Сідаю біля генія. І чую:
– Ви приїхали на стипендію?
(Не можу второпати, про що йдеться.)
– Бо я – стипендіат Євросоюзу… – втаємничує мене Едічка. – Хоча стипендія ні до чого не зобов’язує. Хочу – пишу, хочу – просто живу в цьому замку. Він – гарний, правда ж? Навіть думав, чи не придбати його?
Геній нахиляється і шепоче на вухо:
– Маю багатого дядечка в Швейцарії… Він дасть гроші…
Розуміюче киваю головою.
– А ви? – питає мене. – Які умови вашої стипендії?
– Бачите… – розгублено замовкаю я.
– Ви з обслуги замку?
– Так… – невизначено киваю.
– Жаль, – розчаровано промовляє Едічка, – я гадав, матиму колегу. Бо тут така публіка…
– А що публіка? – починаю «входити в роль». – Вони чекають ваших творів. Причому з нетерпінням!
– Справді? Якось не думав над цим… Стільки часу я вже не пишу! Сьогодні, мабуть, треба почати писати…
– Візьметесь за новий варіант «Тараса Бульби»?
– «Бульба» – то загалом попса…
– Невже?
– Справжній Гоголь – постмодерніст. Сучасники його не розуміли. Він сидів на грантах і писав попсу…Для царя. Істинний Гоголь – інший. Я мушу його показати…
Едічка повертається до мене.
– Може, ви допоможете?
– Чом би й ні?
– Гаразд, – каже пацієнт і піднімається з лавиці. – Буду думати. Потрібні нові ідеї.
– Нове – це забуте старе… – повторюю машинально…
– Нове – інша модифікація старого, – підняв пальця пацієнт. – Ну, ще… Зустрінемося…
Едічка тисне мою руку й кудись замислено бреде.
Я починаю знайомитися з лікарнею.
Через кілька годин у коридорі перестрів головного. Він запрошує до свого кабінету. Киває на крісло.
– Як вам наш геній? – питає.
– Що казати… Хвора людина…
(Здається, я сказав не те, бо Рудик зверхньо посміхається.)
– Запам’ятайте: здорових людей немає, є лише досі необстежені…
– Ну і який діагноз у цього обстеженого?
– Загалом – маніакально-депресивний психоз.
– Отже, Едічка – неадекватний? У нього загострення?
– Ні.
– То чого ж його тримають?
– А куди ж йому подітися? Родичі відцуралися. Доглядати за собою не зможе. Взагалі восени до нас хворі косяками йдуть.
– Як це?
– Не кожен з них хату зуміє обігріти, піч натопити… А тут – дах над головою, теплі батареї, їжа. Вижити можна. Адже головне в цьому світі – виживання. Хіба ні?
– Отже, ваша лікарня – притулок для бідних і знедолених?
Рудик кривить губи.
– «Наша», молодий чоловіче, наша… – підправляє він.
Винувато посміхаюся.
– Може, так і треба, – розмірковує шеф, – чим менше божевільних на волі, тим здоровіше суспільство…
– А хіба таке суспільство не є жорстоким?
Головний кидає погляд, сповнений іронії.
– Жорстокість в даному разі – це благо.
– Хіба? – намагаюсь опонувати.
– …А м’якотілість губить людей.
Мій начальник відкорковує пляшку мінералки.
– Хочете?
Киваю головою. Шеф повільно наповнює склянки. І продовжує:
– Звісно, в усьому має бути міра. Жорстокість – так само. Бо інакше не витримаєш. Збожеволієш.
– Цікава теорія, – чемно коментую сказане.
– Нічого цікавого. Це – банальщина.
Головний відпиває ковток.
– Знаєте, – каже, – це чудово розуміють сильні світу цього. А для плебсу розповідають баєчки про гуманізм, мораль…
Але ж ми начебто збирались поговорити про нашого літературного генія… Отож повертаю розмову в попереднє русло.
– А що робив Едічка раніше? – питаю. – Тоді, коли був нормальним?
– Сумніваюсь, чи був він колись таким…
– Власне, чимось же займався він до того, як потрапив сюди?
– Журналістом працював. А ще – бавився у літературу. Сподівався заробити на цьому великі гроші. Наївняк!
– То він – письменник?
– А ви як гадали?… Наша лікарня – оаза для інтелектуалів. Нещодавно привезли комп’ютерного генія. Перепрацював. І розум скаламутився. А подивитися – нічого хлопцеві начебто не бракувало. Усе було. Та не хотів чоловік жити у злагоді з собою й природою. Тепер про Бога просторікує. Каже, що той відкрив йому «вищу істину». Може, й відкрив… Та в кожного вона – своя…
Я не дивуюся. Знаю: лікарі – циніки. Адже мають справу з такими, що хитрують, обманюють, видають бажане за дійсне, декотрі говорять про високе… Хоча все, якщо подумати, зводиться до простого існування білкових тіл – і то бажано в якомога комфортніших умовах… (Чомусь раптом пригадався гоголівський Пацюк, якому вареники самі пхалися до рота…)
Пауза затягується. Рудик допиває водичку.
– Я, певно, піду…
– Ідіть, – милостиво киває начальник. – Та більше не грішіть.
Із подивом витріщаюсь на нього. Він скептично посміхається.
– Усе гаразд. То я так… Після спілкування з комп’ютерним «проповідником»… До зустрічі…
Підводжуся з крісла. Отже, я – вільний? Принаймні на сьогодні…
То чому б не обстежити замок? Тепер це моє тимчасове пристанище…
Навпроти вежі, через яку я заходив сюди, є й інша вежа. Бічна. Вона без брами. Всіх впускає і випускає.
Опиняюся за мурами. Перед очима – величний краєвид. (Знали кляті пани, де будувати свої твердині…)
За кілька кроків – крутий спуск. Упадеш – голову зламаєш. Унизу рівнина. І ріка із заплавою…
Замок – на пагорбах. Неподалік неждано-негадано вибуяла екзотична катальпа. Звідки взялася ця красуня в нашому північному краї? Стоїть незахищена – ламають її буревії, обсипає зусібіч снігом, періщать дощі… Та вона стоїть. Бач, прижилася…
Ось сонячні промені упали на катальпу, позолотили листя, яке почало жовтіти. І вона стрепенулася, зашуміла… Я посміхнувся. Хотілося доторкнутись до неї. Послухати, що вона шепоче. Колись я таки це зроблю. Видеруся на горб і порозмовляю із нею.
А зараз уже чую – кличуть… До мене підходить санітарка – дебела жіночка років п’ятдесяти. (У психлікарні персонал має бути міцним. Мало який бешкет хворі можуть вчиняти…)
– Ви – новенький? Я вас проведу, покажу, де ваша кімната.
Жіночка назвалася Пульхерією Іванівною і виявляє до мене неабияку цікавість. Я не дивуюсь. Це притаманне жінкам із глибинки… Вони ж на убогому інформаційному харчі – не так багато подій відбувається в їхньому світі…
Найперше тітоньку цікавить, чи жонатий я?
Кажу: рано ще…
– Це ж чом? – дивується вона. – Саме час. А дівчина хоч є?
– Ну… – тягну невиразно.
– Значить, нема, – констатує вона. – Негаразд. Такий видний хлопець… Та й лікар.
Як не задерти носа?
– У нас тут гарні дівчата є. Добрі, роботящі… – повідомляє турботлива жіночка. – А от хлопці – непотріб. Як не п’яниця – то гультіпака…
Цілком звична картина.
Отже, можу стати місцевим донжуаном…
Та тітка Пульхерія зовсім інше має на умі. Ось цей молодий парубійко наплодить купу діточок… Та ще й догляне їх. Бо я (так їй здається) хлопець порядний…
Уявляється такий собі «гепі-енд» у гоголівській «Ночі перед Різдвом», коли Оксана з дитятком на руках стоїть біля розмальованої Вакулою хати. А високоповажний архієрей, побачивши це, каже: «Ліпота…»
Пульхерія Іванівна приводить мене до хатинки, мабуть ще за царя Гороха збудованої. На жаль, не вражає вона хоч якоюсь естетикою… Ніхто її не розмалював, не прикрасив. Стіни облуплені. Двері – темні.
Каже:
– Це гуртожиток для лікарів.
Зітхаю. Зате в мене окрема кімната! (Уперше в житті!)
Тітонька пішла собі. Розпаковую свій наплічник, витягую звідти свій убогий скарб. Щось розкладаю, роззираюся: треба обживати кімнату.
Десь через годину-другу виходжу в коридор. Назустріч іде жінка, десь так за тридцять. Гарна. Але краса вже прив’яла. (Та й як не зів’янути у цій глушині?!)
– Оксано! – чується знадвору. – Ану забери того шибеника. Хай телевізор дивиться. Ну, немає спокою – ні на роботі, ні вдома.
Голос наче знайомий.
Оксана виходить і через хвильку повертається з хлопчиком, ведучи його за руку. Той насуплений. Не хоче дивитися телевізор. Надворі ж гарно…Золота осінь.
Покидаю свою нову обитель. Бачу: на лавиці сидить Вакуленко. Біля нього – недопита пляшка пива.
– Сідай, колего, – запрошує він. – Розслабся. Ось іще один трудовий день позаду.
– Ви тут живете? – питаю, вмощуючись біля нього.
– А де ж іще? – криво посміхається. – То на Заході лікарі мешкають у віллах. У нас же – в розвалюхах…
Відпиває ковток.
– Якщо розібратися… – продовжує мій сусід, – всі ми живемо, щоб працювати…Невідомо на кого. Робимо проблеми на порожньому місці. А потім їх розв’язуємо. І тішимося.
Сердито спльовує.
– Їм, бач, ювілей Гоголя в дурці треба відзначати! Не мають чим зайнятися! А побудувати лікарям хоч якесь житло – грошей чортма. Скільки років у черзі стою… І ще стоятиму…
Вакуленко таки щось упустив. Завдяки отому ювілею хтось відмиє гроші, хтось розрекламує власну персону. А хтось просто нап’ється. Адже наше життя – суцільне свято під час чуми…
Гоголь же – персона цікава… Я про нього у виші реферат писав. З філософії. Професор, який читав цю дисципліну, казав, буцімто Гоголь – представник «філософії серця». Що воно таке – схоже, він і сам не знав…
У переліку рефератів була тема: «Гоголь як філософ». Я міг би такий реферат елементарно здерти з Інтернету – там цього добра навалом. Проте обіклався книжками, перечитав класика. Не так багато він і написав. Правда, я так і не зрозумів, чому Гоголя вважають філософом…
Повертаюся до розмови з Вакуленком.
– Давно тут працюєте?
– Десятий рік уже. Засмоктало, закрутило, як у вирі. Вшитися би звідси кудись… Хоч би й до дідька в зуби…
Вакуленко допиває пиво, спересердя жбурляє у кущі пляшку.
– Ну, все, – каже підводячись. – Піду до Оксани. Нічим її не порадував… Хоч слівце мовлю…
Іде до хати. Я залишаюся надворі. Треба таки сходити в магазин. Щось купити попоїсти. Вважай, цілий день ні крихти…
За кілька кроків від гуртожитку – нашвидкуруч збудована ятка. На ній яскрава вивіска – «Одеон». А збоку ще й англійською – «шоп». (Європа – нічого не скажеш…)
Біля того «шопу» кілька пластикових столиків. За одним – двоє п’ють пиво. У зубах – цигарки. Присмачують нашу солов’їну добірною лайкою. Схоже, хлопці хильнули горілочки, а тоді полірують пивком…
Крамничка тісненька, заповнена дешевим ширвжитком. На полицях – кетчуп, майонез, пляшки пива, мінералки. А ще – ковбаса, оселедці, тюлька («тюлечка» – як її любовно називають у народі). Збоку – буханці хліба. На іншій полиці – пральний порошок, зубна паста, туалетний папір…
Зі знудженим виглядом сидить продавщиця. Молода, і з себе – нічогенька… Свіже личко, брови шнурочком. Щось жує. На прилавку – пляшка кетчупу. Дівчина прибирає її. Повільно підводиться. Струнка, трішки випинає груденята. Мовляв: поглянь-но на мене, хіба я не хороша. На її устах з’являється посмішка.
– Галько, дай пива! – чується знадвору.
Мужик ввалюється до шопу.
– А платити хто буде? І так у борг дала…
– Ти ж мене знаєш…
– Авжеж. Уже місяць, як у борг товар береш…
– Жінка от-от з Італії доляри перешле… Тоді защебечеш, Явтуха Макогоненка згадаєш… І не тільки пиво давати будеш…
Дівчина буряковіє, люто зиркає на нахабу.
– Скажеш, я поганий? – продовжує Явтух. – Усе при мені на місці. А дівок як тельбушу?! Не знаєш?! Хіба?
І підморгує п’яно.
Дівчина ставить (ні, кидає) на прилавок літрову пляшку пива.
– Та хоч залийся!
– Отак би зразу. Без випендрьожу…
Дядько забирає пляшку, йде до напарника.
– Ви щось хочете? – чую запитання.
Дівчина не дивиться на мене. Ховає очі.
(Не склалося. Розмови не буде. А могло б…)
Беру буханець хліба, ковалок ковбаси, сир. З голоду не помру. І прямую додому…
Проходячи повз двері, за якими мешкають мої сусіди, чую збуджені голоси. Вакуленко, схоже, з’ясовує стосунки зі своєю половиною. Мабуть, не приніс їй черевиків… А суджена вже дметься, розмовляє на високих нотах…
У кімнаті заварюю чайок. На очі потрапляє чималенький талмуд «Керівництво з психіатрії». (Це, вважай, моя Біблія.) Відкриваю навмання. Там, де класифікація психопатій. Читаю – «нестійкий тип». Вони – неначе з глини (чи пластиліну?) – із них можна ліпити будь-що. Вони легко піддаються чужим впливам.
Ні, Едічка не такий. Він – самовпевнений, «тисне» на інших.
Може, отим нестійким типом був Гоголь? Чи його кумир – Пушкін? Яких тільки дифірамбів не співав йому Микола Васильович! Хотів уподібнитись до російського класика. Але глина була не та. Не великоросійська…
Вони (читаю далі про нестійких типів) симпатичні, ліричні, можуть бути приємними співрозмовниками, люблять компанії. Схоже на Гоголя. Не красень. Зате який симпатяга…
…Легко захоплюються. Але так само легко відходять від своїх захоплень.
Здається, і таке траплялося з класиком.
Часто не доводять до завершення розпочату справу. Авжеж, не став він ні чиновником, ні професором історії. А свої «Мертві душі» не дописав…
Вони (тобто нестійкі типи) переконані, що їхні вчинки – необхідні, єдино правильні.
Гоголь теж не сумнівався в правильності своїх дій…
Обманюючи, щиро вірять, ніби кажуть сущу правду.
Таки було це з класиком. І не раз…
Нестійкі психопатичні типи схильні до незвичайних захоплень, але ця захопленість має характер гри…
Ну-ну…
А ще вони «тиняються по життю», часто змінюють місця проживання.
Любив Гоголь їздити по заграницях та й просторами Росії-матінки. Сотворив образ «русской тройки». В «Избранных местах…» є лист під назвою «Нужно проездиться по России». Правда, хотів-таки блудний син повернутися в Україну, осісти на березі Дніпра. «Чуден Днепр при тихой погоде…» Та не склалося. Як і багато іншого…
Закриваю книжку. Чи мені до Гоголя зараз…
Краще думати про щось приємне. Молодому. І не уникнути спокусливих фантазій…
Зрештою, Гоголю, коли він писав «Вечори на хуторі біля Диканьки», було десь стільки, скільки й мені…
Заплющую очі. Чомусь перед очима постає… Галя. Та, що з «шопу». Мій погляд вже купається в її очах, торкається рум’яних вуст, повільно опускається до шиї і падає, як із водоспаду, в заглибинку між високих грудей… А навколо ніч… Божественна українська ніч. На небі – круторогий місяць, що залив своїм сріблом землю, величаючись серед зірок-сестер. Завмер ліс, наче плащем, огорнувся темінню. Неподалік, поміж луками в’ється річка. А на березі – Вона. Легке плаття, що прикриває груди, спадає на траву… Дівчина повільно пірнає у прохолодні води…
От і все. Фантазія скінчилася…
Моє грішне тіло (а чи грішне?) наструнчується. Колись у якійсь книжці про геніїв і божевільних читав, що Гоголь за все своє життя не пізнав жодної жінки. Невже? Боявся протилежної статі? Зате був естетом (як, зрештою, всі справжні українці). Кохався в жіночій красі. І… займався рукоблудством… Тьху, казна-що в голову лізе…
Невже таке можливе? Адже Гоголь – штукар, містифікатор. Умів водити за ніс. Є у нього, в «Невському проспекті», картинка походу в бордель… Може, він і не втік з дому розпусти (як це зробив герой твору), а залишився, щоб спізнати гріховних насолод?
Чому я не лишився в магазині? Подумаєш, дівчина якось віддалася підтоптаному залицяльникові за гроші, які тому висилає дружина з Італії. Ну то й що? Таке життя. І така у нас економіка… Суцільні гріховні спокуси…
Це ж не старі часи, коли за перелюб карали на горло!
Та й нині де знайдеш цнотливих дівчат? Цнота – не в пошані. Як і честь та гідність…
Дивись простіше на речі, хлопче…
Добре казати. Реалії – реаліями. А хочеться-таки чистоти…
Надворі темніє. Галі немає. Не звабив її. Доведеться самому лягати в ліжко…
Дрімаю. Що таке сон? Голос нашої підсвідомості? Вікно в прийдешнє? Чи магічне дзеркало, в якому бачимо себе… без прикрас?
Знову Галя. Чи Галька… Магазин. Шоп.
Заходить Явтух Макогоненко. Дихає перегаром.
– Чого треба? – зиркає дівчина.
– Ніби не знаєш… Іди сюди…
І на прилавок лягає зелений папірець із портретом якогось президента.
– Я не продаюсь…
– Ха! Це тебе сопляк Левко напоумив?
(Мене, до речі, звати Леонідом. Можна й Левком…)
– Синок!.. – це, певно, про мене. – Молоко на губах не обсохло. Думаєш, він має гроші? Стане лікарем? Багато зароблятиме? А ти будеш ходити біля нього панею? Ось що ти будеш мати! – Явтух підсовує під ніс дівчині дулю.
– Кажеш, не продаєшся? – продовжує п’яне белькотання. – А коли отак!
Жбурляє на прилавок ще одну купюру.
У Галиних очах – помітно вагання…
Явтух своїми міцними лапищами згрібає дівчину.
– Не випендрюйся!
Сукня опиняється на підлозі. Спідня білизна – теж…
Груденята – униз на брудний прилавок. Руки Явтуха ніби вростають у дівочі сідниці. Він налягає і важко хекає…