Лорд Ґелловей, нахилившись до неї, намагався (як йому здавалося, ні для кого не чутно) напоумити жінку.
– Дурепо! – громоподібно шепотів він. – Чому ти його захищаєш? Ти хоч подумай, де його шабля! Ця клята…
Він замовк під дивним пильним поглядом блискучих очей, який уразив усіх.
– Старий дурень! – тихо сказала вона без тіні поваги. – Що ви хочете довести? Невже не ясно, що він не вбивав, поки стояв поруч зі мною? А якщо б він убив, я все одно була там. Хто ж повинен був це бачити чи хоча б знати про це, якщо не я? Невже ви так ненавидите Ніла, що підозрюєте власну доньку…
Леді Ґелловей пронизливо зойкнула. Решта сиділи, як у лихоманці, торкнувшись жорстокої трагедії закоханих, як бувало в давні часи. Горда бліда шотландська аристократка та її коханий, ірландський авантюрист, ніби зійшли зі старовинних портретів у середньовічному замку. Притихлу кімнату заполонили примарні тіні отруєних пар і віроломних коханців.
І тоді, серед похмурого мовчання, пролунав простодушний голос:
– Скажіть, а що це за така довга сигара?
Запитання було до того несподіване, що всі обернулися поглянути, хто це сказав.
– Маю на увазі, – пояснив патер Браун, – сигару, яку докурює пан Брейн. Схоже, що вона не менша за ціпок.
Обличчя Валантена, незважаючи на недоречність репліки, висловило згоду, змішану з роздратуванням.
– Справді, – різко зауважив він, – Іване, ще раз пошукайте пана Брейна і зараз же приведіть його сюди.
Коли двері за слугою зачинилися, Валантен звернувся до дівчини з серйозністю, викликаною новим вигином справи:
– Леді Маргарет, ми вдячні вам і захоплюємося, що ви переступили через свою гордість, пояснивши поведінку майора. Однак одне незрозуміло. Як мені здається, лорд Ґелловей зустрів вас, коли ви йшли з кабінету в вітальню, а вийшов у сад, де побачив майора, тільки через кілька хвилин, чи не так?
– Ви, мабуть, пам’ятаєте, – відповіла Маргарет із легкою іронією, – що я тільки-но відмовила йому, і навряд чи ми могли йти взявшись за руки. Він усе ж таки джентльмен, тому залишився в саду – ось на нього і впала підозра.
– Але в ці кілька секунд, – вагомо заперечив Валантен, – він цілком міг би…
Знову пролунав стукіт, і в дверях виникло спотворене шрамом обличчя.
– Даруйте, сер, – сказав він, – але пан Брейн зник.
– Зник! – вигукнув Валантен і вперше за весь час піднявся з-за столу.
– Утік. Змився. Випарувався, – продовжував Іван, смішно вимовляючи французькі слова. – Його капелюх і плащ також зникли. Але я вам скажу дещо краще. Я вискочив із будинку подивитися, чи не залишив він якихось слідів. І я знайшов!
– Що ж ви знайшли? – поцікавився Валантен.
– Зараз покажу, – сказав Іван.
Наступної миті він з’явився знову з оголеною кавалерійською шаблею, і лезо її було закривавлене. Присутні втупилися на неї, ніби на блискавку, що залетіла в кімнату. Але твердошкірий Іван незворушно правив своє:
– Ось що валялося в кущах, за півсотні ярдів звідси, як їхати на Париж. Вочевидь, ваш поважний пан Брейн кинув там цю штуку, коли втікав.
Знову настала тиша, але вже зовсім інша. Валантен узяв шаблю, оглянув її, потім якийсь час зосереджено міркував і, нарешті, шанобливо звернувся до О’Браєна:
– Майоре, ми впевнені, що ви в будь-який час надасте свою шаблю поліції, якщо це буде потрібно для експертизи. Наразі ж, – додав він, енергійно засунувши лезо в дзвінкі піхви, – дозвольте повернути вам вашу зброю.
Всі, хто збагнув військовий символізм цієї сцени, ледь втрималися від оплесків.
Ця сцена змінила все в житті Ніла О’Браєна. Коли він знову волочився по саду, що зберігає свою таємницю, розцяцьковану барвами ранку, в його серці більше не залишилося колишньої зневіри. Тепер у нього були причини почуватися щасливим. Будучи джентльменом, лорд Ґелловей вибачився перед ним. Леді Маргарет була не просто світська дама – вона була жінка, і коли вони перед сніданком прогулювалися серед старих клумб, мабуть, знайшла слова легші за вибачення. Всі гості повеселіли і розм’якли, хоча кривава таємниця залишалася нерозкритою, важкість підозри була з усіх знята і перекладена на таємничого мільйонера, котрий втік у Париж і котрого вони майже не знали. Диявол був вигнаний із оселі, точніше, він сам себе вигнав.
І все ж таємниця залишалася. Тому, коли О’Браєн присів на лавку біля доктора Сімона, то вчений хотів було побалакати про неї. Але молодик, зайнятий приємнішими думками, був не схильний до такої бесіди.
– Мене це мало цікавить, – відверто сказав він, – тим більше, що справа вже більш-менш прояснилася. Так виглядає, що Брейн чомусь ненавидів того чоловіка, заманив його в сад і вбив моєю шаблею. Потім утік до міста, а шаблю дорогою викинув. До речі, Іван мені сказав, що в кишені вбитого знайшли американський долар. Отже, він був співвітчизником Брейна. Все збігається. Здається, для слідства вже немає жодних труднощів.
– Є п’ять заковик, і дуже серйозних, – спокійно заперечив медик, – вони утворюють цілий лабіринт. Зрозумійте мене правильно: я не сумніваюся, що вбивство скоїв Брейн, це, на мій погляд, доводить його втеча. Але є питання, як він це зробив?! По-перше, навіщо вбивці брати громіздку шаблю, коли можна вбити людину кишеньковим ножиком, який легко сховати в кишеню? По-друге, чому не було чутно ніякого гамору чи галасу? Хіба ви змовчите, якщо на вас накинуться з оголеною шаблею? По-третє, вхідні двері весь вечір були під наглядом слуги, а в сад Валантена і миша не прослизне. Як же тоді туди проник убитий? По-четверте – яким чином із саду вибрався Брейн?
– А по-п’яте? – спитав молодик, стежачи очима, як по доріжці до них повільно наближається англійський священик.
– Це, звісно, не так важливо, проте дуже дивно. Коли я, оглядаючи шию, побачив, як вона пошматована, то вирішив було, що вбивця завдав кілька ударів. Але дослідивши її докладно, виявив, що і сам зріз посічений ударами, які були нанесені після того, як голову відрубали. Невже Брейн так люто ненавидів свого ворога, що стояв там під місяцем і шматував шаблею мертвого?
– Який жах! – пересмикнуло О’Браєна.
Патер Браун підійшов під час розмови і чекав зі звичною своєю сором’язливістю, поки вони не закінчать, а тоді озвався:
– Даруйте, що перебиваю. Мене прислали повідомити вам новину.
– Новину? – нервово повторив Сімон, втупившись у нього крізь пенсне.
– Аякже, – ніби вибачаючись, сказав священик. – Бачте, сталося ще одне вбивство.
Обидва співрозмовники зірвалися настільки стрімко, що лавка аж захиталася.
– І що особливо дивно, – продовжував слуга Божий, споглядаючи тьмяними очима на рододендрони, – знову відрубана голова. У річці знайшли другу голову, яка ще кровоточить, в лічених ярдах від обійстя, на шляху в Париж. Тож припускають…
– О, небо! – зойкнув О’Браєн. – То що ж виходить: Брейн – маніяк?
– Кровна помста існує і в Америці, – безпристрасно зауважив священик, а потім додав: – Вас просять зараз же піти в бібліотеку, щоб оглянути сьогоднішню знахідку.
Майор О’Браєн, котрий пішов за іншими в бібліотеку, де починалося дізнання, відчував нудоту. Йому як солдатові була огидна така таємна різанина. Де кінець цієї ні на що не схожої різанини? Одна голова відрубана, потім – друга. «Тепер уже не скажеш, – гірко подумав він, – одна голова добре, а дві – краще».
У кабінеті Валантена, через який треба було пройти, його чекало нове потрясіння: на столі він побачив ще одну закривавлену голову, цього разу самого господаря. Це було, як кольорова картинка в журналі націоналістів «Гільйотина», де щотижня поміщали малюнок, який зображав когось із політичних супротивників із витріщеними очима та спотвореним обличчям, буцімто після страти. Валантен же був видатним діячем антиклерикального напрямку. Але ірландець О’Браєн був здатен навіть у падінні по-своєму зберігати чистоту, і все його нутро обурилося зараз проти такого інтелектуального свинства, яке можна зустріти тільки у Франції. Весь Париж здавався йому єдиним – від химерних кам’яних фігур на середньовічних храмах до грубих карикатур у газетах. Пригадалися страшні ігрища часів Великої революції. Це місто було осердям жорстокої сили – від кровожерного малюнка на столі у Валантена до собору Паризької Богоматері, з висоти якого поверх готичних гаргулій шкіриться сам Сатана.
Бібліотека була довгастою, низькою і темною. Тільки з-під опущених штор пробивалося ззовні по-ранковому рожеве світло. Валантен і його слуга Іван очікували їх, стоячи біля верхнього кінця довгого та легко похилого столу, на якому лежали страшні останки, що в напівтемряві здавалися величезними. Велике чорне тіло і жовтаве обличчя чоловіка, знайденого в саду, були такими, як учора. Друга голова, яку вранці виловили в річкових очеретах, лежала поруч, з неї рясно стікала вода. Люди Валантена ще вели пошуки тіла, оскільки воно, ймовірно, плавало десь неподалік. Патер Браун, мабуть, далеко не настільки чутливий, як О’Браєн, підійшов до другої голови і, як зазвичай, моргаючи, став уважно оглядати її. Копицю волосся, сирого і сивого, червоне і рівне світло перетворило в срібний ореол. Обличчя, потворне, багряне і начебто навіть злочинне, сильно постраждало в воді від ударів об дерева та каміння.
– Доброго ранку, майоре О’Браєн, – привітався Валантен зі спокійною прихильністю. – Ви, гадаю, вже чули про останній подвиг цього головоріза?
Патер Браун, котрий схилився над сивою головою, пробурмотів, не підводячи очей:
– Мабуть, цю голову також відрубав Брейн?
– Все свідчить на користь цієї версії, – відповів Валантен, котрий стояв, тримаючи руки в кишенях. – Вбивство скоєно точно так само, як і перше. Голова знайдена за кілька ярдів від першого вбитого. Відрубана тією ж шаблею, яку, як ми знаємо, він забрав із собою.
– Усе це так, – смиренно погодився патер Браун. – Але мені якось не віриться, щоб Брейн міг відрубати цю голову.
– Чому? – спитав доктор Сімон, пильно глянувши на нього.
– Як гадаєте, лікарю, – священик, кліпаючи, звів очі, – чи може людина відрубати голову сама собі? Я навіть не знаю…
О’Браєну здалося, що з гуркотом валиться весь знавіснілий світ, а методичний медик рвійно кинувся вперед і відкинув із мертвого обличчя мокре біле волосся.
– О, можете не сумніватися, це Брейн, – спокійно зауважив священик, – у нього й горбок на лівому вусі був такий же.
Детектив свердлив служителя Церкви палаючими очима. Зараз він відкрив щільно стиснутий рот і різко кинув:
– Ви, мабуть, багато про нього знаєте, патере Браун.
– Атож, – просто відповів той, – ми з ним свого часу зустрічалися кілька тижнів поспіль. Він міркував про те, чи не прийняти нашу віру.
В очах Валантена спалахнув фанатичний вогонь, і, зціпивши кулаки, він ступив до священика.
– Он як? – вимовив він із недоброю усмішкою. – А чи не збирався він вашій Церкві і статки свої заповісти?
– Може, що й збирався, – флегматично відповів слуга Божий, – дуже може бути.
– Відтак, – Валантен загрозливо усміхнувся, – вам, звісно, багато що відомо про нього. І про його життя, і про його…
Майор О’Браєн поклав руку на плече Валантена.
– Облиште цю дурню, – сказав він, – а то в хід знову підуть шаблі.
Але Валантен під спокійним м’яким поглядом священика вже опанував себе.
– Що ж, – сказав він, – зачекаємо поки що з приватними думками. Ви, панове, як і раніше, пов’язані обіцянкою не залишати будинок. Нагадайте про це й іншим. Все, що ще захочете дізнатися, вам повідомить Іван. А мені час зайнятися справами і написати рапорт. Замовчувати подію більше не можна. Якщо буде щось нове, знайдете мене в кабінеті.
– Чи є зараз щось нове, Іване? – поцікавився доктор Сімон, коли начальник поліції вийшов з кімнати.
– Лиише одне, пане, – Іван зморщив безбарвне, старече обличчя, – але це важливо. Он той дідуган, котрого ви знайшли в саду, – і він без найменшої поваги ткнув пальцем у бік огрядного тіла з жовтою головою, – тепер ми вже знаємо, хто це такий.
– Ого! – вигукнув лікар. – І хто ж це?
– Його звали Арнольд Беккер, – відповів помічник детектива, – хоча у нього було багато різних прізвиськ. Цей шахрай – справжній гастролер, він і в Америці бував. Мабуть, це там Брейн щось із ним не поділив. Ми самі мало ним займалися, він більше працював у Німеччині. Певна річ, ми контактували з німецькою поліцією. Але у нього, уявіть, був брат-близнюк на ім’я Людвіг Беккер, з котрим ми все ж попітніли. Якраз учора його відправили на гільйотину. Й ось, панове, повірте, що коли я побачив в саду ось цього мерця, у мене просто очі на лоб полізли. Якби я цими самими очима не бачив, як стратили того Беккера, я б присягнувся, що на траві лежить він сам. Потім я, звісно, згадав про його брата і…
Тут Іван перервав своє патякання з тієї простої причини, що його вже ніхто не слухав. Майор і лікар здивовано дивилися на патера Брауна, котрий раптом незграбно скочив на ноги і стояв, щільно стиснувши скроні, як від раптового та сильного болю.
– Стійте, стійте, стійте! – закричав він. – Помовчіть хвилинку, я починаю розуміти. Боже, допоможи мені! Ще трохи, і я збагну! Сили небесні! Я ж завжди непогано петрав. Був час, міг переказати будь-яку сторінку з Фоми Аквінського. Нехай лусне моя голова, але я втямлю! Наполовину я вже збагнув, але тільки наполовину.
Він затулив обличчя руками і стояв, наче скам’янівши, в болісній роздумі чи молитві, в той час як іншим тільки і залишалося, що мовчки очікувати останнього потрясіння всіх цих божевільних годин.
Коли патер Браун відняв руки від свого обличчя, воно було ясне і серйозне, як у дитини. Він випустив глибокий подих і вимовив:
– Що ж, скоріше розкладемо все по поличках. А щоб вам було легше розібратися, зробимо ось як.
Він повернувся до лікаря:
– Докторе Сімон, у вас видатні мізки: ви вже перелічили п’ять запитань, на які наразі немає відповідей. Так ось, задайте їх тепер мені, й я поясню.
У Сімона від сум’яття та здивування звалилося з носа пенсне, але він все ж таки опанував себе:
– Ну, по-перше, невідомо, навіщо для вбивства потрібно вдаватися до громіздкої шаблі, коли можна обійтися й шилом.
– Шилом не можна відрубати голову, – спокійно відповів Браун, – а для цього вбивства відрубати голову було необхідно.
– Чому? – спитав О’Браєн із жвавим інтересом.
– Ваше наступне запитання, – попросив патер Браун.
– Гаразд, чому жертва не здійняла тривогу, не закричала? – продовжив лікар. – По садах же не гуляють із оголеними шаблями.
– А згадайте поламані гілки, – похмуро вимовив священик і повернувся до вікна, що виходило якраз на місце злочину. – Ми не збагнули, звідки вони взялися на галявині, так далеко від дерев? Їх не ламали, їх рубали. Вбивця розважав свого ворога якимись трюками з шаблею – показував, як розсікає в повітрі гілку, або щось подібне. А коли той нахилився подивитися, завдав беззвучний удар.
– Що ж, – задумливо сказав медик, – дуже правдоподібно. Навряд чи ви так само легко впораєтесь із наступними двома запитаннями.
Священик дивився з вікна в сад, обмацуючи його допитливим поглядом, і чекав.
– Ви знаєте, що сад ізольований від зовнішнього світу, як герметична посудина, – правив далі лікар. – Як же тоді туди проник сторонній?
Не обертаючись, маленький священик відповів:
– Нікого стороннього в саду не було.
Настало напружене мовчання, яке раптом розрядив вибух нестримного, майже дитячого сміху. Безглуздість цих слів вивергнула з Івана потік глузувань:
– Он як? Отже, цього дохлого опецька не ми притягли вчора в будинок? То він не входив у сад, не входив?
– Чи входив він у сад? – задумливо повторив Браун. – Ні, аж ніяк.
– А щоб йому! – вигукнув Сімон. – Той чоловік або заходив у сад, або ні.
– Не зовсім, – відповів священик зі слабкою посмішкою. – Яке ваше наступне запитання, лікарю?
– Мені здається, ви нездужаєте, – роздратовано зауважив медик, – але я поставлю і наступне, даруйте. Яким чином зумів Брейн вийти з саду?
– А він не виходив із саду, – сказав священик, усе ще виглядаючи у вікно.
– Ах, не вийшов!.. – вибухнув Сімон.
– Ну, цілком, – відповів священик.
Сімон затряс кулаками, як роблять французькі науковці, вичерпавши всі свої аргументи.
– Людина або виходить з саду, або ні! – закричав він.
– Не завжди, – сказав патер Браун.