Петро Кралюк
Справжній Мазепа
Опасно шутить писателю со словом.
Микола (Ніколай) Гоголь
Старенький мікроавтобус, що колись їздив гарними європейськими магістралями, тепер, підстрибуючи на вибоїнах, котиться битим українським шляхом. До дороги тісненько притискаються села – наче намагаються стати ближче до нестримного потоку, який денно і нощно гуркоче, вищить і мчить удалину…
Чергова сільська зупинка. Їх на цьому маршруті багато. Пасажири замовкають. До салону входить жінка. На ній – старий, але чистенький одяг. Схоже, зі секонд-генду. Вона, певно, лічить кожну копійку. З-під її хустки вибивається пасмо сивого волосся. А ще – у неї великі темні очі. Наче у Діви Марії на старовинній іконі…
За руку жінка веде миршавого хлопця десь років двадцяти. Шкіра зморшкувата, вузенькі плечі, руки… І порожній відсутній погляд.
Хлопець зодягнутий у щось темне. Як і жінка.
– Мамо… – тихо скиглить він.
Хтось поступається йому місцем. Він опиняється навпроти мене, на відстані простягнутої руки. Зустрічаюся поглядом із ним. І стає незатишно…
«Спокійно, – кажу собі. – Це всього лише олігофрен, можливо, твій майбутній пацієнт…»
– Мамо, – знову хникає хлопець, – сядь біля мене…
– Синку, я ж поруч.
– Я скоро буду виходити, – каже дівчина, що сидить поряд. І піднімається з місця.
Син та мати сідають пліч-о-пліч. У материнських очах – важка печаль. Темна і тиха…
– Добридень, Маріє, – вітається хтось із знайомих.
Вона киває головою: «Добрий…»
– Таки їдеш?
– Їду… – каже. Й невимовна гіркота бринить у її голосі. З ока скачується сльоза.
Знайома не розпитує. Мовчить.
Хлопець лякливо тулиться до матері. Вона ніжно обіймає його. І здається; ці істоти – половинки одного цілого…
– Мамо…
– Все буде добре, Андрійку. Мама тебе любить. Ось заробить трохи грошей…
Вона ще міцніше пригортає сина до себе.
Відводжу погляд. Автобус петляє дорогою. Обабіч – старі дерева. Поле, річка, заплава…
З’являються будиночки, церквиця на пагорбі, крамнички, базарчик. Богом забута місцина.
Виходжу з автобуса. Мої мимовільні супутники – теж.
Хлопчина тягне маму до лотка з фруктами. Щось просить.
Мати купує апельсин. Схоже, ті кілька гривень їй нелегко відривати від куцого сімейного бюджету…
На мить з-за хмари визирає сонечко. Кидає золоте проміння. У руці матері ніби спалахує помаранч. На її обличчі – посмішка. Апельсин легко перекочується із руки жінки на долоньку сина.
– Мамочко… – вдячно бринить його голос.
І ніби десь губиться…
Поряд зі мною – величний бароковий костел. На фасаді храму – ліпнина, фігури неначе відриваються від суєти земної, прагнучи небесного блаженства…
Костельний дзиґар – із поржавілими стрілками. Схоже, вони зупинились давно. Яке їм діло до того, чи день зараз, чи ніч? І чи весна нині, чи літо…
Храм існує у позачассі. Перенісся з іншої епохи, затримався трохи у нашому сьогоденні. Та воно скороминуще. А він стоятиме…
Колись у костелі звучав оргáн – урочисто й містично, наповнюючи звуками лункий простір. І відчували себе тут віряни не просто «прахом земним», а часткою небесного космосу…
На брамі костельної огорожі – поржавіла колодка. Такий же іржавий замок на дверях. Схоже, ніхто сюди давно не ходить. Та чи прийде…
Але досить цих барокових рефлексій. Та й взагалі – що я знаю про бароко? Ось вона – реальність.
Жінка та хлопчина кудись пішли.
А з-за крислатих дерев на мене дивляться замкові мури. Таке доволі часто побачиш в Західній Україні. Стоїть воно, занедбане, занехаяне.
Україна ж – не Європа.
Там, у Європі, зáмки доглянуті, реставровані. На старовинних подвір’ячках гуляють туристи. А в Україні – замчиська-руїни. Вони непотрібні, зайві. Бо українцям потрібен степ. І воля – дика, безмежна.
Правда, цей замок виглядає досить непогано. Зберігся рів, який колись оточував його. Хоча води немає. Але все інше має вигляд солідний.
Іду містком. Ось і вежа, брама, через яку до замку в’їжджали. Немає в ній колишньої грізності, а є легкість і красивість. Ще й аристократичність…
Мені стає якось незручно за свій одяг – джинси, картата сорочка. Звісно, куди краще я почувався би в камзолі, фракові чи сюртукові… На голові мав би бути циліндр, а в руках – паличка з навершям зі слонової кістки…
Проходжу крізь ворота вежі. Ніхто мене не зупиняє, не питає. Зрештою, кому яке діло?
Опиняюсь на чималому подвір’ї. Воно затишне. Тут інший світ – як острівець серед розбурханого моря.
Уже підкрадається осінь. Позолота торкнулася кущів, дерев, що ростуть у цьому замкненому просторі. Озираюся. Цим подвір’ям колись статечно гуляли вельможні пани. Милувалися природою, глибоким небом над головою. Гадалось, захистять їх мури твердині… А воно…
Але замок таки доглядають.
Бо тут – психлікарня…
І це зрозуміло. Бо де ж селити душевнохворих, як не за стінами замковими…
– Молодий чоловіче…
До мене наблизився добродій у сірому костюмі.
– Це – провінція, – схоже, він говорить більше до себе, ніж до мене. – Глибинка. Навіть не райцентр. Розваг ніяких. Зате у нас – тихо. А що людині потрібно? Рівновага. Спокій… душевний.
«Та він – філософ», – думаю мовчки.
– Хоча вам зараз іншого прагнеться, – продовжує чоловік. – Молодість – час буяння, пригод. Але це мине…
Він замовкає. Стомлено дивиться навколо себе.
– Яка краса… – це він про осінню природу. – Та вона – оманлива. Як і будь-яка краса.
«Чи не є мій співрозмовник пацієнтом цієї загубленої в часі установи? – закрадається думка. – Хоча зовні мало схожий на таких. Але ж у світі багато омани».
– Людина звикає до всього, – розмірковує чоловік далі. – Вам тут сподобається. І ви залишитесь. Або щось залишиться від вас…
– Життя – непередбачуване, – ніби погоджуюся з ним.
– Якби ми відали, що нас чекає, було б нецікаво…
Чоловік, напевно, вирішив, що приділив мені достатньо уваги. «До скорої зустрічі», – киває.
У замку мені доведеться тепер працювати.
Бо я – психіатр. Сподіваюся, перебування в цій обителі смутку не буде тривалим. Віщування чоловіка в сірому всерйоз не сприймаю.
Відбуду два роки, стану практикуючим лікарем – а там буде видно, куди далі…
Заходжу в приймальню. Кажу: прибув для проходження інтернатури.
Посилають до кадровика. Той, хитро примруживши очі, дивиться на мене. А в очах читаю: ще один невдаха; той, хто спритніший, має «добру спину», у психіатрію не йде; тут не розживешся, ще й сам станеш не від світу цього.
Кадровик у чомусь має рацію.
У медінститут я поступив без хабарів. Трапляються ж винятки. Оскільки протекції не мав, то визначили непопулярну спеціалізацію. Я не заперечував. Психіатрія – то психіатрія. За нею майбутнє, так я вважаю. Бо ж наше карколомне життя ламає людей навіть зі здоровою психікою. Ця пошесть добралася й до «вищих ешелонів». За кордоном усілякі круті «бізнесюки» та «власть імущі» обов’язково мають особистого психоаналітика. І добре платять йому… Та й у нас, мабуть…
Кадровик продовжує хитро посміхатися, гортаючи мої папери.
– Правда, молоді у нас негусто, – озивається. – Маю на увазі серед лікарського персоналу. Нудьгуватимете.
– Нічого, – кажу, – якось воно буде, час покаже…
– Оптиміст… – мій співрозмовник закриває теку. – Зараз буде «п’ятихвилинка». Заходьте й ви, познайомитесь із колегами.
Киваю, ну що ж – як скажете…
Кадровик подає руку. ґречно, але й іронічно водночас.
На «п’ятихвилинці» мене чекає несподіванка. Чоловік, якого я бачив на подвір’ї і ледь не сприйняв його за психічнохворого – один з лікарів. Звати його Опанасом Івановичем – це я пізніше довідався. Був він чоловіком добродушним, спокійним. Не любив, щоб його чіпали. І сам не чіпав нікого. В усьому погоджувався з шефом, головним лікарем.
Шеф, що провадить «п’ятихвилинку», вже літнього віку – скоро має йти на пенсію. Однак енергії йому не бракує. Амбіцій – теж. Прізвище має звичайне – Рудик. А ось ім’я – Пантелеймон. (Як і в святого – покровителя лікарів…)
«П’ятихвилинка» затягується. Спочатку велемовний монолог шефа, який зрідка переривається згідливими репліками підлеглих. Вони демонструють свою благонадійність і багатослівність, пильно відстежуючи, як на їхнє говоріння реагує головний. Я ж нуджуся: ну коли це скінчиться? Бо ще не звик до таких ритуалів. А присутні вже й поглядами й жестами припрошують до розмови. «Ну чого мовчиш?» Певно, від цього говоріння колеги-психіатри отримують насолоду – такий собі гуртовий оргазм… Особливо це шефа стосується. Обличчя у нього світлішає, вогники в очах загоряються. Я починаю совгатись. А дехто блаженно поглядає на мене. «Чого ти? Розслабся. Життя ж – штука прекрасна… Хоча й абсурдна…»
Шеф уже показує на мене:
– Ось наш молодий колега. Він ще не влився в колектив, та ми йому допоможемо. Він буде в нашій згуртованій команді. Обов’язково!
Враз Рудик переводить розмову на інше.
– Ледь не забув – геть із голови вилетіло… Надійшов один припис від обласного керівництва. Зараз прочитаю. Та, власне, просто нагадаю. Невдовзі – ювілей Гоголя. Отже, до ювілею треба готувати різні заходи – ну, літературні читання чи конкурси, конференції.
– А ми тут до чого? – лунає питання.
– Помилилися з адресою, – висловлює здогад хтось.
– Ніяка це не помилка! – рішуче відрізає шеф. – Нам адресовано!
– Думаєте, божевільня лише тут? – усміхається якийсь лікар, високий, плечистий. – Телевізор не дивитесь? Погляньте на політиків, яких нам показують. Це ж наші пацієнти!
– Докторе Вакуленку! – головний ставить на місце плечистого лікаря. – Припиніть! Ми – державна установа. Хоча… Якщо подумати, дехто з наших підопічних міг би бути в політиці, а декотрі політики – нашими пацієнтами… Таке життя: одні божевільні нами керують, а інших ми лікуємо…
– Вакуло, ти не правий, – фамільярно звертається до високого й плечистого лікаря худий і миршавий ескулап. – Наші обласні начальники знають, що роблять.
– Невже? – в’їдливо посміхається Вакуленко.
– А ти не смійся, – зблискує очима опонент. – У Гоголя ж є «Записки божевільного»…
– Панове! – озивається ще один лікар, досить огрядний і статечний. – Я недавно читав: Гоголь був психічнохворим. У нього приступи творчої активності змінювалися депресіями. Часто паморочилася голова, він навіть втрачав свідомість. Та й поводив себе класик неадекватно: палив рукописи, через дрібниці сварився з друзями, ображав їх. Або візьміть хоча б його заповіт…
– І що там такого? – запитують зацікавлено колеги.
– А хіба може нормальний чоловік застерегти, щоб його поховали лише тоді, коли почне розкладатися тіло? Це ж манія!
– Клініка, – чути чиєсь.
– До речі, шизофреніки бувають напродив раціональними, – ділиться своїми спостереженнями худий ескулап. – Особливо коли йдеться про гроші…
– Так-так, – погоджується ерудит. – Гоголь непогано вмів добувати кошти. До царя-батюшки вмів підкотитись, та й до власної матінки.
– Які ще думки? – запитує Рудик, намагаючись припинити стихійний консиліум.
– …Поставимо Гоголю діагноз.
– Ну і що? Встановимо, що у нього була шизофренія або хоча б маніакально-депресивний психоз? – питає Вакуленко. – Уявляєте, який ґвалт підніметься? Бо ж із гоголівської «Шинелі» – усі знають – література російська вийшла… Вона що – теж шизофренічна? Чи маніакально-депресивна? Та окрім того, ми Гоголя вважаємо своїм…
– Еге ж, росіяни про це давно пишуть! – добродушно киває огрядний і статечний лікар. Певна річ, він має на увазі психічну неврівноваженість класика, а не те, що Гоголь – наш, себто українець.
– Авжеж їм можна, – бурчить Вакуленко, – а нам – зась. Ще й наші патріоти збунтуються. Мовляв, піднімаємо руку на святе…
– Колеги! – сердиться шеф. – Прошу поставитися до ювілею зі всією серйозністю. І не чіпати російську літературу. А тим паче – росіян. Щоб не було чогось такого.
– Є у нас один пацієнт, – бере слово миршавий ескулап, – ви всі його знаєте – Едічка-письменник. Молиться на Гоголя, як на ікону…
– Так, Едічка… – задумливо потирає підборіддя Рудик. – Цікавий екземпляр. То нехай щось сотворить…Під свого кумира. Адже писати вміє. Я навіть один його опус читав. Загалом скажу – цікаво. Можна йому щось пообіцяти. Скажімо, що дадуть премію. Ну, не Шевченківську, а…
І тут, ні сіло ні впало, чую:
– А що як молодому колезі поспілкуватися з Едічкою? Чудову матиме практику…
Усі витріщилися на мене. А я й не знаю, що казати…
– Ну що, козаче?! – плескає мене по плечу Вакуленко.
Звісно, я таки козак, але…
– Едічка непоганий, – заспокоює шеф. – Раніше водилися за ним усілякі дивацтва. Тепер сумирний…
Далі нарада йде своїм ходом. Ще якась година пустопорожніх розмов – і я вільний!
Виходжу на подвір’я. У голові – шарварок. Глибоко вдихаю повітря. Підпираю стіну – стару, масивну. Піднімаю голову, і ніби пливу в океані небесної синяви. Так триває кілька хвилин. Чи й більше?
Повз мене, наче сновида, проходить жінка. Це та, що їхала сюди із сином, Марія. Згорьовано-сумовита. Озиваюся до неї:
– Пані, у вас проблеми? Чимось допомогти?
Жінка дивиться мені в очі.
– У кожного свій хрест… – проказує з болем.
І ніби втішає себе (чи мене?):
– Щасливий той, кому Бог посилає нещастя, різні випробування. Це очищає нас. А щастя? То – примара. Прийшло й пішло…
Жінка віддаляється від мене. Бачу її постать на фоні замкової брами. Ще кілька кроків – і вона зникає.
«Свій хрест…» – повторюю її слова. Отож, який він у неї?
Мабуть, так: була молода, нерозумна… Зустрічалася з хлопцем. Хвилинне щастя – примара…
Завагітніла. Нікому про це не казала. Хотіла позбутись дитини. Пила якусь гидоту. Думала – поможе. Не помогло…
А той хлопець побавився і втік – розбирайся з дитиною сама. Батько-мати хмарою ходять…
Народила хлопчика. Невдовзі виявилося – тяжко хворий. І хвороба та – на все життя…
Чому життя карає? Не слухалася батька-неньки? Втратила цноту? Дитину в утробі хотіла вбити?
На руках тепер у неї воно… Хай недорікувате. Але ж вона його любить… Бо нікого у неї більше немає…
Лише материнська любов підтримує життя цієї істоти, на яку інші дивляться як на помилку природи.
Хлопчик виростає, стає дорослим.
Але не може без мами. Та й вона – без нього. І так виживають в цьому світі, байдужому до їхніх нещасть.
Але нині вони мусять розлучитися. Чому?
Батьки, вочевидь, померли. Чоловіка немає, бо хто захоче жінку з таким спадком? Грошей у селі не заробиш. Сяка-така пенсія на сина-інваліда. Одне слово, злидні…
Хтось, певно, намовив жінку на заробітки закордонні. Поїдеш, мовляв, за границю, там гроші як з неба сиплються. Але сина з собою взяти не можна. Треба його на когось полишити. На кого?… Кому він потрібен?
Отже, психлікарня? Хлопець же розумово відсталий. Там принаймні доглянуть.
Отака історія. (Чи плід моїх домислів?)
– Ви тут? – чую голос Рудика. – У вас кепський вигляд. Певно, не снідали?
– Студенти зазвичай не снідають. Ще донедавна так і було…
– Звички можна й міняти…
– То вже як змінити натуру.
– Нічого, змінитесь… До речі, – киває головний, – оно на лавочці сидить Едічка.
Біля купи вугілля, що псує замковий пейзаж, прилаштована лавиця – проста, примітивна: два стовпчики, дошка. І на ній – чоловік.
Дивний якийсь. Шия обмотана шарфиком. Довге немите волосся аж на плечі. Борода неголена. Одяг зіжмаканий. Він гордовито тримає голову: мовляв – я не такий, як усі. Навіть у зношеному спортивному костюмі він видається представником богеми…
Дивиться кудись удалину. Медитує – чи що?
– Як справи, Едічко? – питає його Рудик.
– Нічого… – лунає безсторонньо.
– Чим займаєшся?
– Пізнаю суть буття…
Почуте стає вже начебто змістовнішим.
– Едічко, а як ти ставишся до Гоголя?
– Ми з ним – генії. Навіть однакову хворобу маємо…
– Он як?
– Авжеж, і в мене, і в нього бували депресії.
Едічці в самокритичності не відмовиш.
– Познайомся, – представляє мене головний лікар. – Ось цей юнак допомагатиме тобі творити…
Едічка байдуже киває головою.
– Ну то поспілкуєтесь? – пропонує шеф. – Я піду, бо робота чекає.