Це був О’Браєн, майор французького Іноземного леґіону – худий, дещо пихатий жевжик, гладко поголений, темноволосий і блакитноокий, і – що природно для славетного підрозділу, відомого блискучими перемогами, – одночасно і зухвалий, і меланхолійний на вигляд. Ірландський дворянин, він був із дитинства знайомий із родиною Ґелловеїв, особливо з Маргарет Ґрем. Вітчизну він покинув після якоїсь історії з боргами і тепер демонстрував зневагу до англійського етикету, хизуючись форменою шаблею та шпорами. На його уклін леді і лорд Ґелловеї відповіли стриманим кивком, а леді Маргарет відвела погляд.
Однак і самі ці люди, й їхні стосунки не надто зачіпали Валантена. У будь-якому разі, не заради них він влаштував урочистий обід. З особливим нетерпінням він чекав всесвітньо відомого чоловіка, з котрим потоваришував під час однієї зі своїх тріумфальних поїздок до Сполучених Штатів.
Це був Джуліус К. Брейн, мультимільйонер, чиї колосальні, часом приголомшливі пожертви на користь дрібних релігійних громад стільки разів давали привід для легкої дотепності і ще легшого славослів’я американським і англійським газетярам.
Ніхто до ладу не розумів, атеїст Брейн, мормон чи прихильник християнської науки – він готовий був наповнити дзвінкою монетою будь-яку посудину, аби вона була новою. Між іншим, він чекав, чи не з’явиться, нарешті, в Америці свій Шекспір – чекав, так само терпляче, як і марно. Він захоплювався Волтом Вітменом, але вважав, що Люк Теннер із міста Парижа в Пенсильванії прогресивніший за нього. Йому подобалося все, що здавалося прогресивним. Таким він вважав і Валантена, і помилявся.
Поява Джуліуса Брейна була грізною і гамірною, як дзвін обіднього гонга. У багатія була рідкісна властивість – його присутність помічали не менше, ніж його відсутність. Це був дуже великий чоловік, огрядний і високий, одягнений у фрак, суцільну чорноту якого не порушували навіть ланцюжок годинника або перстень. Сиве волосся було гладко зачесане назад, як у німця. Червоне обличчя, сердите і простодушне, було б просто дитячим, якби не один-єдиний темний пучок під нижньою губою, в якому було щось театральне і навіть мефістофельське. Втім, у вітальні недовго розглядали знаменитого американця. Запізнення вже порушило хід вечора, і леді Ґелловей, підхопивши його під руку, потягла без зволікання в їдальню.
Подружжя Ґелловеїв на все дивилися по-доброму та поблажливо, але й у них був привід для занепокоєння. Лорду дуже не хотілося, щоб донька балакала з тим пройдисвітом О’Браєном. Проте вона цілком пристойно пройшла в їдальню в товаристві доктора Сімона. І все ж лордові було неспокійно, він поводився майже грубо. Під час обіду він ще якось зберігав дипломатичну гідність. Але коли настала черга сигар і троє молодших чоловіків – доктор Сімон, патер Браун і ненависний О’Браєн, вигнанець у чужинському однострої, – кудись зникли, чи то потеревенити з дамами, чи то покурити в оранжереї, британський дипломат цілком втратив дипломатичні умовності.
Йому не давала спокою думка, що негідник О’Браєн, можливо, десь щось нашіптує Маргарет. Його, лорда Ґелловея, залишили пити каву в компанії Брейна, схибленого янкі, котрий вірить у всіх богів, і Валантена, сухаря-француза, котрий ні у що не вірить! Нехай би вже сперечалися між собою, скільки влізе, але у нього з ними немає нічого спільного. Через якийсь час, коли прогресивні суперечки зайшли в глухий кут, лорд піднявся і вирушив шукати вітальню. Він блукав довгими коридорами хвилин шість, а то й вісім, поки не почув нарешті повчальний тенорок доктора, потім нудний голос священика, а після нього – запальний сміх. Ось і вони, подумав шляхтич і вилаявся про себе, вони теж сперечаються про науку та релігію… Але, відчинивши двері до вітальні, він зауважив одне: там не було майора О’Браєна і леді Маргарет.
Нетерпляче вискочивши з вітальні, як перед тим із їдальні, він знову затупотів по коридорах. Прагнення захистити доньку від ірландсько-алжирського авантюриста кидало його в шал. Дорогою в задню частину будинку, де містився кабінет Валантена, він, на свій подив, побачив доньку, котра пробігла повз нього з презирливою гримаскою на блідому обличчі. Нова загадка! Якщо вона була зараз із О’Браєном, куди ж подівся він сам? Якщо ні, то де ж була вона? Піддавшись владі ревнивої старечої підозрілості, він волочився навмання неосвітленими коридорами і врешті-решт надибав на призначений для прислуги вихід у сад. Кривий ятаган місяця роздер і розкидав останні шматки хмар. Сріблясте світло осяяло всі куточки саду. Через галявину, до входу в кабінет, широкими кроками рухався високий чоловік у синьому. Відблиск місяця на нашивки викрив у ньому майора О’Браєна.
Він увійшов в оселю, залишивши лорда Ґелловея розлюченим і розгубленим водночас. Синьо-сріблястий сад, схожий на сцену театру, дражнив його крихкою чарівністю, нестерпною для брутальної владності. Сила та грація ірландця дратували його, ніби він – не батько Маргарет, а суперник офіцера. Місячне світло вводило його в шал. Його наче заманили якимось чаклунством у сад трубадурів, у казкову країну Ватто,[5] і, щоб потоком слів розвіяти дурман, він енергійно рушив услід ворога. Він спіткнувся об дерево, або об камінь у траві і нахилився, спершу роздратовано, а потім із зацікавленням. Через мить місяць і високі тополі стали свідками вражаючого видовища: літній англійський дипломат утікав щодуху з відчайдушними зойками. На хрипкі крики в дверях кабінету з’явилося бліде обличчя доктора Сімона – відблиск на скельцях окулярів, стривожена брова. Він і почув перші слова.
– У саду труп… весь у крові! – заволав лорд. О’Браєн зовсім звіявся з його голови.
– Треба негайно повідомити Валантену, – запропонував лікар, коли Ґелловей плутано розповів йому про все, що зважився розгледіти. – Добре, що він ще тут.
При цих словах до кімнати зайшов, зацікавившись галасом, сам знаменитий детектив. Було майже кумедно спостерігати, як він змінився на краще. Спершу нишпорка турбувався як господар і джентльмен, що стало погано комусь із гостей або слуг. Коли ж йому розповіли про страшну знахідку, він з усією притаманною йому врівноваженістю миттєво перетворився в енергійного й авторитетного експерта, оскільки така подія була вже його професійною справою.
– Дуже дивно, джентльмени, – зауважив він, коли вони поспішили на пошуки тіла, – я об’їздив весь світ, розслідуючи злочини, а тепер хтось господарює у мене в саду. Однак, де ж той труп?
Вони насилу перетнули галявину – від річки здіймався легкий туман. Але за допомогою Ґелловея, котрий ще не встиг оговтатися, відшукали таки у високій траві мертве тіло. Це був труп дуже високого та широкоплечого чоловіка. Нещасний лежав долілиць, і вони побачили могутні плечі, чорний фрак і велику голову, зовсім голомозу, якщо не брати до уваги кількох пасом темного волосся, що прилипли до черепа, наче мокрі водорості. З-під обличчя, що уткнулося в землю, повзла червона змійка крові.
– Ну, що ж, – якось дивно вимовив Сімон, – в усякому разі, це не хтось із гостей.
– Огляньте його, лікарю, – кинув Валантен досить різко, – можливо, він ще живий.
Медик нахилився над тілом.
– Він ще не охолов, але, боюся, вже мертвий, – відповів той. – Допоможіть мені його підняти.
Присутні обережно підняли мертвого на дюйм від землі, й одразу ж усі сумніви були розсіяні найжахливішим чином: голова відвалилася від тіла. Той, хто перерізав невідомому горло, зумів перетяти і шию.
Це вразило навіть Валантена. «Вбивця сильний, як горила», – пробурмотів він.
Не без тремтіння, хоча він був звичний до анатомування трупів, доктор Сімон підняв мертву голову. На шиї та підборідді виднілися порізи, але обличчя залишилося загалом неушкодженим. Грубе, жовте, порите западинами, з орлиним носом і важкими повіками – це було обличчя жорстокого римського імператора або, може, китайського мандарина. Всі присутні дивилися на нього в повному здивуванні. Ніщо більше не привернуло їхню увагу, хіба тільки те, що, коли тіло підняли, в темряві забіліла сорочка і на ній зачервоніла кров. Убитий, як сказав доктор Сімон, справді не належав до їхньої компанії, але, можливо, він мав намір приєднатися до неї, бо був явно одягнений для такої нагоди.
Валантен опустився на коліна і з якнайбільшою професійною ретельністю досліджував траву та землю навколо тіла. Його приклад, хоча і не так спритно, наслідував лікар, а також – зовсім уже мляво – і англійський шляхтич. Їхні пошуки результатів не дали, якщо не брати до уваги зламані або пообривані галузки, які Валантен підняв і, побіжно оглянувши, відкинув геть.
– Атож, – похмуро промовив він, – купка гіляччя і зовсім стороння людина з відрубаною головою. Більше нічого.
Зависла нервова тиша, і тут Ґелловей остаточно втратив самовладання і раптом пронизливо зойкнув:
– Хто це там? Ген там, біля паркану!
У світлі місяця туманною поволокою до них нерішуче наблизився чоловічок із незграбно великою головою. Його можна було б сприйняти як гобліна, але він виявився нешкідливим священиком, котрого вони залишили у вітальні.
– Я зауважив, – лагідно промовив він, – що в садочок немає ні хвіртки, ні воріт…
Валантен роздратовано насупив чорні брови, як завжди при вигляді сутани. Але він був справедливий, тому погодився.
– Авжеж, маєте рацію, – сказав він. – Перш, ніж ми з’ясуємо, що це за вбивство, доведеться встановити, як він тут опинився. А тепер, панове, ось що. Якщо дивитися без огляду на мою посаду і статус, то погодимося, що декотрих високопоставлених осіб цілком можна і не вмішувати. Серед нас є жінки й іноземний посол. Оскільки нам доводиться констатувати злочин, доведеться і розслідувати його відповідним чином. Але поки що я можу чинити на власний розсуд. Я – начальник поліції, особа настільки офіційна, що можу діяти приватно. Сподіваюся, що очищу від підозри всіх гостей до єдиного, перш ніж викликати своїх співробітників. Панове, під ваше чесне слово прошу вас не залишати будинок до завтрашнього полудня, спальні є для всіх. Сімоне, ви, мабуть, знаєте, де знайти мого слугу Івана. Я довіряю йому в усьому. Передайте, щоб він залишив на своєму місці когось із слуг і зараз же йшов сюди. Лорде Ґелловей, ніхто не зможе краще за вас повідомити всіх леді так, аби не виникла паніка. Їм також не можна буде поїхати. Ми з патером Брауном залишимося біля тіла.
Коли в Валантені промовляв командирський дух, йому корилися, як бойовій сурмі. Доктор Сімон подався у вестибюль і надіслав Івана – приватного детектива на службі у детектива державного. Ґелловей пройшов у вітальню і зумів повідомити про трагічні події так делікатно, що на той час, коли всі зібралися там, пані встигли і вжахнутися, і заспокоїтися. Тим часом вірний служитель Церкви і правовірний безбожник застигли в головах і в ногах трупа, немов скульптури, що уособлюють дві філософії смерті.
З будинку, як гарматне ядро, вилетів Іван, довірений слуга зі шрамом і вусами, і кинувся через галявину до свого господаря. Його сіра фізія так і сяяла від того, що в будинку розігрується кримінальний роман, і було щось відразливе в тому пожвавленні, з яким він спитав, чи не можна оглянути останки.
– Що ж, погляньте, якщо бажаєте, – сказав Валантен, – тільки покваптеся. Нам треба піти в будинок і дещо з’ясувати.
Іван підняв мертву голову і мало не впустив її.
– Господи! – роззявивши рота, видихнув він. – Та це ж… ні, не може бути! Ви знаєте, хто це?
– Ні, – байдуже відповів Валантен. – Але досить, нам час.
Удвох вони внесли тіло в кабінет, поклали його на тапчан і пішли до вітальні.
Детектив сів за письмовий стіл неквапливо і навіть наче нерішуче, але погляд його був твердий, як у головуючого судді. Він щось швидко занотував на аркуші паперу, що лежав перед ним, а потім коротко спитав:
– Чи всі зібралися?
– Бракує пана Брейна, – відповіла, озирнувшись, герцогиня Мон-сен-Мішель.
– Так-так, – різким, хрипким голосом додав лорд Ґелловей, – і ще, зауважте, немає пана Ніла О’Браєна. А я бачив його в саду, коли труп був ще теплий.
– Іване, – наказав Валантен, – підіть і приведіть майора О’Браєна і пана Брейна. Пан Брейн, мабуть, сидить із сигарою в їдальні. А майор, гадаю, зараз вештається по оранжереї, хоча я не впевнений.
Його вірний зброєносець кинувся виконувати наказ, а Валантен продовжував тим самим, по-військовому скупим і рішучим тоном:
– Усі присутні знають, що в саду знайшли труп із відтятою головою. Докторе Сімон, ви оглядали його. Як гадаєте, чи повинен вбивця бути таким дужим? Чи, можливо, досить мати дуже гострий ніж?
– Я б сказав, – відповів лікар, зовсім блідий, – що цього взагалі не можна зробити ножем.
– Тоді чи не знаєте в такому випадку, – продовжував Валантен, – яким знаряддям це можна зробити?
– Із сучасних, вважаю, ніяким, – сказав медик, болісно вигинаючи брови. – Шию і так просто не перерубати, а тут ще й зріз дуже гладкий, ніби діяли алебардою, чи старовинною сокирою ката, або ж дворучним мечем.
– Рани Божі! – істерично зойкнула герцогиня. – Ну звідки ж тут дворучні мечі?
Валантен, як і раніше, не відривався від папірця, що лежав перед ним.
– Скажіть, – спитав він, продовжуючи квапливо записувати, – а чи не можна це зробити довгою шаблею французьких кавалеристів?
У двері неголосно постукали, й у всіх у кімнаті захолола кров, немов від стукоту в «Макбеті». І посеред мертвої тиші доктор Сімон насилу вимовив:
– Шаблею, мабуть, так.
– Дякую вам, – сказав Валантен. – Увійдіть, Іване!
Той відчинив двері і доповів про прихід майора Ніла О’Браєна. Слуга виявив його, коли той знову вештався по саду. Вигляд в офіцера був засмучений і роздратований.
– Що вам від мене треба? – обурився він.
– Сідайте, будь ласка, – спокійно і люб’язно попросив Валантен. – А чому ви без шаблі? Де вона?
– Залишив у бібліотеці на столі, – пояснив О’Браєн, у котрого від розгублення став помітнішим ірландський акцент. – Вона мені набридла і…
– Іване, – сказав Валантен, – будь ласка, підіть і принесіть із бібліотеки шаблю майора.
Коли лакей зник, він продовжив:
– Лорд Ґелловей стверджує, що бачив, як ви увійшли із саду в будинок, а відразу після цього там виявили труп. Що ви робили в саду?
Майор упав на крісло.
– Ох, – вигукнув він уже зовсім по-ірландськи, – милувався на місяць! Спілкувався з природою, нічого більше.
На якийсь час повисла важка тиша, а потім знову пролунав той же звичайний і моторошний стукіт у двері. Повернувся Іван, він приніс порожні сталеві піхви.
– Це все, що я знайшов, – повідомив він.
– Покладіть на стіл, – не піднімаючи голови, звелів Валантен.
Запанувало крижане мовчання, схоже на непроникну тишу, що оточує в залі суду засудженого вбивцю. Давно стихли невиразні вигуки герцогині. Клекіт ненависті лорда Ґелловея був задоволений. І тут сталося несподіване.
– Я вам скажу, – вигукнула леді Маргарет тим дзвінким голосом, який буває лише у сміливих жінок, котрі наважуються виступити публічно, – я вам скажу, що робив у саду пан О’Браєн, оскільки він змушений мовчати. Він пропонував мені стати його дружиною. Я відмовила: сказала, що в моїх сімейних обставинах можу запропонувати йому лише свою повагу. Його це розсердило. Мабуть, моя повага йому не дуже потрібна.
– Що ж, – додала вона з блідою посмішкою, – не знаю, чи стане він дорожити цим тепер, але я і зараз запевняю в своїй повазі до нього. І присягнуся де завгодно, що цього злочину він не скоював.