У колгоспи ж на початку 1939 року силоміць було (у Заїчинцях заганяли тільки силоміць, а хто не хотів вступати в колгосп, тих сім’ями вивозили – навічно – в страшний Сибір) загнано 395 756 селянських господарств. Дорого моїм землякам обійшлося оте примусове заганяння «железной рукой» до загального «счастья». Як я вже згадував, на фронтах Другої світової війни полягло 128 моїх односельців. Скільки їх померло від голодомору в 1933 році (а померло дуже багато, тільки точних даних не збереглося), то в сусідньому селі Біляки (3 км від нас) на фронтах полягло 179 чоловік, а в голодомор 1933-го, організований сталінцями та їхнім кривавим очільником, померло 1002 чоловіки. От і виходить, що навіть нашестя фашистів за чотири роки війни забрало біляківців менше, аніж організований своїми ж голодомор!
Але, попри все, ті, кого не вивезли з села, хто змушений був вступити в колгосп, аби врятуватися від так званого розкуркулювання, за своєю вічною звичкою, другою потребою, трудилися добре, не покладаючи рук. Вірили, що ось-ось вони нарешті наблизять обіцяне Москвою «світле майбутнє».
Трудилися тяжко, голодно – це я на собі пам’ятаю. Принаймні по 1953 рік, доки жив у селі – це було життя надголодь, з непевністю в завтрашньому дні, це великі податки, що їх доводилось сплачувати…
І все ж люди трималися, тяжко несли свій хрест і трудилися на совість – за вродженою звичкою трудитися на совість (такий вже менталітет селянина) і про заїчинських хліборобів, особливо про жіночі ланки, я пишу тільки шанобливо.
Перебуваючи в сільському музеї, записав собі до записника, що першою жінкою-шофером, комбайнером і трактористкою була Зінаїда Іванівна Вештик. Першим шофером – Божко Яків Іванович. Дивився на «Свидетельство», видане Степаниді Антонівні Харченко, чабану колгоспу «Перемога». У 1938 році вона домоглася від отари овець сокольської породи 132 ягняти на 100 маток, за що була затверджена учасницею Всесоюзної сільськогосподарської виставки і занесена в Почесну книгу. Але хіба в Заїчинцях від того стало краще жити? Рідко хто з них їв пшеничний хліб чи бодай житній, тільки кукурудзяники, і то – надголодь. За м’ясо вже й не кажу, але срібну медаль тоді ж отримала свинарка Євдокія Семенівна Фурса, яка померла у злиднях та хворобах, нажитих тяжкою працею. І – у повному забутті, нікому не потрібна.
Першою жінкою-трактористкою була Паша Овсіївна Штокаленко. Перший «Фордзон» у село прибув у 1925 році, і першим за його кермо сів Мусій Степанович Шумейко – я його ще застав. Трудівник він був великий, але теж із нестатків не вибирався і помер у бідності.
Ні, не покращили заїчинські трудяги-передовики нового життя, не наблизили світлого майбутнього, воно так і не з’явилося, і по 1953 рік у селі, яке інших годувало хлібом, майже не знали пшеничного хліба.
Де тільки не побували мої односельці! Богдан Г. Ю. – у партизанському з’єднанні Ковпака (нагороджений Червоною Зіркою). Із 354 односельців, які пішли на фронт, 16 були нагородженими орденами Червоної Зірки. Коли почалася епопея з «подвигом» Брежнєва на Малій землі, виявилось, що один заїчинець Німченко В. М. командував десантним підрозділом на Малій землі. Молодий хлопець Іван Зінченко дійшов до Берліна і загинув на його вулицях у травні сорок п’ятого.
Усім загиблим односельцям у селі поставлено пам’ятник[6], стела з їхніми іменами. Іноді мені здається, що я – тоді п’ятилітній хлопчина – бачив, як заїчинські чоловіки їхали на ту прокляту війну.
Мерещиться крізь даль років, що прощалися на вигоні, біля сільради, де зібралося все село. Чую, як плакали жінки і діти, а машини з чоловіками одна по одній прямують до мосту, на Семенівку – багатьом з них не судитиметься більше ніколи повернутися в рідне село.
як мій рідний татусь один-єдиний раз у своєму житті «стрибнув у гречку!» І що з того вийшло… (було, й таке було)
Трудову біографію мій батько розпочав напрочуд добре.
З чотирнадцяти років – на злеті. Його любили й шанували і вже тоді – в чотирнадцять років! – з повагою величали не інакше, як Лукою Макаровичем. І все життя – тільки неодмінно на ім’я й по батькові. Жоден з односельців не удостоювався такої честі!
Змалечку батько любив книги, Шевченка знав напам’ять, брав участь у сільському гуртку художньої самодіяльності й особливо з успіхом грав (про це в селі ще й мені розказували старожили) різні веселі ролі в комедіях – вдачу мав веселу, знав багато анекдотів, чудакував, любив читати зі сцени гуморески Остапа Вишні, що тоді тільки-но починався як гуморист, уривки з «Енеїди» Котляревського, співомовки Степана Руданського, байки Євгена Гребінки та Леоніда Глібова. Журнал «Червоний перець» (це крім «Вістей ВУЦВКу» та «Селянської правди») жадібно перечитував від початку до кінця і весело сміявся. Коронною його роллю на самодіяльній сцені була роль тоді популярного в селах Стецька із «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка. Все наше село захоплювалося його грою, а діти повсякчас бігали за ним вулицями і просили їм «показати Стецька». А коли він сватався до дівчини Шури Гуржій, то вона спершу відмовлялася – ледь чи не зі сльозами. Мені мати сміючись розказувала через багато років, як вона тоді плакала, коли її видавали за Луку Чемериса. Він їй подобався, і вона хотіла за нього піти, але… Але ж він Стецька грає! Ану як мене в селі дражнитимуть жінкою Стецька. А може, він і насправді такий?
У чотирнадцять років батько вже працював землеміром (невідомо, чи вчився де на цю справу, чи ні), був членом товариства «Геть неписьменність!», потім – членом Всеукраїнської надзвичайної комісії і активно «озброював знаннями» своїх односельців. Як почалися колгоспи – став бригадиром. У 1934 році в селі був лише один комуніст (факт промовистий, селяни, як чорт ладану, оминали компартію), але все одно в селі – план! – зорганізували партосередок – із комсомольців та співчуваючих їм. Тоді ж батька обрали кандидатом у члени партії – як активіста-комсомольця. В революцію, в краще життя, яке обіцяла збудувати партія, він свято вірив. Будучи кандидатом, батько вцілів під час тодішньої жахливої чистки партійних рядів – його на тім чистилищі навіть хвалили і прийняли в лави партії. Як був активним комсомольцем, так само активним став і членом партії. Вже й райком партії почав до нього придивлятися як до молодого, енергійного і перспективного партійця, час од часу давав йому різні доручення, які батько з успіхом виконував. У нього вже зібралося кілька різних громадських доручень, і на все його вистачало, всюди він устигав. Працюючи польовим бригадиром, швидко вивів свою бригаду в передові, був одним з найактивніших членів правління колгоспу і вже навіть членом якихось районних організацій – устигав і в Семенівку їздити, і вдома працювати. Одночасно вчився, здав екзамени за сім класів (десятирічки тоді в селі не було), недовго послужив у війську, здається, на перепідготовці, як партійний кадр. Повернувшись з війська в чині політпрацівника і званні лейтенанта, взявся за бригадирство, але невдовзі був забраний у Семенівку – у райком партії на посаду інструктора. Кар’єра, як кажуть, почалася. Оскільки був він напрочуд енергійним та працьовитим, умів трудитися з вогником та завзяттям, перспектива на партійному полі діяльності перед ним відкривалася непогана. Його вже готували на посаду завідуючого відділом, але у цей час і стався з ним один гріх. Зразковий райкомівець, і раптом така… м-м… несерйозна пригода. Власне – він сам ускочив у халепу. Як згодом казав – солодку, аж до гіркоти. Простіше – вдарився в амурну історію (а втім, з ким із чоловіків не трапляється?). Тут – як і в усьому іншому, – я рідному батькові не суддя, я любив його за життя, люблю всі ці роки й по його смерті. Отож просто розповідаю про батька, не даючи оцінок його вчинкам і життю – дай Боже в своєму розібратися, зі своїми гріхами упоратись. Так ось, річ у тім, що мій татусь тоді ні сіло ні впало захопився однією жінкою. Більше того, закохався в неї. Треба сказати, що ні до того, ні після батько мій у подібні ситуації більше не потрапляв. Взагалі, він був добрим сім’янином, просто-таки зразковим – хоч у приклад його став. Але, як кажуть, від суми та тюрми не зарікайся. І ось із ним і стався той єдиний «стрибок у гречку», що ледь було не коштував йому кар’єри…
Сноски
1
Також повість надрукована в журналі «Вітчизна», № 11–12, 2006 р. і № 1–2 за 2007 р.
2
Марійці – народність угро-фінської мовної групи, становлять основне населення Марійської АРСР. Марійці – самоназва – марі, колишня назва – черемиси. Загальна кількість 622 тис. чол. (1975). Марійська мова, черемиська мова – мова марійців.
3
Асиміляція (з лат. уподібнення) – злиття одного народу з іншим унаслідок засвоєння його мови, культури, національних ознак. Природна асиміляція відбувається при контакті етнічно різних груп населення, змішаних шлюбах тощо; примусова асиміляція – насаджується шляхом примусу, дискримінації.
4
Антропоніміка – розділ ономастики, що вивчає власні імена людей, їх виникнення, розвиток, структуру, функціонування, соціальні та національні особливості; досліджує також псевдоніми, прізвиська, криптоніми тощо; сукупність власних імен людей у певній мові.
5
Пригадуєте у Павла Тичини: «Не той тепер Миргород, Хоролрічка не та»? За Миргород не скажу, а Хорол-річка нині й справді вже не та. Принаймні в нашому районі. В сімдесятих роках вирішили осушити її заплаву, те неймовірного багатства й краси привілля, і – «осушили». Прорили канал, що мав символізувати річку Хорол, спустили в нього воду, що ще лишилася, і таким чином знищили річку. Але це – сумна окрема тема.
6
У районі 40 безіменних та 385 інших поховань, у яких покоїться 1375 чоловік, 30 пам’ятників на братніх могилах.