Про його старшого сина Семена я нічого не чув, а ось його молодшого Макара, свого діда, я, здається, добре знав. Принаймні в дитинстві, в перші десять років мого життя.
Мій дід, царство йому небесне, Макар Семенович Чемерис, ніде правди діти, таки любив круте слівце в емоційній бесіді. Або й просто так, швидше за звичкою, що міцно вкорінилася в його єство. Тож у розмові вживав такі круто-солоні вислови та слівця, що їх я аж ніяк не можу, бодай і для прикладу, отут процитувати.
А ще в нього було улюблене звертання (власне, слово-паразит): «Ти ж…» і тулив він його до своїх слів раз по раз, воно саме так і випорхувало з-під його рудих та прокурених – як і в прадіда, – вусів. Тільки мав він на увазі «Ти ж…», а виходило в нього трохи інакше: «Ти ш…» Себто виходив звук «ш» замість «ж». Тож діда Макара і дражнили в селі «дід Тиш». І так до нього прилипло оте «дід Тиш», що односельці невдовзі й забувати почали, яке в нього справжнє ім’я, – дід Тиш та й усе. Навіть мене малим дражнили на вулиці: онук діда Тиша! Я невідь-чому сердився. Я навіть дуже сердився, коли мене звали «онуком діда Тиша». І не тому, що я не хотів бути дідовим онуком, а через оте слівце «Тиш». Воно мене, малого, навіть лякало й ім’я – не ім’я, а казна-що таке. І я часом зі сльозами кричав, що я онук діда Макара, а не якогось там… Тиша. Але мене вперто дражнили на вулиці онуком саме діда Тиша – а чужих ротів, як відомо, не позатикаєш! Забігаючи наперед, скажу, що пізніше я буду сердитись, коли мене, вже тоді підлітка, ні-ні, та й назвуть у селі Саньчиним сином – матір мою звали Олександрою, Шурою, або по-сільському Санькою. А мене відповідно – Саньчиним сином. Востаннє так мене назвуть – вже у віці 30 років, коли я приїду в село провідати свою хрещену Дашу (Чемерисівську Дашу, як її звали у селі).
– А-а, то це ж Саньчин син, – протягне якась бабуся, ще подруга моєї, тоді вже покійної матері. Я чекав, що стара назве мене ще й онуком діда Тиша, навіть хотів, щоб мене так назвали, на згадку про дитинство і мого діда Макара, але – не назвали. Діда Макара вже тоді в селі почали призабувати, – а жаль…
А треба сказати, що малим я чомусь боявся діда Тиша. І заздрісно поглядав на свою меншу сестричку Ніну, яка любила сидіти в діда на руках – вона тоді ще не ходила. Вона взагалі так і не зробила в своєму коротюсінькому житті жодного кроку – не встигла. Вона була такою малою, думав я тоді, що навіть не знала, що діда треба боятися. А я вже знав і тому боявся. Коли я приходив до бабусі в гості (до бабусі, а не до лякливого діда Тиша!), то спершу обережно зазирав у двір – чи не видно де діда? А загледівши його у дворі – він постійно товкся в ньому, завше знаходячи собі роботу, без якої не міг і хвилини побути – то ладен був дременути назад. Вхопившись за хвіртку, стояв сторожко, зазираючи у двір, готовий в першу-ліпшу мить залопотіти штанцями. Але, загледівши мене, дід лагідно озивався: «Заходь, Валько, заходь…» І я обережно, пересилюючи свій страх, готовий до втечі, заходив. І все одно його боявся – чомусь мені здавалося, що в нього завжди сердиті очі, а ще руді колючі вуса і цигарка, що вічно там стирчала, диміла й сипала іскри… Я починав задкувати, а дід ще лагідніше мене призапрошував: «Йди, Валю, не бійся, я тобі та-акого гостиньчика приготував!..» Спокуса отримати гостинчика була такою великою, що я перемагав страх – до наступного приходу в гості до діда з бабою. А ось Ніна діда не боялась і навіть за вуса, коли він брав її на руки, смикала. А все тому, був я твердо тоді переконаний, що Ніна, якій і року не виповнилось, і яка тільки й уміла, що повзати, просто не знала, що діда Тиша треба боятися. Дід любив носити Ніну на руках, вона ще радісніше смикала ручками його за колючі, прокурені вуса, й обоє вони тоді сміялися. І дід Тиш тоді ставав зовсім-зовсім не страшним. Так вони мені удвох найбільше й запам’яталися. А баба, дивлячись, як вони сміються, і собі осміхалась: от реготуни! Одне мале, а друге старе…
Сестричка моя Ніна – земля пухом її крихітному тільцю! – дідова улюблениця, пожила-посміялася в світі білому щось трохи менше року й померла, так і не навчившись ходити. Тільки й могла трішки постояти, тримаючись або за дідову холошу, або за поділ бабиної спідниці, або за мене, іноді й звалюючи мене. Дід Макар дуже за нею сумував. Тієї осені, як померла моя крихітна сестричка («Ще янголятко, – плакала бабуся, – хай би краще я замість неї померла. Я мо’, й грішна, а воно ж безгрішне…» – «Все у волі Божій… – зітхав дід. – Для чогось вона потрібна Господу, коли забрав її до себе…»), так ось, тієї осені, як померла моя сестричка (щось у неї з легенями недобре виявилось), дід Макар сторожував за мостом у Богівцях колгоспний баштан. Повертаючись додому зі сторожування, неодмінно брав з собою маленький кавунчик чи диньку жовтеньку, заходив на кладовище – це йому було по дорозі, – і клав гостинчик на могилку Ніночки… А мені й досі вчувається, як вони удвох – маленька моя сестричка і дід Тиш – весело сміються… А сьогодні вже вони всі там, разом: і батько Ніни, і мати її, і хрещена моя, і дід Тиш, і бабуся Зінька, і молодший братик мій Віталик – тільки я один з усього сімейства ще в цьому світі… Але, відживши своє, стільки, скільки мені Господь виділив, сподіваюсь, що зустріну їх там усіх, Чемерисів моїх дорогих і рідних…
У Заїчинцях, як і в більшості тодішніх сіл до більшовицького, Жовтневого перевороту, була церковно-парафіяльна школа або – парафіяльна, адже діяла вона при церковній парафії і належала духовному відомству. Початкові парафіяльні школи були однокласні (2–3 роки навчання) і двокласні – 4–5 років навчання. Селянські діти, бідняки з бідняків, здобували там елементарну грамоту – вміння читати, писати і рахувати. Для не дуже вдатних до навчання дітей і цього було забагато (принаймні досить), а ось для здібних то було великою підпомогою, вікном у світ широкий. І міф про нібито суцільну неписьменність українського села до сімнадцятого року є більшовицьким міфом, створеним з політичних міркувань. Щоправда, не кожна сім’я віддавала дітей до школи (навчання було добровільним) – з різних міркувань. І все ж, наприклад, у 1910 році в Заїчинцях на 1329 жителів (це разом з малими, ще дошкільного віку дітьми, а сім’ї тоді були багатодітними) нараховувалось тільки «добре письменних» 330 осіб. Елементарну ж грамоту знали майже всі – тією чи тією мірою. Газет і книг у селі тоді не водилося, а ось Біблію могли читати майже всі люди старшого віку.
Учнем заїчинської церковно-парафіяльної школи був і мій батько – Лука Макарович Чемерис, тоді просто Лука, маленький хлопчик, що ніколи не відзначався здоров’ям, але був надзвичайно твердим і цілеспрямованим у досягненні своєї мети. Народився він року 1912-го і за народженням мав – за канонами майбутніх радянських ідеологів, – просто-таки зразкову біографію: бідняк із бідняків! Покійна мати моя, бувало, згадувала (а сама вона походила з середняків, себто трохи заможніших селян, її батьки навіть мали свою конячину, пару волів і ще щось там із живності, а також землю), що бідніших за Чемериса Макара Семеновича, батька мого батька, у Заїчинцях тоді не було. А втім, забігаючи наперед, скажу, що таким же бідним Макар Чемерис залишався і за радянської влади в колгоспному господарстві! Більше того, саме за радянської влади він переніс найжахливіший голодомор (дивом уцілів) та й інших утисків зазнавав. Не завжди вистачало й на пісний борщ з квасолею, без жодної краплі жиру чи олії, а про хліб Чемериси більше мріяли, аніж їли його – за колгоспного ладу, коли за популярним тоді висловом вусатого кремлівського горця «жити стало краще, жити стало веселіше».
За тих злиднів та нестатків маленький Лука навіть не міг, як усі діти, нормально ходити до парафіяльної школи – не було кому пасти корову. Десь року 1918 Макар Чемерис таки спромігся придбати теличку і виростив з неї корову, що й стала годувальницею Чемерисів. Але теличку, як і пізніше корову, треба було пасти – з дня в день, аж до снігу. І малий Лука й пас ту корову, починаючи з п’яти рочків – найняти пастуха не було за що. Пастух з мого батька, як згодом розповідали його однолітки, був просто зразковим – корова жодного разу не побувала в шкоді, як то траплялося раз по раз з іншими пастухами. Хлопчик Лука був невідлучно при годувальниці: вона пасеться, Лука стоїть, хоч і цілий день стоятиме, як вона пастиметься, а тільки корова приляже, то аж тоді й він присяде. Такого пастушка в Заїчинцях ще треба було пошукати!
Пас він корову за селом на толоці, побіля річки, на вигоні в селі, деінде ще. Пас із ранньої весни й до пізньоїпізньої осені, аж до Покрови, до того, як мороз сковував землю, і під снігом корова вже не могла скубти травичку – лише тоді муки малого Луки закінчувалися, і він нарешті міг піти у школу. Інші діти вже давно вчилися, з початку осені, а батько мій приходив до науки або в кінці листопада, або як тепла осінь була – і на початку грудня. Приходив і швидко наздоганяв учнів – за це його вчителі приймали, коли б він не з’явився. У маленького Луки був непомірний потяг до знань і велика кебета до навчання – схоплював усе на льоту! В п’ять років Лука вже вмів читати й писати. Забігав він до школи й просив дати йому «щонебудь» почитати – йому давали, бо знали, що хлопчик діда Макара дуже акуратний і книжку поверне цілу-цілісіньку. Так отож, аж із першим снігом корову нарешті ставили до повітчини, і маленький пастушок, почепивши через плече полотняну торбинку, пофарбовану бузиною, легенько вдягнений в якихось батькових шкарбунах та благенькій свитинці, з нетерпінням, аж підстрибуючи біг до церковнопарафіяльної школи. Завжди був найкращим учнем, з ходу все вловлював, і йому не треба було по двічі повторювати. Читав гарно і легко, пам’ять мав просто незвичайну – міг з одного прочитання запам’ятати цілу сторінку суцільного тексту. Будучи ватагом від природи, у школі завжди ходив в активістах, гарно співав у шкільному хорі, випускав стінгазету і непогано малював (малював він все життя гарно і все життя в колгоспі випускав стінну газету – то його було улюблене заняття). Одне слово, був усюди на видноті, все вмів, усе встигав, і ним не могли нахвалитися і віщували йому велике майбутнє.
У школі (за більшовиків вона стала загальноосвітньою) він провчився до двадцять першого року, закінчивши десь чотири класи – більше тодішня школа не мала.
Почалося нове життя, і Лука неповних дванадцяти років (зростом маленький, худенький від постійного недоїдання, погано зодягнений, але чи не найграмотніший у селі) з головою поринув у нове революційне життя. Все в ті ж неповні дванадцять років він разом із своїми друзями та двоюрідними братами Чемерисами – Панасом Пилиповичем та Архипом Пилиповичем і найближчим другом своїм, Юшком Антоном Опанасовичем, відкрили у 1921 році в селі першу хату-читальню і були її активістами. Батько невдовзі став завідувачем хати-читальні, а коли організували лікнеп, був його учителем і вчив дорослих так, що всі до нього йшли охоче. Там же йому вперше приглянулась дівчина Шура, на прізвище Гуржій, із середняків, яку він учив і з якою згодом побрався, ледве їй виповнилося п’ятнадцять років. (Як по-чесному, згадувала мати, то їй тоді й п’ятнадцяти не було, а чотирнадцять. Рік добавили, бо в сільраді не хотіли їх розписувати. Поставили п’ятнадцять, але все одно вагалися – і в п’ятнадцять надто мала ще. От якби, казали, дописати шістнадцять… Але дописали лише п’ятнадцять, і мати подала рушники, коли завідувач хатою-читальнею, на рік за неї старший Лука Чемерис прийшов її сватати.) Був активістом у селі, і до нього селяни йшли, шукаючи правдуматінку, і батько допомагав, як міг, а коли треба, то й у Семенівку чи й кудись вище писав.
Комсомольцем – першим у селі, – він став у чотирнадцять років, у 1926 році, під час роботи 7-го з’їзду ВЛКСМ.
Один зі стендів сільського музею присвячений першим комсомольцям Заїчинців. Ось вони, перші: Чемерис Лука Макарович, Чемерис Афанасій Пилипович (перший тракторист села, починав ще на «Фордзоні», водив трактори аж до виходу на пенсію, трудяга взагалі був превеликий, воістину з раннього ранку й дотемна не злазив з трактора і, мабуть, навічно пропахтів мастилом), Чемерис Архип Пилипович (як тоді говорили, сини Макара та Пилипа, комсомол у моєму селі створили двоюрідні брати Чемериси), Ющенко Олександр Васильович, а секретарем комосередку вони обрали свого товариша Дем’яна Новохатька – останній, пройшовши війну, загине вже в мирний час, коли працюватиме в Семенівці на начальницькій посаді, тіло його привезуть в Заїчинці і поховають на старому кладовищі поруч з могилою мого батька.
Чим тоді комсомольці займалися? Будували нове життя. А ще організовували комсомольські суботники, працювали з молоддю. До речі, молоді в ті роки у селі було дуже багато, більше сотні, а в комсомол вступили лише п’ятеро, і це свідчить, що успіхом в ті роки комсомол не користувався. Вже, пригадую, по війні, як я навчався в школі, в комсомол зараховували (сиріч приймали) усіх гамузом, класами, по досягненню віку, все відбувалося формально, навіть згода не була потрібна. А втім, хто б тоді наважився відмовитись від вступу в комсомол! Не зараховували до «ленінської молоді» лише відвертих порушників дисципліни – такі в кожному класі водилися, та стійких двієчників, але й таких, врешті-решт, приймали – щоб було стопроцентне охоплення молоді комсомолом. Чим займалися сільські комсомольці в довоєнні часи, – я не знаю, але, як написано в історії комсомолу – індустріалізація, колективізація сільського господарства, культурна революція та соціалістичне змагання…
Десь на початку вісімдесятих я повіз своїх малих дітей – сина й дочку – в село Заїчинці, щоб показати їм свою батьківщину. У ті роки в селі вже діяв історико-краєзнавчий музей, нагороджений навіть медаллю. Тодішній директор Заїчинської середньої школи Михайло Іванович Богдан водив мене від стенда до стенда (серед них був і стенд з моїми книжками), розповідав про ті чи ті експонати музею. Я багато почув від нього про історію виникнення села, про сотника Костяного та його козаків, про дореволюційні часи і, звичайно ж, про знаменитих заїчинців.
Як виявилось, мешканець мого села Богдан-Блакитний М. В. був учасником подій 1917 року в Петрограді. У 1921 році він працював секретарем Хорольського повітового комітету РКП(б), але чомусь далі не піднявся і кар’єри партійної так і не зробив. На початку вісімдесятих переїхав у місто Фрунзе (тепер Бішкек у Киргизії), здається, до когось із своїх дітей. Там же й помер. Революційним матросом був і другий заїчинець Губенко К. Т. Серед активістів села на стендах музею значиться і мій батько з титулом: «Зачинатель колгоспного руху».
Як і повсюди, в Заїчинцях спершу організовувався комнезам – 1919 рік. Активістами нового життя за даними сільського музею були Яровий Ф. П., Гапула М. С., Юшко О. А., Балацир М. А., Балацир Л. М., Малохатько В. М., Павленко Д. Ф. А найпершими членами комнезаму були Мазанько О. Г. та Сідаш І. Г., вони й розподіляли поміщицьку землю. Сідаш потім став першим головою волоскому с. Заїчинці, до якого входили Біляки, Бакумівка та Василівка. В часи денікінщини перебував у партизанах. Після нього головою сільради у 1924–1927 роках був Головко С. Ю., хоч як не дивно – син попа. Щоправда, від батька, «представника релігійного опіуму», йому довелося привселюдно відректися, а батько його прокляв і, зрештою, опинився на Соловках, де й зник.
А потім у селі почали створювати колгоспи, спершу їх було кілька: «Вільна праця» імені Шевченка, «Червоний промінь», «Червоний шлях», а в 1930 році вони зорганізувалися в один колгосп – «Перемога» (після війни – «Радянська Україна»), і першим його головою став Паталах С. А., за ним до війни головував Німченко П. С.
Як би ми сьогодні не оцінювали ті події, що почалися в сімнадцятому (для мене, наприклад, так звана Велика жовтнева соціалістична революція є всього лише контрреволюційним переворотом Ульянова-Леніна та купки його прихильників-однодумців, котрі, антизаконно захопивши владу, на сімдесят з гаком літ утвердили свою страшну диктатуру. У 1939 році в Полтавській області було, порівняно з 1926 роком, населення менше на 380 892 чоловіки – це наслідки репресій більшовиків у 1920–1930-х роках та голодомору, організованого кремлівською клікою Сталіна в 1932–1933-х роках), але для бідних і затурканих селян гасла їхні звучали привабливо – соціальна рівність, всі стануть багатими, справедливість і т. д., і т. п. Біднота за ними пішла, не дуже тоді усвідомлюючи, що ж це за справедлива рівність, коли в одних треба силою забрати (такого навіть царські сатрапи не чинили), а другим віддати. Не врахували, що сьогодні беруть у когось і когось теж беруть, а завтра надійде і твоя черга, і в тебе заберуть, і тебе теж заберуть, і твій слід навічно западе десь на Соловках чи в неісходимому Сибіру, що всуціль і було. Забули, що на чиємусь горі не будеш щасливим. Та й нікуди не можна було поскаржитись, адже нещасних людей, як і обіцяли – «жєлєзной рукой загонім чєловєчєство к счастью», так і заганяли – на той світ.