Вчителька не просто зблідла, вона ледь не впала після мого запитання. Такою зляканою я її ще ніколи не бачив. Схопила мене за руку (як добре, що я запитав її на перерві, і моїх дурних слів ніхто з учнів не чув!), відвела в куток і зловісно-страшним шепотом запитала, наче прошипіла: «Хто тобі таке сказав?.. Хто?!» Я хоч і недосвідченим ще був, але хутко зметикував, що не можна говорити, хто, бо тій людині буде лихо. (Нас тоді, пригадую, змушували хором на перервах співати гуртом пісню про Сталіна «Із-за гір та з-за високих», але боже борони було згадати її автора – Максима Рильського, який тоді був у страшній опалі. Ворог народу, і все! Але я не тямив, чому пісню можна співати (та тому, дурню, пояснювали мені, що вона про батька Сталіна!), а її автора не можна згадувати? Та тому, дурню, пояснювали мені, що автор – ворог народу і партії! Але якщо він справді ворог, то чому написав про батька Сталіна таку гарну пісню?.. Зачароване коло. Це пісня народна, переконували нас – і край! Ще, пригадую, як ми викреслювали з підручників ім’я Володимира Сосюри і замазували – вчителі нам так веліли, – чорнилом його портрет – за вірша «Любіть Україну». І мене тоді страшенно дивувало: чому за такого гарного вірша, який закликав любити Україну – Україну, а не якусь там Туреччину чи Німеччину, – треба було прямо тобі викорчовувати з підручника поета. Отож вчительці я відповів невиразно, що, мовляв, не пам’ятаю, хто мені таке казав… Вчителька, озирнувшись і впевнившись, що нас ніхто не підслуховує, зашепотіла, роблячи страшними свої такі гарні голубі очі: «Валіку, затям! Ти мені нічого не казав, а я від тебе нічого не чула! І взагалі – ти теж нічого не чув! Не чув! Втямив? Бо інакше ми швидко станемо сусідами тих поетів на Колимі!»
Після сеансу кіномеханіків поселяли в чиїйсь хаті на ніч, господарі якої, звичайно ж, перед тим «за так» дивилися кіно, колгосп виписував їм харчів на вечерю та снідання, діставав їм пляшку буряківки (ох і смердюча ж була! Я малим, зачувши її «пахощі», тікав, бувало, од неї, як від скаженого псяюри!) А вранці своїми волами – машин було обмаль, і вони використовувались на більш важливих роботах, – заїчинський колгосп відвозив кіномеханіків з їхнім кіном до сусіднього села Біляки, де тамтешні діти теж вибігали на околицю села і стрибаючи вигукували: «Кіно приїхало!..»
Додому – себто в район, – кіномеханіки поверталися через півмісяця, об’їхавши увесь район, всі його великі села, де були сільради. Сіл було п’ятнадцять, тож кіномеханіки п’ятнадцять разів на місяць ночували в чужих селах, випивали п’ятнадцять чи й більше пляшок казенки чи самогону, і п’ятнадцять разів на місяць їх перевозили волами з села в село. Розпочавши свою подорож на початку місяця, вони лише в середині того місяця з’являлися на день у райцентрі, щоб узяти нову картину і знову на півмісяця вирушити в мандри по району. Ясно, що сімей у них не було – вольні бурлаки, – дружини од них повтікали, кутка свого вони теж не мали – то по селах, то в гуртожитку в Семенівці, не мали ні кола ні двора, тільки пропивали останні копійки… Були вони, як я тепер розумію, нещасними і пропащими алкоголіками, нікому, власне, після сеансу не потрібними. Але, попри все, ми їм заздрили – скільки дивляться фільмів і все «за так»! Скільки по селах мандрують! Тож і зараз бачу внутрішнім зором, як, неквапливо ремигаючи, входять в село флегматичні сірі воли (а кіномеханікам за рік всього доводилося зазнавати на тих возах – терпіли спеку, холод, зливи, осінні мокви-мжички – ні, не позаздриш їм!), тягнучи воза з кіномеханіками, і себе бачу – біжу я разом з дітьми й кричу радісно-бурхливо: «Кіно приїхало!.. Кіно-о-о!!!»
І нарешті, десь аж із шістдесятих років (як зникли воли, їх, до речі, нині ніде не побачиш), кіно почали возити машинами і – щодня! Яка лафа теперішнім заїчинським дітям! А ще ж телевізори – о-о-о, про таке ми й мріяти не могли!
У наших краях почав курсувати пасажирський автобус Семенівка – Біляки і двічі на день зупинявся в центрі мого села біля труби, вкопаної в землю з трафареткою «с. Заїчинці» та розкладом руху. І тепер він возить моїх односельців у райцентр вже новою дорогою – через Чаплинці та Василівку (нова дорога оминає Паніванівку та Веселий Поділ) – прямцем у райцентр. Правда, автобусик – львівський «ЛАЗ» – завжди заповнюється, як кажуть, по зав’язку, а пасажири всі з клунками, кошиками, з качками, гусьми, курми, поросятами, бідонами, корзинами, але то дарма – все ж не пішки! Та й весело їхати в переповненому автобусику – стільки всього наслухаєшся!
Ось так меткий львівський автобусик, переповнений моїми земляками, біжить із Семенівки на Василівку, потім спускається з узгір’я на Чаплинці, а по той бік Хоролу в привільній долині розкинулось ген-ген моє рідне село – хати білі, садки квітують, марево…
На Хоролі птаство галасує… Ще трохи, і ось уже міст через Хорол, ще трохи й біжить дорога по дамбі, що простяглась толокою од мосту до села, і ось уже перші хати і голуба табличка: «с. Заїчинці».
«Розташоване на лівому березі нижньої течії річки Xоролу…»
Заїчинці…
Для когось це просто село, одне з багатьох тисяч українських сіл, а для мене – рідне, бо рядком, що я народився в селі Заїчинці Семенівського району Полтавської області, воно назавжди увійшло і в мою біографію, і в моє життя. Адже світ білий на чорній землі, моя причетність до роду людського, планети Земля починається із Заїчинців, з краю рідного, з батьків, з дідів і прадідів та пращурів моїх козацько-селянських, войовничих і мирних, козаків і хліборобів, котрі вміли і шаблю в руці тримати, і чепіги плуга чи косу…
Заїчинці – одне з найдавніших сіл Полтавщини. Виникло воно в кінці XVII століття на лівому березі нижньої течії річки Хоролу. Відоме з історичних джерел, починаючи з 1681 року (як свідчить Самовидець у своєму літописі, того року «августа 9, перед свєтом земля тряслася з понеділка на вівторок»), коли в селі була збудована дерев’яна Михайлівська церква, перебудована у 1821 році і знищена більшовиками в тридцятих під час блюзнірської атеїстичної кампанії, затіяної «вірними ленінцями» у всіх тодішніх їхніх володіннях. Її руїни, що зберігалися якийсь час ще й по війні, заростали бур’янами (це й був символ нового життя – бур’яни на місці духовної святині народу!) і ми, малі, гралися на них у «войнуху». А потім те місце розрівняли і десь в шістдесятих заклали парк, потім там збудують клуб і нову школу-десятирічку, магазин. І я навіть не знаю, чи нині хто з моїх односельців хоч пам’ятає, де колись у селі була Михайлівська церква?
Останній священик правив у селі в роки Другої світової, під час окупації – здається, в чиїсь хаті, і зник він, як повернуться свої… Мене малого – років шість виповнилось, – поставили одного дня в миску з водою (це я добре пам’ятаю), і піп здійснив наді мною обряд хрещення, а холоша моїх нових штанців (з нагоди хрещення мені пошили нові штанці й сорочечку) відкотилась, і я нагнувся, підхопив її, щоб вона не замочилася в мисці з водою. Нагнувся під час важливого моменту хрещення, і хтось на мене зашипів (у хаті було повно гостей, що зібралися з такої нагоди), аби я стояв рівно. А хтось лагідно сказав: нічого, мовляв, він свої штанці рятує… Перед війною мене зась було хрестити з двох причин: по-перше, в селі, як і у всьому районі, вже не було священиків, хоч всі залишалися християнами, а по-друге, якби влада дізналася, що в мого батька, партійного активіста, хрестять сина, то… Неважко здогадатися, яка б кара впала на голову того партійного активіста, себто мого батька. А під час окупації все можна було списати на війну. Ось так мене похрестили – гуляли потім з цієї нагоди увесь вечір! – і я все своє подальше життя – за правління комуністів, – потай гордився, що належу до християн планети Земля. Своїх дітей – сина й дочку, вдалося похрестити вже дорослими лише у 1991 році у місті Дніпропетровську, в Успенському соборі на Красній (є, є така і в Дніпропетровську) площі.
Отож, про село.
З енциклопедичного довідника «Полтавщина», стор. 277–278:
«Заїчинці (до XIX ст. Зайчинці) – село Семенівського району, центр сільської Ради народних депутатів, якій підпорядковані Бакумівка, Серединне, Тройняки.
Розташоване на лівому березі нижньої течії р. Хоролу, за 22 км від райцентру і залізничної станції Веселий Поділ.
У 1760 році предводитель дворянства Хорольського повіту Василь Родзянко мав у Заїчинцях 435 душ.
З 1781 року село хорольської сотні налічувало 142 хати, з 1787-го – 444 жителі. Синові В. Родзянка – Гаврилу належало 592 душі (треба розуміти, значно згодом. – В. Ч.). У 1863-му в селі був селітряний завод, ще через два роки – двокласне земське училище, пізніше – парафіяльна школа.
Радянську владу встановлено у 1918 році. У 1930 році виник перший колгосп «Перемога» (після війни – «Радянська Україна»): зерно, буряки, тваринництво, спеціалізація по вирощуванню насіння багаторічних трав. Є будинок побуту, середня школа, фельдшерсько-акушерський пункт, дитсадок, будинок культури, бібліотека (10 820 одиниць зберігання). Уродженцем с. Заїчинець є укр. письменник-гуморист В. Л. Чемерис. Гостюючи у Родзянка А. Г. у Веселоподільському маєтку, село 1845 року відвідав Т. Г. Шевченко, 1967 року споруджено пам’ятник В. І. Леніну».
Цікава статистика про динаміку населення с. Заїчинець за тим же довідником: 1787 рік – 444 жителі, 1859-й – 1157, 1863-й – 1090, 1885-й – 1229, 1900-й – 1368, 1910-й – 1329, 1990-й – 723 жителі.
Року 2004-го в райцентрі вийшов літературний альманах, що його уклали Євген Бутенко та Микола Зінченко (автор книжки «Фортеця над Сулою»), (щира дяка патріотам мого краю!) «Прозаїки та поети Семенівщини» – за сприяння голови Семенівської райдержадміністрації Віталія Назаренка та завідуючої районним народним музеєм Любові Мизанько. Так от, як свідчить В. К. Назаренко, «вдалося розшукати 31-го письменника і літераторів-земляків (15 прозаїків і 16 поетів), які в різні часи жили і працювали (і – народилися, додамо од себе) в районі, частина яких і нині проживає на рідній землі».
Членами Національної спілки письменників України (крім автора цих рядків) стали поети Василь Бондар, с. Бурбине (1923–1969), співак і поет, заслужений артист України Віктор Женченко (нині киянин), Іван Перепеляк, харків’янин, голова ради Харківської організації НСПУ – обидва з с. Оболонь, що на річці Крива Руда за 25 км від Семенівки, поет Микола Шудря (с. Паніванівка), Надія Супруненко (с. Новоселиця).
А ще на теренах району народилися, виросли, жили й працювали (а дехто й нині живе й працює) такі творці красного письменства:
• Євген Бутенко – багатолітній голова колгоспу, автор багатьох книг – сатира і гумор, роман, публіцистика, краєзнавство;
• Іван Василенко (с. Очеретувате) – кандидат технічних наук, краєзнавець;
• Олексій Жигаленко (с. Слюзівка) – автор книг народознавчого характеру;
• Іван Капустянський (с. Жовтневе) (1894–1939) – автор багатьох літературно-критичних праць про творчість С. Васильченка, Г. Сковороди, Л. Глібова, І. Франка, П. Панча, П. Тичини та інших, репресований за тоталітарних часів і знищений;
• Микола Корж (с. Оболонь) (1919–1985) – автор понад 200 праць краєзнавчої спрямованості;
• Іван Кравченко (с. Біляки) – автор книги дотепних народних оповідань, билиць і жартів «Спіймав батько зайця»;
• Леонід Павленко (селище Семенівка) – автор книги повістей, легенд, оповідань «Біла лілея»;
• Федір Рома (1918–1986) (с. Очеретувате) – автор книги «Мужніла молодість в боях»;
• Дем’ян Семенов, редактор районки в 1934–1936 рр., загинув у 1944 році, автор збірок оповідань «Гнів народу», повістей «Вызов брошен», «Пласти в огні» та нарисів;
• Петро Шевченко (с. Очеретувате) – автор спогадів про минуле;
• Іван Гилюк (народився на Поділлі, закінчив семенівську середню школу) – поет, автор збірок «Освідчення», «Осяяння»;
• Володимир Гладкий (с. Оболонь) – член полтавської спілки літераторів, поет, автор багатьох поезій та поем;
• Олексій Дудник (с. Вербки) – автор багатьох поетичних збірок;
• Микола Ляпаненко (с. Карпиха) – автор багатьох поезій і пісень;
• Олександр Мещерський (1822–1913) – автор поезії про село Веселий Поділ;
• Анатолій Пахомов, член Національної спілки журналістів, автор поетичної збірки «Удари серця»;
• Діас Письмак (с. Федорівка) (1940–1999) – поет і прозаїк, за життя так і не видав жодної збірки;
• Григорій Соколовський (с. Богданівка) – військовий редактор, поет;
• Клавдія Теряник (с. Іванівка) – поетеса, авторка збірки «Любові ластівка червона»;
• Іван Чепурний (с. Оболонь) (1962–2002) – поет. Автор збірки віршів «Торкаю нервом білий світ»;
Василь Шугало, поет, автор збірки «Неопалима купина»; є в ній зокрема й така поезія, присвячена нашим малим полтавським батьківщинам:
Тут згадується – і це зрозуміло, – поетова Дем’янівка, але таким же рідним, таким чудовим селом є для мене Заїчинці, як і для кожного його рідне село на нашій славній малій полтавській батьківщині. А решта… Решта не суть важливо. Гарно сказав Василь Шугало в одній із своїх поезій:
P. S. А ще ж у районі – с. Веселий Поділ – народився сам (САМ!!!) Леонід Глібов.
А ще раніше народився в селі Бакумівці (майже поруч з моїми Заїчинцями!) Думитрашко-Райч Тимофій Іванович – український поет середини XIX ст., автор збірника ліричних віршів «Бандура. Думи і пісні Тимофія Думитрашко-Райча. Випуск перший», 1858.
У районі у 1904 році вчителював у селі Брусове Степан Васильченко. Олесь Гончар працював кореспондентом семенівської райгазети «Розгорнутим фронтом» (1936), себто після навчання у Харківському технікумі журналістики проходив виробничу практику. І навіть видрукував у райгазеті чи не один з перших своїх віршів «Яблунька».
Ну, а решта… Решта, як писав Віктор Гилюк:
Так ось, село моє, як і зазначено в довіднику «Полтавщина», «розташоване на лівому березі нижньої течії р. Хоролу» – правої притоки Псла (басейн Дніпра), що тече Придніпровською низиною в межах Сумської та Полтавської областей. За даними УРЕ, довжина Хоролу 301 кілометр (в межах Полтавщини – 241 км).
У часи, коли половці шарпали руські землі, а русичі, як то зазначено у Володимира Мономаха, гнали половців за Хорол – він був тоді великою рікою з дуже швидкою водою, що так і неслася. (Назва Хоролу – слов’янська, і означає «швидкий».) За мого дитинства Хорол (звичайно ж, у нашому краї) майже заріс очеретами, перетворившись на ряд озер та плес. Принаймні в Семенівському районі, між селами Біляки – Заїчинці, Кривенки – Чаплинці–Бакумівка. І все ж по весні він ставав повноводим і буйним, широко розливався, підступаючи аж до перших хат села, і від нього тоді захищалися дамбою, як то трапилося по весні сорок першого. Траплялося й по війні. На території Семенівського району, поспішаючи до Псла, Хорол у нашому краї вигинається велетенським луком – у тому вигині і знаходиться моє село. Воно на півострові, в долині старого річища Хоролу. За багато віків Хорол не раз міняв русло, доки й не утворив долину, що в повінь заливається водами, а влітку можна в багатьох місцях перейти Хорол мілководдям, або очеретяними плавнями.
Отож, у долині старого річища й знаходяться Заїчинці, з усіх боків оточені Хоролом, його луками, плесами й озерами і, звичайно ж, очеретами. Чого-чого, а очеретів, розкішнихпрерозкішних, наче паліччя, тут завжди було задосить, а самі плавні в багатьох місцях були просто непроходимі.
З’являється в нашому селі Хорол зі сходу, збоку села Біляки, тече, оточений луками і плавнями, огинає село дугою по ходу сонця. На протилежному його березі, високому й горбистому, розташовані села Білогуби, Кривенки, Василівка, Чаплинці. Біля хутора Чаплинці Хорол знову припадає до Заїчинець, себто замикає петлю – там дерев’яний міст, єдиний в наших краях, через нього й веде дорога в Семенівку. Але за селом, за колгоспними фермами і садом, попід високою горою, Хорол повертає на захід і там, де він повертає, – єдиний сухопутний шлях із села – дві ґрунтівки, одна на Миргород, друга на Хорол-місто. А річка Хорол, повернувши на захід, тече далі попід селом Бакумівка, залишаючи наші, заїчинські володіння. Отож, село наше розташувалося на півострові, оточене плавнями, очеретами, луками, островами і з гори здається райським куточком у долині.