У селі ніхто на Хорол не казав Хорол. Для всіх він був просто річкою. «Ходімо на річку» – так говорили між собою ми, діти. «Ти куди це зібралася, Маріє?..» – «Та на річку, треба попрати білизну» – так перемовлялися дорослі. Хорол-річка була моїм найкращим другом, на берегах якої і на водах якої я зріс і змужнів. Кого-кого, а цю річку з усіма її плесами, заплавами, островами, гаями, заливними луками, очеретами, рибою, птаством, білими і жовтими маківками (жовтими глечиками лілій) на задумливих плесах, я знав, як свої п’ять пальців. А що вже перекупався в ньому! Довгими літніми днями зранку й до вечора не вилазили ми, хлоп’яки, з води. «Гайда на річку!» – це було нашим найпопулярнішим гаслом дитячих літ, як сам Хорол – Меккою нашого дитинства.
Вся велика петля річки в межах нашого села була умовно поділена на береги й кути, в свою чергу вони звалися іменами тих, хто в давнину там перший селився і жив. Наприклад, Шарунів берег – там колись Шарун жив, хоча за моєї пам’яті його вже ніхто не знав, а назва лишилася. Лише моя бабуся Зінька, якось напружуючи пам’ять, згадала: «Були Шаруни, а хто вони такі – вже й не тямлю». – «А де ж вони ділися, бабусю?» – «Як де – вимерли». – «Усі?» – «Еге ж, усі, вся їхня родина. Хата стояла пусткою, завалилась, а тепер од них і сліду не лишилося. А берег так і зостався – Шарунів». Збираючись купатися, ми заздалегідь домовлялися: на Шарунів берег.
Був берег Лозів, у якому жив мій товариш Владик Лоза, було Юрківське (там якийсь Юрко жив ще бозна-коли, чи не в минулому сторіччі). Два виходи Хоролу звалися Млинами – Старий млин і Новий млин (Новий млин на березі ще я пам’ятаю). Діти казали: йдемо купатися до Старого млина. Або – до Нового. Є ще Білогубівський берег (навпроти, але на другому березі село Білогуби) і т. д. Великий пастівник за мостом звався Богівцями, там споконвіку паслася людська (на відміну від колгоспної) череда.
Добре пам’ятаю Стеценків берег (там жив мій найближчий друг у роки дитинства Микола Стеценко), Хоменків берег – ясно, що Хоменки там жили, з хлопцями його багатодітного сімейства я теж дружив. Їх було так багато, що, пригадую, вони спали і на печі покотом, і в хаті на долівці – теж покотом, на чолі з батьком-матір’ю, і ледве вміщувалися. Глава того сімейства був дуже працьовитим (не тільки в смислі збільшення потомства), в колгоспі зранку дотемна гнув спину, але жили вони бідно і голодно. Проте були веселими і дружними, і в них у дворі на високій яворині – предмет моїх заздрощів – скільки себе пам’ятаю, жили лелеки і теж мали щоліта повне гніздо лелечат. Остання дитина в них народилися 1 травня 1950 року, хлопчика було названо Григорієм, але через два місяці немовля померло, і Хоменчиха більше не народжувала дітей – вік уже був не той.
Ще був берег Сисане озеро (за моєї пам’яті воно вже заросло), берег Ляшеве (не знаю, чому так звалося), Мартинів (мені добре знайомий) берег, Демидів.
Були ще так звані копані – протічки в очереті шириною метрів з десять. Були копань Царинська, Куликівська копань, Перша копань, Розсоха та інші. Найвідоміше озеро на острові, оточеному Хоролом, звалося Бульбою (воно й було у формі бульби), синіло в лататті Воликове озеро, були ще Солонці, Павлова толока і просто – луки й толоки, береги й бережки, озера й озеречка, плеса й протічки.
Отож село, поділивши Хорол на береги-бережечки, кути й протоки та копані, за роки й забуло, як і звати річку – річка, та й усе. І лише в п’ятдесятих роках біля мосту раптом поставили табличку з голубими літерами: «р. Хорол».
Варто зазначити, що заїчинський термін «берег» не завжди означав сухий берег. За роки люди – ті, хто там жив, – протоптували в очереті стежки до води, це й звалося часто «берегом», твердих берегів було лише кілька. А біля мосту були плеса, повні маківок (білих лілій) і глечиків (жовтих лілій), там ми любили купатися.
То був наш центральний «пляж».
Хорол не кожну пору року був видимий з-за очеретів, як буває видима ріка – плавні його ховали од світу білого. Зате по весні він так розливався, таке було буйноводдя на всю широчінь, коли навіть луки зникали під водою, що ми нарешті бачили свою річку у всій її красі й привіллі.
Щовесни з вирію поверталося у плавні на води нашої річки різноманітне птаство – дикі качки, гуси, журавлі, лелеки, різний пернатий дріб’язок, і тоді ґелґіт, крики птахів переповнювали наше село. Потім вода потроху спадала, оголюючи луки, заплави, острівці, швидко ріс очерет. Під осінь Хорол мілів, очерети навколо нього і в долині здіймалися непроходимими хащами, і річка знову зникала з наших очей, і тільки біля мосту ми й бачили чисту воду. Та ще на човнах, пробившись через очеретяні джунглі, діставалися чистоводдя[5].
У сиву давнину, коли всюди були вороги, наш півострів серед степів (долина Хоролу), зарісши очеретами та гаями, ставав надійним сховком для втікачів від панщини, для козаків, як місце для засідок. Хоч земля на півострові не з кращих, але заради безпеки люди мирилися навіть з бідними ґрунтами. За переказом, першими на півострові, що сховався од світу білого, у плавнях, поселився зі своїм загоном сотник Костяний – він і охороняв ті краї від ворожих набігів, у західній частині Полтавщини. А збоку суходолу, себто миргородської та хорольської доріг, що вибігали через суходіл з півострова на узвишшя і далі в привілля полтавських шляхів, у ті часи стояли сторожові козацькі бекети з сигнальними вежами, де й чатували дозорці сотника Костяного – сліди тих бекетів зберігалися ще на початку століття.
Сотник Костяний був хоробрим у бою, з козаками сердечний, за що останні його шанували, але на вигляд не вдався – зріст його підводив. Ще й ґандж мав, що його не можна було утаїти: заїкався. Тож його позаочі так і звали: Заїка. А тих, хто селився на півострові біля Заїки, зрозуміло, що теж величали Заїками. І звалося б сьогодні моє село Заїками, коли б не пані сотникова. Була вона, на відміну від дрібненького мужа свого, дебелою нівроку, високою, широкої кості, і коли поважно вулицею йшла, сила у ній відчувалася, і чоловіки зайвий раз з нею уникали зустрічатися – ще не так глянеш, не так кашлянеш та й розгнівиш пані сотникову…
Але пані сотникова, хоч на вигляд і була гроза грозою, та душу мала добру, жалісливу. Любила свого маленького сотника вірно і ніжно, і називала його не Заїкою, як усі, а – лагідно-ласкаво: Заїчкою. А бувало – це вже на особливому спалахові ніжності – Заїченькою, Зайченьком…
Ось звідтоді й пішло від пані сотникової – Заїчка, Заїченька, Заїченьки (ті, хто по сусідству з паном сотником жив), аж доки по якомусь там часі і село стало зватися Заїчинцями.
Про те, що село Заїчинці – старовинне, підтвердила і праця – унікальна! – Л. В. Падалки «Прошлое Полтавской территории и ея заселение», виданої у Полтаві року 1914-го. Автор детально описує повіти, подає список усіх сіл, рік і річок, озер, могил (останніх, за свідченням Падалки, на Полтавщині нараховувалось – на ті часи, – 8 тисяч 23). У списку сіл я знайшов і свої Заїчинці. Там же підтверджувалося, що в Заїчинцях першими колись поселилися козаки, вихідці з-за Дніпра. А поселилися вони на так званій «займанщині», себто нічиїй землі, яку й було в подальшому привласнено правом першого займання (поселення). На тих займищах серед непрохідних плавнів Хоролу легко було сховатися, що втікачі й робили.
Забігаючи наперед, скажу, що після знищення Росією Запорозької Січі багато козаків було обернено на поміщицьких кріпаків. Але поселенцям Заїчинців трохи «пощастило»: їх обернули – і то лише частину, – на державних кріпаків. А це кріпацтво було м’якшим за панщину, бо оброчники зобов’язувались сплачувати державі лише грошову ренту. Поміщиків у ті часи в селі не було – убогі землі, тож ніхто з можних і сильних не зазіхнув на півострів у плавнях.
Ось так село й жило – на одній його половині були вольні козаки, а на другій – державні кріпаки, оброчні бідолахи. І десь аж до сімнадцятого року двадцятого сторіччя в селі був не один староста, а – два: для козаків і для мужиківкріпаків нарізно. Чемериси належали до вольних козаків. Покійна моя бабуся (царство їй небесне, земля їй пухом!) розказувала мені охоче, що давним-давно, років, мабуть, і з двісті тому забрів у наше село козак з незвичним для тих країв прізвищем – Чемерис. Сам він буцімто був родом з Литви (литвин, значить), а служив на Січі, зукраїнізувавшись, козакував.
Одного разу він кудись по якійсь пригоді поїхав своїм коником вороненьким і забрів у село Заїчинці, де на кутку й зачепився за одну… зачіпеньку (скажемо так ніжно) і так уже надійно зачепився, як ото риба на гачок потрапляє чи в сітку, – що й осів у Заїчинцях, невдовзі одружився на тій дівчині і господарством зайнявся. Заїчинська дівчина (а в Заїчинцях у всі роки дівчата були взагалі чи не найкращі!) народила йому трьох синів, від яких у селі й пішли три роди Чемерисів – всі родичі між собою.
Одну гілку з тих трьох родів сьогодні представляю я, Валентин Чемерис та син мій Ярослав. І я вдячний тому запорожцю Чемерису, бо коли б він двісті років тому не подався в мандри на конику вороненькому та не зачепився в селі Заїчинці за гарненьку зачіпеньку, то, мабуть, і мене сьогодні у світі білому не було б, як і взагалі – Чемерисів у Заїчинцях.
І тобі вдячний, далека-предалека заїчинська дівчино, що двісті років тому зуміла утримати біля себе хвацького козака-січовика, і так йому закрутила голову, що він заради неї навіть гречкосієм став, звання козацьке на любов проміняв.
Ось тому я і є у світі білому і батьківщина у мене є – село Заїчинці в Україні. Мала моя батьківщина на великій моїй Батьківщині, Україні.
(Ось як важливо – на всі прийдешні віки важливо! – зачепитися козаку за гарненьку зачіпеньку!)
Це я, «…званий Чемерисом»
Прізвище моє – Чемерис – згадується в Словарі української мови Бориса Грінченка (том IV, стор. 451), але з малої літери слово, що його значення залишилося невідомим укладачеві: «Чемерис – ?»
І наводиться єдиний приклад, узятий укладачем Словаря із збірника «Народныя песни Галицкой и Угорской Руси, собранныя Я. Ф. Головацким…» (видання 1878 року):
«Чемерис, чемерис, чом дівочок не любиш?»
Чому це якийсь там чемерис (з малої літери) та не любить дівочок, за що й потрапив у прадавню пісню – я теж не знаю. В нашому роду таких ніби й не було, навпаки – дівчат усі любили.
Щодо самого прізвища мого, то воно споріднене з такою групою однокореневих українських слів:
Чемер – чуб, чуприна. Можливо – одна з назв оселедця – «старовинної чоловічої зачіски у вигляді довгого пасма волосся на голеній голові (перв. у козаків), чуприна». Як писав Олекса Стороженко, запорожці тому звали чуприну оселедцем, що вона, довга, теліпається, неначе оселедець» – риба.
Чемерка (чемера, чемерчина) – верхній одяг чоловіків з талією і фалдами ззаду.
Чемериця – багаторічна рослина з родини лілійних. Дуже отруйна. В Україні поширені три її види. Використовується в медицині та ветеринарії. У Давній Греції і Стародавньому Римі дуже цінувалася чемериця біла – як лікувальний засіб.
Чемерник – багаторічна рослина з родини жовтецевих. Навіть у пісні про ту горілку співається: «Будем пити медгорілку, а потому чемерівку».
Чемерва – малеча.
Чемериці об’ївся (вислів) – одуріти. (Коли я, бувало, дратувався, мій друг, поет Михайло Чхан, насмішкувато, але незлобиво тоді бурчав: «Чемерисе, ти що – чемериці об’ївся?»)
Крім того, ще є:
Чемерівці – селище міського типу Хмельницької області, розташоване на річці Іванчику (притока Дністра). Вперше згадується за 1565 рік. Центр Чемеровецького району. Існувало ще якесь місто під назвою Чемериси, десь неподалік Бару (тепер Вінницька область) – за іншими даними – село. Його разом з Баром захопив – після відступу звідти татар – польський король Ян Собеський – про що й повідомляє Самовидець у своєму літописі під роком 1674.
Микола Фененко у своїй вельми цікавій і багатій книзі «Земля говорить» («Веселка», Київ, 1969 р.) пише, що «на Поділлі, у Вінницькій області сотню років існувало село Чемериси Волоські. Незрозуміла назва Чемериси, ще й Волоські! Сіл з подібними назвами в Україні кілька.
Десь у XVI–XVII століттях чемерисами називалися найманці з татар (а може, таке плем’я татарське було), що служили польським магнатам. Поступово вони вихрещувались, родичалися з українським населенням, ставали звичайними хліборобами». Як і більшість стародавніх населених пунктів України, село Чемериси Волоські після Другої світової війни було перейменоване більшовиками, здається, на Журавлівку (добре, що хоч не в Карломарксівку чи Ленінське).
У «Літописі руському» (Київ, видавництво «Дніпро», 1989 рік, переклад Леоніда Махновця) під роком 1149 записано:
«…і тоді рушили вони полками своїми до Луцька, і, пішовши, стали коло (города) Чемерина на (річці) Оличі».
Сьогодні це село Чемерин Ківерцівського району Волинської області.
Варто додати, що більшість вище згадуваних слів з коренем «чемер» записані на заході України, ближче до Гуцульщини та Угорщини, де й було вперше зафіксовано загадкового (але з малої літери) чемериса, котрий чомусь не любив дівочок. (Тільки не плутати цього чемериса з черемисом, бо черемисами в давнину називали марійців, і звідтоді поруч з прізвищем Чемерис існує його побратим Черемис, що постародавньому означає марієць. Черемисів згадує вже «Повість врем’яних літ» (Київ, «Радянський письменник», 1990, переклад В. Яременка):
«…а по Оці-річці, де впадає в Волгу, свою мову має мурома, і черемиси – свою мову, і мордва свою мову…
…А це інші народи, що дань дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемись, мордва, пермь, печера, ям, литва, зимігола, корсь, норома, либці свою мову мають…»
Звідтоді – після почутого сімейного переказу про далекого мого предка козака Чемериса, – я й шукаю на Запорозькій Січі Чемерисів – якщо й не предків своїх чи далеких родичів, – спробуй доведи з ними свою спорідненість, як вони вже оповиті імлою історії – то бодай хоч однофамільців.
Хто шукає, той і знаходить.
Знайшов і я «свого» Чемериса на Запорозькій Січі – та якого! Самого пана кошового отамана! Ми знаємо далеко не всі прізвища кошових отаманів запорозької козацької республіки.
А точніше, знаємо лише кількох найбільш популярних керівників Запорозького коша – наприклад, Петра Сагайдачного, Івана Сулиму, Івана Сірка (та і як таких легендарних не знати!), Костя Гордієнка, Петра Калнишевського, ну і ще кілька імен, і все. А на сьогодні вдалося знайти (в архівах та джерелах), як свідчить кандидат історичних наук В. Сергійчук у статті «Старшина Запорозької Січі» («Наука і суспільство», № 5, 1989 р.), сімдесят з чимось прізвищ кошових!
За двохсотлітню історію існування козацької вольниці кошових було значно і значно більше, адже обиралися вони щороку, і переважна більшість із них – лише на один строк.
Так ось, у 1667 році кошовим отаманом Війська Запорозького низового було обрано Остапа Васютенка-Чемериса.
«Ага! – вигукнув я радісно-задоволено, – виявляється, Чемериси не тільки козакували, а й на кошівстві при булаві були!»
І почав я звертатися до джерел, аби дізнатися, хто ж він, мій далекий однофамілець, і чому в нього подвоєне прізвище – Васютенко, та ще й Чемерис? Переглядаю другий том «Історії Запорозьких козаків» Д. І. Яворницького і на сторінці 248-й у розповіді про події 1667 року – о, радість! – знаходжу того, кого й шукав:
«12 травня на раді (козаків. – В. Ч.) позбавили кошівства отамана Ждана-Рога й замість нього обрали Остапа Васютенка, званого ще Чемерисом, тобто польським татарином».