Скандальний випадок із патером Брауном = The Scandal of Father Brown - Честертон Гилберт Кийт 10 стр.


І пошуки почалися. Уподібнившись «маленькому капралові»,[8] котрий колись послав військо і перетворив мало не всю Європу в театр бойових дій, маленький священик підняв на ноги всю поліцію королівства. Робота в поліційних дільницях і поштових відділеннях не вщухала навіть ночами. Поліція зупиняла машини, перехоплювала листи, шукала інформацію там і тут – тільки б напасти на слід чоловіка в шотландському плащі і з квитком до Единбурґа, тільки б розшукати цього незнайомця без обличчя й імені.

Тим часом розслідування тривало. Висновок лікаря ще не надходив, але ніхто не сумнівався, що дідуган помер від отрути. Підозра, звісно, впала на шеррі-бренді, отже – й на готель.

– У першу чергу – на господаря, – похмуро уточнив Ґрінвуд. – Ох, і слизький, як мені здається, індивід. А може, не обійшлося і без прислуги. Взяти хоча б бармена. Він на всіх вовком дивиться. А Реґлі був забіяка, хоч і не затятий. Мабуть, барменові від нього діставалося на горіхи. Але головний тут усе ж господар, отже, він і є підозрюваним номер один.

– Я так і знав, що ви його запідозрите, – сказав патер Браун. – Тому я і не схильний його підозрювати. Господар, слуги – це ж перше, що має прийти на гадку. І, мабуть, хтось на це розраховував. Ось чому я вирішив, що тут легко скоїти вбивство. Втім, підіть розпитайте господаря.

Інспектор пішов, а священик узявся за документи, які описували життя Джона Реґлі. Повернувся інспектор швидко.

– Дива та й годі! – оголосив він. – Я було вирішив, що доведеться влаштовувати цьому шахраєві перехресний допит, адже в нас проти нього немає жодних доказів. А він зі забобонного страху зовсім втратив голову та й виклав все, як на сповіді.

– Знаю, знаю, – кивнув патер Браун. – Саме так він утратив голову в ту мить, коли натрапив на труп Реґлі і второпав, що старого отруїли в його готелі. Перелякавшись, він не вигадав нічого розумнішого, ніж прикрасити груди небіжчика турецьким ножем, аби підозра впала на «чорнопикого», як він, мабуть, висловився. Господаря можна звинуватити лише в одному – в боягузтві. Де йому вдарити ножем живу людину! Впевнений, що він навіть до мерця боявся підступити. Але набагато більше він боявся, що його звинуватять у злочині, якого він не скоював. Страх і вселив йому цей надзвичайно безглуздий вчинок.

– Вважаю, що годилося б іще розпитати бармена, – зауважив Ґрінвуд.

– Що ж, розпитайте. Але я переконаний, що ні господар, ні слуги до вбивства не причетні – адже все підлаштовано для того, щоб переконати нас в їхній причетності. А ви не переглядали матеріали про Джона Реґлі? Дуже цікавий чоловік! Дай Боже, хтось іще візьметься написати його дивовижну біографію.

– Я вивчив усе, що може стосуватися справи, – відповів інспектор. – Реґлі був удівцем. Якось ще за життя дружини він приревнував до неї одного шотландця, агента з продажу земельних ділянок, котрий опинився у цьому краї. Схоже, Реґлі тоді вибухнув не на жарт. Подейкують, ніби шотландці були йому особливо ненависні після цього випадку. Може, через це він і… Ах, ось чому ви так недобре посміхаєтесь! Шотландець! І, мабуть, із Единбурґа!

– Дуже може бути, – погодився патер Браун. – Але, можливо, у нього були не тільки особисті причини не любити шотландців. Цікаво, що всі наші непримиренні торі, які протистояли гендлярській братії – вігам, носом вертіли від шотландців. Згадайте Коббета, доктора Джонсона. Свіфт відгукувався про шотландський акцент із убивчим сарказмом. Дехто навіть Шекспірові дорікає за те, що він ставився до шотландців із упередженням. Але упередження великих зазвичай пов’язані з їхніми переконаннями. А справа, як мені здається, ось у чому. Шотландці порівняно недавно перетворилися з бідних хліборобів у багатих промисловців. Діяльні та заповзятливі, вони подалися на південь, вважаючи, що несуть із собою промислову цивілізацію. Вони і не знали, що на півдні вже давно існує сільськогосподарська цивілізація. А на землі їхніх пращурів сільське господарство хоч і процвітало, але цивілізованим не було… Поглянемо, як підуть справи далі.

– Багато ж ви дізнаєтеся, якщо станете розбирати покази свідків Шекспіра і доктора Джонсона! – усміхнувся поліціянт. – Думка Шекспіра про шотландців слідство не просуне.

Священик підняв брову, немов його несподівано осяяло:

– Е, ні. Навіть думка Шекспіра може виявитися до речі. Шотландців він згадує не надто часто. Зате не пропускає нагоди пройтися по валлійцях.

Інспектор уважно стежив за виразом його обличчя і за незворушністю вгадував напружену роботу думки.

– Та що ви таке кажете! – вигукнув Ґрінвуд. – Який несподіваний поворот!

– Ви ж самі згадали про фанатиків, – почав пояснювати патер Браун. – Ви сказали, що фанатика ніщо не зупинить. Так ось: того дня в барі ми бачили найшаленішого, найбезглуздішого та найтупішого фанатика нашого часу. І якщо якийсь недоумкуватий навіженець, схиблений на одній ідеї, здатен на вбивство, то я переконаний, що преподобний проповідник тверезості Девід Прайс-Джонс небезпечніший за всіх мракобісів Азії. До того ж, як я вже казав, його нещаслива склянка молока виявилася на стійці поруч із таємничою склянкою віскі.

– І це, по-вашому, має стосунок до вбивства? – ошелешено резюмував Ґрінвуд. – Я вже й не втямлю, жартуєте ви чи ні.

Але інспектор так і не встиг з’ясувати, що приховує незворушний вираз обличчя співбесідника. За стійкою бару задзенькотів телефон. В одну мить інспектор підлетів до апарата, схопив слухавку і вичавив вигук, звернений не до співрозмовника на іншому кінці дроту, а скоріше до всієї світобудови. Вслухаючись у кожне слово, він уривчасто кидав:

– Атож… Негайно приїжджайте… Якщо можете, прихопіть і його… Чисто спрацьовано. Вітаю.

Від стійки інспектор Ґрінвуд вийшов омолодженим. Він урочисто опустився на своє місце, вперся руками в коліна, глянув на священика і вимовив:

– Ніяк не збагну, патере Браун, як вам це вдалося. Ви вгадали вбивцю ще до того, як ми дізналися про його існування. Про нього і навіть чуток не було – так, лише якась суперечність у свідченнях. Ніхто в готелі його в очі не бачив, а хлопчик біля дверей – і той говорив про нього не надто переконливо. Це була навіть не людина, а тінь, що залишила на стійці порожню склянку. Але ми знайшли його.

Слуга Божий змінився на обличчі й устав, машинально стискаючи в руці документи, за які майбутні біографи Джона Реґлі віддали б півжиття. Помітивши його здивування, інспектор поспішив підтвердити:

– Авжеж, ми спіймали Швидку Руку. Цей жевжик, виявляється, ще й ногами швидкий – ледь від нас не втік. Його щойно схопили. Він, не повірите, зібрався на риболовлю в Оркні. І тут немає ніякої помилки: це той самий шотландець, котрий крутив роман із дружиною Реґлі. Це він у день убивства заходив у бар випити шотландського віскі, а потім потягом вирушив в Единбурґ. І якби не ви, нізащо б нам його не впіймати.

– Я мав на увазі… – ошелешено почав було патер Браун, але в цю мить із вулиці долинув гуркіт, ревіння важких автомобілів, і перед очима приятелів виросли двоє чи троє кремезних поліціянтів. Старшому серед них інспектор запропонував сісти, і він із втомленим і задоволеним виглядом всівся і захоплено зиркав на патера Брауна.

– Вбивця попався, сер, – оголосив він. – Ох, я вам скажу, який же це вбивця! Він і мене мало не закатрупив. Мені траплялося затримувати небезпечних злочинців, але такого шаленого – жодного разу. Як брикицьне мене в живіт – справжнісінький лошак. Вп’ятьох ледве його скрутили. Душогуб і є, можете не сумніватися.

– Де він? – спитав слуга Божий.

– У машині. Довелося одягти наручники. Ви б його краще не чіпали. Нехай втихомириться.

Патер Браун змарнів, наче з нього випустили повітря, і безсило опустився на ослін. Папери випурхнули у нього з рук, розлетілися по залі і лежали на підлозі, як сніг, що не розтанув навесні.

– Господи… Господи… – повторював священик, не знаходячи інших слів, аби висловити свій відчай. – Всевишній, знову зі мною така ж історія…

– Ви хочете сказати, що знову спіймали злочинця, – уточнив Ґрінвуд, але слуга Божий пирхнув, як сифон із содовою, що випускає останній струмінь.

– Я хочу сказати, – сказав патер Браун, – що це моя вічна біда. Не розумію, чому так відбувається. Я завжди намагаюся говорити прямо, а мої слова тлумачать криво і навскіс.

Ґрінвуду почав уриватися терпець:

– Чим ви цього разу невдоволені?

– Що б я не сказав, – ледь чутно прошепотів священик, – що б я не сказав, у моїх словах примудряються знайти такий сенс, який я в них зовсім не вкладав. Якось мені на очі потрапило розбите дзеркало, й я зауважив: «Щось сталося», а мені відказують: «Це ви правильно сказали, тут двійко шибеників затіяли бійку, й один утік у сад». А мені в голові не вкладається: хіба «щось сталося» і «затіяли бійку» – це одне й те ж? От уже не зустрічав таких висновків у старих підручниках логіки. Нині – той самий конфуз. Ви переконані, що шотландець убивця. Хай так, але хіба я це казав? Я тільки зауважив, що він нам потрібен. І не відмовляюся від своїх слів: потрібен. Потрібен конче. Адже для того, щоб розкрити цей мерзенний злочин, нам бракує лише свідка!

Поліціянти втупилися в патера Брауна. Схоже, такого повороту ніхто не очікував. А священик продовжував пояснювати:

– Цей безлюдний бар мені відразу не сподобався. Ні душі, заходь і роби, що заманеться. Господаря і бармена ми тут не застали. Коли вони взагалі навідувалися в бар до нашого приходу? З’ясовувати, хто де того дня перебував, не мало сенсу – все одно ніхто не бачив, що відбувалося в залі до нашої появи. Але хтось у барі, безумовно, побував. Адже мав же був хтось налити шотландцеві віскі, а шотландець заходив сюди до нас. Отже, щоб дізнатися, чи справді хтось підсипав отруту в шеррі-бренді, треба спершу встановити, хто побував у барі і в який час. Здається, моє втручання вже викликало плутанину, і все ж я прошу вас ще про одну послугу. Зберіть у залі всіх, хто причетний до цієї історії. Якщо азіат ще не поїхав до Азії, то це неважко. Зніміть із бідолахи шотландця кайданки, запросіть сюди і попросіть розповісти, хто налив йому віскі, хто стояв за лядою і кого ще він бачив тоді в залі. Тільки шотландець може витлумачити, що відбувалося в барі в той час, коли вбивця підсипав у пляшку отруту. Ми можемо покластися на його щирість.

– Отже, без слуг не обійшлося? – здивувався Ґрінвуд. – Але ж ви самі визнали, що господар – не вбивця. Ви що, бармена підозрюєте?

– Не знаю, – байдуже відповів священик. – Я ні за кого не поручуся, навіть за господаря. І про барменів поки що нічого сказати не можу. А господар хоч і не вбивця, але певні грішки в нього, гадаю, є. Я твердо знаю, що на всьому білому світі є тільки один надійний свідок того, що сталося. Його я й просив вас розшукати хоч би й на дні морському.

Коли всі присутні в барі в день вбивства були зібрані, в залу, широко і незграбно ступаючи, увійшов таємничий шотландець. Зовнішність у нього була і справді майже демонічна: високий, вузьколиций, вилицюватий, руде волосся росло пучками, а погляд показував недобру посмішку. Він носив не тільки шотландський плащ, а й вовняну шапочку.

Певна річ, безпричинний арешт будь-кого виведе з себе, а шотландець був міцний горішок – такі без бою не здаються. Не дивно, що у нього вийшла сварка із задиракою Реґлі. Не дивно і те, що поліціянти, зіткнувшись із лютим опором, визнали шотландця справжнісіньким душогубом. Насправді ж шотландець, за його власними словами, був поважним фермером із Абердиншира і звався Джеймс Ґрант. З першої ж миті не тільки патерові Брауну, але і досвідченому інспектору Ґрінвуду стало ясно: шотландець при арешті буянив не тому, що боявся помсти, а тому, що був ображений.

– Ми потривожили вас, пане Ґрант, – почав пояснювати інспектор, – аби з вашою допомогою прояснити одну-єдину суттєву обставину. Я глибоко шкодую про ті неприємності, яких ми вам несамохіть завдали, але не сумніваюся, що ви не відмовите в допомозі правосуддю. За нашою достовірною інформацією, на днях ви заходили в цей бар одразу ж після його відкриття, о пів на шосту, щоб випити скляночку віскі. Нам необхідно встановити, хто саме перебував тоді в барі – господар, бармен чи хтось із обслуги. Чи бачите ви серед присутніх людину, котра того дня подала вам віскі?

– Аякже, – пан Ґрант уважно озирнувся і похмуро посміхнувся. – Такого здорованя і не впізнати. У вас у готелі всі слуги такі пихаті?

Інспектор і бровою не повів, обличчя ж священика залишилося непроникним, але багато хто насторожився: бармен був не такий уже й здоровань і зовсім не пихатий, а господар – той і зовсім коротун.

– Вам лише треба вказати бармена, – непохитним голосом сказав інспектор. Ми його, звісно, знаємо, але вам слід упізнати його без чужої підказки. Отже…

– Та ось же він, – буркнув шотландець і показав на пана Джукса. Ватажок комівояжерів із слонячим ревінням схопився з місця, і в ту ж мить троє поліцейських вчепилися в нього, як пси в дикого звіра.

– Все дуже просто, – пояснив потім патер Браун. – Я вже вам розповідав, що, як тільки ми увійшли в порожній бар, я відразу відчув – щось не гаразд. Бармен залишив своє господарство без нагляду, а отже, й я, і ви, будь-хто, кому заманеться, може спокійнісінько зайти за стійку і підсипати отрути в будь-яку пляшку. Вигадливий отруйник буде діяти так, як учинив Джукс: принесе пляшку з отруєним вином, а тут раз – і підмінить. Для Джукса це не дуже складно, він торгує вином і постійно возить свій товар із собою. Немає нічого простішого – заздалегідь всипати отруту в таку ж пляшку шеррі-бренді, які тримають в цьому закладі, і непомітно її підмінити. Правда, при цьому слід дотриматися однієї не складної умови. Якщо отруїти пиво чи віскі, відвідувачі будуть вмирати пачками. Отже, отруїти треба було напій, шанувальників якого, як кіт наплакав – хіба що один дивак. Це так само безпечно, як отруїти жертву в її власному ж будинку, навіть ще безпечніше. Всі підозри неминуче впадуть на готель, і якщо хтось здогадається, що у всьому винен один із сотні відвідувачів, довести це не вдасться ні за що на світі. А справжній вбивця залишиться в тіні і щасливо уникне відплати.

– Навіщо ж йому взагалі знадобилося вбивати? – поцікавився інспектор.

Патер Браун встав і почав діловито підбирати папери, які впустив у хвилину подиву.

– Дозвольте звернути вашу увагу, – з посмішкою сказав він, – на матеріали для майбутньої книжки про життя і творчість покійного Джона Реґлі. А краще згадайте його власні слова. Пам’ятаєте, як він погрожував вивести на чисту воду шинкарів? Йшлося про звичайнісіньку аферу – незаконну оборудку між власником і постачальником, унаслідок якої заклад набуває монополію на торгівлю алкоголем у всій окрузі. Не те щоб шинок потрапляв у рабську залежність від постачальника, бо від таких махінацій страждали тільки відвідувачі. Якби Реґлі виконав свою погрозу, дійшло б до суду. І тоді хитрий Джукс, слушної миті, коли бар був порожнім, проник за шинквас і підмінив пляшку. Як на гріх, у цей же час у барі з’явився незнайомець у шотландському плащі і зажадав віскі. Джуксові нічого не залишилося, як прикинутися барменом та обслужити клієнта. На його щастя, відвідувач впорався з віскі «нашвидкуруч».

– А ви нашвидкуруч розкрили злочин, – підхопив Ґрінвуд. – Треба ж було відчути недобре в абсолютно порожньому барі! Ви з самого початку підозрювали Джукса?

– Він розмовляв, як багатій, – ухильно відповів патер Браун. – А знаєте, яким голосом промовляють багаті люди? Я й задумався: ці чесні хлопці заледве зводять кінці з кінцями, а Джукс розмовляє таким мерзенним голосом, немов у нього грошей повні лантухи. А коли я помітив його шпильку з великим блискучим каменем, я вже не сумнівався, що він шахрай.

Назад Дальше