Юне тіло, яким я милувався в струменях місячного сяйва, враз стає для мене гидким… Конвульсійно здригається серед залежаних оселедців, ковбас, прострочених консервів. Котиться відкоркована пляшка кетчупу, яка стояла на прилавку. Виливається на підлогу. Біля дівчини з’являється червоняста калюжа…
– Отак! – реготнув Явтух. – Теж мені цілка…
Кілька різких порухів. З горла дівчинки виривається стогін. Від задоволення? Від болю?
– О-о-о! – стогне Явтух. Злазить вдоволений, – хвацько ляскає по сідницях. – Тепер порядок.
Дівчина (а чи дівчина? жінка не пошлюблена…) підіймається. На прилавку валяються долари – наче позеленіле цвіле листя.
Прокидаюся. На чолі – холодний піт…
Ще не розсвіло. Темно. У вікно зазирає місяць – ніби сміється наді мною.
Перевертаюся з боку на бік. Намагаюся заснути. Так і зустрічаю ранок. У кінці коридора – рукомийник. Хлюпаю водою на обличчя. «Нужник» – у дворі.
Там мене перестріває Вакуленко.
– Отак піклуються про нас, ескулапів, – бурчить. – І це двадцять перше століття… У такий сральник, мабуть, ще Гоголь ходив. Невже й Пушкін, та й усі класики золотого віку російської літератури?…
«Чого він сердитий? – думаю про себе. – Оксана в інтимі відмовила? Треба було з чортом договір укласти і принести їй те, що вона хоче».
Вакуленко рече далі:
– Зараз ще нічого. А взимку… Заметіль… Морозище… Сядеш, скоцюрбишся, то тебе так просифонить… Якось до нас делегація завітала – лікарі з Німеччини. Такі усі чепурні, чистенькі. Навіть плюнути біля них ніяково. Зайшли до нашого туалету – і у гостей мову відібрало. Якийсь німчик оступився та ледь не провалився у яму з лайном… Екстрим! Похитали заграничні ескулапи головами: як же так, мовляв, атомні електростанції будуєте, а пристойних вбиралень зробити не можете…
Тут і я вставляю свої «п’ять копійок»:
– А їхні Гете, Шіллер до яких туалетів ходили? Хіба не до таких, як Пушкін, Гоголь? Зате які твори писали! А нині набудували гарних вбиралень – зате література перевелася.
– Гм, – лукаво посміхається Вакуленко, – щось у цьому є…
І прямує до своєї кімнати. А я – до закамарка, свідчення нашої цивілізаційної відсталості…
Після ранкового туалету (зі звичними елементами екстриму) та склянки чаю вже йду на роботу. Мене доганяє Вакуленко.
– Знаєте, колего, ви таки маєте рацію… – звертається до мене. – Цивілізація – то лайно. Література – теж. І взагалі людині шкідливо жити в цивілізованих умовах.
– Це ж чому? – питаю.
– Бо коли чоловікові живеться добре, і у нього немає проблем – це шлях до божевілля. Німчики, які приїздили до нас, розповідали про своїх пацієнтів. Казали: у них їх чималенько. І вони до них гуманно ставляться. Не так, як ми. Переконували, буцімто психом краще жити серед здорових людей. Та, власне, й здорових у них не так густо… Якщо не психози, то неврози…
– Але і в нас божевільних, певно, не менше.
– Хіба що серед зверхників. А простим людям немає коли про дурне думати. І не дуже-то психи у нас по вулицях розгулюють… Самі втікають до лікарень. Легше їм тут…
Подібні речі я вже чув із вуст нашого головного, Рудика (Рудого Панька – так я його називаю про себе). Відчувається, вміє шеф баєчки оповідати. А підопічні й вуха розвішують. Зрештою, що їм залишається?
Біля воріт замку стоїть крутий джип. Такого в нашій провінції вдень зі свічкою не знайдеш. Яким це побитом занесло його сюди?
– То до комп’ютерного генія братки приїхали, – повідомляє Вакуленко.
На подвір’ї сидить на лавочці худорлявий юнак. У нього розумне, інтелігентне лице. Але в очах – відстороненість. Біля нього крутяться двійко смаглявих кремезних мужиків. Схоже, кавказців.
Хлопець їм просторікує:
– Є речі, які ми не можемо пізнати. Про них не говориться в книжках. Та й не треба знати книг інших, окрім книг святих. Наш розум – нікчемний. Він не відкриє справжні, великі істини. Тільки душа відчуває їх – між сльозами й молитвами. Як шукачі перлин занурюються у морські глибини, щоб відшукати скарби, так і я мушу зануритись у глибини душі, знайти перли правдивості й явити їх людям. У цьому – моє покликання. Відтепер я буду йти оцим шляхом – важким і тернистим…
Кавказці згідливо кивають головами. А юнак далі наставляє їх на путь істинну:
– Відкиньте суєту, щоденні турботи. Нічого не дадуть вони. Навчіться слухати душу. Піклуйтеся про рівновагу душевну – лише вона найбільше потрібна людині. І тоді ви зустрінете Бога, пізнаєте неземне блаженство…
Один кавказець схоплюється і говорить (звісно, кавказькою): «Щось подібне колись я чув уже від дервіша…»
Другий кавказець вторить йому (теж кавказькою): «Немає нічого нового в цьому світі…»
Чоловік глаголить далі:
– Бог подарував мені оте чуття – чути свою й чужу душу…
Побачивши Вакуленка, кавказці підводяться. Співчутливо поплескують свого молодого колегу.
– Крєпісь, брат… Ти нам нужен…
І наближаються до нас.
– Доктор, – це до Вакуленка, – пагаваріть нада.
– Ну, кажіть.
– Нє здєсь. Панімаєш…
– Чого ж – панімаю, – Вакуленко киває головою. Потім до мене: – Вибач. З самого ранку смикають. Робота…
Кавказці й Вакуленко відходять оддалік. До мене долітає кілька фраз:
– Доктор, памагі… Ми без Нікалая – как без рук. Компи нє работают. Торговля застопорілась. Каждий день тєряєм тисячі…
– Жадность фраєра згубіла, – підсміюється над крутими бізнесюками Вакуленко.
– Доктор, сдєлай что-нібудь! Вилєчі Ніколая паскарєй. В долгу нє астанємся.
– Обіцянка – цяцянка.
Отже, й Вакуленко став потрібен. Та не просто комусь – а «господарям життя»… Чому б і не «відігратися» на них?…По повній…
Мене перестріває Рудик (Рудий Панько).
– Щось ви знову блідий, юначе… Як і вчора. Та ще й синці під очима.
– Погано спав…
– Буває, – каже він, – особливо на новому місці. Знаєте, яке найкраще снодійне?
Запитально дивлюся шефові в очі.
– Жіночку би вам перед сном, – повчає начальник. І знову запитує: – Чому люди страждають безсонням?
– Тому що сплять самі.
– Правильно, – згоджується шеф. – Запам’ятайте: сон – то здоров’я, передусім психічне.
– А якщо сни погані?
– То зробіть їх добрими.
– Як? Ви знаєте?
– Ніхто цього не знає. Але треба прагнути…
Бачу, любить побалакати Рудий Панько…
Починаються будні. Знайомлюся із хворими. Едічка сидить на ліжку й, поклавши на коліна дошку, щось пише. Каже, оповідання про Гоголя…
– Дуже добре, – тішиться Рудик. – А може, й витворить щось путнє. Кажуть, від психа до генія – один крок…
Кілька разів зі мною намагається поговорити ще один хворий. Та щось його стримує. На вигляд цьому чоловікові близько тридцяти. Вважає, мабуть, себе професором, бо всіх повчає.
Підійшовши до мене надворі, нарешті починає:
– Ви – людина мудра. Мусите зрозуміти. Давайте відійдемо вбік. Нас не повинні бачити…
– Чому?
(Уважно споглядаю хворого – з голови до ніг. Що можна чекати від нього? На вигляд сумирний. Агресії не виявляє.)
– Це дуже важливо, – втаємничує пацієнт. – Мені ніхто не вірить. Надія лише на вас…
Виходимо за межі замку. Там нікого немає. Лише з пагорба махає вітами одинока катальпа.
– Про це я багато кому говорив… – рече Професор (так я про себе його назвав). – Люди цікавилися. Та відчуваю – не вірять…
(У деяких божевільних чудово розвинута інтуїція.)
– У чому ж річ? – намагаюся, аби питання звучало щиро.
– Едічка, – шепоче на вухо співрозмовник, – працює на іноземні розвідки… Його заслали. Він розкладає нашу національну екзистенцію.
– Здається, підозрілий тип, – буцімто погоджуюся з Професором.
– Він підсовує нам деструктивні смисли, – впевнено твердить пацієнт.
– Тобто?
– Пише оповідання, а в них, замість того щоб відновлювати національну ідентичність, нівелює її космополітизацією.
Це ж треба! От тобі й на! А Професор веде далі:
– Нам потрібно розробити теорію національної ідентичності як провідну методологічну ідею.
– Згоден, – киваю.
– Щоб дослідити герменевтичний горизонт нашого Едічки, я підсипав йому в їжу пургену…
(Гм, знову виникла ця тема: фекалії та література…)
– І поки він бігав до туалету, – продовжує Професор, – я продивився його твори. Ви навіть не уявляєте, яка там деструкція!
– Та невже?
– Він пише (уявляєте?), буцімто проти Байрона, знаного класика світової літератури, воювали українські козаки! Навіть якщо це й правда – то такого писати ніяк не можна!
– Чому?
Моє запитання видається Професору наївним і недоречним. Він, піднявши вгору вказівного пальця, повчає:
– Будь-який інтерпретаційний дискурс має передбачати національний контекст. Це – аксіома!
– Авжеж, – погоджуюся я.
– Я знав – ви мене зрозумієте! Ми зобов’язані вести отой екзистенційний діалог з позиції національної самодостатності. Але це ще не все. Едічка (уявляєте!) глумиться над Шевченком.
– Футболістом?
– Яким футболістом? Нашим Кобзарем! Пише, що той у бордель ходив…
Хіба мало геніїв відвідували борделі? Ніцше, наприклад, любив там грати на фортепіано. Згодом, правда, схибнувся. Але ж не буду я говорити зараз про такі речі Професору…
– Жах та й годі… – киваю.
– Але ж треба щось робити. Рятувати теоретичні й прагматичні аспекти нашого дискурсу. Ви зобов’язані мені допомогти!
– Тобто – забрати в Едічки написане й спалити?
– Цього недостатньо. Треба видушити йому очі! Лише тоді Едічка не зможе писати.
(Ні, таки Професор – тип небезпечний…)
– Усе буде добре, – заспокоюю його. – Навіщо нівечити Едічку? Він же – талант!
– Талант, авжеж, – погоджується Професор. – Ядуча квітка на цнотливому полі нашої культури…
– Треба зробити так, щоб він писав правильні речі – про запорозьких козаків, героїв Крут.
– Скільки вовка не годуй… – песимістично констатує Професор.
Здається, пацієнт трохи заспокоївся. Я пропоную повернутися. Учений муж не заперечує. А біля своєї палати втаємничено каже: «Не підведіть…» Авжеж: не підведу…
– Братіку! – перестріває мене Вакуленко. Його очі світяться радістю. – Виручи! Вік дякувати буду… Почергуй сьогодні за мене. Тобі ж усе одно…
І благально дивиться.
Ну і як відмовиш ближньому? Може, і його колись доведеться просити.
…Настає вечір. Темно.
Ви знаєте українську ніч? Восени?
Тепло відійшло. Небо вкрили хмари. То вщухне, то знову зірветься вітер. Часом вигляне місяць, покажуться дві-три зіроньки. Неспокійно на душі. Хочеться заховатись. А тут ще дощ стукає у вікно. І так настирливо. Ніби каже: «Пусти!»
Цей стукіт будить мене. Пройтись – чи що?
Іду. Коридор порожній. Палати без дверей. При вході до них сидять (чи куняють) санітари. Хворі мирно сплять. (Принаймні так здається.)
Проходжу повз одну палату. Бачу: хтось різко встає з ліжка. Рухи рішучі. Має щось зробити – важливе, може, доленосне… Проходить повз кілька ліжок.
Тривожно забилося серце. Торсаю санітара за плече – щоб прокинувся. Той спросоння не зовсім розуміє, що діється. Та і я також…
Божевільний нахиляється над чужим ліжком. Дивиться, хто там лежить. Водить руками над головою. І раптом різко починає видавлювати очі лежачого… Той зойкає. Хоче вирватися…
Я з санітаром хапаємо того зловмисника. Пручається несамовито. Певно, всю силу зібрав… Нарешті валимо його на підлогу, скручуємо…
Це – Професор.
А чоловік, якому видушували очі, – Едічка… З переляку труситься, не може прийти до тями. Онімів…
Скрученого Професора кидаємо на ліжко. Колемо йому заспокійливе. Так само заспокійливе даємо й Едічці.
Деякі хворі прокидаються. Водять очима – дехто байдуже, дехто перестрашено. Дощ усе сильніше періщить у вікно.
І вітер, вітер, вітер…
Нарешті світає. Кукурікає півень. Як давно не чув я цього… (Та й де почуєш його на міському асфальті?)
Прокидається земля, очищена нічним дощем. І крізь хмари (важкі, темні) визирає сонце. Ніч позаду. Як і нічні жахіття. Мирно сплять хворі. Спить Професор. Усіх примирив сон…
Знову йду коридором. Відчуваю на собі чийсь погляд. Обертаюся. Зустрічаюся поглядом з Едічкою.
Підходжу до горе-письменника. Сідаю на краю постелі. Мовчу.
Він теж мовчить.
Щось треба сказати…
– Усе буде гаразд…
– Так, – погоджується Едічка. І раптом злісно, агресивно: – Чому цей нікчема, придурок, недоумок, ідіот, нездара-писарчук потрапив до нашого замку? Хто йому дав стипендію?!
– Про кого це ви? – питаю здивовано.
– Як про кого?… – дивується геній і показує очима на сповитого Професора.
– А-а-а, – доходить до мене. – Та це чиновники з Євросоюзу щось наплутали…
– Авжеж, – міркує Едічка, – Євросоюз – це добре. Але там проблеми. Особливо з бюрократією.
– Ми надішлемо запит в Єврокомісію. Чи, може, краще в Гаазький трибунал?
– …У трибунал! – заохочується Едічка.
– Обов’язково надішлемо! – запевняю генія. – А зараз вам треба поспати, відновити сили. Адже праця письменницька – важка.
– Лише ви мене розумієте… – тішиться пацієнт.
На нараді розбирають нічну халепу. Хитають головами. Кажуть, що з Професором подібні речі досі не траплялися… Він лише патякав усілякі дурниці. Але щоб таке чинити? У нього, певно, загострення. Треба хворого ізолювати.
Утомлений нічним чергуванням, іду додому. У коридорі зустрічаюся з Оксаною. Вона вже не така насуплена, як раніше. Навіть посміхається.
– Ви – інтерн? Мені про вас чоловік розповідав, – щебече вона.
Представляюся.
– Як вам тут, у глушині? Не хочеться до міста?
– Не місце красить людину, а людина – місце, – повчально нагадую.
Оксана зневажливо кривить губки.
– Знаєте, – каже, – хочеться, щоб життя буяло, щоб гриміло все. Ось учора ми в місто їздили, у ресторан…
Видно, любить Оксана повеселитися.
– Не хочете з нами? Через кілька днів знову поїдемо, розважимося. Чоловік мені обіцяв.
Чим би дитина не тішилась…
– Мені тут цікаво. Нове місце.
(Не буду ж я казати, що на ресторан катма грошей.)
– Жаль… – промовляє моя нова знайома.
З’являється Вакуленко.
– Ого, сусіда! – підморгує він. – До моєї Оксани клинці підбиваєш? Не оддам свій скарб…
Оксана кидає погляд на чоловіка – трохи зневажливий.
– Чого, жіночко, стоїш? Припрошуй до господи. У нас же є чим пригостити…
Справді, кімната у Вакуленків – повна чаша (порівняно з моєю). «Шибеник», себто Василько, десь ганяє на вулиці. Нового м’яча купили…
Грає у келихах вино. Червоне – аж темне.
– Пий, козаче! – припрошує Вакуленко. – Життя – швидкоплинне. Немає в ньому нічого певного. Сьогодні, скажімо, щось неначе важливе. Гадаєш – не проживеш без нього, ніяк. Ладен душу продати. А завтра – лише плюнеш. І думаєш: яким же дурнем я був!
– А чи є щось таке, заради чого варто продати душу? – питаю.
– Фауст зробив це, бажаючи спізнати прекрасну мить… – нагадує Оксана.
– Моя жона літературу викладає, – інформує Вакуленко. – «Зупинись, хвилино, ти прекрасна!» Дурня те все… І той Фауст зі своїм Гете. Нема прекрасної хвилини. Усе – омана! Сансара!
Виявляється, Вакуленко знається на буддизмі. Так і має бути. Українці – приховані буддисти здавна…
Оксана намагається захистити Гете. Вакуленко не дає:
– Ось мій предок, коваль Вакула, чорта осідлав. Він сотні Фаустів вартий!
Жона сердиться. Хіба можна прирівняти якогось Вакулу до героя безсмертної драми Гете?
– Душу однак не можна продавати, – завершує Вакуленко. – Усі це знають. Але продають. Бо сподіваються обдурити чорта.
– Душа людська – криниця, – кажу я. (Це на мене хвиля філософічності найшла…)
– Де ти такої мудрості набрався? – кепкує Вакуленко. – Криниці треба чистити. Бо замуляться. І не нап’єшся з них тоді води. А питимеш мертву воду з крана. Так зараз робить більшість. Бо легше. Й лінивіше.
– Хіба погано мати водогін? – питає Оксана. У її голосі чується відверте роздратування.
– Занепад настає тоді, коли перестають чистити криниці, – повчає Вакуленко.
Схоже, треба змінити тему розмови.
– Як там у лікарні? Що поробляє Професор?
Вигадане мною прізвисько до пацієнта вже приліпилося.
– Нічого. Заперли в ізоляторі. Хай там мудрує.
– А чого Професор і Едічка – як кіт із собакою?
– Та раніше були друзями. Навіть один одному писання свої читали.
– Що ж сталося?
– Сіє – тайна за сімома печатями… Взагалі психіка – річ незбагненна…
Здивовано дивлюся на свого співрозмовника. Він же посміхаючись підіймає келих з вином.