Однак машиніст присягається, що зупинив би потяг у будь-якому випадку, навіть якщо б почув не слово, а лише зловісний, неповторний голос, який його викрикнув.
Тільки-но потяг загальмував, одразу ж виявилося багато подробиць нещодавньої трагедії. Чоловік у чорному, що з’явився на краю зеленого узбіччя, був лакей сера Аарона Армстронґа, похмурий чоловік на ім’я Маґнус. Баронет із властивою йому безтурботністю частенько жартував над чорними рукавичками свого похмурого слуги. Але тепер ніхто не був схильний над ними сміятися.
Коли кілька цікавих спустилися з насипу і пройшли за почорнілу від сажі огорожу, вони побачили тіло старигана в жовтому домашньому халаті з яскраво-червоною підкладкою, що скотилося майже до самого низу укосу. Нога вбитого була затягнута мотузяним зашморгом, накинутим, імовірно, під час боротьби. Були помічені й плями крові, правда, вельми нечисленні. Але труп був перекручений або, точніше, скорчений і лежав у позі, яку немислимо прийняти живій істоті. Це й був сер Аарон Армстронґ. Через кілька хвилин прибіг довготелесий світлобородий чолов’яга, в котрому дехто з приголомшених пасажирів впізнав особистого секретаря покійного, Патрика Ройса, колись добре відомого в богемних колах, який навіть прославився у богемних мистецтвах. Виявляючи свої почуття невизначеним, але однак переконливим чином, він став вторити сумному голосінню лакея. А коли з дому з’явилася ще й третя особа, Еліс Армстронґ, донька покійника, котра бігла непевними кроками і махала рукою в бік саду, машиніст вирішив, що довше зволікати не можна. Він дав свисток, і потяг, пихкаючи, рушив до найближчої станції за допомогою.
Так сталося, що патера Брауна терміново викликали на прохання Патрика Ройса, цього дебелого секретаря, в минулому пов’язаного з богемою. За походженням Ройс був ірландець. Він належав до числа тих легковажних католиків, котрі ніколи не згадують про свою релігію, поки не потраплять в скрутне становище. Але навряд чи прохання Ройса виконали б так швидко, якби один із офіційних детективів не був би приятелем і невизнаного Фламбо: адже неможливо бути товаришем Фламбо і при цьому не наслухатися незліченних оповідок про патера Брауна. А тому коли молодий детектив (його прізвище було Мертон) вів маленького священика через поля до лінії залізниці, бесіда їхня була набагато довірливішою, ніж можна було б очікувати від двох зовсім незнайомих людей.
– Наскільки я тямлю, – заявив Мертон без жодних натяків, – розібратися в цій справі просто немислимо. Тут зовсім нема кого підозрювати. Маґнус – пихатий старий дурень, але він занадто дурний, аби скоїти вбивство. Ройс ось уже багато років був найближчим товаришем баронета, ну а донька, без сумніву, безмежно любила свого батька. І, крім іншого, все це – суцільна дурня. Хто став би вбивати старого веселуна Армстронґа? У кого піднялася б рука пролити кров невинної людини, котра так любила балачки за столом? Адже це все одно, що вбити Санта-Клауса.
– Так, в обійсті його справді панували веселощі, – погодився патер Браун. – Веселощі ці не припинялися, поки господар залишався живим. Але як ви вважаєте, чи збережуться вони тепер, після його смерті?
Мертон легко сіпнувся і глянув на співрозмовника з жвавою цікавістю.
– Після його смерті? – перепитав він.
– Авжеж, – безпристрасно продовжував священик, – господар був веселою людиною. Але чи заразив він своїми веселощами інших? Скажіть відверто, чи є в маєтку ще хоча б один веселий чоловік, крім нього?
У мізках Мертона немов відчинилося віконце, через яке проник дивний відблиск подиву, який ніби прояснив те, що було відомо спочатку. Адже він часто заходив до Армстронґа у справах, які старий філантроп провадив із поліцією, а тепер згадав, що атмосфера в будинку була гнітюча. У кімнатах із високими стелями холодно, обстановка вирізнялася поганим смаком і провінційністю. В коридорах, де шугав протяг, горіли слабкі електролампочки, що світили не яскравіше за місяць. І хоча рум’яна фізія старого, обрамлена сріблясто-сивою бородою, осявала, як яскраве вогнище, кожну кімнату і кожен закуток, вона не залишала по собі ні краплі тепла. Певна річ, це відчуття могильного холоду до певної міри породжувалося життєрадісністю та кипучістю власника оселі, йому не потрібні печі чи лампи, сказав би він, бо його зігріває власне тепло. Але коли Мертон згадав про інших мешканців будинку, йому довелося визнати, що вони були лише тінями їхнього господаря. Похмурий лакей із його жахливими чорними рукавичками цілком міг би привидітися в нічному жахітті, Ройс, особистий секретар, здоровань у твідових штанях, нагадував бугая, носив коротко підстрижену борідку, але в цих солом’яно-жовтих заростях уже пробивалася рання сивина, а широке чоло зорали зморшки. Звісно, він був приємний, але приємність ця була якась сумна, майже скорботна. У чоловіка був такий вигляд, ніби в житті його спіткала якась жорстока невдача. А якщо поглянути на доньку Армстронґа, то важко повірити, що вона і справді йому нащадок. Обличчя у неї бліде, з хворобливими рисами. Юнка не позбавлена витонченості, але в її зовнішності відчувається щось, що робить її схожою на осу. Іноді Мертон гадав, що вона, ймовірно, дуже лякається гуркоту потягів, що проїздять повз.
– Бачите, – зауважив патер Браун, непомітно підморгуючи, – я аж ніяк не впевнений, що веселість Армстронґа справляла велике задоволення його ближнім. Ви кажете, що ніхто не міг убити такого гарного дідугана, та я в цьому не впевнений: ne nos inducas in tentationem.[3] Якби я вбив людину, – додав він, – то вже неодмінно якогось оптиміста, маю запевнити.
– Але чому? – здивувався Мертон. – Невже ви вважаєте, що людям не до душі весела вдача?
– Людям до душі, коли навколо них часто сміються, – пояснив священик, – але сумніваюся, що їм до душі, коли хтось завжди регоче. Безрадісні веселощі дуже нав’язливі.
На цьому розмова обірвалася, і якийсь час вони йшли мовчки, уздовж рейок, що обдуваються вітром, трав’янистим насипом, а коли дісталися до довгої тіні від будинку Армстронґа, патер Браун раптом сказав із таким виглядом, ніби хотів відкинути тривожну думку, а не висловити її всерйоз:
– Природно, що в пристрасті до алкоголю як такій немає ні хорошого, ні поганого. Але іноді мені мимоволі спадає на гадку, що людям на кшталт Армстронґа часом потрібен келих вина, щоб стати трохи сумнішим.
Начальник Мертона по службі, сивочолий нишпорка з неабиякими здібностями, стояв на трав’янистому схилі, чекаючи на слідчого, і балакав із Патриком Ройсом, чиї могутні плечі та скуйовджена борода височіли над його довбешкою. Це було тим більш помітне ще й тому, що Ройс мав звичку трохи горбити міцну спину і, коли вирушав у церковних чи домашніх справах, рухався вайлувато і неквапливо, немов віл, запряжений у прогулянковий екіпаж.
Побачивши священика, Ройс із невластивою йому привітністю підняв голову і відвів його на кілька кроків убік. А Мертон тим часом звернувся до старшого детектива не без шанобливості, але по-хлоп’ячому нетерпляче.
– Ну як, пане Ґілдер, чи далеко ви просунулися в розкритті цієї таємниці?
– Ніякої таємниці тут немає, – відгукнувся Ґілдер, сонно мружачись на граків, які сиділи поблизу.
– Ну, мені, принаймні, здається, що таємниця все ж є, – заперечив Мертон із усмішкою.
– Справа зовсім проста, мій хлопчику, – зронив старший слідчий, погладжуючи сиву гостру борідку. – Через три хвилини після того, як ви на прохання пана Ройса вирушили за священиком, вся історія стала ясна, як божий день. Ви знаєте одутлого лакея в чорних рукавичках, того самого, котрий сам спинив потяг?
– Звісно, знаю. Побачивши його, в мене мурашки по спині побігли.
– Отже, – промовив Ґілдер, – коли потяг зник із поля зору, цей чоловік також зник. От уже справді злочинець із холодним серцем! Утік тим потягом, який мав викликати поліцію, правда спритно?
– Отже, ви абсолютно впевнені, – зауважив молодший детектив, – що він справді вбив свого господаря?
– Атож, синку, абсолютно впевнений, – відповів Ґілдер сухо, – вже хоча б з тієї дріб’язкової причини, що він прихопив двадцять тисяч фунтів готівкою з письмового столу господаря. Ні, тепер єдині труднощі, якщо тільки це взагалі можна так сказати, полягають у тому, щоб з’ясувати, як саме він його вбив. Схоже, що череп проламали якимось важким предметом, але поблизу важких предметів не виявлено, а забрати зброю з собою було б для вбивці обтяжливо, хіба що вона дуже маленька і тому не привернула уваги.
– Можливо, вона, навпаки, дуже велика і тому не привернула уваги, – сказав маленький священик із дивним, уривчастим сміхом.
Почувши таке безглуздя, Ґілдер обернувся і суворо попросив патера Брауна пояснити свої слова.
– Я сам знаю, що виразився необачно, – сказав священик збентежено. – Виходить як у казці. Але бідолаху Армстронґа вбили ломакою, яка до снаги лише велетню, великою зеленою довбнею, дуже великою і тому непомітною, її зазвичай називають землею. Він розбився на смерть ось об цей зелений насип, на якому ми зараз стоїмо.
– Про що це ви торочите? – жваво спитав детектив.
Патер Браун звернув кругле, як місяць, обличчя до фасаду будинку та подивився вгору, короткозоро мружачи очі. Простеживши за його поглядом, всі побачили на самій горі цієї глухої частини будинку, на горищі, розчинене навстіж вікно.
– Хіба ви не бачите, – сказав він, вказуючи на вікно пальцем з якоюсь дитячою незручністю, – що він упав он звідтіля?
Ґілдер, насупившись, глипнув на вікно і сказав:
– Авжеж, це цілком імовірно. Але я все ж не збагну, звідки у вас така впевненість.
Патер Браун широко вирячив сірі очі.
– Ну та як, – сказав він, – на нозі ж у трупа є шматок мотузки. Хіба ви не бачите, що он там із вікна звисає інший шматок?
На такій висоті всі предмети здавалися крихітними порошинками або волосками, але проникливий старий слідчий був задоволений таким поясненням.
– Маєте рацію, сер, – сказав він священику. – Одне очко на вашу користь.
Тільки-но він устиг вимовити ці слова, як екстрений потяг, що складався з єдиного вагона, здолав закрут ліворуч від них, зупинився і звідти висипав цілий загін правоохоронців, серед котрих виднілася відразлива пика Маґнуса, лакея-втікача.
– Отакої! Його вже заарештували! – скрикнув Ґілдер і кинувся вперед із несподіваною жвавістю.
– А гроші при ньому були? – гукнув він першому ж поліціянту.
Той глянув йому в обличчя дещо дивним поглядом і відповів:
– Ні, – але помовчавши додав: – Принаймні тут їх немає.
– Хто з вас інспектор, скажіть на милість? – поцікавився тим часом Маґнус.
Тільки-но він озвався, як усі второпали, чому його голос зупинив потяг. Зовні це був похмурий чоловік, з прилизаним чорним волоссям, безбарвним обличчям, розкосими, як у жителів Сходу, очима і тонкогубим ротом. Його походження і справжнє ім’я навряд чи були відомі з часів, як сер Аарон «врятував» його від роботи офіціанта в лондонському ресторані, а також (як стверджував дехто) і від інших, гірших проблем. Але голос у нього був настільки ж вражаючий, наскільки безпристрасним обличчя. Чи то через ретельність, з якою він вимовляв слова чужої мови, чи то з люб’язності до господаря (котрий був трохи глухий) мова Маґнуса вирізнялася різкістю і пронизливістю, і коли він забалакав, оточуючі мало не підскочили на місці.
– Я так і знав, що це трапиться, – сказав він привселюдно, зухвало та незворушно. – Мій покійний господар зловтішався, що я ношу чорний одяг, але я завжди казав, що зате мені не треба буде одягати траур, коли настане час йти на його похорон.
Він зробив швидкий, виразний рух руками в чорних рукавичках.
– Сержанте, – сказав зі злістю інспектор Ґілдер, втупившись у чорні рукавички. – Чому цей негідник досі без наручників? Адже відразу видно, що перед нами небезпечний злочинець.
– Даруйте, сер, – сказав сержант, на обличчі якого застигло здивування. – Я не впевнений, що ми маємо на це право.
– Що ви маєте на увазі? – різко уточнив інспектор. – Хіба ви його не заарештували?
Тонкогубий рот торкнула ледь помітна презирлива посмішка, і тут, немов вторячи цьому глузуванню, пролунав свисток відповідного потяга.
– Ми заарештували його, – сказав сержант серйозно, – в ту саму мить, коли він виходив із поліційної дільниці в Гайґейті, передавши всі гроші свого господаря в руки інспектора Робінсона.
Ґілдер зиркнув на лакея з глибоким подивом.
– І заради чого ви все це зробили? – поцікавився він у Маґнуса.
– Ну, звісно ж, щоб гроші не потрапили в руки злочинця, а були цілими та неторканими, – відказав той із незворушним спокоєм.
– Без сумніву, – сказав Ґілдер, – гроші сера Аарона були б цілими та неторканими, якщо б ви передали їх його родині.
Останні слова потонули в гуркоті коліс, і потяг, брязкаючи і здригаючись, промчав повз, але цей пекельний гамір, що раз по раз лунав біля злощасного будинку, перекрив голос Маґнуса, чиї слова прозвучали виразно та гулко, як удари дзвону.
– У мене немає підстав довіряти родині сера Аарона.
Всі присутні заклякли на місці, відчувши, що хтось, безгучно, як примара, з’явився поруч, і Мертон анітрохи не здивувався, коли підняв голову і побачив поверх плеча патера Брауна бліде обличчя доньки Армстронґа. Вона була ще молода і гарненька, вся світилася чистотою, але її каштанове волосся помітно зблякло та потьмяніло, а де-не-де в ньому навіть просвічувала вікова сивина.
– Будьте обережнішими, коли патякаєте, – сердито сказав Ройс, – ви налякали панну Армстронґ.
– Сподіваюся, що налякав, – відгукнувся Маґнус своїм гучним голосом.
Поки дівчина здивовано споглядала на нього, а всі решта дивувалися, кожен на свій лад, він правив далі:
– Я якось уже звик до того, що панна Армстронґ частенько лякається. Ось уже багато років у мене на очах її час від часу теліпає. Одні кажуть, ніби вона тремтить від холоду, інші стверджують, що це зі страху, але я знаю, що тремтіла вона від ненависті та ницої злості – тих демонів, які сьогодні вранці нарешті вже перемогли. Якби не я, то її слід би вже давно захолов, накивала б п’ятами зі своїм коханцем і з усіма грішми. З того часу, як мій покійний господар не дозволив їй вийти за цього огидного пияка…
– Годі, – сказав Ґілдер суворо. – Всі ці ваші вигадки або якісь підозри про родинні справи нас не цікавлять. І якщо у вас немає якихось конкретних речових доказів, то голослівні твердження…
– Ох! Та надам я вам речові докази, – зупинив його Маґнус різким голосом. – Прошу, інспекторе, запросіть мене в суд, і я скористаюся нагодою сказати правду. А правда така: через секунду після того, як закривавленого дідуся викинули у вікно, я кинувся на горище і побачив там його доньку, вона лежала непритомна на підлозі, і в руці у неї був стилет, червоний від крові. Дозвольте мені заодно передати владі ось цю штукенцію.
Тут він вийняв із задньої кишені довгий ніж із роговим руків’ям і червоною плямою на лезі і вручив його сержанту. Потім знову відступив убік, і щілинки його очей майже запливли на пухкій китайській фізії, що сяяла посмішкою переможця.
Коли Мертон це побачив, його ледь не знудило. Він сказав Ґілдеру упівголоса:
– Сподіваюся, ви повірите на слово не йому, а панні Армстронґ?
Патер Браун раптом підняв обличчя, напрочуд свіже та рожеве, ніби він тільки-но вмився холодною водою.
– Аякже, – сказав він, виділяючи чарівну простодушність. – Але хіба слово панни Армстронґ неодмінно має суперечити слову свідка?