – наказав офіцер.
Мохнацький стояв занімілий, зляканий. На круглому кашкеті гітлерівця зяяв череп. Він чув уже про цю емблему. Гестапо.
– Ну, швидко, швидко!
– Куди? – вимовив пересохлими губами. – Я… прошу зважити на мій вік і…
– Шнель, шнель!
– Я нікуди вночі не піду, – відступив професор назад.
Юля підійшла до офіцера.
– Не забирайте його. Він старий, він професор!
– Якраз тому нам і потрібний ваш батько, – глузливо посміхнувся офіцер. – Треба вирішити одну наукову проблему. Не бійтеся, фрау, вранці він повернеться.
Мохнацького виводили. Поглядом, повним відчаю й любові, він приголубив Юлю, схлипнув глухо. «Чому ми не послухали Антося?» – хотів сказати, але опанував себе і промовив спокійно:
– Не забудь на ранок приготувати міцної кави, любочко…
Юля не плакала, не ридала. «Будь мужньою до кінця… Мужньою до кінця…» – повторювала в думці і стискала зуби, щоб не закричати. Мовчки дивилася, як штовхнули батька в коридор, за ним поповзли дві пілотки й кашкет. Потім кашкет повернувся, показавши вишкірений череп мерця, череп враз став великим, як людське обличчя, клацнув зубами і зник за дверима.
Зовсім далеко, наче в довгому тюремному коридорі, глухо брязнув замок.
– Та-а-а-тку! – в нестямі закричала Юля і непритомна впала на підлогу.
VIII
Вірі ставало краще з кожним днем. На початку липня – над містом догулювала тополина заметіль – дівчина вже могла стояти біля вікна й дивитися-дивуватись, звідки береться оте лапате, пухке сніговиння серед літа, від якого небо хмариться і наче холодніє, сивіють голови кленів і людей.
А в грудях боліла рана. Лікар, Казів знайомий, вийняв з-поміж ребер осколок ще тоді, коли Віра лежала непритомна. Тепер вона часто брала на долоню важкий шматок сталі, схожий на жилакувату дубову тріску, що вилетіла з-під сокири дроворуба, дивилась, і самій було чудно, що може бачити зблизька і мацати пальцями смерть.
Не ту смерть з косою, що уявлялася в дитинстві, не ту, що мучить агонією знесилене тіло, коли людині настає час умирати, а неприродну, жорстоку смерть від заліза.
З цього шматка можна було б зробити цвях і ним прибити нову віконну раму в новій хаті, штолю для коня на зимову ожеледь, пучок голок, якими дівчина вишила б скатертину на святковий стіл або весільну сорочку коханому…
Смерть від заліза. Віра пережила її, відчула, переболіла, збагнула, але не злякалася. Навпаки. Чим більше придивлялася до гранчастого осколка, тим краще починала розуміти, що боятися цієї смерті – значить загинути. Вбивати її треба. Заради життя.
Ловила себе на думці, зовсім недавно чужій і незрозумілій: скільки куль можна відлити з цього осколка, скільки смертей можна знищити у відплату за одну?
На вулиці серед тополиної заметілі снувала смерть. Вона свавільно реготала, гаркала на людей, вистукувала чобітьми, розмовляла чужою мовою, вигравала марші на губних гармошках.
Віра, колись така байдужа до того, що робиться на світі, тепер відчувала, як народжуються в глибокій схованці її душі, ворушаться, печуть ненависть і зло.
«Чого їм тут треба? Чим ми завинили, що вони прийшли нас вбивати і палити?»
Вірі хотілося жбурнути цим шматком сталі в обличчя рудому солдатові, що недбало розвалився на парканці, димить цигаркою і спльовує, топче те саме місце, де колись стояла вона, обійнята першим коханням, мов полум’ям. Тоді на землі цвіли півонії – тепер зів’ялі й розтоптані, тоді ясніло небо – нині його заволокла юга.
У грудях болить. Що там болить? Слід від осколка, безсила лють, від якої хочеться по-дитячому гризти кулаки, чи, може, слід від туги за коханим? Якою наївною була вона, коли думала, що від кохання болить лише серце.
А тополиний пух чіпляється за волосся дітей, жінок, і зловісним та страшним здається оте сивіння світу. Ось поспішає якась молода жінка, незґрабно заносячи повним животом. У неї побіліло волосся, страшно дивитися на її голову, хоч на ній тільки пух. Біжить просто через дорогу до Казьового будинку, рвучко відчиняє хвіртку.
Та це ж Юля!
Увійшла. Темні підкови під темними очима, знесилено опущені плечі, відчай болісно стулив губи. Стоїть перед нею Казьо з німим запитанням у погляді, і Віра склала долоні на грудях.
– Батька забрали вночі… Гестапо… – прошепотіла, рукою провела по чолу, по волоссю.
Не злетів тополиний пух. Немов свіжа паморозь обсипала пасма волосся і прилипла до нього навічно.
Довго мовчали, наче вшановували пам’ять. Всі зрозуміли: не повернеться більше професор Мохнацький, закінчилась його дорога. Полум’я смолоскипа, яке завжди піднімалося вгору, скільки його не нахиляли донизу, погасло.
Ця вістка була останньою краплею, що переповнила чашу тривожних сподівань, побоювань і очікуваного горя. Всі стали враз самотніми, мов птахи, яким зруйнували гніздо. Вістка була неймовірно страшною. Надто несподівано відійшов той, хто непомітно, але міцно увійшов у життя близьких йому людей і мимоволі став володарем їхніх дум і помислів.
На якусь мить життя здалося безнадійно пропащим, і Віра також втратила останню крихту надії на своє щастя. Все загине. Всі загинуть. Кого пощадять, коли Мохнацького, вченого з світовим ім’ям, не пощадили?
Рана, в якій загніздився біль від осколка, ненависті й розлуки, запекла, і кров просочилася крізь бинти і плаття.
– Кінець… Поїзд пішов під укіс…
Казьо ніби прокинувся від отупіння. Він уклав хвору Віру в ліжко і, розпрямляючись, відчув, як важчають його руки, виростає мізерне тіло, а дике обурення робить його велетнем, силачем.
– Поїзд піде під укіс! – промовив він. – Тільки не наш. Не наш, пане дзєю!
Юля мовчала. Вона залишила ще вночі у своїй хаті всі сльози й відчай. А зараз тільки виразніше заясніли пасма волосся, наче вони вміли наливатися тим горем, яке вже не могло вилитися зі слізьми.
Мирон Сарабай повернувся з Тернопільщини до Львова. Вони з Антоном перебували весь цей час у селі недалеко від Підволочиська у матері Стаха Кручковського – колишнього товариша по підпіллю. Перші тижні впертих намагань створити хоч невеликий підпільний осередок пройшли марно. Серед сільської молоді, задурманеної політичними гаслами, заляканої куркульськими розправами, важко було знайти людей, які схотіли б чи зважилися іти в підпілля.
– Ні, ні… Почекаємо, най ся розвиднить, – ніяково відмовлялися.
Кручковський мав надію на робітничий Львів. Але з ким зв’язатися і як? Хто залишився там з своїх і живе леґально, не викликаючи підозри в окупантів? Перебирали в пам’яті всіх, кого знали, колишніх членів КПЗУ, і не знаходили такого, хто не був би активістом при радянській владі і не мусив відступати або переховуватися зараз.
Врешті Сарабай згадав. Хто пам’ятає зморшкуватого Дзядека? Як же не знають? Він був якийсь час секретарем окружкому. В нього трагічно склалася доля. Після розпуску КПЗУ він перейшов за Збруч. Але там його затримали прикордонники, передали органам внутрішніх справ, і Дзядек був засуджений як аґент іноземної розвідки. Факт сумний, але факт. Його звільнили у 1939 році. Він повернувся до Львова, працював електромонтером, у партії не поновлювали. Якось Сарабай зустрівся з ним. Розмовляли в нього дома за чаєм. Дзядек тяжко переживав заподіяну кривду, обурювався несправедливістю, але на запитання Мирона, які у нього зараз погляди і ставлення до радянської влади, відповів, – украй здивований:
– А до чого тут погляди? Хіба їх міняють, як улан коня? На твою думку, той повинен залишатися комуністом, кого не скривдили? Я ж не підганяю ідей до свого живота й шкури.
Антін залишився з Стахом, а Сарабай вирушив до Львова. Він щасливо розминувся з патрулями при в’їзді до міста, а потім змішався з людським натовпом.
Поглинений суперечливими роздумами, зупинився біля дверей Дзядекової квартири і довго не зважувався натиснути на білий ґудзик дзвінка. Вдома чи ні? Впізнає чи вдасть, що вперше бачить? Схоче взяти на себе небезпечне завдання?
– Хто там? – почувся сухуватий голос у відповідь на короткий дзвінок.
– Тут живе електромонтер Дзядек?
Двері відхилились, і в щілину просунулася лиса голова. Поморщене обличчя насторожилося, шия, що нагадувала гофровану трубку від протигаза, витягнулася.
– Мирон? Ти як? Ну, заходь, заходь швидше.
Променисті зморшки збіглись довкола очей.
– На яких правах вештаєшся нині?
– На пташиних.
– У Львові живеш?
– Ні…
– Гм-м… А я, як бачиш, користуюся благами в новій Європі. Не чіпають… Мало того, з Українського крайового комітету приходив якийсь – референтом назвався – і пропонував роботу.
– Та це ж чудово! Якщо не погодилися, підіть тепер і скажіть: передумав. Негайно. Вам треба жити в місті. – Сарабай сів на табуретку біля умивальника. – Ви знаєте, чого я прийшов?
– Догадуюся. Викладай, викладай усе без папірчиків і дипломатії. Свідків у хаті нема, телефону – теж.
Сарабай говорив коротко. В нього такий план: Дзядекові треба розвідати, хто з колишніх підпільників або й не підпільників, але людей певних, залишився в місті, на якому вони зараз становищі, чим дихають. Він – електромонтер, спеціальність для такої справи вдячна. Хай на це піде три-чотири місяці. За той час на Тернопільщині їм удасться щось зробити. Упоравшись, Дзядек зайде до Казя Сарабая на Замарстинівську. Казьо дасть знати Миронові і принесе від нього пароль…