Побачивши Джона Реґлі, господар висунувся з-за стійки і вкрадливо спитав:
– Вам, пане, як зазвичай?
– Звісно, – пирхнув пан Реґлі і ляснув циліндром об стійку. – Інше пійло в цьому закладі і слова доброго не варте. Часом мені здається, що якщо в Англії й залишилося щось англійське, то це хіба що шеррі-бренді. Воно хоч вишнею пахне. А де ви нині знайдете пиво, яке пахне хмелем? Або сидр із запахом яблук? Або вино, яке хоч трохи нагадує виноград? У всіх шинках поять чортзна-чим. В іншій країні через такі шахрайства давно б сталася революція. А я вже знаю, як нас дурять. Дайте час – і я викрию всіх цих шахраїв. Люд аж зойкне. Я доб’юся, щоб нас перестали труїти кепським вином, і тоді…
Обачність, яку преподобний Девід Прайс-Джонс цінував понад усе, знову дала збій. Він необачно надумав схилити пана Реґлі на свій бік, перейшовши від розмови про погані вина до твердження, що саме вино гріховне. Він знову поставив у приклад свого статечного товариша: до чого, мовляв, грубі звичаї англійців перед східними порядками. І що вже зовсім було не розумно, він завів мову про те, «що християнству не гріх перейняти дещо в інших релігій, і при цьому згадав Магомета». Тут вже й грянув грім.
– Хай йому грець! – заревів пан Реґлі, котрий нічого від інших релігій переймати наміру не мав. – Отже, по-вашому, англієць не має права випити англійської пива? І все тільки тому, що в якийсь клятій пустелі якийсь паршивий Магомет заборонив пити вино?
Тієї ж миті інспектор одним стрибком опинився посеред зали. І дуже слушно – адже дивовижна зміна відбулася в поведінці цього східного джентльмена, котрий досі стояв зовсім незворушний, із стійкими та блискучими очима. У нападі християнського милосердя і чемності він, як тигр, підскочив до стіни, зірвав важкий кинджал і метнув його, наче камінь із пращі. Кинджал встромився в стіну трохи вище від вуха пана Реґлі. Без сумніву, якби інспектор Ґрінвуд не підоспів вчасно, і не смикнув мусульманина за руку, кинджал неодмінно вцілив би в старигана.
Патер Браун залишився сидіти, як сидів. Він скосив очі, і на губах його заграла ледь помітна посмішка, ніби він розгледів у цому спалаху щось таке, що від усіх присутніх раніше було приховане.
Подальші події під силу втямити лише тому, хто взагалі здатен осягнути людей на кшталт Джона Реґлі. Старий схопився і вибухнув гомеричним реготом, буцімто хтось відпустив дуже дотепний жарт. Куди й поділися вся сварка та роздратування! Запеклий пияк тепер споглядав на завзятого непитущого, котрий мало його не вбив, з напрочуд неприхованою симпатією.
– От трясця! – вигукнув він. – Уперше за двадцять років зустрічаю справжнього чоловіка!
– Маєте намір заявити в поліцію? – невпевнено запитав інспектор.
– У поліцію? Ще чого! Якби він не був непитущим, я б його ще й скляночкою пригостив. Так мені й треба, не варто було ображати його релігію. Куди вам, балакунам, до цього відчайдуха! Ви б не наважилися підняти руку на того, хто зачепить вашу віру. Та нехай би вже лише віра – до неї вам байдуже, але ж ви і за пиво своє не заступились!
– Раз уже він назвав нас балакунами, отже, мир і спокій відновлені, – шепнув патер Браун інспектору. – А мусульманин метнув кинджал аж ніяк не за адресою. Йому б краще потрапити у проповідника тверезості. Адже це він заварив усю кашу.
Тим часом господар навів лад у кімнаті, відведеній для комівояжерів, і компанія стала перебиратися туди.
Офіціант знову наповнив склянки, поставив на тацю і пішов за гостями. Затримавшись біля шинквасу, патер Браун уважно оглянув усі склянки, що залишилися: з однієї преподобний Девід Прайс-Джонс пив злощасне молоко, інший пах віскі. Священик озирнувся і побачив, що два диваки, шалений англієць і шалений мусульманин, прощаються один із одним. Пан Реґлі тішився новим приятелем. Зловісний на вигляд мусульманин і далі був стриманий, але знаками дав зрозуміти, що на старигана не ображається. Здавалося, лихо всіх обминуло.
Потім патерові Брауну ще довелося згадати дружнє прощання колишніх супротивників. Сталося це наступного ранку, коли священик, котрому належалося йти на службу в тутешню церкву, спустився зі своєї кімнати і, прямуючи до виходу, зазирнув у довгу залу, оздоблену в химерному східному стилі. По залі розлився білястий ранковий серпанок, кожен предмет обстановки було видно з усією виразністю, і так само чітко було видно труп Джона Реґлі. Скуйовджений, скоцюрблений дідуган лежав у кутку, а з грудей його стирчав ніж із важким руків’ям.
У готелі ще спали. Намагаючись уникати галасу, патер Браун піднявся в кімнату інспектора Ґрінвуда, і скоро обидва приятелі мовчазно стояли біля трупа.
– Не будемо поспішати з висновками, – вимовив нарешті поліціянт, – але і заплющувати очі на очевидне також не можна. Треба ж: ще вчора я казав саме про такі злочини. Пам’ятаєте нашу вчорашню розмову?
– Так-так, певна річ, – неуважно кивнув священик.
– Я тоді мав на увазі, що вбивству, яке задумав релігійний фанатик, запобігти неможливо. Адже цей азіат, мабуть, вважає, що, якби йому на шибеницю, то й бути відразу в раю: він же заступився за честь пророка.
– Та ніби все й так. Ви правильно розсудили, що тільки у нашого приятеля-мусульманина був привід кинутися з ножем на старого джентльмена. Іншим воно начебто ні до чого. Але, мені здається… – патер Браун зам’явся, кругле обличчя його стало непроникним.
– Що таке?
– Ви, мабуть, здивуєтесь, але, мені здається, – задумливо протягнув священик, – мені здається, не так уже й важливо, хто вдарив небіжчика ножем.
– Я щось ніяк не можу допетрати? Це що – нова мораль? Або стара казуїстика? Невже єзуїти тепер потурають убивцям?
– Я ж не сказав, що нам немає діла до вбивці. Може статися, що ніж у старого всадив вбивця. А може, і зовсім інша людина. Адже від вбивства до удару ножем пройшло чимало часу. Ви, ймовірно, хочете зняти відбитки пальців із руків’я, але не надавайте їм великого значення. Схоже, комусь дуже було треба встромити в небіжчика ніж. Звісно, мета у нього була не дуже благородна, але все ж не вбивство. Правда, щоб у цьому переконатися, довелося б іще раз напустити на небіжчика когось із ножем.
Інспектор пильно подивився на співрозмовника:
– Це ви про…
– Це я про лікаря. Справжню причину смерті покаже розтин.
– Швидше за все, ви маєте рацію. Вже щодо ножа – це точно. Ну що ж, доведеться дочекатися лікаря. Хоча і так зрозуміло, що він підтвердить ваш здогад. Крові натекло зовсім небагато. Річ ясна: ножем вдарили в давно остиглий труп. Але навіщо?
– Вочевидь, аби звалити провину на мусульманина, – відповів патер Браун. – Це, певна річ, підлість, але все ж таки не вбивство. Хтось – не обов’язково вбивця – надумав навести тінь на ясний день.
– Таке мені й на гадку не спадало, – зізнався інспектор. – А чому, власне, ви так вирішили?
– Тому, що вчора, коли ми увійшли в цю моторошну залу, мене надзвичайно збентежила одна думка. Пам’ятаєте, як я сказав, що тут дуже легко вбити? Вам здалося, що я маю на увазі цю безглузду зброю, але я в цей час думав зовсім про щось зовсім інше.
Кілька годин поспіль інспектор і його напарник займалися розпитуваннями: хто побував у готелі впродовж останньої доби, хто його покинув, хто і що пив, чиї склянки встигли вимити, а чиї ще ні. Поцікавилися кожним, хто був хоч якось причетний до цієї справи. Приятелі докладали стільки зусиль, ніби отруту випив не один чоловік, а щонайменше тридцять.
Ось що вдалося встановити. Відвідувачі потрапляли в бар тільки через парадний вхід – всі інші через ремонт були завалені мотлохом. Від хлопчика, котрий підмітав сходи, не добилися нічого путнього. Він пам’ятав тільки, що до приходу дивовижного турка в тюрбані і проповідника тверезості відвідувачів як таких не було. Хіба що комівояжери зайшли «перехилити по скляночці нашвидкуруч», як у них це називалося. Але вони приперлися гуртом і доволі швидко пішли. За словами підлітка, один із них встиг перехилити свою скляночку швидше за інших і пішов сам один. Однак господар і бармен це заперечували. Вони знали всіх комівояжерів в обличчя і пам’ятали кожен їхній крок.
Спершу гості пили та гомоніли в барі. Там, з вини їхнього верховоди пана Джукса, у них зав’язалася невелика дискусія з паном Прайс-Джонсом, а потім вони раптом натрапили на жвавіший диспут між паном Акбаром і паном Реґлі. Потім їх запросили в спеціально відведену кімнату, туди ж офіціант забрав їхні переможні трофеї – склянки з напоями.
– Небагато ж ми дізналися, – зітхнув інспектор Ґрінвуд. – І вже, певна річ, сумлінні посудомийки, як годиться, перемили весь посуд, у тому числі і склянку старого Реґлі. З нами, детективами, завжди так: через чужу старанність пропадають надаремно наші власні зусилля.
Патер Браун хитро всміхнувся:
– Знаю, знаю. Часом мені здається, що правила гігієни вигадані злочинцями. А може, охоронці гігієни й придумали злочин. Є такі, вони не зволікатимуть. Ось кажуть – злочинність звила гніздо в брудних кублах, у будинках з нечистою репутацією. Та якраз навпаки! У них нечиста репутація не тому, що там трапляються злочини, а тому, що вчинені там злочини виходять назовні. Якщо вже десь злочинність і звила гніздо, то в будинках бездоганно чистих, не заплямованих. Ні бруду немає, ні слідів на підлозі, склянка вимита – спробуй дізнатися, була там отрута чи ні. Якщо спритні слуги ось так мимоволі знищують докази, то господареві нічого не варто безкарно вбити шістьох дружин і спалити їхні трупи? А якщо в будинку з’явиться хоч дещиця благословенного християнського багна – і вбивці буде непереливки. Може, я надто вихваляю неохайність, але справа ось у чому. Вчора я бачив на стійці одну склянку, якій треба було б дати лад. Її, звісно, вже вимили.
– Вважаєте, що це була склянка Реґлі?
– Ні. Це була нічия склянка. Вона стояла поруч зі склянкою молока, і в ній залишалася ще порція віскі. Ми з вами віскі не пили. Господар, коли галасун Джукс зголосився його пригостити, попросив «ковточок джину». То чия ж це склянка? Ви ж не станете стверджувати, що шанувальник віскі переховувався під маскою мусульманина в зеленому тюрбані? Або що преподобний Девід Прайс-Джонс примудрився запити молоко алкоголем і навіть не помітив цього?
– Віскі пили комівояжери, – заперечив інспектор. – Вони завжди його замовляють.
– А якщо замовляють, то розраховують отримати своє замовлення, – сказав патер Браун. – Але вчора, коли офіціант забирав напої в іншу кімнату, цієї склянки ніхто не торкнувся.
– Може, офіціант забув про неї, – невпевнено припустив Ґрінвуд. – Забув, а в іншій кімнаті налив відвідувачеві нову.
Патер Браун похитав головою.
– Прийміть до уваги людську натуру. Я кажу про комівояжера. Одні називають людей такого типу «простолюдом», інші – «простими трударями». Це вже хто як до них ставиться. Для мене вони насамперед люди недалекі. Здебільшого це гарний народ: роз’їжджають у справах і чекають не дочекаються, щоб знову опинитися вдома з жіночкою та діточками. Трапляються й негідники – той має відразу кілька жіночок, цей обробив кількох дружин. Але головне в них – прямота. І вони завжди чомусь напідпитку. Не те щоб п’яні, а саме напідпитку – багато герцогів та оксфордських професорів порівняно з ними запеклі п’янички. У такому стані людина все навколо помічає й якщо помітить щось не те – не змовчить. Ви правильно звертали увагу, що коли людина напідпитку, будь-яка дрібниця може розв’язати їй язика. Варто барменові перелити пива, так що піна тече через край, жартівник кричить: «Тпру, Еммо!» або «Оце розщедрився!» Уявіть же, що вчора за столом в кімнаті для комівояжерів зібралося п’ятеро таких баляндрасників, а їм принесли тільки чотири склянки. Будуть вони мовчати? Та ні за що на світі! Вони здіймуть галас. Особливо той, кого обділили. Англієць, котрий належить до іншого типу, став би мовчки чекати, поки його обслужать. Але цей гиркне: «А про мене забули?», або «Гей, Джордже, гадаєш, я непитущим зробився?», або «Слухай, Джордже, я ще зелений тюрбан не натягнув!» Але бармену вчора таких зауважень не робили. Тому я абсолютно впевнений, що із забутої склянки пив хтось інший – хтось, кого ми до уваги не взяли.
– Хто ж би це міг бути? – прозвучало питання.
– Ви спираєтесь лише на свідчення господаря та бармена і зовсім випустили з уваги слова ще одного свідка – хлопчика, котрий підмітав сходи. Він запевняє, що якийсь чоловік заходив учора в готель і майже відразу ж пішов. Можливо, він також був комівояжером, але не з тієї веселої компанії. Ні господар, ні бармен його не бачили – стверджують, що не бачили. Але він якось примудрився випити скляночку віскі «нашвидкуруч». Назвемо його для простоти Швидка Рука. Знаєте, інспекторе, я рідко втручаюся в вашу роботу. Знаю, що при всій своїй ретельності не зможу впоратися з нею краще вас. Мені ще ніколи не траплялося звертатися в поліцію з проханням почати розшуки, пуститися навздогін за злочинцем. Але сьогодні прошу вас саме про це. Знайдіть цього чоловіка. Розшукайте його хоч на дні морському. Поставте на ноги всю поліцію. Навіть якщо вам доведеться ганятися за ним по всьому світу – знайдіть цю Швидку Руку. Він нам дуже потрібен.
Ґрінвуд розпачливо схопився за голову:
– Що ми про нього знаємо? Тільки те, що незнайомець швидкий на руку? Є у нього прикмети?
– На ньому був картатий шотландський плащ. І ще він сказав підлітку, що до ранку має бути в Единбурзі. Більше хлопчина нічого не знає. Мені здається, що поліції траплялося знаходити злочинців, про котрих було відомо ще менше.
– Ви берете цю справу так близько до серця, – здивовано помітив інспектор.
Священик спантеличено морщив чоло, немов і сам дивувався власній завзятості. Потім рішуче зронив:
– Здається, ви мене не зовсім розумієте. Життя кожної людини чогось варте. І ваше, і моє. Всі ми для чогось потрібні. Це є догмат, у який увірувати найважче.
Інспектор слухав уважно й явно дивувався.
– Богові є справа до нас. Чому – лише Йому відомо. Але тільки тому й існують поліціянти.
Правоохоронець так і не збагнув, з якого це дива Доля подбала про нього. А між тим патер Браун продовжував:
– У цьому сенсі закон справедливий. Якщо життя людини – не дрібниця, то й убивство – не дрібниця. Не можна дозволити, щоб творіння Боже, створене у великій таємниці, було у великій таємниці знищено. Однак, – це слово він вимовив із особливою рішучістю, – життя всіх людей рівноцінні винятково у вищому сенсі. А в земному житті вбивство значної людини часом не така вже й значна подія. Ось ви звикли розрізняти карні справи за їхньою важливістю. Наприклад, я, звичайнісінький, земний чоловічок, дізнаюся, що вбили не когось там, а прем’єр-міністра. Але що мені, звичайнісінькій, земній людині до глави уряду? Є він, немає його – яка різниця? Тому якщо сьогодні вколошкають прем’єр-міністра, перестріляють всіх політиків, невже ви думаєте, що завтра не буде кому зайняти їхні місця й оголосити, що «уряд чудово розуміє всю серйозність проблеми і докладно вивчає шляхи її вирішення»? Не вартісні вони люди, сильні світу цього. Майже всі, про кого день у день пишуть газети, – не вартісні люди.
Тут голос патера Брауна посуворішав, священик встав і стукнув по столу, що було зовсім не в його натурі:
– Але Реґлі – він дорого вартує! Таких людей мало, але ж вони могли б урятувати Англію. Похмурі, непохитні, вони – як дорожні покажчики на роздоріжжях історії. Якби ми подалися в тому напрямку, який вони вказують, то не скотилися б у трясовину крамарювання. Декан Свіфт, доктор Джонсон, Вільям Коббет[7] – кожен із них мав славу буркотуна і відлюдька, зате друзі в них були впевнені. І було від чого. Згадайте, як легко цей стариган із серцем лева пробачив своєму кривднику. На таку великодушність здатен лише відважний боєць. Старий подав приклад тієї самої християнської чесноти, про яку просторікував учора проповідник тверезості. Подав нам, християнам. І якщо такого праведника найпідлішим і найзагадковішим чином убивають, то це вже не дрібниці. Це справа такої великої ваги, що навіть найделікатніша людина скористається допомогою нашої поліції для розшуків убивці. Не перебивайте мене. Цього разу, я звертаюся до вас за допомогою.