Дівчина видала переляканий, уривчастий зойк. Усі погляди звернулися на неї. Панночка скам’яніла, немов розбита паралічем, тільки обличчя, обрамлене тонким каштановим волоссям, залишалося живим, враженим і здивованим. Вона стояла з таким виглядом, ніби на шиї у неї затягувався зашморг.
– Цей чоловік, – вагомо промовив пан Ґілдер, – недвозначно заявляє, що застав вас із ножем у руці, без тями, відразу ж після вбивства.
– Він каже правду, – підтвердила Еліс.
Коли присутні оговталися, вони побачили, що Патрик Ройс, пригнувши масивну голову, вступив у середину кола, після чого виголосив вражаючі слова:
– Ну що ж, якщо мені все одно гинути, то спершу хоч відведу душу.
Його широкі плечі сколихнулися, і залізний п’ястук завдав нищівного удару по вмиротвореній східній фізії пана Маґнуса, котрий одразу ж гупнувся на галявину плиском, гейби морська зірка. Кілька поліціянтів негайно ж схопили Ройса, іншим же від розгубленості здалося, ніби все розумне летить у прірву і світ перетворюється на сцену, на якій розігрується безглузде блазнівське видовище.
– Облиште свої вибрики, пане Ройс, – владно сказав Ґілдер. – Я заарештую вас за образу дією.
– Аж ніяк, – заперечив йому Ройс голосом, гучним, як залізний ґонґ. – Ви заарештуєте мене за вбивство.
Ґілдер тривожно глипнув на переможеного, але той уже сидів, витираючи рідкісні краплі крові з майже не пошкодженого обличчя, тому інспектор тільки спитав уривчасто:
– І що це означає?
– Цей чолов’яга сказав щиру правду, – пояснив Ройс. – Панна Армстронґ зомліла і впала з ножем у руці. Але вона схопила ніж не для того, щоб здійснити замах на свого батька, а для того, щоб його захистити.
– Захистити! – повторив Ґілдер серйозно. – Від кого ж?
– Від мене, – відповів Ройс.
Еліс глянула на нього ошелешено та злякано, потім промовила тихим голосом:
– Ну що ж, врешті-решт я рада, що ви не втратили мужності.
Горище, де була кімната секретаря (досить тісне приміщення для такого велетенського відлюдника), зберігало всі сліди нещодавньої драми. Посеред кімнати, на підлозі, валявся важкий револьвер, мабуть, кимось відкинутий убік. Дещо лівіше відкотилася до стіни пляшка з-під віскі, без корка, але не допита. Тут-таки лежала скатертина, зірвана з маленького столика і потоптана, а шматок мотузки, такої ж, як виявили на трупі, був перекинутий через підвіконня і безглуздо бовтався в повітрі. Уламки двох розбитих вщент ваз помережили камінну полицю і килим.
– Я був п’яний, – сказав Ройс, простота, з якою тримався цей передчасно постарілий чоловік, виглядала зворушливо, як перше каяття дитини, що завинила. – Всі ви чули про мене, – продовжив він хрипким голосом. – Кожен чув, як почалася моя історія, і тепер вона, мабуть, скінчиться так само сумно. Колись я мав славу розумника і міг би бути щасливим. Армстронґ урятував залишки моєї душі та тіла, витягнув мене із шинків і завжди по-своєму був до мене добрий, бідолаха! Тільки він у жодному разі не дозволив би мені одружитися з Еліс, і мушу визнати, що він мав рацію. Ну, а тепер самі робіть висновки і не примушуйте мене вдаватися до якихось подробиць. Он там, у кутку, лежить моя пляшка з віскі, випита наполовину, а ось мій револьвер на килимі, вже розряджений. Мотузка, яку знайшли на трупі, лежала у мене в шухляді, і труп був викинутий із мого вікна. Вам нема чого пускати мені вслід нишпорок, аби простежити мою трагедію, вона не нова в цьому клятому світі. Я сам прирікаю себе на шибеницю, і, бачить Бог, цього цілком достатньо!
Інспектор зробив ледь вловимий знак, і його підлеглі оточили чоловіка-гору, готуючись відвести його непомітно. Але їм це не дуже вдалося через раптову появу патера Брауна, котрий несподівано переступив поріг, рухаючись по килиму навкарачки, немов здійснював якийсь блюзнірський обряд. Абсолютно байдужий до враження, яке його вчинок справив на оточуючих, він залишився в тій самій позиції, але обернув до них розумне кругле обличчя, схожий на веселу тваринку з людською головою.
– Кажу ж, – сказав він чемно, – це ні на що не годиться. Спочатку ви заявили, що не знайшли ніякої зброї. Тепер ми знаходимо її в надлишку: ось ніж, яким можна зарізати, ось мотузка, якою можна задушити, й ось револьвер, і врешті-решт стариган розбився, випавши з вікна. Такого ніяк не може бути. Це вже занадто.
І він струснув опущеною головою, немов баский кінь на пасовищі.
Інспектор Ґілдер розтулив рот, сповнений відчайдушної рішучості, але не встиг і слова вимовити, бо той кумедний чоловічок, котрий стояв на чотирьох, виголосив свої розлогі міркування:
– Й ось перед нами три немислимих обставини. Перша – це дірки в килимі, куди втрапили шість куль. З якого б це дива комусь захотілося стріляти в килим? П’яний дірявить голову ворогові, котрий над ним регоче. І він не шукає причини схопити його за ноги або атакувати його пантофлі. А тут ще й ця мотузка…
Відірвавшись від килима, патер Браун нарешті підняв руки, сунув їх у свої кишені, але все ще продовжував стояти на колінах.
– У якому ж неймовірному сп’янінні людина може закидати зашморг на чиюсь шию, а в результаті зачепити його на нозі? Та й у будь-якому випадку Ройс не був такий уже сильно п’яний, інакше він зараз спав би непробудним сном. Але найяскравіше свідчення тому, що сталося, – пляшка з віскі. Таким чином, алкоголік відчайдушно бився за пляшку, взяв гору, а потім шпурнув її в закуток, причому половину вилив, а до другої половини навіть не торкнувся. Переконаний, що жоден пияк такого не зробить.
Він незграбно встав на ноги і з неприхованим жалем сказав уявному вбивці, котрий обмовив себе:
– Мені дуже шкода, сер, але ця ваша версія напрочуд невдала.
– Панотче, – тихенько попросила Еліс Армстронґ священика з мольбою в очах, – чи могла б я побалакати з вами десь наодинці?
Почувши це благання, балакучий служитель Церкви пройшов через сходову клітку в іншу кімнату, але перш ніж він устиг розтулити вуста, дівчина озвалася сама, і в її голосі звучала несподівана гіркота.
– Ви розумний чоловік, – зауважила вона, – і ви хочете допомогти Патрику, я знаю. Але це дарма. Підґрунтя цієї справи геть кепське, і чим більше вам вдасться з’ясувати, тим більше буде доказів проти нещасного чоловіка, котрого я так сильно кохаю.
– Чому? – здивувався Браун, твердо дивлячись їй в обличчя.
– Та тому, – відповіла вона з такою ж твердістю, – що я на свої очі бачила, як він скоїв злочин.
– Атож! – незворушно сказав Браун. – І що ж він зробив?
– Я була тут, у цій кімнаті, – пояснила дівчина. – Обоє дверей були зачинені, аж раптом пролунав голос, якого я ще не чула в своєму житті, голос, більше схожий на ревіння. «Пекло! Пекло! Пекло!» – почулося кілька разів поспіль, а потім обоє дверей здригнулися від першого револьверного пострілу. Перш ніж я встигла розчахнути ці й ті двері, гримнули аж три постріли, а потім я побачила, що кімната повна диму і той револьвер у руці мого бідного Патрика також димить, і побачила, як він випустив ту останню страшну кулю. Потім він стрибнув на татка, котрий нажахано притиснувся до віконного одвірка, зчепився з ним і спробував задушити тою мотузкою, яку накинув йому на шию, але в боротьбі ця мотузка зісковзнула з плечей і впала до ніг. Потім вона захопила одну ногу, а Патрик, як божевільний, поволік кудись батечка. Я схопила з підлоги ніж, кинулася між ними, встигла перерізати мотузку й знепритомніла.
– Певна річ, – сказав патер Браун все з тією ж безпристрасною люб’язністю. – Дякую вам.
Панночка якось знітилася під тягарем важких спогадів, а священик спокійно пішов у сусідню кімнату, де залишалися тільки Ґілдер і Мертон із Патриком Ройсом, котрий закутий у кайданки сидів на кріслі. Патер Браун скромно зауважив інспекторові:
– Чи дозволите мені поговорити з арештантом у вашій присутності? І чи не можна на хвилинку звільнити його з цих нікчемних кайданків?
– Він напрочуд дужий, – сказав Мертон упівголоса. – Навіщо ви хочете зняти кайданки?
– Я хотів би, – смиренно сказав священик, – удостоїтися честі потиснути йому руку.
Обидва нишпорки здивовано втупилися в патера Брауна, а той продовжив:
– Сер, чи не розповісте їм, як усе було насправді?
Той, хто сидів на кріслі, похитав скуйовдженою головою, а священик нетерпляче обернувся.
– Тоді я розповім сам, – промовив він. – Людське життя дорожче за посмертну репутацію. Я маю намір врятувати живого, і нехай мертві ховають своїх мерців.[4]
Він підійшов до фатального вікна і, моргаючи, продовжував:
– Я вже казав, що в цьому випадку перед нами дуже багато зброї і всього лиш одна смерть. А тепер кажу, що все це не було використано як зброя і не призначалося для того, щоб заподіяти смерть. Ці жахливі знаряддя – зашморг, закривавлений ніж, розряджений револьвер, служили своєрідним милосердям. Їх використали аж ніяк не для того, щоб убити сера Аарона, а для того, щоб його врятувати.
– Врятувати! – повторив Ґілдер. – Але від чого?
– Від нього самого, – сказав патер Браун. – Він був божевільний і намагався накласти на себе руки.
– Як? – зойкнув Мертон, сповнений недовіри. – А насолода життям, яку він сповідував?
– Це жорстоке віросповідання, – сказав священик, визираючи у вікно. – Чому йому не давали поплакати, як плакали колись його предки? Найкращі його наміри не могли здійснитися, душа стала холодною, як лід, під веселою маскою ховався порожній розум безбожника. Нарешті, для того, щоб підтримати свою репутацію веселуна, він знову почав пити, хоча покинув цю справу вже дуже давно. Але в справжніх непитущих незнищенний жах перед алкоголізмом: така людина живе в прозрінні й очікуванні того психологічного пекла, від якого застерігав інших. Цей жах передчасно знищив бідолаху Армстронґа. Сьогодні вранці він опинився в нестерпному стані, сидів тут і кричав, що він у пеклі, таким божевільним голосом, що власна донька його не впізнала. Він шалено прагнув смерті і з рідкісною винахідливістю, властивою одержимим людям, розкидав навколо себе смерть в різних іпостасях: зашморг, револьвер свого товариша і ніж. Ройс випадково увійшов сюди і діяв негайно. Він жбурнув ніж на килим, схопив револьвер і, не маючи часу його розрядити, випустив всі кулі одна за одною прямо в підлогу. Аж тут самогубця побачив четверте обличчя смерті і метнувся до вікна. Спаситель зробив єдине, що залишалося, – кинувся за ним з мотузкою і спробував зв’язати його по руках і ногах. Тут і вбігла нещасна дівчинка і, не тямлячи, чому відбувається шарварок, спробувала звільнити батька. Спершу вона тільки різонула ножем по пальцях бідолаху Ройса, звідси і сліди крові на лезі. Ви, природно, помітили, що, коли він ударив лакея, кров на обличчі була, хоча не було ніякої рани? Перед тим, як втратити свідомість, бідолаха встигла перетяти мотузку і звільнити татка, але той вистрибнув ось у це вікно і подався у вічність.
Запала довга мовчанка, яку нарешті порушив брязкіт металу – це Ґілдер розчепив кайданки, які сковували Патрика Ройса, і зауважив:
– Гадаю, сер, вам слід було відразу сказати правду. Ви і ця юнка заслуговуєте на більше, ніж згадку в некролозі Армстронґа.
– Плювати я хотів на цей некролог! – брутально крикнув Ройс. – Хіба ви не розумієте – я мовчав, щоб приховати це від неї!
– Що приховати? – не зрозумів Мертон.
– Та те, що це вона вбила свого батька, бовдуре! – гаркнув Ройс. – Адже коли б не вона, він був би зараз живий. Якщо вона дізнається, то схибнеться від горя.
– Я так не думаю, – зауважив патер Браун, беручись за капелюха. – Мабуть, краще скажу їй сам. Навіть фатальні помилки не отруюють життя так, як гріхи. І в усілякому разі, мені здається, що надалі ви будете набагато щасливішими. А я зараз маю повернутися в школу для глухих.
Коли священик вийшов на галявину, де трава хилиталася від вітру, його покликав якийсь знайомець із Гайґейта:
– Тільки-но приїхав слідчий. Зараз почнеться дізнання.
– Я маю повернутися в школу, – сказав патер Браун. – На жаль, мені не до того, та я й не можу бути присутнім при дізнанні.
Таємниця саду
Арістид Валантен, начальник паризької поліції, спізнювався додому до обіду, а гості вже прибували без нього. Їх люб’язно зустрічав довірений слуга Валантена – Іван, стариган зі шрамом на обличчі, майже такого ж сірого, як його сиві вуса. Він завжди сидів за столом у холі, обвішаному зброєю. Будинок Валантена був, мабуть, не менш своєрідний і знаменитий, ніж його господар. Це був старовинний особняк із високими стінами та тополями над самою Сеною, збудований дивно, хоча ця дивовижа і була зручна для поліціянтів – ніхто не міг проникнути туди, минаючи головний вхід, де постійно чергував Іван зі своїм арсеналом. До будинку примикав великий і доглянутий сад, туди вело безліч дверей. А від зовнішнього світу його відгороджували високі, неприступні стіни, засаджені по гребеню колючками. Такий сад дуже пасував людині, убити котру присягалася не одна сотня злочинців.
Як пояснював Іван, його господар телефонував, що затримається хвилин на десять. Зараз Валантен займався приготуваннями до страт та інших огидних справ. Він завжди ретельно виконував ці обов’язки, хоча вони і були йому глибоко неприємні. Жорстокість, із якою він розшукував злочинців, завжди змінювалася у нього поблажливістю, коли доходило до кари. Оскільки він був найфаховішим у Франції, та й у всій Європі майстром детективних методів, його величезний вплив відігравав доброчинну роль, коли мова йшла про пом’якшення вироків і полегшення тюремних порядків. Він належав до числа великих вільнодумців-гуманістів, якими славетна Франція, а дорікнути їм можна хіба лише в тому, що їхні милосердя більші, ніж сама справедливість.
Валантен приїхав у чорному фраку з червоною розеткою (в поєднанні з темною бородою, пронизаною першими сивими нитками, вона надавала йому дуже елегантного вигляду) і пройшов прямо в свій кабінет, звідки двері провадили на садову галявину.
Двері ці були відчинені, і Валантен, ретельно зачинивши свій саквояж у службовому сейфі, постояв кілька хвилин біля них. Яскравий місяць боровся зі стрімко летючими, рваними, клубистими хмарами (недавно пройшла гроза), і Валантен дивився на небо із сумом, не властивим людям суто наукового штибу. Можливо, однак, що такі люди можуть передчувати найфатальніші події свого життя. Як би там не було, він швидко впорався зі своїми потаємними переживаннями, бо знав, що запізнюється і гості вже прибувають.
Утім, увійшовши до вітальні, він одразу ж переконався, що головного гостя наразі немає. Зате були всі інші стовпи маленького товариства. Був англійський посол лорд Ґелловей, дратівливий стариган із темним, схожим на зморщене яблуко обличчям та блакитною стрічкою ордена Підв’язки.
Була леді Ґелловей, худа жінка зі сріблястою головою і нервовим, гордовитим обличчям. Була їхня донька, леді Маргарет Ґрем, дівчина з блідим обличчям ельфа і волоссям кольору міді. Були герцогиня Мон-сен-Мішель, чорноока та пишна, і дві її доньки, також чорноокі та гладкі. Був доктор Сімон, типовий французький учений, в окулярах і з гострою каштановою борідкою. Чоло його прорізали паралельні зморшки – розплата за зарозумілість, бо утворюються вони від звички піднімати брови.
Був патер Браун із Кобгола в графстві Ессекс, Валантен недавно познайомився з ним в Англії. Побачив він, можливо, з дещо більшим інтересом високого молодика у військовій формі, котрий вклонився Ґелловеям, котрі зустріли його не дуже привітно, і тепер попрямував до нього.